Всі вірші

"Жінка має бути мила,

Недоступна та красива.

Чуйна, лагідна, кмітлива,

Неймовірна господиня.

Бо не найдеш чоловіка,

Все сидітимеш одна.

От захочеш діток мати-

А не зможеш, от і нате!

Будь для нього загадкова,

Бо не схоче тебе брать.

Станеш ти одразу шльондра,

Ту, яку у постіль брать."

Ну скажіть мені нарешті,

Хіба хочу я так жити?

Хіба хочу прибирати,

Днями постіль ту всю прати.

Чоловіку догоджати,

Не дай боже щось сказати!

Може хочу мандрувати,

Хочу добре заробляти.

А для цього працювати,

І у решті спочивати.

Ви всі кажете: "Корися!"

Та краще вже сама залишусь!

Ніж то слухати, страждати,

Тихо у кулак ридати.

Кохайте мене за незламність,

За мою власну досконалість.

За те, що зможу і сама,

За те, що вже пережила.

Ця недоступність не до чого,

Увесь ваш цей ваш постійній флірт.

Коли "нічого" буде поруч,

Коли вона-пуста й тупа.

Нещира, підла, справжня сука,

Але для нього "ідеал".

І він дурний, не зміг побачить,

Ту явну маску, що тріщіть.

І я ненавиджу казати,

Що все ось це-її вина.

Тому не хочу повторити,

Не хочу так сама робити.

Сама, сама-я зможу, правда!

Проте якщо він буде поруч,

Якщо підтримає у всьому,

І скаже: "Люба, йди вперед",

Я побіжу, оскільки знаю,

Що він завжди мене впіймає.

В теплий сонячний день

Ми з тобою побачимось

І я зможу щосили тебе обійнять.

Пригорну тебе ніжно, проведу по волоссю

І зіллються у ритмі наші серця.

В теплий сонячний день

Я візьму твою руку

І буду тримати її до кінця.

Адже поки твоя рука у моїй,

Всі негоди далеко, а тут - почуття.

В теплий сонячний день

Я тебе поцілую,

Ніжно, повільно, як уві сні.

Через цей милий жест, я б побажала

Перейняти твої всі тривоги - собі.

В теплий сонячний день

Розквітнуть троянди,

І їм у відповідь - наша любов.

Розцвітуть почуття новими барвами.

Ми будем удвох, і ніяких негод.

В теплий сонячний день

Ти будеш зі мною,

Не підеш, розірвавши наші зв'язки.

Кохатимемо одна одну безмежно,

І я посміхнусь,

Невже ми змогли.

Too many reasons to cry

Too many reasons to quit

Too many resons to die

Too many reasons to commit suicide

And only one

And only one to stay alive

And only one

And only one to live and try

Я стою між двох полів:

Поля битви й поля квітів.

Лиш задухою від них

Віє відповіддю вітер.

Моя права сторона

Заплямована багрянцем,

Ліва у пилку прерясно

У гарячці вогняна.

Мрію одним цілим стати

В сингулярності із фаз -

Не навіки, лише раз

Світ правдиво відчувати.

Хто розбив мене на друзки?

І чому шипить метал,

Що його всаджу в плоть друзів,

Щоб мій гнів та жаль пропав?

Я - мов голка у полях,

Та не в сіні, а в магнітних.

Мною крутять поміж гнітом

Хвиль на крайніх полюсах.

Може, провидіння мною

Іншим вказує свій шлях,

Та моєю є метою

Поховать себе в степах.

чому місяць ніколи не стане сонцем

*дякую rudy_francisco за натхнення*

*дякую juliet за дзвінок*

справа у тому

що місяць — крутий хлопець.

ми зрозуміли це недавно,

десь приблизно місяць тому.

він звик записувать розмови,

котрі під ультрафіолетом,

як правило, не гомонять.

бо вдень — занадто шумно.

навіть у закапелках.

бо місяць, на відміну від сонця,

вміє у театр. йому не треба

ходить в трупу. він час від часу

сам міняє маски. не просто так:

із масок тих палітра.

