Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Немов коршуни на безпечних курчат упали запорожці на кримські міста. Татари очікували на ворога з боку моря, пильнували перехід через перешийое біля Ор-Капу, а козаки вигулькнули неначе з-під землі. І одразу в різних місцях.

Криві й заплутані вулички Ак-Мечеті, на яких містилися оселі й майстерні ремісників, не стали перешкодою для запорожців під орудою Івана Стягайла. Братчики швидко розібралися, що тут і до чого. Обминувши густо натикані халупи з необтесаного вапняку, в яких мешкали люди, котрі важкою працею заробляли собі на прожиття, козаки з нахрапу захопили палац калги Селямет-Гірея. Намісника хана, щоправда, в палаці не виявилося – він за кілька тижнів до нападу запорожців відбув до Едірне на пишні торжества, влаштовані султаном. Та добра, якого пришпарував чимало, з собою не забрав. Варта, яка мала стерегти покої калги за його відсутності, била байдики й виявилася неготовою чинити будь-який опір. Стягайло щиро радів тому, що захопив резиденцію калги без людських утрат.

Гізлев, оточений кам'яною стіною, що здалеку вражала своєю висотою, запорожці на чолі з Василем Олексієнком проковтнули, як лелека жабу. Удаючи, що хоче прорватися в місто через Земляні та Кінські ворота, Олексієнко відрядив під західну стіну кілька десятків братчиків, аби ті відволікли увагу оборонців, а тим часом основні сили кинув на північ, заздалегідь вирішивши, що пробиватиметься в місто крізь ворота Білого мулли. Захопивши Гізлев, запорожці першим ділом кинулися розбивати кліті невольничого ринку й визволяти християнські душі. Залогу, яка заховалася за мурами фортеці, викурювати не стали.

На Кафу пішли ті запорожці, які на власних шкурах відчули міцну руку тамтешніх торговців живим товаром. Отримавши таку недосяжну волю та повернувшись на рідні землі, вони поклялися не забувати про тих, хто залишився у полоні. Це приморське місто жодного разу не змогло вчинити гідний опір козакам, які на чайках припливали штурмувати його. Зі щитом його покидали Сагайдачний і Сірко. Не встояла Кафа й під натиском запорожців під проводом Федора Іваника. Радості полонених, яких козаки виводили з приміщень, що нагадували стійла для худоби в нерадивих господарів, не було меж. Бо здавна так повелося, що найнещаснішою була доля тих бранців, яких людолови доправили до Кафи. Якщо невольники у Тузлері, в Карасубазарі, у Бахчисараї та в Гізлеві ще мали надію потрапити до якогось татарського бея чи мурзи й ногами ходити по землі, то з Кафи був лише один шлях – на галери. Там невольника або прикують до весла, й поки здужатиме – він штовхадиме цю армаду солоними хвилями, або закинуть у тісний трюм зі спертим повітрям й повезуть у Сирію, до Єгипту, в Ірак чи в Іран, звідки вороття нема. Завдяки запорожцям понад три тисячі бранців, зігнаних сюди з України, Литви, Московії, уникли такої участі. Тож як не радіти такій звитязі?

Данило Вернидуб наполіг, що для того, аби передати хану вітання від Сірка та добряче налякати Селім-Гірея, досить буде прогулятися передмістями Бахчисараю. Об Хансарай можна й зуби зламати, тим більше, коли в тебе нема такої потуги та вдосталь часу, щоб ханів палац в облогу взяти. Запорожці, які пішли з Вернидубом, не мали нічого проти. Настрашити хана навіть приємніше, аніж воювати з ним.

Розпорошившись віялом вулицями столиці Кримського ханства, братчики швидко прочісували багаті двори. Деякі господарі ще на порозі намагалися відкупитися од нападників, але ж не лише заради грошей стрясали Крим запорожці. Де тільки бачили уярмлених земляків та землячок – забирали їх із собою. Але й од грошей, коштовностей, зброї та добротного одягу також не відмовлялися.

