Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Прямуючи до Самарського пустельного монастиря, сподівався кошовий отаман зустрітися з кимось із тих козаків, з котрими під Дюнкерк ходив. Не так уже й багато зосталося на білому світі тих одчайдухів, які на край світу забралися та втерли носа гоноровим французам й показали, де раки зимують, пихатим гішпанцям.

Однак і Григорій Бурмило, і Тимофій Вирвилихо переставилися на інший світ. А найстаршим з-поміж запорожців, хто на словах ще топтав ряст, а на ділі – лежав без руху на дерев'яному ложі, був Максим Зламайкопито. Під Дюнкерком його не було, а в Коші вони не перетиналися, тож мало зналися упродовж минулих років. Коли батько Хмель надумав просити опіки в московського царя, Зламайкопито був серед тих козаків, хто на вірність Москві не присягав. Разом із Богуном Максим подався ляхів бити, хоч Хмельницький грозився скарати на горло всіх відступників. На його щастя, Іван Виговський пробачив усіх незгодних служити царській милості.

Та коли Сірко з Богуном відмовилися підписувати Гадяцький договір і надумали позбавити гетьмана булави, Зламайкопито залишився поряд із Виговським. А коли Павло Тетеря й поляки стратили опального гетьмана, захопивши його під Вільховцем, Максим, поки здужав на ногах стояти, постійно був із тими, хто повертав шаблі на ляхів, хоча й цареві московському на вірність все ж не присягнув. А як Військо Запорізьке-низове руку царську признало, забрався Зламайкопито з Коша й приставав то до реєстрових, то до компанійських полків. Не раз і не два Максиму та Івану доводилося ставати один супроти іншого, але коли Зламайкопито завжди йшов на ратне поле за покликом душі, то Сірко частенько ставав на бік тієї нужди, яка закон міняє.

Як роки взяли своє, старий бурлака подався до монастиря замолоювати гріхи та чекати смерті. Але щось Всевишньому не сподобалося, чи так на роду Максиму було записано – розбив його параліч, і Зламайкопито був свідком того, як у засвіти йдуть набагато здоровші та молодші братчики. А сам він, скільки не молив Бога забрати його з цього світу, залишався серед живих.

Упізнавши кошового отамана Війська Запорізького-низового, Максим одразу спробував ухопити бика за роги:

– То з ким, Іване, легше жити: з ляхами чи з москалями?

Голос у немічного запорожця був скрипучим, як немащене колесо.

– У своїй хаті легше жити самому, коли сусіди у вікна, в двері чи в комин не лізуть, – зітхнув кошовий.

– Еге ж. Те саме товкмачив Хмелю Богун, але батька тоді біс попутав.

– Ти, Максиме, за Івана теж не до кінця тримався.

– Тримався я за Івана, але не Богуна й Сірка, а Виговського. Визнай тепер, що писар Хмельницького, якого ви ляхом недобитим називали, був далекогляднішим і розумнішим, аніж усі Богданові полковники.

– Ет, пощо минуле дарма ворушити, Максиме?

– Щоб у прийдешньому дурниць не коїти... А ти натворив їх чимало. Тебе теж вабила гетьманська булава?

Із кимось іншим Сірко не потерпів би такої розмови, але у випадку із Зламайкопитом захотілося бути чесним та щирим:

– Не буду гріха таїти – вабила. Не раз кров закипала од того, коли дізнавався чи бачив, у чиї руки вона переходить.

– Що ж ти робив тоді? За першої нагоди йшов бусурманів бити, незважаючи, союзники вони нам, чи вороги?

Сірко ще раз зітхнув – цим попрікали його і Дорошенко, й інші розумні голови.

Але Максим не збирався вивідувати всі гріхи свого гостя:

– Я тут, Іване, лежнем не перший рік лежу. Руками й ногами рухати не можу, а думки ворушаться. І попри всі дурниці, яких ти накоїв, кажу всім, хто біля мене ходить, що ліпшого гетьмана, аніж Сірко, по два береги Дніпра бути не може. І Дорошенко, і Самойлович тільки розділяють нашу Вітчизну та про себе не забувають. А ти статками й маєтками ніколи не переймався – все жінка твоя на собі тягнула. Жива ще Софія?

– Жива... А звідкіля ти жінку мою знаєш?

– Та доводилося в Мерефі бувати, от і побачив, що за кожним великим чоловіком ще більша жінка стоїть. А мені от так і не вдалося ніде гнізда звити. Може, це й добре. Чи дивилися би за мною рідні діти так, як монахи за мною приглядають?

Сірко змовчав. Він і своїх дітей добре не знав, а що вже за чужих казати?

– Жива, кажеш, Софія твоя. І далі все на собі тягне?