бо місяць має купу болячо́к,

які денний світоч за мільйон рокі́в

так і не застав. а місяцю

на це згодилося півмісяця.

буквально. пару тижнів, на раз два.

бо місяць відбиває чуже світло,

яке ніколи, насправді, й не просив.

бо він боїться стать світилом вдень.

однак не страшни́й йому осуд,

оскільки думка стала йому впоперек.

бо місяць має темну сторону,

а сонечко: завжди нарядне.

завжди з усмі́шкою та за́вжди при параді. до сонця тягнуться, а місяць —

під розписку, дихає в кредит.

бо місяць — це тінь світла,

іноді пародія насиченіша світла.

бо місяць вміє уникати та зникати,

аби вернутися ще раз (наче нагадування:

не все втрачене назавжди).

бо місяць не зобов’язаний світити:

він може дозволити собі

бути порожнім. у цьому й фішка:

його люблять навіть тоді,

коли він ховається.

то місяцю ніколи не стати сонцем,

бо йому того й напевне і не треба.

у нього власна є робота —

збирати мовчання. пильнувати сни. стежити за тими, хто ще не втомився

від темряви, яка зна твоє ім'я.

Вона була сіра - фарфорова зламана лялька.

Її голос тонув... серед сотень і тисяч імен.

Розсипані сльози - насилу затьмарена галька,

Повірити їм - незбагненно піти на рожен...

Вона важко зітхала, мотивом, лише наодинці,

На людях стискала своє неозоре нутро.

І тільки широкі, як Місяць у повні, зіниці,

Кричали про відчай, якого не бачив ніхто,..

Кричали про біль, що його залили́ океани,

Про всі епопеї, що усміхом ки́дали тінь!..

Вона була сіра, на щастя липкої потали,

Вона була ІНША, мов скошена водами рінь.

21.08.2025

(підслухано)

крізь ситечко,

(оголена)

на запашні‌й

мансарді

проціджую літечко.

такс, який там був у мене список справ...

1. поплакати.

ага. не вийшло. візьмем цю ціль на рік наступний. дванадцятий раз поспіль.

2. напитись на вершині.

угу. не дочекався нас гірський окріп

через тупу систему.

тягучо тхнуть банкноти.

3. навчитись плавати.

ну тут трохи є успіхів.

я плаваю. плаваю в думках.

шукаю телефон,

тримаючи його в руках.

4. забути історії. вивіски та резонанси.

тут теж питання.

голосів я не позбулась.

вони, як і раніш, кричали канонадами

у голові.

про вітри й причали.

...

ти шо закиснув?

давай без зайвої печалі.

***

але ж це круто!

я літо провела!

наївно, п'янко,

може зовсім скуто,

а, втім, його я провела.

як пишуть мудрі гороскопи

"ви завтра прокинетесь...".

то далі можна й не читати.

достатньо того,

що я колись прокинусь.

для когось в цьому світі

очі — справжнє дзеркало душі.

а для невігласів невизнаних династій

таким рефлектом є дурні вірші́.

о господи, то як вони набридли.

набридли до нестями.

дурні й сумні вірші́.

нехай слова, описані раніше,

не будуть більше гострими кликами.

бо це ж так просто —

як два пальці об асфальт.

бо це ж так просто —

сильно нудить.

два пальці в глотці. невинно лежать.

даю легенький буст від натури нудоті.

буквеній мокроті.

сердешній гидоті.

введіть пароль

для виходу із плоті.

***

що ти хочеш, котику?

ти забув як дихати?

я теж не лю́блю дихати,

але й не дихати не можу.

хтось з нас подібний на дев'ятку,

а хтось поволі мімікрує

під повну невідомість:

викапаний нулик.

будильник на дев'ять нуль дев'ять.

дев'ять відсотків спирту в нульовому пиві.

нуль задоволення від піренейського вина.

я все одно шукаю паралелі,

аби звести дороги,

вплести́ примхливу дра́тву у шибарі.

