Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Гнат, який далі Сухої Балки та Верблян ніколи й носа не потикав (навіть на ярмарки його ніколи не брали), згинув би посеред степу, заблукавши серед буйного різнотрав'я. Але той, кому суджено у вогні згоріти, в воді не потоне. От і закоханому парубку пощастило натрапити на гурт утікачів, які пробиралися на Чортомлик, та пристати до них.

Поки Микола Крутивус давав настанови своєму сину Максиму та запорожцеві, який мітив у його зяті, друг дитинства Мар'яни надумав випередити січовиків та самому стати рятівником дівчини.

Отож, заки в Верблянах ладилися в дорогу, Гнат устиг побувати на згарищі в Сухій Балці й дістати зі сховку гроші, які його батьки за життя пришпарували на чорний день та на весілля сина. Рік за роком вони продавали худобу та збіжжя, мати Гната ткала добротне полотно, а батько робив свищики та дудки, продаючи ці витвори на ярмарках. На себе тратили вкрай мало і дуже хотіли втерти носа Миколі Крутивусу, донька якого так приндилася та розкидалася гарбузами.

Старої дуплавої вишни в кінці подвір'я, де й був облаштований сховок, вогонь не зачепив, але в товаристві Свищивітра, його приятелів та Мар'яниних братів Гнат не наважився його відкрити. На самоті ж, перераховуючи в світлі місяці золоті й срібні монети, парубок бурмотів собі під ніс: «Ще побачимо, кому Мар'яна дістанеться», «Я на неї татар накликав, я її й поверну».

Йти до запорожців пішки, не знаючи ні шляху, ні не взявши харчів у дорогу, було не найкращим рішенням. Та хто коли-небудь казав, що Гнат дружить із головою? У ній, схоже, навіть не шпаки жили, а горобці, які плодилися там без ліку. Але здавна відомо, що блаженних, божевільних та несповна розуму людей Господь не залишає без опіки.

Приставши до гурту втікачів, які такими чортами обкладали гетьмана Правобережного та його спільників-турків, що аж у лопухів листя в'яло, Гнат найбільше боявся, аби його не пограбували ці люди, які вергали такі прокляття. Однак знедолені втікачі не лише не стали розпитувати нового попутника, хто він і звідки, а й почастували сухарями, цибулиною та дали напитися чистої води.

Дорогою на Січ чоловіки оповідали про ті біди, яких вдосталь натерпілися од Дорошенкових спільників. Височенний, мов голобля, Йосип розповідав, як в церкву їхньому селі розібрали аж до фундаменту, а хочеш Богу молитися – йди в мечеть, де мулла першим ділом питає, чи ти обрізаний. Опецькуватий Василь зітхав та банував за сином, якого в нього забрали в яничари, бо батько не мав чим сплатити податків. «Ось так за декілька років і він прийде з рідного вітця шкуру дерти. Удружив нам гетьман, так удружив, завівши собі таких приятелів-бусурманів. Уже ліпше під московитами бути – вона хоча б у того Бога, що й ми, вірять і голів за хрестик на грудях не рубають». Мовчазний Гордій із понівеченим віспою лицем одказав, що й із царевими прислужниками жити не легше: «Мешкав я на Слобідській Україні. Жодні бусурмани нас там не займали, і рука короля польського туди не сягала. До пори, до часу там справжня воля була, але коли Дем'ян Многогрішний під московську дудку затанцював, стало посполитим непереливки. Москаль такий влізливий, приходить до тебе, коли хоче, і бере все, на що оком кинув. Зібрали ми з дружиною свої невеликі пожитки та й втекли на правий берег Дніпра. З турками ще можна було миритися, вони, крім податків, нічого більше не забирали, так татари кляті об'явилися – спалили хату, жінку вбили. Тут я вперше Богу подякував, що дітей нам не дав... Одна дорога, братці, нам залишилася – до Сірка пристати. Тільки він з бусурманами не якшається та не запобігає перед ними.

У кожного втікача зламане життя, свій біль і почуття помсти. «Я шаблюки в руках добре тримати не вмію, – бідкався Василь, – коней люблю. Мо' приставлять мене братчики до якоїсь конюшні – роботи не боюся, та біля землі більш робити не зможу – опротивіло мені для інших хліб сіяти». «Та й із мене рубака такий собі, – додав Йосип, – а від землі мене не відірвеш – люблю поратися біля неї. Та що з того доброго врожаю, коли іншим господарям працю рук своїх віддавати треба. Розумію твій гнів, Василю, але я од землі не відірвуся».

«А я собі втретє поспіль у кашу наплювати не дам, і зброю не тільки в чужих руках бачив», – грізно проричав Гордій.

Гнату теж довелося оповісти про те, як на його хутір напали татари й стерли його з лиця землі. Схлипуючи та затинаючись, переповів, як живцем згоріли батько з матір'ю, а він безпорадно спостерігав за всім, заховавшись за скиртою гною. А от про справжню причину своєї мандрівки на Січ вирішив промовчати. А що, як хтось із попутників наб'ється у спільники? Йому такі ні до чого. Зарадити його біді могли люди зовсім іншого штибу.