– Сама господарює. Старшого сина ми торік втратили, доньки на сторону пішли, молодший син од дому відбився – козакувати хоче. Просить мене Софія зректися отаманства та хоч старість разом добути.

– А чи не пора вже Сірчисі за всі її заслуги гетьманшею стати? Хоч так поряд із тобою жити зможе.

Сірко криво посміхнувся:

– Пізно, Максиме, мені булаву до рук брати.

– Пізно – це коли лежиш ось так, як я, і під себе випорожнюєшся. А поки здужаєш – своє одібрати варто. Ти заслужив на булаву, як ніхто інший.

– А в кого відбирати, Максиме? Гетьманів наплодилося, як реп'яхів: у Чигирині – Дорошенко, в Батурині – Самойлович, у Вінниці – Гоголь, у Бахчисараї – Суховій, у Козельці – Ханенко, в Царгороді – Юрась Хмельницький. Жоден із них не розпрощався зі сподіваннями бути єдиновладним правителем всія України. А ти раїш ще й мені до них примкнути. Чи не завеликою буде зграя, де й так один одного боляче кусає?

Дві величезних сльози-горошини скотилися з очей немічного старця:

– А все могло би бути інакше, якби ти, Богун та Яким Сомко не обстали за Юрасем, незугарним сином великого батька. І та Германівка з Чорною радою, де ви примусили Виговського булаву скласти, нам усім досі гикається. Переяславський договір Юрася з Московією видався встократ гіршим за Гадяцький із Річчю Посполитою, яким ви шпигали Виговського аж до його смерті.

І нічого було одказати кошовому Війська Запорізького-низового на ці слова. Добрий рубака, який ворожі ходи прораховував на кілька кроків наперед, лиш на старість збагнув, що далеко не все вирішується на полі бою. І твереза голова та холодний розум вирішують більше, аніж вправні руки та гаряче серце.

Деякий час співрозмовники мовчали. Максим переводив дух, а Іван пригадував, скільки ж дурниць він накоїв, не розваживши все, як слід.

– Чи імена Миколи Маркевича та Теодозія Томкевича тобі щось кажуть? – перервав мовчанку Зламайкопито.

– Вивідники, які доносили козацькій старшині про все, що коїлося в палаці султана та при дворах королів польського та шведського?

Квола посмішка з'явилася на вустах немічного:

– Звідкіль про них знаєш?

Оскільки розмова двох козаків більше походила на сповідь, і кожен із них знав, що жодні сторонні вуха про не не довідаються, Сірко зізнався:

– Від Петра Дорошенка. Донині гетьман Правобережний отримує вісті з усього світу, які під сумнів поставити ніхто не може, хоч і не знає, хто їх збирає...

– Живі ще значить мої хлопці, – задоволено прохрипів Максим. – Іване, наші люди, для яких Вкраїна та її прийдешнє – не порожні слова, є у Польщі, в Чехії, в Швеції, в Австрії, в Силезії, в Угорщині, в Моравії, в Литві, у Кримському ханстві, в Царгороді, в Москві. А щоб із ними зв'язок підтримувати, тобі знадобиться дещо запам'ятати...

У Зламайкопита хворим було тільки тіло, а розум був гострим, мов бритва. Імена, посади, умовні знаки, способи зв'язку Максим переповідав так ясно, немов Псалтир читав.

Коли ігумен покликав кошового отамана до обіду, попрохавши Сірка дати спокій паралізованому старцеві, поважний гість був вражений тим розмахом, який йому відкрився. І ще дужче запекло в Сірка у серці від того, що не зрозумів поривань Виговського.

Після трапези кошовий ще раз завітав до келії Максима, аби подякувати йому за довіру, однак старець уже не дихав. Обличчя у покійника було настільки умиротвореним, що Сірко аж залюбувався ним. Так відійти на суд Божий міг лише той, хто ні на йоту не сумнівався в тому, що коїв за життя. А як зустрічатиме свою смерть, Сірко й гадки не мав...

Повернувшись до Коша, Сірко намагався не думати про те, що дізнався од Максима, а став обмізковувати, який подарунок зробити володарю Криму, аби хан більш ніколи не пхався у дніпровські плавні. Дійшли до отамана чутки, що деяким братчикам не подобається угодовська політика кошового щодо татар і турків. «Вони, бач, у нашу хату залізли, гармидеру наробили, приятелів наших повбивали, а ми маємо тихо сидіти». «Невинно пролита кров взиває до помсти, братчики в трунах перекидаються од такої несправедливості». «Що Сірко собі гадає? Сусіди знахабніли, а ти й пальцем їх не зачіпай». «Ще й посольства в Крим Іван споряджає – геть із розуму вижив». «Гнати треба бусурманів з наших земель аж за Гниле море», – усі ці докори не пролітали повз Сірка. Але що відомо бодай двом, те може стати надбанням тисяч. Тому прийдешній похід, який мав бути дуже далеким, кошовий отаман Війська Запорізького-низового обдумував ретельно й виважено. Не програвши жодної битви на своєму віку, і цього разу Сірко задумував утнути щось таке, чого ніколи не робив раніше.