дев'ятка — це насправді про рандо́м.

бува прокинеться, трохи карколомно,

і стає шісткою швейцарської колоди.

нулик — це про токсичну порожнечу,

що шириться повітряно-крапельним шляхом

(придбайте маску у відділі квадроберів).

дев'ятка й нулик часом несумісні.

дев'ятка й нулик часом зовсім прісні.

дев'ятка й нулик часом поза часом.

дев'ятка й нулик стануть нам каркасом.

Безправні ми і ніде правди діти,

У себе, в ріднім домі, ми чужі.

Обман навколо, правди не почути

Нас влада дурить - ми ідем німі.

Без права й прав, у нас його забрали.

Привласнили, мов душу на війні.

З війною чи без неї, всеодно -

Порядку зміна влади недає.

Одна система - ті самі еліти:

Ті самі партії, обличчя, голоси.

Законів стоси, нових - незлічити,

А геноцид, триває всеодно.

Права забрали, владу - по ділили.

Передають її у спадок, як майно.

Податками народ свій роздягають

І думають, що виграють війну.

17.05.25

Свої картини осінь вишиває

І естафету літа вдаль несе.

Що буде далі? Лиш Всевишній знає!

Як Соломон казав: "Мине і це!".

Як легко розбити фарфорове серце,

Що вміщує осінь з безкрилим дощем,

Що палить осяяне в сірості берця

І дихає жовтим, як сонце, плющем.

Як легко здолати незбирані думи,

Коли першозвітне ламає причал.

І все безтурботне - у засвіті гуми...

Лякає безвинно-камі́нний мурал...

Чи є ще різниця між правди й обману,

Одна та єдина в глибинах озер?..

Вдивляюсь у води німого титану

І слухаю пломінь, між сотень імен...

16.08.2025

Бліде світло

розлите абияк

слів тремтіння - як відблиск грози..

кровотеча сердечна я, вияв

сиротіння, шо в тобі сквозить

і як цвіт відлітає крізь жмені

крізь цупку жовтизну мерехтінь

так летить шось відмерле у мені

і стаю вітром поруч мов тінь

ти відходиш у вирій, зникаєш

голість стін, голість рук - шрамова

незабутність як пам‘ять вмикає

наче вал у мені рівноваг

шоб забути не зміг і згадати..

тільки цвіт залишився, лиш цвіт

Бліде світло,

заплакана мати,

сиротіння студений привіт.

29/8/25

Блідолиця примадонна

Могла співати з заплющеними очима

Їй не потрібні

Ні ноти

Ні писані на скрижалях слова

Спів його мінливих голосів

Позаду

У її пам'яті поставали ці десять заповідей

Витесані гострим долотом

Його дотиків

Мрія

Зняти з очей пов'язку

Його зчеплених пальців

Поспішити коридором

Його горлянки

Відчинити браму

Його губ

Втекти з темного

Палкого жару

Його нутра

Ноги самі вели у храм Азазеля

Вона на чолі хору

Стоголосся його особистостей

Вони самі собі відрубали крила

Лишень останню ноту співу

Поглинали голодні стіни храму

Він

Знеможено підходив до неї

Його голова біля її омофору

Його руки обплітали її щиколотки

Міцною оковою

Звав себе мучеником

Прости жертовного цапа

Здушений крик злості

Чистий спів

Стиснутий кулак

Рука на плечі

Каєшся?

Тиша.

Залякують навіть злих, старих вовків

Ті страшні казки-оповідки,

Які переповідають із уст в уста

Старці цього Божого царства.

Гріхи заховані та скриті

Від ока дитя

У добре вилизані,

Солодкаво-пʼянкі

Серенади.

Усі ми знаємо

Переплітається на перехресті вся брехня

Гірка й бридка,

Липка як піт,

Який стікає по спині

Від холоду.

Карателі приписані,

Чиїх ця справа рук

Творителі найбільшого у світі

Спектаклю -

Й марно, що без театру.