У такому товаристві парубок-сирота й дістався Чортомлика. А в Коші шляхи подорожніх розійшлися. Василь подався шукати місця у стайнях, Йосип зачепився за когось із рибалок, а Гордій твердо попрямував до першого ж куреня, який трапився на його шляху. Гнат же зайнявся розшуками Михася Масного. І тут щастя знову було на його боці. Колишній джура кількох кошових отаманів нудився без роботи – його не брали ні в сторожу, ні в жодне посольство, які Сірко виряджав на всі чотири сторони світу. А не було роботи – не було й дзвінких монет, якими Михась так полюбляв набивати шкіряний пояс із потайними кишенями, з котрим ніколи не розлучався. Після того, як кошовий випровадив його зі своєї оселі, Масний так і не прибився до жодного гурту й не завів щирих приятелів. Ті ж, що такими прикидалися, втратили до нього цікавість, як тільки покинув отаманський курінь. Однолітки вважали його надто бундючним та розпещеним, старші братчики – занадто корисливим, а діди – невихованим. Колишній джура постійно крутився біля всяких непевних людей та голодранців, а що був надто скупим, то навіть у таких не викликав довіри. Засліплений жадобою до грошей, юнак не зауважував чужого ставлення до себе й думав лишень про те, аби урвати ласий шмат.

Вислухавши худого, неначе жердка, приблуду, Масний не загорівся бажанням шукати незнайомого йому татарському мурзу. Та коли Гнат розв'язав один із вузликів (а всі гроші він завбачливо порозпихав по різних кишенях), засвітивши золото, колишній джура став більш говірким:

– Чи правильно я тебе зрозумів – тобі потрібен супровід, аби навідатися до якоїсь із татарських орд та викупити сестру з неволі? І людям, які вирушать з тобою, ти готовий щедро заплатити?

– Так, добродію. Ніхто ображеним та скривдженим не почуватиметься. Михась на хвильку задумався, порівнюючи ризик виправи з імовірним зиском, але запропонована шкура вартувала вичинки.

– А не боїшся, що випадкові спільники тебе в дорозі пограбують, а, може, й уб'ють? І сестри додому не повернеш, і сам до Бога підеш?

– Так я ж до запорожців по допомогу приїхав, а не до харцизів якихось. Братчики, котрі порадили мені до тебе звернутися, запевнили, що Михась Масний, хоч і знає собі ціну, але слово держить.

Колишній джура був не тільки падким до грошей, але й марнославним чоловіком. Звістка про, що невідомі йому братчики так добре про нього відзиваються, не аби-як потішила його самолюбство.

– І хто ж це про мене таку славу розпускає, що й поза Кошем про Михася знають?

– Та я забув, як їх звали. Проїздом були в нашому селі, кудись на Брацлавщину прямуючи. Просив їх біді моїй зарадити – одказали, зіславшись на важливість своєї справи, але порадили до тебе звернутися.

Михась, пиха якого роздулася ще дужче, подумав, що така оказія могла б зіграти йому на руку. Справа – шкарлупи варта, жодної тобі небезпеки – татари будь-що торгувати полюбляють – а розголосу такого набути може, що далі гроші хоч лопатою загрібай. Він уявив собі, як з усіх кутків Гетьманщини, Слобідської України, Запорізьких земель до нього за допомогою поспішатимуть скривджені та ображені, а він усім їм допомагатиме, не забуваючи про зиск для себе.

– Як, кажеш, того татарського мурзу чи бея звати, котрий сестру твою в ясир забрав?

– Юлдаш-бей.

– Не чув про такого. Але знаю братчиків, які вуха, очі й язики мають. А язик – він не тільки до Києва допровадить.

– Збереш гурт охочих, які моїй біді зарадити зможуть? Я щедро заплачу.

І хоч не мав Михась у Коші таких приятелів серед братчиків, які за гріш вдусилися б, але знав кількох сердюків, яким набридло до війська найматися та гетьману служити. Понишкавши правим берегом Дніпра, вони забрели на Чортомлик, аби й тут легких грошей пошукати. Було серед них два волохи, один литвин та кілька вихідців із Поділля. Не злюбили їх запорожці, але й зайди не збиралися тут свататися. Не знайшовши для себе гідного заняття в Коші, хотіли спробувати щастя на Слобідській Україні. Таким людям було все одно, кому служити, аби кендюх набитий був та у горлі не першіло.

– Зберу. І підсоблю тобі. Негоже християнській душі в рабстві поневірятися. А сестра – дівка ладна, чи ні? Може, ще й породичаємося? – Масний голосно зареготав і не зауважив, як злі вогники спалахнули в очах зайди, а пальці затислися в кулаки так, що на долонях од обкусаних нігтів аж кров виступила. Ділитися Мар'яною Гнат не збирався ні з ким, але спочатку дівчину ще слід було розшукати. І не просто знайти, а й зробити це раніше од полюбовника стельмащуківни та його приятелів.