Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Свирид Приймаченко, якого полонянки поміж себе продовжували називати Петрусем, був небожем Григорія Калити, одного з тих запорожців, які не покинули Петра Суховія після поразки під Ольховцем. Був то чоловік амбітний і не без кебити в голові. У Коші пройшов шлях від джури до курінного отамана Білоцерківського куреня. Двічі змагався за булаву кошового, але обидва рази вибір братчиків був не на його користь. Першого разу дужчим виявився табір Сашка Туровця, за другим разом запорожці обкидали болотом та снігом Івана Сірка. Друга спроба стати кошовим отаманом боляче відгукнулася Григорію – не тільки не став батьком для всіх запорожців, але й провід над куренем утратив.

Потамувавши гнів та образу, Калита затаїв злість на Сірка та чекав слушного часу.

Його шлях до влади розпочався після того, як Суховій повернувся з Криму найщирішим приятелем Аділь-Гірея. Молодий писар ще так мало тямив в отаманстві, тож Григорій підставив Петрові своє плече. Новопроголошений гетьман натомість призначив Калиту генеральним осавулом у своєму війську. Разом вони наробили чимало галасу по обидва боки Дніпра, і в їхніх прагненнях попервах не було нічого особистого – обидва прагнули вирвати Вкраїну з рук московського царя та відбитися від зазіхань ляхів. Та не підтримали цих щирих намірів ні братчики у Коші, ні реєстрові козаки. Але якщо з козаками ще можна було якось домовитися, то Сірко остаточно поховав прагнення Суховія пізнати слави батька Хмеля.

Коли гетьман усія України його ханської милості перебрався до Бахчимарая і став Ашпат-мурзою, Калита не покинув його, ще й небожа із собою прихопив. Ніколи не піддавшись спокусі завести сім'ю, Григорій усім серцем прихилився до сина сестри, який на його очах із цибатого хлопчини виріс у ставного парубка. До Свирида дядько ставився, як до рідної дитини.

На відміну від Федора Голопуза, який потурначився у Криму і дбав виключно про себе, Григорій зберіг хрестика на шиї, хоч і був найщирішим приятелем Суховія. В господі Ашпат-мурзи він опікувався охороною опального гетьмана й не розмінювався на такі дрібниці, як викрадення одалісок з дому кизляр-аги та подальшою їхньою опікою. На підхваті в Калити завжди були ті запорожці, які не зрадили Суховію, та небіж.

Саме Григорію звіряв свої думки та прагнення Ашпат-мурза, визнаючи в ньому чоловіка кмітливого та з гострим розумом. Це Калита порадив свого часу писарю Війська Запорізького-низового так показати себе перед Аділь-Гіреєм, щоб той дав йому титул гетьмана всія України ханської милості та печатку.

Увійшовши в довіру до Селім-Гірея, Петро Суховій не забув похвалитися цим перед своїм давнім товаришем та побідкатися, що ні з ким йому гетьманство утверджувати.

­ – Де козаків вірних тобі узяти? – перепитав Калита, вислухавши розчарованого Ашпат-мурзу. – Та дуже просто. Хоч і поскуб нас Федір Голопуз, прихопивши гроші з гетьманської скарбниці, але щось там залишилося ще?

– Та що гроші, – зітхав Суховій, – компанійських полків на них не зберу. Козаки служать Дорошенку та Самойловичу, спробуй їх переманити після того, як мені тавро зрадника та запроданця почепили.

– А не требапереманювати. Збери тих, хто в Криму є.

– Так нас тут і десятка не набереться. Харцизи, які тут переховуються, з нами не підуть – на Вкраїні їх хіба шибениця жде.

– Я про полонених та невільників мову веду. Якщо викупити їх з неволі – матимемо трохи свого війська. Татари нашого брата нахапали чимало, поки гетьмани між собою чубляться.

Така порада видалася Суховію слушною та цікавою. Потрусивши свої скрині та вициганивши кошти в очільника Кримського ханства, Ашпат-мурза та Григорій Калита подалися на невольничий ринок. Однак тут їх очікувало повне розчарування. Козаки, які терпіли нужду та знущання, навідріз відмовлялися од волі, дізнаючись, що за неї доведеться платити такою ціною.

– Щоб я із татарами супроти земляків своїх ішов? Та нізащо в світі! Краще сам тут головою накладу, аніж мої брати та сестри в ярмі опиняться, – обурювався кремезний, немов ведмідь, слобожанин, почувши про ціну волі.

І таких виявилося ой як багато. На заклик Ашпат-мурзи відгукнулося лише кілька десятків таких змордованих чолов'яг, яким уже не було чого втрачати, та шестеро московитів, котрим до всього було байдуже, аби лиш кайдани скинути. Розуміючи, що це надто мала потуга, аби прихилити до себе козаків, селян та міщан з обох боків Дніпра та запорожців, змовники спантеличено покинули ринок. Услід їм лунали прокльони та лайливі слова. Бранці, яких вдалося вмовити вступити до татаро-вкраїнського війська, заледве переставляли ноги.