Актори ці без нагороди,

Уродженці величних,

Та невимовно прекрасних земель,

Просякнутих гноєм.

Вистава їх така довга й затяжна,

Що ніхто й не зна,

Коли опуститься завіса

Їхнього життя.

Бо правда проста

Пусті та байдужі вони до усього й уся,

Не покинуть личину свою -

Таку добре оснащену

Підробленими почуттями

Та симетричними осями

Буденного буття.

Отож,

Поріс коренем у низ

Цей так званий «хист»

До несправжнього,

Згодом рутинного

Маскараду.

Закладені норми -

Вражають

Хто цю виставу не вітає -

Тобто, з кінцем та початкам їхнього розуміння не співпадає -

Відкидають,

Не приймають, виключають

Й легко забувають…

З пут поневолення у пути поневолення

хода бліда, кривава до хрестів..

багато пролито, щоб виріло: «нескорена»

багато спалено відтинків і лісів

Дідів і пращурів повішено і знищено

мільйони за історію твою

та все ще меч відплати тужно блище

і дітям в кров заплетено - воюй!

Бо пут шо лишили на долю нашу кинули

ярмом не розтягти в полях волам

та якшо є ми ще, якшо не згинули

то може війн тих ріг не в пил волав

а гартував, криваво й обездолено

палив живе - але й творив нове..

бо жити вічно тут нікому не дозволено

тому і зараз пісня простору реве

і стогне за усіх хто поневолено

в кутках суцвіть плекає волі шмат..

багато пролито за біль яку нескорено

за батька, друга, за любов, шо мати

вплітала як колосся в чисте личико

дитині, котру молох пожерав

ніхто з нас шлях до вільності не вичекав

а виборов лише, оби мурал

як прапор - доньок і синів хоронячи

дивився на дітей своїх в блакить..

Свобода - це завжди криваво й боляче

та хто без неї схоче в світі жить?

24/8/25

12-22.08.2019р.Б.

Країно, моя солов’їна,

Країно, моя нездоланна,

Гроно червоне калини,

Стежка в полях протоптана.

Пісня народна крилата,

Що ллється від хати до хати...

Порівнянь для тебе багато,

Ні одним в повні не описати,

Тебе красиву і вільну,

Тебе незламну і сильну,

Хрестиком вишиті краєвиди,

Колисанками ніжно сповиту.

Ти рідна моя Батьківщина,

Ти домівка моєї родини,

Хвала Богу за рідний мій край,

Розвивайся, живи й процвітай!!!

Вона була сильна й водночас - занадто крихка

Чекала на тишу, аби не зурочити крила.

Вона розбивалась, та все ще нетлінно БУЛА,

Горіла журбою, боялась і вірно ЛЮБИЛА...

На неї дивились - і постать уже НЕ ТАКА:

Замало зірок і, нікому не зіграних, марок.

Порожня натура ще билась, щоб осінь ЖИЛА.

Вона довіряла, між надто засмолених арок.

Вона танцювала, коли вже не сила піти,

Кричала крізь осуд, коли покидала надія!..

Застуджена інеєм знала свої пустирі,

Покинута грою писала своє божевілля...

02.08.2025

Блукала у темному лісі душа,

Шукала де вихід, ... де сонце, ... життя...

Так темно та сумно душі той було,

Неначе у прірву її віднесло…

Блукала , гукала, чекала душа,

То світла, то друга, а то каяття.

І поки блукала знайшла собі дім,

І все зрозуміла, що то її схрон...

Людина маленька, душа - океан...

І все ж, містить тіло людини туман.

Якщо хтось бездушний, то тіло пусте,

Знайшла душа тіло, людина живе…

Блукають так душі по нашій землі,

хтось знайде притулок, а хтось у пітьмі…..

виплачте всі сльози,

витріть руки від крові.

я назавжди в серці,

назавжди в особистій неволі.

стискаю руки, десь в пустій кімнаті -

літають мої тіні незабуті,

їх не стерти і не позбути,

того, що досі тримає їх десь тут.

