Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Не сидів у своєму курені, немов квочка на яйцях, кошовий отаман Війська Запорізького-низового. Першим ділом Сірко вирядив із Коша три тисячі братчиків начебто на допомогу Дорошенку. Гетьман Правобережний чубився із польськими жовнірами, а турки до цього лише приглядалися, продовжуючи своє свавілля в українських містах та селах. На чолі цього величенького загону поставив кошовий Василя Загнибіду – козака статечного й розважливого. Даючи йому останні настанови, прохав наробити якмога більше галасу і всюди, де тільки можна, виказувати свою присутність. Подивований таким наказом, Загнибіда не став ані випитувати, навіщо таке робити, ані сперечатися з кошовим.

Далі Сірко наказав спорядити два десятки чайок, посадив на них рибалок та кількасот молодих запорожців і відправив їх у пониззя Дніпра рибалити в лимані. Трохима Гузенка, котрого настановив старшим над цією ватагою, прохав метлятися з місця на місце, ніби то в море пориваючись, то вгору лиману завертаючи. Гузенко теж не став випитувати, пощо такі переміщення.

Обидва рази до цих гуртів поривався пристати Павло Свищивітер, якому ніяк не сиділося в Коші, але щоразу Данило стримував синів запал:

– Не поспішай поперед батька в пекло та май трохи стримання.

– Та скільки можна бабратися, тату? Дівчат рятувати треба!

Вернидуб відповідав, що скоро все проясниться.

Довідавшись, що недолугому Гнату взявся допомагати Михась Масний, закоханий парубок ще дужче захвилювався. Якщо раніше везіння свого суперника Павло списував на те, що дурням завжди щастить, але вічно таке щастя тривати не може, то тепер кожну втрачену днину вважав вирішальною.

Нетерпляка товариша передалася й Хасану – провівши у Коші не один тиждень, татарчук наслухався про повадки колишнього джури кошового отамана. І поки Михась був на багато кроків попереду, тривога Павла була зрозумілою. Але розмови з Сірком, які велися в чотири ока, вселяли в серце Хасана надію, що найближчим часом обнишпорять увесь Крим і знайдуть там і Настуню, і Мар'яну.

Парубкам було би спокійніше, якби в Коші був Семен – можна було б упросити малого характерника оповісти, що в світі діється. Але Шевчик надовго кудись запропастився, і Павло не міг зрозуміти, чому відсутність молодшого сина зовсім не бентежить батька. Данило з кожним днем був щораз заклопотанішим, але й щоразу веселішим, обіцяючи молодикам цікаву виправу.

А от Свищивітру все ж було невтямки, якою силою Сірко збирається Крим струснути. Після відходу з Чортомлика ватаг Загнибіди та Гузенка у Коші залишилося не більше двох тисяч братчиків. Таким військом хіба татарських пастухів лякати. Данило ж не став оповідати синові, що вже три тижні поспіль усяк, хто чується в силі, має доброго коня та вміє зброю в руках тримати, долучається до невеликих загонів, які ховаються у балках та ярах вздовж Чорного шляху.

У похід, на який так довго очікували, вибралися звечора. Основне військо, яке з півтори тисячі при виході з Коша швидко збільшилося до двадцяти тисяч в міру того, як віддалилися від Дніпра, пересувалося тільки глухими ночами. Сірко суворо заказав палити будь-які вогні та голосно розмовляти. І хоч як братчикам кортіло знати, куди ж провадить їх отаман, під пильним оком курінних та січової старшини мовчали, мов риби.

До Криму вів лишень один шлях – через Перекоп, який лежав на межі між диким полем та півостровом, але чомусь не до нього вів своє військо кошовий отаман. Бувалі запорожці, для яких ні степ, ні Крим не були загадкою, не могли збагнути, чого ж Сірко провадить їх просто на Гниле море. Обабіч нього не було жодного міста, в якому можна було би погуляти на славу та відплатити віроломному хану. І хоч у літню пору глибина моря, яке тхнуло кислим запахом гнилої капусти, була трохи вищою за коліна, мул та сіль затягували по пояс, а то й по груди. Були і такі місця, де й із головою забирало.

– Потопити Сірко нас надумав, чи що? Тут і серед білого дня впильнуватися годі, а він серед темної ночі нас у трясовину веде! – ремствували окремі братчики, але в той же час дивувалися, що ідуть по твердому й тільки зрідка мочать ноги. А все тому, що двадцять тисяч війська знайомими стежками та бродами вів татарчук Хасан. Не одне літо провів він тут із чередами мурзи Аліма, з заплющеними очима знав, які ріки влітку пересихають настільки, що їх руслищем можна перейти, немов вимощеним шляхом.

Тільки тепер Свищивітру, Гостроносому та Накуйлиху стало зрозуміло, які бесіди з їхнім приятелем провадив кошовий отаман.

– Куди поведеш військо, Іване, на Бахчисарай, Ак-Мечеть чи Кафу? – допитувалися найближчі Сіркові приятелі, щасливо подолавши темною нічкою Сиваш та зупинившись на перепочинок.