Дочекавшись послів, яких виряджав до Бахчисараю, довго й виважено розмовляв і з Вернидубом, і з Мазепою.

– Кажеш, Даниле, Петрусь Суховій образу на нас таїть і знатися з запорожцями більш не хоче?

– Саме так дав мені зрозуміти.

– А на яких правах колишній гетьман ханської милості в Бахчисараї живе?

– Як одрізана скибка хліба – скільки до коржа не тули, все одно одним цілим не буде.

– З намірами повернути собі гетьманську булаву Петрусь остаточно розпрощався?

– Судити важко. Не заторкав цього в розмові. Та й хто йому ту булаву віддасть... Зрештою, Іване, не надто сильний я у тій вашій дипломатії. Розпитай Мазепу ліпше про приятелів хана.

– Гаразд. А чи є ще місця на шляху до Криму, про які я не знаю?

– Казали мені, що ти й Товщі Самарської не впізнав, коли на береги Самари навідався, – спробував пожартувати Данило, але, побачивши, як спохмурнів отаман, повернувся до того, що запитував кошовий. – Що про степ казати... Він щоразу інший, коли дорога не одна й та ж. Тільки з вигляду рівним здається.

– Бачу, пригледів щось цікаве в дорозі, поки посла провадив. Є нові схованки? – зрадів кошовий.

– Залежить, кого й для чого сховати хочеш.

І оповідав Данило про цікаві балки та байраки, які запримітив у дорозі.

Від Мазепи ж Сірко намагався довідатися зовсім про інше:

– Як там володар Криму поживає? Побоюється нас, чи дружити хоче? Що про Селім-Гірея сказати можеш?

– З нього звіздар добрий був би і мудрець книжний. А політика – не його уділ, хоч і прагне бути справедливим правителем.

– Повірив, що я мститися не буду? Сусіди кращими од братів бувають.

Мазепа пропікав кошового очима:

– Але ж не для того ти, батьку-отамане, до Криму виряджав мене...

– Диви, який швидкий... Справді, не для того... Знав я кількох Гіреїв, чим цей дише?

І мотав кошовий на вус усе, чим ділився з ним тямовитий шляхтич.

–... А ще здалося мені, батьку-отамане, що татари, які Перекоп пильнують, стали більш далекоглядними. І побільшало їх там з того часу, як ми у Крим в'їжджали.

Сірко вже знав про це і від Данила, але ще раз ствердився на думці, що Мазепа – чоловік з гострим розумом.

– Як гадаєш, з чим це пов'язано?

– Не повірив хан у наші запевнення в мирі жити. Боїться, що слова твої з ділом розійдуться. Хоче замкнути горловину на міцний замок.

– Раз боїться – це вже добре. Хто боїться – зле спить і невиспаним ходить. У страху очі великі, але й сліпими бувають...

Не став шляхтич перепитувати, що має на гадці кошовий отаман, бо щось всередині підказувало Мазепі: заповідається незвичне діло.

Після розмови з Вернидубом та Мазепою Сірко попросив знайти та прислати до нього Хасана. Довго й розважливо розпитував молодика про його життя-буття поміж кочівників та про місця, в яких тому доводилося бувати. І то була далеко не єдина розмова кошового з молодим татарчуком. Павло, Панас та Устим аж згорали від нетерплячки, намагаючись довідатися про зміст цих розмов, але приятель одказував, що на все свій час.

Свищивітер пробував розговорити батька, який був вхожим в отаманський курінь, але й Данило був небагатослівним.

– То що, ні нашу Настуню, ні мою Мар'яну ми більше шукати не будемо? – насідав Павло на вітця.

– Головне, сину, не втрачати надії та вірити в Боже провидіння. Сірко, звісно, не апостол і не пророк, але щось та й вигадає. Невдовзі так стрясемо Крим, що навіть миші з нір повискакують. І коли наші дівчата живі-здорові, цього разу неодмінно їх знайдемо.

Свищивітер недовірливо споглядав на батька – стільки терпцю у нього не було.

Данило взяв сина за руку й поглянув йому ввічі:

– Просто повір мені й не сумнівайся, що так і буде.

– Ви знаєте щось таке, про що не відаю я, батьку?

– Поки кури несуть яйця, а не навпаки, старшим людям, сину, коритися треба... І вірити їм...