Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Повертаючись на рідну землю, покритий киптявою, потом, чужою кров'ю і славою кошовий отаман Війська Запорізького-низового Іван Сірко ще не знав, що недоброзичливці вразили його у найслабше місце. Поки запорожці під його орудою нещадно Крим стрясали, хана лякали, братів-єдиновірців з полону визволяли, ханове військо побили, полеглих побратимів похоронили; поки рубали відступників у Чорній долині, якийсь із татарських чамбулів, що вільно промишляв собі посеред Дикого поля, добрався аж до Мерефи й сплюндрував хутір Сірка.

Не відав і вже ніколи не довідається кошовий отаман, що так далеко од просторих безлюдних степів бусурманів завів розжалуваний полковник Самарської паланки Матвій Житняк. Наобіцявши Юлдаш-бею золотих гір, Матвій виношував у душі лишень один задум – зруйнувати обійстя, в якому мешкала Сірчиха з дітьми. Не знав знеславлений полковник, що доньки випурхнули з материнського гнізда, а молодший син хати не тримається. Та навіть зоставшись наодинці в порожній оселі (наймичка того вечора відпросилася батьків провідати), Софія була гідною козачкою й кинулася навперейми ворогам із ножем у руці. Загнала вістря в горло Матвію, котрий і не сподівався такої приті од жінки, й погасила в ньому той вогонь, який не давав жити цьому далеко не дурному чоловіку. А Юлдаш-бей, котрому так кортіло подивитися на кривдника свого тимчасового спільника, навіть не підозрював, чиїй дружині наносить кривим ятаганом смертельну рану. За свою образу сераскер відплатив сповна, спаливши декілька хуторів поблизу Мерефи, і все золото незнайомця, який так і не назвав себе, йому дісталося.

Коли в Коші закіпчений та втомлений важким походом Сірко здалеку впізнав Івана Сербина, наказного полковника Лубенського полку та зятя свого, на весіллі котрого так і не зміг побувати, одразу відчув щось погане. Першою думкою було те, що з Параскою щось не те, інакше чого б її чоловік із Лубен на Чортомлик припхався? Та зять приголомшив його іншою звісткою.

І хоч як запекло в грудях Сірка, а сльози здушили горло, у своєму горі не забув роздати отаманські розпорядження. Першим ділом наказав порівно розділити між тими, хто на Крим ходив та хто Кіш і підступи до нього пильнував, здобуту у виправі здобич. Далі попрохав отця Онуфрія відправити служби за щасливе повернення живих та упокій душ померлих. Ясир бусурманський отаман розділив на три частини: одних кримчаків відправив до Москви, інших – до Батурина в подарунок Самойловичу, а чотири тисячі бранців залишив на Січі, наказавши їм про швидкий свій викуп подбати: «Треба, щоб кожен невільник старався про швидкий і слушний викуп за себе, коли хоче до Криму вернутися. А хто за викуп не старатиметься, то таких без жалю відправлю до Москви в неволю безвихідну».

Пригрозивши бусурманам, розпорядився Сірко різати захоплену татарську худобу, варити та пекти м'ясо й бенкетувати два дні поспіль. Від себе подарував товариству кілька бочок горілки.

І запанували в Коші пожвавлення та веселий гамір – ніхто ображеним не чувся. А коли захмелілі братчики надумали за здоров'я свого отамана випити та почоломкатися з ним, мов із рідним батьком, ніде не змогли кошового знайти.

Нікому не сказавши ані слова, Іван Сірко утік у плавні, щоб наодинці пережити біль утрати. І коли шкандибав туди, знову престрів пару вовків, як колись у юності. Сіроманець швидко прошмигнув повз кошового, а вовчиця зупинилася, докірливо поглянувши Сіркові у вічі.

­ – Усе живе має пару, тільки я життя бобилем змарнував. Чого хотів: влади, слави, пошани? Усе це маю, та на старість літ зостався самотнім, мов перст, – заговорив до вовчиці, котра незворушно стояла навпроти нього.

– На Боже посягнув, суд земний влаштувавши. Та чи в праві я зрадників та запроданців на смерть карати? Певно, ні, бо ж мене Господь покарав за це, відібравши найдорожче... Молила Бога Софія, щоб забрав її до себе раніш од мене. Сподівалася, що хоч на похорон її я приїду та попрощаюся навік. А я й на таке не сподобився. Гріш мені ціна, – виливав свій жаль уславленний звитяжець німій звірині.

Вовчиця сумними очима дивилася на дивного чоловіка, ніби розуміла всі його слова, аж поки сіроманець не повернувся за нею та злегка вкусив за загривок. Після цього звірі щезли з овиду, а Сірко упав на траву й, закусивши руку, здригався у німому плачі. Тільки втративши когось, починаєш розуміти, що час не безмірний, а життя кінець має. І не було поряд нікого, хто б розділив його тугу та жаль.

Повернувшись до куреня старим-старезним дідом, застав там Сірко посланців од Дорошенка, які привезли од гетьмана Правобережного листа й гетьманську булаву. Здавалося, ось вона, та довгождана мить, коли влада над усією Правобережною Україною сама давалася йому без жодного спротиву. Бери та володарюй!

