Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Схиливши голову на груди, читав отаман Війська Запорізького-низового Іван Сірко листа від дружини своєї шлюбної. Софія не картала чоловіка свого й не докоряла йому за те, що не зміг вирватися з Коша навіть для того, щоб благословити доньок до шлюбу. Сповіщала, що зяті їм хороші дісталися. Параску посватав Іван Сербин, наказний полковник Лубенського полку. За нею віддали зятеві хутір Артемівку. Марію під вінець повів Іван Артемів, мереф'янський сотник. Молодшу доньку відвінували худобою, реманентом, збіжжям та грішми. Перелічувала Софія родичів та знайомих, які не погордили на весіллях побувати та злагоди й добра молодятам побажати. І такою тугою та самотою повіяло з листа, коли добрався кошовий до слів: «Зосталася я, чоловіче любий, сама-однісінька, мов та суха верба, на яку кози скачуть. Поряд начебто ще й Роман є, але син наш ні хати, ні двору не тримається. Ще хоча б за дівчатами бігав, так він зі слобідськими козаками водиться, а в господарстві мені од нього помочі мало. Живу достоту, як та Сірчиха, про яку кобзарі та лірники думи складають – очі виплакала, а в хаті й озватися нема до кого, хіба до наймички. Ти теж до мене так рідко озиваєшся. Не пишеш нічого, що одповів тобі цар московський на проханняпіти на спочинок та біля жінки шлюбної й дітей старість зустріти. Чи осоружною я тобі стала, що цураєшся двору рідного? І коли інші бояться, що смерть розлучить їх, то я тільки й надією живу, що хоч на похорон мій додому вернешся. Уже й сама наклала би на себе руки, щоб та смерть швидше прийшла, але боюся горіти в пеклі та з Петрусем нашим на тому світі не зустрітися».

Відклавши листа, Сірко заплющив очі й поринув у далеке минуле – в ті часи, коли був молодим, здоровим і належав лишень собі самому. Мимоволі відчув той щем у тілі, як тоді, коли побачив наге дівчоче тіло біля річки. От тоді Софія й полонила його серце навіки. Там, на березі молодості, світ видавався таким широким і безкрайнім, а на старість виявилося, що тісний він, немов лазюща яма. Зав'язав Софії світ, зненацька в рідне село навідавшись. А тесть мов у воду гледів, будучину доньці передрікши. І звідки в неї стільки сили та наснаги господарство вести? Скільки разів татари Сіркову господу плюндрували – жінка завжди знаходила в собі сили відбудовувати її та прикрашати. І дітей гледіла, і худобу пильнувала, і хату білила та мазала, і рушники та сорочки примножувала. А він старшого сина на погибель завів, доньок до шлюбу не благословив, Велеса припильнувати не зумів, навіть куреня свого, коли отаманство відбуде, не має, і сорочку випрати ніколи.

Відписати б Софії, підтримати та заспокоїти, бодай добрим словом зігріти – а нема коли.

Більше, аніж клопоти родинні, Сірка непокоїв лист од гетьмана Правобережного Петра Дорошенка. У цьому посланні гетьман писав, що втомився метатися поміж двох вовків, які шматують Україну з двох боків. «Не маю я, Іване, чим данину турецькому султану сплатити, не маю на кого зіпертися. Зрікаються мене друзі вірні та приятелі старі, а Москва, Варшава та Стамбул тільки користають із цього. Сердюкам платити нічим, та чого й варт гетьман, якого свої козаки не підтримують? Військо Запорізьке-низове мене не любить, османські залоги в містах люд православний кривдять, гречкосії тікають на Слобідську Україну, мене та родину мою проклинаючи. Хочу зректися гетьманства та віддати тобі булаву, щоб не дісталася вона попівському сину, який перед царем плазує та чоботи йому лиже. Клятви, яку тобі в Чигирині давав у присутності чину духовного з усім старшим і меншим товариством, з усім військом і посполитими людьми, присягаючи на вічне підданство царській величності, дотримаюся. А прислужувати цареві, як це гетьман Лівобережний робить, не хочу й не буду».

