Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Поки в Коші роздумували та гадали, куди ж запропастився Шевчик, Семен разом із дідами та вовками обживався в норі. Лігво було тісним, тож уночі доводилося спати одне на одному та вдихати важкий сопух. Але під ранок, коли найкраще спиться, сіроманці вирушали на промисел, відтак людям ставало вільніше. За хвилю після вовків вилазив із нори Гаврило, аби поповнити свої запаси трав та корінців. Чи спав Улас взагалі, Семен не міг визначити – бо як тихо не прокидався, як із-під напівзаплющених очей не спостерігав за дідом, старий завжди був при тямі і щось до хлопця промовляв.

Від Гаврила Шевчик уже знав, що понад три десятки літ Улас провів на галерах, юнаком потрапивши в полон під час битви на Мерлі, коли польські жовніри на чолі з Яремою Вишневецьким жорстоко карали козаків під проводом Карпа Півтора-Кожуха. У запалі бою не зауважив небезпеки, зазнав поранення, а коли очуняв – своїх поряд уже не було. Поляки не скарали Уласа на горло, а обміняли в татар на своїх шляхтичів. Татари ж продали полонених козаків туркам, і надовгі роки Улас попрощався з землею. Прикутий до весла, небо бачив тільки зрідка. На сушу ступав лише тоді, як замерзало море, і веслярів переганяли в бараки, де від вітру й холоду порятунку не було. Але й таке траплялося вкрай рідко, бо галера більшість зим бороздила теплі моря. Морська вода роз'їдала шкіру, гостра таволга впивалася в тіло, від поганого харчу випадали зуби, а життя все одно жевріло. Пробував втекти з цієї каторги. Коли впіймали першого разу – так відлупцювали гарапником, що шкіра на спині клаптями відпадала. За другим разом розкаленим залізом випалили очі. Та Улас не змирився зі своєю долею. І таки втік од турків за третім разом. Як до Микитиного рогу добрався – лиш сам він та Господь Бог знають. На довгі роки братчики не знали ліпшого костоправа, аніж сліпий Улас, бо там, де очі боялися на м'ясиво й кісткотрощу дивитися, руки та пальці сліпого самі все робили. А вправити вивих чи спині гнучкість вернути йому було на раз плюнути. Не один запорожець за костоправа Богу молився та радів, що ходити може й шаблю та ложку в руках тримати.

Що ж погнало сліпого діда на старість літ у хащі непролазні, для Семена залишалося загадкою, як і те, скільки літ старий прожив на білому світі.

Не втерпівши, одного ранку Шевчик поцікавився:

– Діду, а скільки вам років?

– Га... Хіба я знаю. Уже й зозулі всі повмирали, які мені літа кували, а я досі на білому світі живу.

– І як ви тут жити можете, коли... – хлопець прикусив язика, не наважившись назвати старого сліпим.

Та Улас зрозумів його й на півслові:

– Для того, щоб світ Божий бачити й відчувати, не тільки очі потрібні. Так, без них важко, але є ще вуха, ніс, смак і в пальцях чуття ще трохи маю... Чоловік ніби змалечку свою долю передчуває. Скільки себе пам'ятаю, завжди полюбляв бути на самоті й ніколи не плакав, коли дорослих не було поряд. Навіть як підріс – нічого не змінилося. Мої однолітки гуртом у бекаса грали, пташині гнізда дерли, в річці купалися, з пригірка на санчатах спускалися, а я собі очі рушником зав'яжу та ходжу навпомацки по хаті та подвір'ям. А там і до лісу став вибиратися. Заплющивши очі, на дотик пробував відрізнити дуб од сосни, граба від липи, пройти поміж дерев... До роду я не придався, вдома помочі од мене не було ніякої. Заріже батько, бувало, свиню, порубає ноги, щоб мати студень на свята зварила, а я їх схоплю з миски та й пробую назад скласти, кісточка до кісточки. Чи знайду потрошеного горощика – і складаю уламки докупи, припасовуючи один до одного. А щоб надовше такого заняття вистачало – роблю це з заплющеними очима... Вітець із ненькою сварили мене за це, та з часом дали спокій, назвавши дурником. Казали, що виною тому кіт, який мене малого з колиски скинув та так, що тім'ям до ослону я добряче приклався... Коли вус пробиватися став, я найглухішої ночі міг без свічки вибратися в комору, в повітку, в хлів, на горище чи в погріб і принести звідтам усе, чого в хаті потребували. А вулицею, полем, левадою чи лісом мені вночі пройти було заввиграшки. Через цей мій хист і підбили мене братчики з ними на січ вирушати. Казали, що такого дива ще зроду не бачили і що я стану в пригоді Карпу Півтора-Кожуха, який польських панів та підпанків прогнати хоче з наших земель. Батьки перечити не стали – помочі з мене, як із цапа молока. Брати й сестри лиш зітхнули з полегшенням, коли забрався з дому... Та недовгим було моє козакування – на Мерлі воно закінчилося. І не запізнав я ні Гулака, ні Хмельницького, зате на воду надивився стільки, що й сам рибою стати міг би...