я вийду на вулицю, туманом накрита,

я буду бігти від капель дощу,

страждання досі омивають мою невпокоєну душу.

тиша, галас - неважливо.

моя сукня кровʼю оповита.

я поранилась давно,

шрам - слід для майбутнього.

якщо воно існує, якщо воно є,

дай мені знак, я зніму про це фентезі кіно.

я не маю переваг, і не маю недоліків,

але щось мене тягне до дна глибин й символіки.

я шукаю щось просте, веселе, непомітне для звичайних.

можливо, я знайду це за кордонами рамок болі,

якщо я пошукаю для неї крихту волі.

я не можу знайти собі місця,

все добре й на небі місяць.

але мене не відпускає образа,

моя кров - це тепер ноша ваша.

я не винувачу небо, поле або гай,

наш дім або клумбу з квітами за ним.

там багато світла, але темрява завжди поряд.

вона таємний гість, вона всюди носить титул "іноземний турист".

вона живе, ви живете,

я живу, але більш схоже на німе кіно.

прийняти душ - роздавити мозоль.

через це ненавиджу дощ.

правила почали стирати,

папір промок, замість чорнила - моя кров застигла.

я біжу, можливо в бігах я віднайду збірник порад.

Наближається школа.

Але піти зможуть не всі, на жаль.

Десь замість неї лиш зола давно охолола,

Потріскана цегла, памʼять й печаль.

Десь школа ще ціла.

Але в містечку немає дітей.

Поспіхом покинуті будинки всеціло.

Сімʼї рятувались від навали недолюдей.

Хтось залишився. Навіки.

Піти до школи вже не здійсниться мрія.

Чорна земля і холодні повіки.

Їхні короткі життя обірвала росія.

Їхні маленькі душі відлетіли до раю.

Там щасливі вони чи літають сумними?

На це запитання відповіді не маю.

Знаю лише, що тут ми сумуєм за ними.

Нехай памʼять буде свіжа довічно.

Нехай книги тягнуть наплічник додолу.

Наближається осінь велична.

Цінуйте можливість просто ходити у школу.

20.08.25

Це світло проникає глибоко в пори,

Гріє під шкірою систему серцево-судинну,

Гріє русла річок і мостів опори,

Гріє прилавки на ринку і аптечну вітрину.

Це світло проникає глибоко під покрівлю,

Гріє в будинках килими і стелю.

Відчинені вікна не рятують будівлю

Від тепла, що переповнює оселю.

Тепло накопичується у легенях,

Бродить містом — алеями та бульварами,

Мітить в перехожих, мов по мішенях,

Розповзається дорогами та вокзалами.

Тепло до нас прямує зі сходу,

Займає місця в трамваях й кавʼярнях,

Чекає на тебе в метро біля входу,

Чекає на стадіонах, чекає в книгарнях.

Сторінки книг гарячі й терпкі,

Літери розбігаються в пошуках прохолоди.

Хмари над нами одинокі й сумні,

Важко повзуть, чекають нагоди.

Сонце помалу ховається за небосхил.

Розпочинається час вечірній, магічний.

В останніх променях тихо кружляє пил.

Дме вітер — прохолодний, північний.

18.08.2025

> Горе — не біда, в борщі — лиш вода.

І фанерна голова каже, що куда.

І таке життя,

Без прикрас буття.

Тільки став на ноги —

Тут пришла пі#да.

Їх міцніють хватки,

А ти строчи латки.

Вже не робиш вигляд, ніби все в порядку.

Вони роблять статки,

Бо з них взятки гладкі.

Стоїш на краю і не маєш гадки,

Чи це вже кінець, чи лише три крапки.

Кругом — не понятки,

Тільки стелять сладко.

Розбирешся сам?де по фактам вкладки.

Розбиватися краплями часу об душу, холодну навік,

І, віддавши честь палко екстазу, жбурнути її у потік,

А омивши, сідлати у збрую звабливих мрій, вій і повік –

Не кохати (хоча б не одразу).

Треба мчати до неба до скону чи, як мінімум, з поглядом в синь.