Пригадуючи свою останню зустріч із Дорошенком, кошовий важко зітхнув – вмовити Петра на такий крок було ой як не легко. Кошовий отаман тлумачив гетьману, що для того, аби звиватися між царем, королем, султаном, ханом і своїми полковниками, треба ще тим в'юном бути... Але Дорошенко був чоловіком слова і своїм обіцянкам ніколи не зраджував. І приятелів приймати умів. Навіть попри таку сумну подію, як присяга на вірність цареві, щедро гостив запорізьку старшину в Чигирині – три дні гуляли братчики в гетьманській столиці, ні в чому собі не відмовляючи. А на прощання Дорошенко ще й нагородив їх щедрими подарунками, не забувши й про тих, хто в Коші зостався. Для усього Війська Запорізького-низового дав три гармати добрих з кіньми вгодованими та збруєю.

Повернувшись на Чортомлик, писав сірко листи гетьману Лівобережному та всім його полковникам, запевняючи прихильників царя у тому, що Дорошенко од султана турецького й хана кримського відступився, присягнувши на вірність самодержцю московському. Закликав їх забути чвари й розбрат, не чинити біди людям, що по правий берег Дніпра мешкають, а весь гнів супроти бусурманів обернути. Та не повірив Самойлович у таке навернення свого ворого кровного. Глузував із кошового, стверджуючи, що тільки тоді в щирі наміри Дорошенка повірить, коли гетьман Правобережний сам до Батурина прибуде, складе булаву та попросить прощення в гетьмана Лівобережного та бояр царських.

Але очі й вуха, які Сірко мав навіть у лігві поповича, переказали, що ж насправді думав про все це гетьман Самойлович. Привезли вірні люди на Січ листа, списаного із того, якого гетьман Лівобережний писав до царського боярина Артемона Матвеєва: «У справі навернення Дорошенка ні сірку, ні Дорошенку вірити не можна. І турки, й татари залишили тепер Дорошенка без допомоги. Гетьманувати йому нема над ким, тому що від Дністра до Дніпра й душі живої нема».

Намовляючи гетьмана Правобережного присягу цареві скласти, Сірко переонував Дорошенка, що це лиш ширма, яка допоможе заступити московитам очі, а головне тут – зиму перебути. Але, схоже, Петро втомився між двома вогнями метатися. І що тепер буде із Правобережною Україною?

Відклавши листа від Дорошенка, потягнувся кошовий до ще одного пергаменту, який надіслали йому з Батурина. Свій чоловік, який, аби убезпечити себе від викриття, шкрябав лівою рукою та не підписував свого послання, писав про таке, від чого в Сірка розболівся дуплавий зуб у роті: «батьку-отамане, зичу тобі здоров'я, многих літ життя і усяких гараздів і сповіщаю тебе, що полковник Самарської паланки Матвій Житняк очернює тебе перед старшиною гетьмана, зводить наклепи та приписує тобі гріхи й зраду. Будь обережним з сим чоловіком, який настільки лютий на тебе, що в своїй ненависті геть сліпим став. За його обмовами та свідками вигаданими гетьман Іван Самойлович і собі скаржиться царським боярам на твоє вільнодумство й закликає государя московського посадити тебе, батьку-отамане, на короткого ланцюга, коли вже Сибір не став тобі наукою...»

Кошовий не став дочитувати цього послання. Його стосунки з гетьманом Лівобережним давно нагадували співіснування двох коцурів в одному мішку, а от із Матвієм треба було щось робити.

Покинувши курінь та так і не придумавши, що ж відписати Софії, Сірко неквапом подався до конюшень. Раз-по-раз отамана перестрівали запорожці, й йому доводилося приставати, аби перекинутися кількома словами. Поки дістався до загону, конюхи, попереджені заздалегідь, що до них Сірко прямує, так відпуцували Велеса, що кінь аж світився у передвечірньому зареві. Поміж стайничих кошовий застав незнайомого йому чоловіка, котрий дуже знітився, так зблизька побачивши отамана. Затинаючись та червоніючи, немов підліток на першій сповіді, Василь, який прибув на Чортомлик у товаристві Гната та ще двох утікачів, боязко відповідав на запитання кошового.