Шевчик очікував, що дід розповість і про те, як турки йому очі випалили та як тікав із турецького полону, але це Улас оминув:

– Тішуся, що хоч сліпим братчикам знадобився. Рук та ніг поламаних поскладав я їм чимало. От де свинячі ратиці та горщики глиняні про себе нагадали... Коли ж старість за плечима стала, не захотів я на малу дитину ще раз обернутися. Чуття у пальцях втрачати став і дрібні кістки, як слід, не міг уже поскладати. А до мене ж і дітей з зимівників та сіл привозили, щоб руки-ноги їм вправив. Коли дорослому чоловіку перелом кістки неправильно зростеться – то одне, а коли дитина калікою буде – такого я не міг допустити. А люди йшли і йшли, як по свячену воду, а я вже не міг зарадити ні своїм, ні прийшлим. Шматком хліба мені братчики не попрікнули би, зрештою, до монастиря якогось можна було податися. Та ліс манив мене так само, як колись у дитинстві. Запорожці гадали, що я геть із розуму вижив, але перечити не стали – як чоловікові щось до голови зайде, спинити його важко. Попрощалися, як із покійником та, певно, вже й забули про мене.

Дід на хвильку замовк, а Семену не терпілося почути, що ж було далі.

–... Гаврило допоміг мені курінь у цих хащах збудувати, і на самоті я не залишився. Білка до мене вчащала, поряд мали гнізда сороки та сойки. Ліс зовсім не німий, як це багатьом видається.

– А нору цю як відшукали? – випитував хлопець, якому курінь та лігво ніяк не в'язалися.

– Не я її знайшов, а звірі мені цей прихисток показали.

Семен недовірливо поглядав на діда, роздумуючи, чи той при своєму розумі, чи таке видає бажане за дійсне.

– Однієї ночі, хоча для сліпого ніч триває вічно, прокинувся я від гострого запаху й важкого подиху і подумав, що смерть моя прийшла. За руку мене тримав вовк, від якого й разило тим смородом.

Шевчик зачудовано споглядав на діда, не ймучи віри, де тут правда, а де – вигадка.

– То був не вовк, а поранена вовчиця. Клуб задньої лівої ноги в неї був розтрощений, рана загнила й була страшенно запущеною. Попервах гадав, що прийшла до мене, як до цілителя, коли їсти мене не стала, та вовчиця, тримаючи мою руку в своїй пащі, повела з куреня кудись у нетрі. Так і допровадила до цього лігва, в якому було двоє вовченят, ще надто малих та кволих, аби самим вижити. Доручивши мені своїх дитинчат, вовчиця подалася вмирати – передчувала свою смерть, тут і гадати нічого. А я з вовченятами залишився – і живу досі.

Знову запала тривала мовчанка, яку Семен не наважувався порушити, а Улас ніби поринув у якісь інші світи.

– Мої сіроманці – вправні мисливці, – гугнявий голос діда озвався так раптово, що Семен аж здригнувся. – Полюють не лише на таку друбноту, як зайці, ондатри й видри, але й можуть заскочити зненацька навіть кабана, козулю чи оленя. Що вполюють – приносять до лігва.

– І не набридає вам саме м'ясо? Без хліба воно якось не дуже смакує.

