Куди стелиться доріжка? За золотим конем

– Знаєш, Даміре, я гадав, що гяури – люди темні, хоча й відважні та дужі. Але посол, якого Урус-Шайтан до нас направив, мене приємно здивував. Не думав я, що серед козаків такі мудрі люди є. Той Мазепа знає більше, аніж деякі наші муфтії та астрологи. Шкода, що він не мій підданий. От такого чоловіка було би добре зробити гетьманом та своїм повіреним серед гяурів, – замріяно промовляв Селім-гірей, відпровадивши послів Сірка.

– Володарю, не вірю, що є ще хтось, хто міг би зрівнятися мудрістю з тобою, – озвався кизляр-ага. – А щоб чоловіка пізнати, кількох днів замало. Хтозна, чим той Мазепа дише. Та й кажуть, що є серед гяурів такі люди, які вміють ману напускати... Чим же тебе так підкорив той посол?

– Ученістю своєю. Про що з ним не заговори – може підтримати розмову. І знаннями своїми не вихваляється, і зі співрозмовника дурня не робить. Не розумію я тих гяурів: як можна обирати гетьманом чоловіка, який писати не вміє, а такого от Мазепу усього лиш послом настановляти? Чи знаєш ти, що він був у свиті польського короля і московського володаря бачив? Видається мені, що й самого Кепрюлю він заткнув би за пояс... Шкода, що не вдалося мені намовити Мазепу до нас на службу пристати. Але як він відповів: «Мушу службу сповнити. Чекають мене з одвітом на Запоріжжі». Такий чоловік мені б пригодився.

– Навіщо чужих шукати, володарю, коли свій під боком є? Петро Суховій, котрого тепер Ашпат-мурзою звати, колись також прибув до Хансараю на чолі козацького посольства, а відбув гетьманом його ханської милості Аділь-Гірея. Не мені тобі вказувати, мудрий правителю, та той, кого недолюблюють і Ширіни, і Мансури, міг би тобі підсобити. Ашпат-мурза на земляків колишніх ще й який зуб має, що так його зневажили...

При згадці про беїі хан скривився. Йому все ще не вдавалося налагодити з ними приязних стосунків. Знатні роди ніби й не бунтували, і не уникали їхні представники зібрань Дивану у Хансараї, але між беями та Селім-Гіреєм відчувалася не просто якась прохолода, а й відчуженість. Попри їхні очікування, володар Криму так і не спромігся пояснити, чому зимовою виправою доручив керувати непоказному мурзі середньої руки.

Однак, щоб не виказувати своєї стурбованості та не показувати, що кизляр-ага має на нього вплив, Селім-Гірей перевів розмову в інший бік:

– Як там у гаремі? Усе спокійно? Що кажуть про втікачок? Досі не можу збагнути, як їм отак пощастило втекти та жодного сліду по собі не залишити.

– Про них уже всі й забули, володарю. Що таке паршива вівця в отарі доброго господаря? Ніхто її пропажі й не зауважить.

– Утікачки не були аж настільки паршивими, – посміхнувся хан, – ти око метке й смак добрий маєш.

Тепер посміхнувся вже Дамір, який до лестощів та похвали також не був байдужим:

– Накажи лишень, володарю, й такого добра в твоїх покоях буде, як зірок на небі, які ти так любиш розглядати в вечірню годину.

– Зорі хоч нікуди не тікають і завжди є у небі на своєму місці, як тільки хмари їх не закриють. Та й платити за них не треба, а полонянки вродливі дорого коштують.

Але хто кизляр-ага такий, щоб обговорювати з ним стан скарбниці ханства? Манірно потягнувшись і даючи зрозуміти, що розмова закінчена, Селім-Гірей недбало зронив:

– Що ж, передай Ашпат-мурзі, коли ви вже такі приятелі, що зустрінуся з ним позавтра після огляду війська.

Колишній гетьман всія України, а нині непоказний мурза був щиро здивований, отримавши через кизляр-агу запрошення на зустріч із володарем Криму. Приставши на пропозицію Даміра викрасти та переховати в своєму домі одалісок із ханського гарему, Петро Суховій не надто сподівався на те, що його кульгавий спільник відкриє перед ним двері у Хансарай. Мешкаючи в Бахчисараї не перший рік, опальний гетьман так і не навчився розбиратися, хто і як заправляє політикою ханства та поведінкою його володарів.

Збираючись на зустріч із ханом, Петро Суховій намагався у всьому походити на татарського мурзу. Зодягнув гаптований золотом каптан поверх широких шароварів. Попри теплу погоду взув дорогі сап'янці з м'якої шкіри. Свою домівку він уже давно обставив на татарський лад – у всіх кімнатах були софи, накриті покривалами й заставлені подушками. Речі й одяг тримав у скринях, застелених дорогими килимами. Найняв кухарку, аби та готувала тільки татарські страви. І голову голив постійно, зрікшись чуба. Не маючи впливових приятелів, завів дружбу з муфтієм, якого ще й просив детальніше тлумачити йому Коран.

