Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Із Чортомлика до Криму можна було дістатися кількома шляхами: Муравським, який облюбували собі ногайські й кримські татари для набігів на Лівобережжя й Слобожанщину, аж поки козаки не наставили вздовж нього вартових фігур на запорізьких землях. Кальміуським, яким снували численні чамбули Джамбуйлуцької та Едичкульської орд. Але Сірко, виряджаючи посольство до Іслам-Гірея, прохав Данила вийти на Чорний шлях та добре його роздивитися в околицях Перекопу. Розумів Вернидуб, що неспроста отаман просить про тау послугу – щось у голові затіває. Тому, прямуючи на південь, Данило не просто коротав час у дорозі, а мотав собі на вус, де можна з військом табором стати, де заховатися, а звідки несподівано вискочити. Це лишень тим, хто перший раз серед степу опиниться, здається, що він рівний, немов стільниця, і оку зачепитися нема за що.

А ще придивлявся статечний запорожець до колишнього ротмістра компанійської хоругви, який був незнаним для братчиків рідкісним птахом. Цікавило бувалого січовика, чим же так прихилив Сірка до себе нещодавній полонений.

І хоч панів та підпанків Данило зроду недолюблював та знатися з ними не хотів, в Іванові Мазепі він одразу побачив та відчув ту породу, перед якою мимоволі хочеться шапку зняти та вклонитися. Постава, жести, манера говорити, мова виказували в очільнику посольства чоловіка не простого, а, як то кажуть, шпаками голованого.

Не втримавши в собі цікавості, Данило без зайвого розмусолювання одразу взяв бика за роги:

– Ти, мосьпане, видать не з простих посполитих, не з міщан і навіть не з реєстрових козаків будеш, у світах побував, чимало побачив. Тому й не збагну, що загубив поміж нас, людей простих і не дуже вчених. Тобі б полковником бути, чи біля гетьмана котрогось ошиватися, в ридвані, а не верхи їздити, з панами ручкатися та з людьми ученими розмовляти. Нудишся, певно, у такому товаристві, ми – люди невибагливі, дерев'яними ложками куліш їмо і мальвазіями варене та печене не запиваємо. Є пиво – вже добре, а нема – то й водиця холодна нам смакує.

Мазепа, схоже, зовсім не був заскочений таким ставленням запорожців до себе:

– Що ж, коли пішла та мова, то й я не буду критися перед вами – предкові моєму король Сигізмунд-Август дарував хутір Мазепинці поблизу Білої Церкви за вірну службу. Від назви сего хутора й пішло наше родинне прізвище, бо серед шляхти так заведено, що коли паном став – мусиш додати до свого прізвища назву села та «ський». Та предок мій не захотів Мазепинським бути, а всюди підписувався Мазепа. Батько теж не став нічого змінювати, і я на цьому прізвищі залишився, хоч і обзивали мене селюхом та хлопом діти польських шляхтичів, коли у школах різних з ними вчився. Покрутило й мене життя біля панів уродзоних, і не аби-яких, а знатних. У молоді роки був я у свиті короля Яна-Казимира. Та де вродився на світ і де пуповину тобі закопали – туди чоловіка й тягне. Не лежить мені душа до поляків, хоч ріж, хоч бий мене. Як тільки трапилася нагода служити своєму гетьману – пішов я ротмістром до Петра Дорошенка. А виконуючи його поручення – й із вами, братці, ближче познайомився. Та так близько, що тиждень на очі не бачив.

Запорожці зареготали, пригадуючи, в якому вигляді Дорошенкового посла Данило на Чортомлик припровадив.

Мазепа не приндився й не кичався тим, що він шляхтич, а довкола якась голота. До того ж, добре пам'ятав, завдяки кому ряст топче. Якби Вернидуб біля Інгулу та Сірко в Коші не стримали запальних братчиків, залишилися б од ротмістра хіба кістки білі, дощами вмиті.

– Не дістався хана кримського рік тому, – провадив далі Мазепа, – побачу тепер, коли вже Сірків наказ сповняю. Конче хочу подивитися, що то за жук такий Кримом править. Та й перед отаманом борг маю... А в такому славному товаристві мені зовсім не нудно. Послом у гетьмана Правобережного я вже був, поклін від гетьмана Лівобережного до Москви возив. Тепер ще на гетьмана всія України його ханської милості Петра Суховія подивитися хочу. Заблукали козаки у тьрох соснах, і де удвох зберуться – там одразу трьох гетьманів мають.

– А чи не хочеться тобі, мосьпане, на нашу гризню дивлячись, повернутися до короля на службу? Остап Гоголь по кебеті тобі не рівня, але гетьман же. Чи відмовив би тобі король у проханні до нього на службу стати? Гляди, й тебе гетьманом настановив би, якщо не Правобережним, то хоча б польним...

Мазепа не одразу відповів на це запитання. З його вуст одійшла вся кров – зробилися білі, мов у мерця, а очі спалахнули гнівом. Данило подумав, що зараз і проявиться оте панське нутро, яке, як не ховай, все одно на гору вилізе. Тому й доймав свого ученого попутника, щоб вивести його з рівноваги та з'ясувати, чого він вартий та чим дихає. Проте, вгамувавши те сум'яття, яке вирувало в душі, стисненим голосом шляхтич одказав:

– Нема в мене шляху до короля. Кровного ворога маю у Варшаві при дворі його величності – з графом Пасеком нас тільки Бог після смерті розсудить, а за життя нам уже не помиритися.