­– Хто ти, чоловіче?

– Ва... силь. Брат... чики про... звали мене Ба...рилом.

Поглянувши на опецькувату поставу нового конюха, Сірко заховав посмішку в вус. Велес, який не всіх людей підпускав до себе, признав у цьому чоловіку добру людину, тож і отаман намагався бути лагідним:

– І яка біда, Василю, тебе до нас привела? Молодість у тебе вже позаду, за славою не на конюшню йдуть. На чоловіка, який од жінки втік, ти теж не схожий. Витрішки продавати й зуби скалити, бачу, не вмієш. Що ж тебе з дому вигнало, хто допік так, що подався ти світ за очі?

Конюх вже опанував себе й міг говорити з отаманом, як із звичайним козаком:

– Турки, пане отамане, будь вони прокляті, зробили життя нестерпним. Я в розкошах та в добрі не купався, але латки поля та цих ось рук, – виставив мозолисті долоні, – вистачало, щоб хліба не жебрати. Жінка мені давно померла – застудилася, коли коноплі м'яла, а що мала груди слабкі – не довго й хворіла. Син єдиною утіхою був мені по її смерті. Як засміється дзвінко – здається, що в моїй чорній хаті сонце сходить. І мені біля нього душа відлягала, жити хотілося... Та коли гетьман Правобережний привів до нас на постій турецьку залогу – світ наш перевернувся. Обклали нас турки такими податками, що хоч душу з себе витряси – сплатити годі. А на висіяне збіжжя ще й саранча налетіла та пожерла пшеницю, жито й овес – та податок платити треба. До того ж, емін ні про що не забуває, кожного тижня нагадує про борг. І пожалітися нікому – староста шипить: «Цить, це наші спільники. Вони допомагають гетьману». А яка ж то допомога, коли останню свитину знімають... Одного дня на моє подвір'я емін прийшов не сам, а в супроводі катіба й яничарів. Зачитав мені турецький писар щось із згорнутого в трубу сувою, а його спільники потягли з собою мого Демка. Син пручався й плакав, я кинувся боронити малого, та перевернули мене в спориш і так віддухопелили, що ще довго кров'ю харкав. А поскаржитися, знову таки, нікому – староста опустив очі й белькоче, що нічим не зарадить – забрали наших дітей у яничари. Ще й заказує сидіти тихо, щоб у гетьмана прикрощів не було. А пощо нам такий гетьман, який за владу своїми людьми платить? Як не турки, то татари на дітей та молодиць полюють. Села спустіли, мов у моровицю, міста принишкли, молодь на досітки не збирається, діти на левадах не бавляться. І навіть до Бога докричатися годі – церкви бусурмани кляті позакривали...

Чим довше слухав сірко крик душі маленького чоловіка, тим глибшою ставала зморшка на переніссі. Петро Дорошенко вболівав за велику справу, а потерпали такі от непоказні гречкосії. І кому знадобиться вільна од царя й короля Україна, якщо жити в ній не буде кому?

Навшпиньки, щоб не тривожити нещасного батька, вийшов отаман зі стайні. А Василь, вдивляючись у жолоб, говорив і говорив, виливаючи душу:

– ... І тоді я підстеріг еміна, коли він із вечірньої молитви повертався, вискочив з-за плоту й перерізав йому горло косою. А старості впустив червоного півня під стріху... Більше в рідній хаті мене ніщо не тримало, тож подався на Січ...

Перед тим, як вкластися спати, кошовий обійшов ще нічну варту та перевірив, чи справно хлопці службу несуть. І зайшов до осавула та судді, наказавши їм відкласти всі справи та зраненька бути готовими до від'їзду. На запитання, що ж за спішна справа така, віднікувався, що ранок вечора мудріший і що коли все знати – зістарітися швидко можна. Не те, що Сірко не довіряв своїй старшині, але маючи вуха й очі скрізь, кошовий побоювався, аби таких вух і очей у Коші не мав Матвій Житняк. Полковника Самарської паланки з ревізією отаман хотів застати зненацька.