Розмова з Ашпат-мурзою не справила на Селім-гірея такого ж враження, як бесіда з Мазепою. Володар Криму навіть дивувався, чим же так цей обмежений і не дуже далекий чоловік настільки припав до душі Аділь-Гірею, що той вручив йому гяурському писарю гетьманську печатку. Чи то справді посередності тягнуться до посередностей, а мудрі мужі прагнуть товариства собі подібних? Колишній гетьман запопадливо заглядав в очі, запевняв у своїй вірності, а поза тим був чоловіком недалеким. Із таким ні про зорі не поговориш, ні про поезію. Проте де в чому гість змінив погляди хана. Коли Селім-гірей заходився оповідати про те, що Сірко прислав послів із пропозицією жити в мирі та дружбі, Суховій застеріг хана:

– Володарю, ти мудрий і далекоглядний правитель, але Сірка я знаю довше, аніж ти. Він нізащо не змириться з тим, що великий візир затіяв на гяурське свято Різдва. Та Кепрюлю далеко, а ти, володарю, близько.

– Але посол запевняв мене в тому, що Урус-Шайтан хоче жити з нами в мирі, купляти сіль та ловити рибу в лиманах, дозволяє випасати нам худобу на запорізьких землях.

– Той, хто готується до війни, завжди говорить про мир. Сірко образ не прощає, тим більше таких, які йому в його ж лігві заподіяли. А зламати слово йому, що раз плюнути. Так і каже: «нужда закон міняє».

– То що б ти мені порадив? – розгубився хан.

– Довіряти не тільки вухам, а й очам. Тримати військо напоготові, пильно стежити за всіма преміщеннями гяурів та тримати надійні залоги біля Сивашу – щоб навіть миша в Крим не прошмигнула непоміченою. Перевір, наскільки пильна залога в Ор-Капи та помирися з беями Едичкульської, Єдисанської, Джамбулуцької й Буджацької орд – вони досі злі на тебе за те, що доручив провід війська ногайському мурзі Аліму... Ну і ще з моря стерегтися треба – гяурські чайки жоден ланцюг не зупинить.

Селім-Гірея здивувала така обізнаність колишнього козацького писаря та гетьмана у внутрішніх справах ханства, і Ашпат мурза в його очах значно виріс:

– Як живеться тобі в Бахчисараї? За рідним домом не сумуєш?

– Тут мій дім тепер! – твердо та впевнено проказав Ашпат-мурза.

– І не кортить більше за гетьманську булаву позмагатися? Що б ти сказав, якби я дав тобі двадцять тисяч війська й наказав покарати зрадливого Дорошенка, котрий, обіцяючи мені служити, присягнув на вірність Москві? Відмовився би стати гетьманом України під моїм протекторатом?

Серце в грудях Суховія пришвидшило биття, але розум не поспішав виказувати ані радість, ані відмову. Покірно схиливши голову, Ашпат-мурза відповів:

– Готовий тобі служити, володарю, як скажеш і де скажеш. А з Дорошенком у мене свої порахунки, тому карав би його не тільки з твого наказу, але й із власної волі. І про гетьманство мені не йдеться. Гетьман хрест цілує й на Біблії присягає, а я тепер правовірний мусульманин. Скажеш попровадити військо – поведу. Та чи не озлобляться беї на тебе ще дужче? Я ж для них ще більший чужак, аніж Алім.

– Щоб із Дорошенком воювати, мого війська замало буде. Супроти нас стануть і старі, і малі. А якби тебе ще раз підтримали запорожці, як минулого разу, твоє повернення виглядало би зовсім інакше. Тут навіть беям не було б чим крити. Маєш там людей, на яких можна зіпертися?

Суховій пригадав тих два десятки недобитків, які разом із ним переметнулися до Криму, і сам розумів, що цього замало. Декого з них, як, скажімо, Федора, уже нема на білому світі, хтось на службу до інших заможних людей подався. У домі Ашпат-мурзи з колишніх однодумців залишилося не більше десятка, але й їх на рідних землях назвали б радше харцизами, а не оборонцями віри й правди. От якби біля нього були такі люди, як данило Вернидуб... А в тім, Данила ще не пізно взяти на налигач – його донька досі в полоні і могла би стати товаром, вартим торгу. Правда, доведеться ламати угоду з Даміром, а він теж лис нівроку – свого не попустить.

Після довгої мовчанки, яку хан сприйняв за пригадування ймовірних спільників, Ашпат-мурза відповів:

– Такі люди знайдуться.

Розійшлися хан та його гість якщо й не приятелями, то більш зріднілими душами.

Виходячи з ханових покоїв, Суховій навіть не глянув на кизляр-агу. Дамір не образився, потрактувавши це як небажання Ашпат-мурзи світити їхнє близьке знайомство. Насправді ж причина прохолоди була набагато глибшою.