– То його жінку ти, мосьпане, обходжував, поки граф державні справи вершив? – вихопився котрийсь із молодих козаків, мов Пилип з конопель, який чув якийсь дзвін.

Статечні козаки одразу ж зашушукали на молодика, адже те, що міг дозволити собі Данило, не до снаги юнцеві – треба й честь знати. Проте Мазепа зовсім не образився:

– Так, братці, чую, що й до Коша слава дійшла, яку про мене розпустив навіжений Пасек. Але ви – не попи, а я – не на сповіді. Що було в мене з графинею, чи чого не було – се тільки Бог відає. Та ніхто нагим мене до дикого коня не прив'язував і в степ не випускав, хочете вірте, хочете – ні. Але жарт сей графу лихом обернувся – з тих пір, як він вигадав сю байку, пані польські проходу мені не дають, просто мліють од захвату, почувши про цю вигадану пригоду. Якимсь огиром племінним мене вважають. Та хіба я винен у тому, що чоловіки їхні по ночах у листи грають, маєтки родинні програючи, а пані в холодних ліжках мерзнуть? Мене на всіх гонорових уродзоних не стане.

– Так диму ж без вогню не буває, – не вгавав молодий упертюх.

В очах Мазепи заграли лукаві бісики:

– Братику, а чи відаєш ти, скільки верств од Варшави до Чигирина буде?

– Та... багато, – знітився молодик.

– Ото ж бо. І що би від мене залишилося, якби дикий кінь направду здолав такий довгий шлях? І яким мудрим чи дурним той гривастий мав бути, щоб завезти мене до гетьманської столиці? Вівсом йому таку дорогу посипали, чи як принадили?

Запорожці визнали, що такого, справді, не могло бути, і така слава Мазепи вилами по воді писана. Не маючи що сказати, притихли всі нараз.

Невдовзі подорожнім трапився ще один байрак, який Данилові закортіло обдивитися з усіх боків. А поки він лякав там птаство та всіляких ховрахів, його приятелі заходилися якийсь гарячий перекус варганити. І Мазепа нарівні з усіма носив до вогнища сухе гіляччя, а потім не цурався їсти з козаками із одного казана та розважати братчиків веселими приповідками. Коли Данило та ще один молодик, який разом із ним байрак обдивлявся, сколихнули буйні трави, до табору вертаючи, шляхтич першим зірвався на ноги, почувши скрадливі кроки.

Перепочивши та підкріпившись, рушили далі. Та не все ще Вернидуб встиг випитати в ротмістра:

– Мосьпане, ти так багато в світі бачив: і короля польського, і царя московського. Служив ти і гетьману Правобережному, і гетьману Лівобережному, а можеш сказати, за котрим із них братчикам вартувало б обстати? Котрого і духом, і шаблями підтримати треба?

Мазепа прикусив вус, поглянув десь далеко, аж за обрій, а по тому мовив:

– Кожен із них насамперед за себе та за своїх близьких печеться та про свою шкуру дбає... Але коли Дорошенко із султаном чи ханом заграє, то про козацьку Україну не забуває. А Самойлович наші землі московитам за так роздаровує, аби тільки булави з рук не випустити.

Запорожці закивали головами на знак згоди, а колишній ротмістр компанійської хоругви продовжив:

– Я от, братці, ніяк зрозуміти не можу, чому ви гетьманів на стороні шукаєте та метаєтеся між двома берегами та Кримом, мов в'юни на пательні, коли такого мудрого чоловіка біля себе маєте? Хіба Сірко не вартий більшого, аніж полковницького пірнача чи булави отамана Війська Запорізького-низового? Один гетьман переймається правим берегом Дніпра та бажає зла своєму сусіду, інший тішиться, що до нього люди з правого берега тікають і клопочеться тільки лівим. А чи не гріх це: отак шматувати свою вітчизну та ділити її на Правобережну й Лівобережну? Погляньте на себе: що ви однією рукою зробите? Чи без правої, чи без лівої руки – чоловік каліка. Так і землю нашу ділити не можна... А Сірко міг би понад двома берегами стати і лад навести.

– Міг би, – зітхнув Данило. – Іван нічим не гірший за Суховія, Ханенка чи навіть Гоголя. Недарма Дорошенко до нього прислухається, а Самойлович його боїться. Тільки що поробиш, коли не хоче за булаву змагатися... А про дві руки, мосьпане, ти дуже добре сказав. Каліками ми стали по Богдановій смерті, і всі гетьмани після нього тільки культями розмахують, через що булави втримати не можуть.

Нічого не одказав Мазепа на ці слова, їхав мовчки, вдивляючись то за обрій, то під ноги свого коня. Коли ж карий ненароком розчавив копитом пташине гніздо, з якого в небо із страшним лементом здійнялася чайка, замугикав собі під ніс:

Ой горе тій чайці,

Чаєчці небозі,

Що вивела чаєняток

При самій дорозі.

Обірвавши пісню, колишній ротмістр заплющив очі й немов перенісся в інший світ, а з його вуст сусіди по валці почули:

Всі покою щиро прагнуть

Та не в єден гуж всі тягнуть.

Той направо, той наліво,

А все браття, тото диво.

Не маш любви, не маш згоди,

Од Жовтої взявши Води,

През незгоду всі пропали.

Самі себе звоювали...

І притихли вражено запорожці, які до того такої думи ніколи не чули. Навіть одчайдушні рубаки, які шаблю любили більше, ніж жінку, усвідомлювали, що зовсім поряд народжується щось велике й непроминальне.