– Вовки не тільки м'ясо носять. Паленик навіть рибу ловити вміє. Як йому це вдається – не знаю, бо не бачив. А Куцик пташині яйця діставати полюбляє. Вони водять мене й туди, де лісових ягід чи горіхів багато. Та й скільки на старість літ чоловіку того харчу треба? Друбку... Аби лиш вода під боком була. Того, що ви з Гаврилом привезли, мені до осені вистачить. А там уже, як Бог дасть.

– І не страшно вам отак серед лісу? Звірини дикої повно.

– Не звірів, Семене, а людей остерігатися треба. А Куцик та Паленик не дадуть мені пропасти.

– А взимку як? Замерзнути ж можна посеред лісу...

– Придивися до сіроманців. Хутро в них два шари має. Перший захищає їх од бруду, а другий – теплий і водонепроникний. Вляжеться Куцик з одного боку, Паленик – з другого й зігрівають мене. Правда, коли молоді вовчиці гоняться, сіроманцям не до мене. Дурними робляться, як парубки, що за дівками сохнуть. Тоді мушу вогонь палити та каміння в нього класти. На такій жаровні й коротаю ночі. Відгонившись, вовки до мене повертаються і до жодної зграї не пристають. Винувато труться мордами до ніг й скиглять. І скажи після цього, що звірина розуму не має.

– А чого ви їх Куциком та Палеником назвали?

– Приглянься до них – у Куцика хвіст корочший, ніж у його брата. А Паленик колись засунув ліву лапу в вогонь, то й донині там відзнаку має. У вовків багато чому повчитися можна. Придивися до них, поки є нагода.

Спостерігати за сіроманцями виявилося ще й як цікаво. Попри однаковий вік та зріст, вовки відрізнялися один від одного норовом. Куцик був швидким і нетерплячим, довго на одному місці всидіти не міг. Паленик же терпляче умів вичікувати на здобич. Він і показав Семену, як можна ловити рибу без жодного спорядження. Простуючи до ріки, сіроманець обирав таке місце, де кам'яні виступи перешкоджали воді вільно нестися до моря. На таких перекатах вовк очікував на рибу, яка йшла проти течії. Щоб подолати перешкоду, рибинам доводилося підстрибувати вгору, а Паленик збивав її лапою на льоту й пришпилював пазурями. Далі в хід ішли гострі ікла – і здобич переставала чинити будь-який опір.

На звірину вовки полювали разом. Паленик таївся у якійсь схованці, а Куцик, перестрівши зайця, козулю чи молодого підсвинка, який відбився од гурту, гнав перелякану звірину в той бік, де ховався брат. Намагаючись втекти од переслідувача, жертва й гадки не мала, де на неї чатує справжня небезпека.

У той же час Шевчик зауважив, що вовки полюють на слабу чи кволу звірину, дозволяючи тікати більш здоровим та вгодованим тушам. Упіймавши здобич, сіроманці не наїдалися до пуза так, щоб вилежуватися в лігві й важко сопіти, а робили собі запас, котрим ділилися з Уласом. Оскільки мешканців у норі стало більше, то й вовки частіше полювали.

Гаврило з Шевчиком не хотіли бути лише гостями й також долучалися до збору їжі. Знахар знав декілька видів корінців та рослин, узвар із яких тамував голод і давав відчуття насиченості. Таких припасів Улас просив зробити йому якмога більше. Семен тим часом знайшов кілька пристанищ диких бджіл й потішив старих свіжим медом.

Сонячного пообіддя, коли вовки дрімали в затінку, відганяючи хвостами надокучливих мух, а Гаврило подався назбирати ряски з лісового болотця, Семен з Уласом грілися на сонечку. Шевчик плів сильце, аби довести дідам, шо не тільки вовки звірину впіймати можуть. Сліпий костоправ допомагав хлопцеві, перемацуючи виконану роботу й даючи поради:

– Ось тут затягни дужче, а тут – попусти.

Попри вік, пальці в старого були ще нівроку рухливими. Повернувши голову в бік Шевчика, дід поцікавився:

– Казав мені Гаврило, що ти, Семене, золотого коня відшукати хочеш. Правда це, чи ні?

– А ви про нього теж чули? – загорівся Шевчик, із яким про це ніхто не хотів говорити.

– Я його бачив... І навіть торкався... Можливо, через це й так довго живу на білому світі.