– Чого так дрібно мислите? – посміхнувся кошовий отаман. – Чому б нам за одним махом не взяти і Бахчисарай, і Ак-Мечеть, і Кафу, і Перекоп, і Гізлев?

– Але як? Ти ж не зможеш водночас і там, і там бути? – не вірили своїм вухам запорожці.

– Я – не зможу, та й не бачу в тому потреби, коли й ви чогось варті. От і подивимося, чого саме.

Спантеличені братчики все ще не розуміли, до чого хилить отаман, поки Сірко усе їм не розжував:

– Гадаю розділити наше військо на п'ять загонів. Кожен із них матиме свого провідника й три доби на звитягу. Я ж залишуся тут із невеличкою залогою, аби бусурмани не зав'язали нам горловину до кримського мішка. На Ак-Мечеть братчиків поведе Іван Стягайло, на Гізлев – Василь Олексієнко, як Кафу завоювати придумає Федір Іваник. Ти, Даниле, – кошовий повернувся до Вернидуба, – поведеш свій гурт на Бахчисарай, адже не раз бував у гостях в столиці хана, та й кровне зацікавлення маєш ще раз там побувати. Кого з собою візьмете – не мій клопіт, – звернувся Сірко до названих запорожців, – але з вас і спитаю, якщо щось не заладиться.

Січова старшина схвалила такі призначення – усі названі кошовим запорожці були людьми досвідченими і в будь-яку хвилю могли б перейняти провід над Кошем.

– А на Перекоп хто військо поведе? – поцікавився Іван Мазепа, котрий так несподівано для решти братчиків вигулькнув серед Сіркових порадників. Проте годі було йому дорікнути бодай у чомусь – жодного разу не збовкнув якоїсь дурниці.

– А от ти й поведеш, Іване. Покажеш своє уміння, а то деякі з братчиків подейкують, що ти лишень язиком чесати вмієш. А я одказую, що один лишень язик не зробив би тебе ротмістром компанійської хоругви.

Такий вибір ватажка припав до душі далеко не всім, але змовчали запорожці. Для них багато що було несподіваним та незрозумілим у цьому поході.

– Пам'ятайте, що чекаю на всіх чотири доби. Хто не встигне – сам пробиратиметься домів. І не забувайте, що розгнівані оси жалять болючіше од тих, яких не займали, тому зайвий раз у сутички не встрягайте. З Божою поміччю, чекаю вас усіх живими та здоровими. Гайда, поки сонце не встало та татари нас не заглянули.

Без зайвих слів, без галасу та без квапливих рухів зникали братчики в ранковій імлі. Павло, Хасан, Панас та Устим були серед тих запорожців, яких Данило Вернидуб повів на Бахчисарай.

Вирядвиши свої ударні сили в глибину Криму, Сірко із невеличким загоном заходився зводити на низькому й пологому березі Гнилого моря укріплений табір. Кошовий підозрював, що довго бути непоміченими запорожцям не вдасться, а тому треба бути готовим до зустрічі з ворогом. Відправивши трясти Крим запорожців молодих і запальних, голодних на славу й військові здобутки, біля себе залишив братчиків розважливих і холоднокровних, запевнивши їх, що без діла не зостануться.

Старші од кошового за віком Сиверин Хрін та Яків Вертихвіст, які ще чулися в силі й пішли у невість який для себе похід, залишилися з Сірком. Багато-де вони побували на своєму віку, чимало бачили, але цього разу Іван задумав щось таке, чого ще ніхто не робив до нього. І дідам, які давно погубили більшість зубів, конче хотілося розгрізти цей горішок.

– Чи мажш, Яцьку, якесь передчуття? – допитувався Хрін у приятеля.

– Та яке передчуття. Порубані кістки не ниють, отже, дощу не буде. А не буде дощу, не сидітимемо в болоті, що вже добре. А ти чого такий малохольний? Знову кишки в животі заграли? Казав тобі, не їж стільки солонини...

– З животом усе гаразд. Серце чує, що щербата з косою десь близько. Не боюся смерті, якщо буде легкою і раптовою, – при цьому Сиверин послизнувся на вогкому березі й шубовснув у калабаню, піскляво пропищавши:

– Порятуйте!

– Замість дурниці верзти, ліпше б плавати навчився, – Яків ступив у воду, котра не сягала йому й колін та вхопив товариша за комір сорочки. – Ото легка й раптова була би смерть, коли б у калюжі втопився. А славу яку по собі залишив би. Тьху! Сиверине, ти вже геть на дитячий розум переходиш. Чи не час із козакуванням прощатися та спасатися йти?

Хрін, цокочучи рідкими зубами в роті од холоду – на світанку купіль видалася не надто приємною, мовчки викручував мокрий одяг. Щоб не заробити од Якова ще одного запотиличника, не став ділитися підозрами, що це був ще один знак од щербатої, яка ніби нагадувала: «Я – поряд».