Усівшись у дворику, де вечорами дихали свіжим повітрям полонянки, Суховій та Калита обдумували, що ж робити далі.

– Скільки війська дає тобі хан? – цікавився Григорій.

– Обіцяв двадцять тисяч, але при умові, що сам зберу тисяч із десять козаків, або заручуся підтримкою запорожців.

– Поки Сірко Кіш провадить – не матимеш підтримки братчиків. І противників серйозних на Чортомлику Іван зараз не має, аби їх на Чорну раду під'юдити. Матвій Житняк, який міг би нам підсобити, усього лиш паланковий полковник. – Калита ще не знав про зміни, які спіткали Самарську паланку. – Та й злі запорожці на хана за те, що вчинив їм на Різдво. Відмовишся від булави з рук Селім-Гірея?

– Ні.

– Маєш щось на гадці?

– Тільки дурень думкою багатіє. Данила Вернидуба пам'ятаєш?

– Із Канівського куреня? Ще б пак – він завжди за Сірка був, хоча й сам міг би за отаманську булаву змагатися – його братчики шанують...

Хитра посмішка з'явилася на вустах Ашпат-мурзи.

Калита давно знав свого молодшого приятеля, тому аж підскочив з нетерплячки:

– Можна його якось умовити на наш бік стати?

– Вмовити – ні, а зторгувати можна.

– Та ну, Данило ніколи до грошей ласим не був. Вернидуб – не Кривогуб.

– А про гроші й не йдеться.

Калита зачудовано дивився на свого молодшого приятеля, так і не спромігшись на наступне запитання.

– Серед полонянок, яких утримуємо на прохання кизляр-аги, є Данилова донька.

– Та ну! Звідкіль знаєш? – насторожився Григорій, якому вкрай не хотілося, аби тією дівчиною була чорнява звабниця. Свиридові зітхання, хоч як парубок намагався їх приховати, він давно зауважив.

– Коли тебе не було в Бахчисараї, у мене гостював Данило, який припровадив до хана Сіркове посольство. Поки посли вели перемовини з Селім-Гіреєм, Вернидуб розшукував доньку. Дівчину викрав Кривогуб і доправив до ханової столиці. Пригадуєш, як Федір торгував її з Даміром?

– То козирний лист у тебе в рукаві? Можемо зайти одразу з нього! – радісно скрикнув Калита, якому враз відлягло від серця – про Свиридову пасію не йшлося.

Ашпат-мурза не поспішав відповідати. Не так усе й просто було насправді, як виглядало на перший погляд.

– Чого мовчиш? – не терпілося Григорію.

– Данилова донька і є тією занозою, заради якої кизляр-ага зважився поставити на кін своє становище. Пощо вона старому євнуху – уявлення не маю. Але заради неї Дамір готовий на все, навіть горло перегризти кожному, хто зазіхне на дівчину.

– Тпру-тпру-гов... Ось так заковика. Сваритися з кизляр-агою зараз не на часі. Такого чоловіка, який у ханові покої вхожий, у спільниках добре мати, але аж ніяк не у ворогах.

– Еге ж. І я так гадаю.

Гнітюча мовчанка повисла в повітрі. І суховій, і Калита роздумували над тим, як же скористатися тією синицею, яка потрапила їм до рук.

– А якщо ще раз провернути таку ж витівку, яку втнув Дамір? – невпевнено проказав Калита.

– Ти про що?

– Напасти на себе самих, викрасти й переховати дівчат?

– Та ні, кизляр-ага – стріляний горобець, одразу запідозрить підступ. То лише анабеїм повелася на таку витівку. Нам же кизляр-аги так легко не спекатися.

– Петре, ти, здається, хотів підшукати собі нове житло?

Суховій не втямив, чого це Григорій перевів розмову в інший бік. Ішлося ж про набагато важливіші справи:

– Радили мені невеличкий двірець у Карасубазарі на березі моря.

– І кизляр-ага там собі щось підшуковує?

– Казав Дамір, що хоче покинути Бахчисарай. Хитра бестія, ошукавши хана, хоче піти на спочинок та поселитися біля моря у товаристві Данилової доньки. Чи на старість біс усім у ребро пролазить?

Калита, вуса й чуприна якого давно посивіли, не став обговорювати намірів кизляр-аги.

– Чому б вам із Даміром разом не вибратися до Карасубазару, ще й приятелів наших прихопити? А я тим часом тут великий розгардіяш влаштую, такий, що ні в кого сумнівів не виникне. Дівчат переправимо в інше місце, а ти будеш поза будь-якими підозрами. То як?

– Де ж людей таких нам узяти, яких Дамір не знає? – зітхнув Ашпат-мурза.

– Вимани кизляр-агу з міста, а про все інше я сам потурбуюся.

Раптом ще одна здогадка одночасно прийшла до голів старих знайомих:

– А чи не... – промовив Суховій.

–... Нема людини – нема клопоту, – одказав Калита.

Підвівшись із лави, обидва змовники подалися до оселі. День прийдешній був у них на гадці, але й вечерю пропускати не слід.