Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Скільки не вештався розжалуваний полковник Самарської паланки Батурином, до кого лишень не напрошувався – ніхто за нього не заступився. На гроші не позарилися ні писарчуки, ні вхожі до гетьмана блюдолизи. Зціпивши зуби, подався шукач справедливості домів. Навіть ніч його не зупинила – в темряві легше ховати образу та сором.

Повернувшись до Самарчика з першими променями сонця, Матвій Житняк застав непорану худобу, яка ревіла на весь двір. Василина не поспішала відчиняти двері до господи, тож захвилювався, чи чого не трапилося. Але, схоже, всі були живі-здорові – з хати чулася якась вовтузня та перешіптування. Босі ноги задріботіли по підлозі, і на порозі з'явилася розпашіла од сну дружина, ховаючи в пазуху сорочки пружні молоді груди.

– Матвію? Ти так скоро?

Не кажучи ні слова, Житняк обминув Василину й забіг у помешкання. Нікого чужого не застав, а Пріся мирно спала в своєму ліжечку. Перквівши подих, батько схилився над донькою й поцілував її в лоба. Дівчинка промуркортіла щось у відповідь, але не прокинулася. Споглядаючи, як Василина квапливо заправляє сорочку в спідницю – безсоромні кавунята знову викотилися з пазухи, Житняк відчув, як у ньому прокидається чоловіча сила. Але непорана худоба ревіла так голосно, що не до любощів тут було. Перевдягнувшись у буденний одяг, колишній полковник попрямував до хліва.

Собаки на подвір'ї валували так, немов хтось чужий навмисно їх роздразнив. Величезний вовкодав Лютий тримав у пащеці якийсь білий звиток і не хотів віддавати його господарю. Насварившись на пса, Матвій вирвав від нього цю здобич і, розгорнувши звиток, побачив, що це сорочка. Не його сорочка – собі Житняк замовляв натільне з тонкого білого полотна, а це була груба чоловіча роба. Обійшовши хату, господар виявив, що одне з вікон прочинене, а від нього до паркану прокладено слід у зарошеному спориші, мов нещодавно хтось квапливо накивав п'ятами.

Доячи корів, Матвій не притримував дійницю – молоко цвиркало то в відро, то під задні ноги худобі. Закривши лице чужою одежею, Житняк впився в неї зубами й беззвучно ридав.

Коли повернувся до хати, Василина, вдягнена та причесана, накривала на стіл. Однією рукою Матвій кинув їй сорочку, а іншою зацідив у голову. Дружина повалилася на підлогу, а з її розбитого носа зацібенила кров.

Якби Василина припала до його ніг й стала просити прощення, чи бодай заскулила, може б і залишив її у спокої. Але шлюбна дружина й слова не зронила, лиш поглянула на чоловіка з такою ненавистю, що Житняк не на жарт розізлився. Він копав її молоде, наповнене жагою тіло, не придивляючись по чому б'є: по лиці, по грудях чи по животі. А вона зовсім не пручалася й не пробувала себе захистити. Кров розліталася на всебіч, заплямовуючи обрус на столі, рушники, Матвієві чоботи. Він затовк би блудницю посеред своєї хати, якби до тями не привів тонкий Прісин голос:

– Татку! Таточку!!! Не треба, це ж моя мама.

Дівчинка кинулася до розпістертої на підлозі матері, але, послизнувшись босими ногами на червоній плямі, полетіла сторчма, вдарившись головою до лави. З розсіченого чола бризнула свіжа кров. Матвій тремтячими руками пробував підняти Прісю, але його відштовхнула Василина – де тільки й сили в неї взялися. Підхопивши доньку на руки, понесла її до світлиці, залишаючи по собі кривавий слід.

Житняк і собі спробував подивитися, що ж там сталося, але жінка накинула засув на двері.

Плюнувши спересердя на брудну підлогу, Матвій подався до корчми.

Давиду, який там заправляв, було все одно, хто до нього приходив, аби лиш гроші мав. До того ж, жид залишався єдиним, хто ще стелився перед колишнім очільником паланки:

– Пане полковнику, моє шанування, радий вас бачити.

– Не крути хвостом, горілку давай!

Таке прохання гостя господарю було довподоби, і він одразу ж кинувся його виконувати, впіймавши на льоту золоту монету.

На голодний шлунок перша чарка запекла нівроку – подейкували, що шинкар розводить оковиту водою, а щоб пекла – додає до суміші перцю та селітри. Однак Житняк був у такому гуморі, що й смолу гарячу лигав би. Хотілося впитися так, щоб усе забути та не чути кпинів і перешіптувань: «Якби ж то я так Самарську Товщу розпродував, уже згорів би від сорому», «Легкі гроші й пропити можна», «А що їх шпарувати, коли не свою дочку ростиш», «Це ж Василина знову сама вдома?».