Бо ж меридіан морить вже коней, які кидають вечірню тінь

На той обрій, де меркнуть кордони, як лінії, принадні тим,

Що не м’якнуть від шорів наказу.

Як же широко в полі і в долі, а втекти і сховатись ніде.

Мруть амбіції, падають коні, а любов усе не пропаде.

Лиш один крок – і крок цей за обрій, не вдалося торкнутись зірок

І тебе… І полишу для добрих цю ніч та взведу свій курок.

І знову ніч

І знову сон

Приніс хмарки

Де ми разом

І знову ранок,

Кава, чай

Шепочуть думки

Що ти десь там.

Але обличчя не згадаю

І погляд той

мов сніг ростанув

Ім'я записане у серці

Чекатиме на сон

Чудесний

стежкою ти йдеш крутою,

обертаєшся на звук,

чуєш біль сховалась серед мук.

лабіринт із часу й болі,

швидкоплинно він тече,

переливає вниз то вгору,

не втримаєш - він втече.

біжиш ти з ним наче за руку,

і теплі спомини весни.

де душу гріло і спокоєм,

закликало маривні сни.

на самоті, поринувши в думках,

розмірковуєш про втрати.

не багато, але наче з вік, застиг в повітрі пригадати.

те тепло, де вітер дунув легковажно,

і поплив за стежкою давно,

за обрій і густий туман,

не розсіявши його, згадуєш, наскільки це було давно.

жити важко, але кожному за своїм…

Одні говорять:,, жити нині важко стало…,,

Інших турбує, що грошей тепер в них мало,

Хтось економити повинен, а не вміє,

Хтось за маєтком і за яхтою жаліє...

Когось ціна на газ, та на електрику турбує,

Когось турбує, що війна життя руйнує…

У всіх свої тепер проблеми та турботи,

Їх не торкає ...горе інших ...їх клопоти.

А в Україні вже життя зовсім немає,

В огні і крові Україна потопає,

І кожен бореться с бідой…. як сили має:

Хтось виживає, хтось біжить , хтось заВмирає,

Хтось втратив все і дім, і рідних, і роботу,

Хтось щось одне, і за життя він вдячить БОГУ…

Тепер одне ,для нас, дорожчим є у світі,

Життя людей, і це не змінно в цілом світі,

Життя на вільній та щасливій Україні,

Де поруч рідні та родина, всі щасливі,

(Де мир і спокій, де нема війни і болю),

Життя, що мали до приходу злої долі….

Їх було багато, типу, в блотній хаті.

Хтось сидів, курив, а хтось робив патті.

Там були тіпи різної натури.

Хтось любив понти, а хтось жменю дурі.

Не трусили січку і гнилі базари,

так собі ходили гордо по вокзалі.

Хтось їх поважав, може, хтось боявся,

а дільничий з ними не пересікався.

І були одним, як то кажуть, цілим,

якщо на галімом старші підігріли.

В них були свої поняття моралі.

Сіли на корти та курнули шмалі.

І були приколи і базар в натурі,

за який тримались у цій субкультурі.

А якщо ставались якісь перепони, то йшли на східняк, як вори в законі.

Із кортів піднялись і по полкам склали, кому треба, чітко все обґрунтували.

Але у тій хаті вже закриті двері,

в кожного свої тепер субкачєлі.

бо ти моє життя….

Я відчуваю подих твій в пориві вітру

І шепіт чую твій як листя шелестить...

Я так чекаю на дзвінок чи просто звістку,

Моє кохання через час і простір хай летить...

Я пам’ятаю все, що було… і що буде,

Що нас чекало і чекатиме нас ще…

Я збережу всі наші мрії , що здійснились

І у життя втілю я ті, що не здійснились... ще...

І кожен день , що не з тобой... я проживаю,

Перегортаю ,як сторінки із життя,

Бо де б не був ти ... я кохаю... я чекаю,

Бо ти моє життя, бо би моє буття...

Я відчуваю подих осені,

Вона крадеться, наче кіт.