... Не затремтіла в Івана рука, коли підняв булаву, що була дорожчою за все на світі для багатьох гідних і негідних людей: Виговського, Хмельниченка, Тетері, Ханенка, Суховія... І зрозумів, що нічого вона не важить, коли серце порожнє; самоти не розвіює, друзів не додає. Учинок Дорошенка не виглядав ані безглуздим, ані поспішним. За видимі символи влади тримаються тільки закоренілі негідники, а для людей із сумлінням вони не самоціль. Булава, за яку торгували правдою і грошима, честю і землями, своїм життям і долями тисяч людей, була усього лиш позолоченою кулею, насадженою на держак. А скільки голів покотилося в мураву, в куряву, чи до ніг тимчасових переможців заради неї. І серед цих глупців, які прагнули нею володіти, був і він, Іван Сірко. І чому аж на сконі літ чоловік усвідомлює, що світом править не могутність, не розкіш, не мудрість а любов. Бо лиш вона, даруючи себе всім, хто гідний цього почуття, не убуває, а примножується. А дурні змагалися, змагаються і будуть змагатися за такий от шматок металу на держаку.

Уже з першого рядка Дорошенкового листа на кошового дихнули відчай та зневіра, які опанували душу Петра:

«Висилаю тобі, брате Іване, гетьманські клейноди, які силою поповичу в мене не вдасться одібрати. І сам не повезу їх до Батурина, бо Самойловчиа на гетьмана обрано в переяславській стороні, де ні козацької старшини, ні запорожців не було, а до Росави новопризначений гетьман приїхати побоявся. Сам же я залишаюся в Чигирині, аби хтось інший не заволодів Богдановим містом, хіба ти надумаєш тут отаборитися. А з булавою та клейнодами чини на власний розсуд: хочеш – собі зостав, а ні – так доправ їх до Батурина, мені однаково. Як приятеля вірного прошу тебе: не видавай мене владиці московському так, як донці цареві Степана Разіна видали. Донці видали, а ви, запорожці, не видавайте».

Гетьман, який називав кошового братом, просив Сірка про таке, чого Іван у найгірших здогадках вигадати не зміг би. І подумки розумів той Петрів страх, побувавши в в московському казематі. Дорошенкові було що втрачати, а Сірко вже втратив усе, що тримало його при житті.

І хоч як важко було на серці в Івана, за особистими переживаннями не забував кошовий отаман Війська Запорізького-низового про братчиків та Вкраїну. Покликавши до себе писаря, став надиктовувати йому тексти листів до гетьмана Правобережного та до кримського володаря Селім-Гірея. А опісля цього наказав розшукати Івана Мазепу та запросити його на розмову до отаманського куреня.

Колишній ротмістр компанійської хоругви гетьмана Петра Дорошенка, розігрітий медом-горілкою, швидким кроком забіг до житла кошового. Та коли побачив зморене лице й погаслі очі в Сірка, спохмурнів одразу. А господар оселі, кивнувши гостеві на лаву, одразу вхопив бика за роги. Ще раз узявши до рук булаву, запитав:

– Впізнаєш цяцьку, Іване?

– У гетьмана Правобережного така була.

– Ото ж бо, що була. Зрікся влади Петро. Схилив голову перед царем, одрікся од султана.

– То переймай її ти, батьку отамане – ніхто перечити не стане. Слава, сила, військо – все на твоєму боці.

Сірко відмахнувся од булави, як від надокучливої серпневої мухи, поклавши її назад на стіл.

– Пізно мені в гетьмани йти. Старість підступає, мертві до себе кличуть.

– Не такий ти ще й старий, біля Гнилого моря разом з усіма тримав лаву, і шаблю рука твоя твердо держала. Булаву теж утримає.

– з шаблею я зрісся, можна сказати, продовженням руки вона стала. Та біда наша в тому, Іване, що лишень шаблями махати звикли. І жодної нашої перемоги в договорах закріпити не змогли. З леза кров змивається, а чорнило застигає навіки, та так, що записаного пером не витягнеш і волом. Та не кожному це збагнути доснаги. Не втомився ще з послами їздити?

– Куди цього разу? – враз зібрався докупи Мазепа, котрий здалеку передчував, що кошовий зібрався з ним не ляси точити.

– Повезеш клейноди Дорошенкові до Самойловича в Батурин.

– А чи не пореш гарячки, батьку?

– Заглядаючи одним оком у могилу, бачу, що віджив Чигирин свої кращі роки, розгубив велич. Доля нашої Вкраїни у Батурині вирішуватиметься, та не поповичу її вершити. Іване, Дорошенкові клейноди Самойловичу одвезеш саме ти і очорниш мене перед гетьманом, щоб втертися до нього в довіру. Скажеш, що я його в гріш не ставлю у порівнянні з Петром, що Дорошенко в моїх очах встократ мудріший. Від себе додай, що ти так не вважаєш.

Шляхтич спробував перечити, але Сірко твердо поклав руку на його плече:

– Мені ти нічим уже не нашкодиш, а зоря Самойловича зараз найяскравіше сяє. Та люд наш зігріти може тільки сонце. Одне уже закотилося, але темрява не може бути вічною. Ти дивним чином умієш привертати людей на свій бік. Користайся цим і надалі. Вкраїні потрібні розумні та розважливі люди. І такі є навіть поза Чигирином та Батурином.

І перевіривши, чи їх ніхто не підслуховує, кошовий став оповідати Мазепі про те, що перед смертю оповів йому Максим Зламайкопито.

Коли ж замислений шляхтич покинув отаманський курінь, Сірко далі залишився наодинці зі своїм горем. І усвідомлював, що цієї самоти лиш побільшає, коли Кіш покинуть Данило, його син Павло та татарчук Хасан. А затримувати їх не міг – навіть вовки ходять парами та збираються у зграї.