У товаристві сина та його приятелів Данило швидко пробирався до оселі Ашпат-мурзи. Сам собі не міг пояснити, що ж його так туди вабило. Ні, не помста відступнику віри християнської і хановому посіпаці, не особиста образа, що так негостинно прийняв його Суховій минулого разу. Якийсь голос незнайомий нашіптував, що в домівці колишнього гетьмана знайде відповіді на всі запитання, які так довго мучили його батьківське серце. І Павло слідував за вітцем, немов якась одна нитка їх обох до купи зв'язала. І Хасана переповнювало якесь радісне передчуття. Тільки Панасу й Устиму було все одно, де здобич шукати, та не вишикували собі інших пригод молоді запорожці, а послідували за Данилом.

Свирид, котрий за відсутності дядька та старших од нього сторожів перед дівчатами приндився, наче півень, при появі земляків-запорожців зі страху ледь у штани не напудив. Забувши про свої обов'язки, забився у якусь діру на горищі, де козаки його шукати й не стали. Тремтячи, немов осиковий листок, він чув радісні викрики, не розуміючи, хто кого знайшов. Але поряд із переляком парубок замилувався рідною мовою, яка лилася, мов річка в повінь. В оселі Ашпат-мурзи сам опальний гетьман, дядько і ті запорожці, котрі зрадили присязі, навіть між собою намагалися спілкуватися татарською, а Приймаченку чужа мова давалася вкрай важко. Та продовжував сидіти тихо, як миша в крупах, побоюючись за своє життя. А бути свідком чужої радості не так уже й приємно.

– Настуню!

– Тату?! Павле?!! Хасане?!!! Ти живий? А я гадала, що той харциз убив тебе ножем у груди.

– Мар'яно?! А ти тут як опинилася?

– Та чекала на тебе ще від Різдва, а ти не дуже й квапився мене у буруманів відбивати. Іншу любаску собі завів?

– Гната посилав наперед себе, аби він тобою налюбувався. Не знайшов тебе приятель з дитинства, з яким бабки разом ліпили?

– Тю. Звідкіль тому недолугому тут узятися? Навіть татарам не знадобився?

Павло змовчав. Йому настільки відлягло від серця й перехопило подих, що й слова не міг сказати. Не допоміг супернику Михась Масний Мар'яну відшукати, не натрапили сердюки на слід, хоч і були на крок попереду. Кажуть, що дурням щастить, але й до закоханих Господь та святі на небі поблажливість мають. Не зводячи закоханого погляду зі стельмащуківни, подумки відзначив, що Мар'яна гіршою не стала.

А от кого впізнати було годі – так це Настуню. Данило й згадати не міг, коли востаннє бачив доньку. Тоді вона була цибатою жердкою, а зараз – вродливою дівчиною, так схожою на матір у юності, що у Вернидуба аж у серці защеміло. Павло не вірив, що усього лиш за рік сестра аж так розквітла, округлилася та погарнішала. А Хасану дівчина була милішою за все на світі.

Тільки Терезиного голосу в цьому галасі не було чутно, та Приймаченко так і не наважився покинути свою схованку доти, поки радісна юрба, потрусивши скрині Ашпат-мурзи, не зникла невість куди. Сиротливо рипнули двері, за якими так довго утримували полонянок, і, увійшовши до комірчини, Свирид не застав там жодної із дівчат – вони покинули оселю разом із козаками. Од Терези зостався тільки гребінь, який вона забула на столі, чи не захотіла брати з собою, і закоханий парубок, важко зітхнувши, заховав його за пазуху. Безцільно вештаючись порожнім будинком та підбираючи з підлоги те, що вислизнуло з рук непроханих гостей, Приймаченко банував за своїм коханням і роздумував, як викрутитися перед дядьком та Суховієм, коли ті повернуться назад. Та чи повернуться взагалі?