Спочатку пив наодинці, далі з якимись заїжджими чумаками, котрі ще не знали про те, що влада в Самарчику змінилася, і що Житняк тут більше нічого не вирішує. Розійшовшись на повну, Матвій виставляв випивку всім, хто ладний був пити. Він і в танець поривався йти, і комусь пику бити, і сам дістав по мармизі, а на сам кінець поклав голову на стіл і оповідав якомусь п'яничці, що Сірку гріхів не відпустить:

– Заплатить Іван... От побачите... Не подарую йому смерті сина... Згною... Зітру... Скручу в баранячий ріг... Уб'ю... Вдруге з Сибіру не вернеться... Ти знаєш, хто я? Матвій Житняк! Та мені сам Хмельницький кланявся... Та в мене свояки в Батурині... А якийсь Сірик так мене зневажив...

Зрештою, навіть п'яничка прочуняв і поволік ноги з шинку, а Матвій все вергав і вергав прокльони на голову кошового отамана.

Позіхаючи на увесь рот, Давид задоволено потирав руки – колишній полковник, якого міщани тепер цуралися, дав йому нині нічогенький прибуток. Та, накінець, терпець урвався й шинкареві – покликавши дебелу Рахіль, удвох із дружиною виштовхали п'яного, як чіп, гостя за двері корчми.

Легенький дощ, котрий виявився доволі прохолодним, трохи протверезив Матвія, але не настільки, щоб пригадати: він більше не паланковий полковник. Дошкандибавши до канцелярії, довго шукав у кишенях ключа, гупав у двері, лаявся і лихословив. На його рейвах підоспіла нічна сторожа, і один із вартових вирішив допровадити Житняка до його господи. Спотикаючись та падаючи на свого проводиря, Матвій скаржився на віроломну дружину та кошового отамана:

– Я їй чоботи юхтові... Три разки перлів... Перстені золоті... А хустин скільки... А вона... І хто в тому винен? Сірко! Спочатку сина одняв, а тепер і жінку шлюбну... Чом його в Сибіру не згноїли, можеш мені сказати?

Не визуваючись та не роздягаючись, колишній полковник повалився у ліжко і вперше за стільки днів заснув хоч і тривожним, але глибоким сном. Наснилася йому перша дружина – Горпина картала його за те, що не вмів триматися за панів і знову скотився до дурних селюхів. За спиною у матері стояв Марко, спопеляючи батька зневажливим поглядом. Далі з'явився сірко, погрожуючи Матвію вигнати його з теплої хати та поселити в Самарській Товщі, а Житняк крізь сон переймвся, як же там курінь збудувати, коли ні деревця, ні кущика не зосталося. Снився гетьман Самойлович, обіцяючи віддати Матвієві Полтавський полк. Потім хтось украв його хоругву, відніс її до Сірка, а кошовий зробив собі з неї онучі.

Прокинувся він досить пізно – сонце було високо в небі. Намагаючись пригадати, чому лежить на ліжку зодягненим та взутим, раптом підірвався на ноги, мов ошпарений – як там Пріся?

Але в господі Матвій був один-самісінький. Сподіваючись, що Василина порається біля худоби й взяла із собою доньку, аби не залишати малу без нагляду, подався на кухню перехилити кухоль води – в горлі та в роті пересохло так, що язиком ледь ворушив.

Перекинута дійниця так і лежала на долівці, з якої ніхто не побажав змити кроваві сліди. Прокисле молоко та кров утворили таке огидне місиво, від якого господаря дому ледь не знудило. Висунувшись надвір, Матвій закляк од ревіння непораної худоби. Страшна підозра закралася в голову Житняка, і він кинувся назад до господи. Але гроші так і лежали в скрині рівними стовпцями, як він виклав їх перед від'їздом до Батурина. Безцільно блукаючи з світлиці в світлицю, господар дому натикався на дорогі Василинині обнови, а Прісиного одягу не було ніде. Усвідомивши, що дружина покинула його, забравши доньку й не прихопивши навіть латаної свитини чи гроша, відставний паланковий полковник витяг хоругву, якою так пишався і, схилившись над нею, завив, немов собака.

Міщани, які проходили повз двір Житняка й чули ревіння худоби, здивовано пересмикували плечима. Голодні корови, коні, телята та свині верещали дужче, аніж розчавлений Матвій Житняк. Але коли й почув би хтось його розпач, то відсахнувся би одразу – господар не розкаювався й не молився до Бога, а люто проклинав Сірка.