Найважче довелося тим братчикам, котрі разом із Мазепою на Перекоп пішли. Ніби й найближчою од Гнилого моря була ціль їхня, але коли звитяжці вже визволяли бранців та набивали сакви й мішки чужим добром у Гізлеві, в Ак-Мечеті, в Кафі та в Бахчисараї, колишній ротмістр та ввірені йому козаки все ще тупцювали під стінами неприступної фортеці. Чотири рази йшли запорожці на приступ п'ятикутної твердині – і кожного разу зазнавали невдачі. Турецька залога, яку складали яничари, злагоджено оборонялася.

– Не по наших зубах цей пиріг, твердий нівроку, – бідкався Мазепа, захопивши передмістя. Дійти до стін Перекопу виявилося не так уже й складно. Татари хоч і стереглися од козаків з боку Дикого поля, але прогавили їх появу зі сторони Гнилого моря.

– Не журись, мосьпане, були ми вже тут у Великому й Малому місті з Сірком, побуваємо ще раз із тобою, – заспокоював шляхтича Грицько Ломака, котрий дуже хотів іти на Бахчисарай разом із Данилом, але кошовий нишком шепнув, що Вернидуб і сам упорається, а Мазепі підсобити треба.

– Намалюй мені обриси фортеці зсередини, – попросив Грицька колишній ротмістр.

– Дивися, за Слободою, яку ми вже захопили, іде Середнє місто, оточене міцними стінами. Під ними ми зараз стоїмо. А палати, в яких хан чи його намісник зупиняються, ще далі – у Головному місті, – заходився креслити на піску план твердині запорожець, як тільки обидві сторони взяли перепочинок. – У Середнє місто ведуть п'ять воріт. Четверо з південної сторони, але туди потикатися нема чого – міцні й неприступні. А з північного боку є ворота з підйомним мостом. Крізь них ми з сірком минулого разу пробилися, спробуємо щастя там і тепер.

Мазепа закусив вус і твердо заперечив:

– Підемо з півдня.

– Але ж то дурня повна, тільки людей погубиш, – пробував стояти на своєму досвідчений козак.

– Мене кошовий старшим призначив, мені й одвіт давати.

Ломака хотів спалахнути: «Що, панська кров заграла? Хлопів не шкода?», але стримав себе, поцікавившись іншим:

– Вигадав щось, чи напролом підемо?

– Добре, що татари нам на шляху трапилися першими. Живі нас не спинили, а мертві допоможуть.

Ломака не міг втямити, до чого ця бесіда.

– Сотню-другу братчиків залишимо біля північних воріт. Ти з сотнею перейдеш на південний бік і вдаватимеш, що основний напад буде звідтам. Я ж із рештою війська перевдягнуся в татарський одяг, візьмемо їхні бунчуки та підемо ніби на поміч турецькій залозі. Зав'яжемо між собою показний бій – і ти відступиш. Нам же на радощах відчинять ворота, а там уже подивимося, чи вдасться палати захопити. Та Середнє місто буде нашим, як пити дати.

Такі наміри Мазепи Грицько сприйняв без спротиву і подався підбирати собі таких братчиків, котрі навіть здалеку і в татарському вбранні на ординців не були б схожими.

Падав Перекоп до ніг запорожців під орудою Богдана Ружицького, скорився перед Іваном Сірком, не встояв і перед Іваном Мазепою. Угледівши, що якийсь татарський чамбул пробивається їм на допомогу, яничари так радісно заулюкали, що геть пильність утратили, відчинивши одну з брам у південній стіні й не зачинивши воріт до Головного міста. А у внутрішньому дворі татари виявилися не рятівниками, а підступними нападниками. Новоприбулі з таким завзяттям кинулися рубати приголомшених оборонців, що уся залога Ор-Капу була приреченою. Зрозумівши марність усіх зусиль утримати місто, очільник гарнізону вирішив здатися на милість переможцям й наказав вивісити над фортецею білу хоругву.

Запорожці не стали добивати яничарів, котрі склали зброю й вийшли один за одним у Середнє місто з піднятими вгору руками.

От тільки на таку перемогу Мазепі та братчикам, котрі пішли з ним на Перекоп, знадобилося аж чотири доби...