Своїми лапками м`якими

Через колючий живопліт.

Натрусить листя з горобини

І ягід кошик чималий.

А потім з вітром, на хвилину,

Закрутить танок золотий.

Вона прислухається тихо,

Як серце б'ється у журбі,

І пронесеться, ніби вихор,

На горизонті вдалині.

Покриє димом синє небо,

Розгладить хвилі у ставку.

І буде чисте срібне плесо

Ховати сонця тінь легку.

Гарячі літні дні минули,

І вже не кличуть, і не ждуть,

І тихо в пам’яті заснули,

Як кораблі, що не пливуть.

Кружляє вічне коло часу,

Стирає барви, голоси…

І кожна осінь, як прикраси,

Дарує з листя килими.

Коли я в тиші шепочу слова,

Господь вже знає, що в серці жива

Мрія маленька, надія ясна —

І Він відповість мені з небесного трону щодня.

Я йду у школу, новий мій шлях,

І німецька мова — не страх, а птах.

Вона, мов крильця, мене піднесе,

Бо Бог зі мною — і в серці, й усе.

Він дав мені розум, бажання, мету,

І я Його славлю в кожному дні.

Хоч нове життя починається знов —

Я йду не сама, зі мною — Любов.

Я знаю: Він любить, як ніхто з людей,

Пробачить, підтримає, завжди веде.

Я Йому щиро кажу знов і знов:

"Я тебе, Боже, люблю понад все!"

Боротись із самим собою,

Пізнати і відчути, хто я є!

Я вірю в себе, в свою силу!

Я вірю - зміни - це лиш час!

Мій вибір, дії, крок за кроком,

Покажуть істину мою!

Відкриюсь я перед собою,

Дам волю своїм почуттям!

Насамперед - власна безпека!

Любов’ю наділити лиш себе!

Відчути силу, власну незалежність,

Відповідати за діла!

Відбудеться це все не швидко,

Та починаю відтепер!

Спочатку заспокою свою душу -

І розпочнеться праця нелегка!

Я знаю - вибір мій не випадковий…

Та це доводить лиш одне:

Я змучився в житті боротись,

Коли не знаю, хто я є!

Реальність, без фантазій та догадок,

Прийняти істину свою,

І вже без цього: «Що там скажуть люди?» -

А жити в задоволення собі!

Знявши ті рожеві окуляри,

Прийняти світ, яким він є!

Я зрозумію - всім навкруг начхати,

Що робиш, хто ти, ким ти є!

Вже після того зможу розказати,

Чому тупив у минулому житті…

І розповім собі також: «Миколо,

Відповідай за помилки свої!»

ваш хід, інфанта,

напевне надто ниций,

не вартий споглядання від народу.

придворний живописець,

схопивши знов перо,

здійняв давно ті межі горизонту.

і хай ваш блиск не вартий горя слуг -

усе повторить небесний циферблат.

зловтіхі дійсно є єдиний час дозвілля,

прекрасний сон - одвічний постулат.

---

8, 9/08/2025

Я не хочу знати, про що ти мовчиш,

Я просто хочу знати, що ти є

Після атак запеклих — денних чи нічних —

Знову читати ім’я твоє.

І тим жити, що ти живий.

Одного разу ми зустрінемось — вірю.

Що скриваєш у снах твоїх?

І скільки нам Всевишній відміряв?

Я не хочу знати, якщо ти мовчиш,

Якщо є щось мені невідоме,

Навіть якщо голос твій трохи «гірчить»,

І якщо відчую в розмові я втому.

Біля тебе я просто буду —

Тихо, впевнено і до кінця.

Хто ж те знає, що далі буде,

Якщо навіть хтось щось обіцяв?

Просто бути — отак на зв’язку.

Може, зараз це — наднагорода?

У бою чи в негоду яку —

Ми ж не знаємо, як буде згодом.

Просто будь — якщо треба, мовчи.

Тихо так! Ця безмовна присутність...

Може, в ній — таємниці ключі,

І у тиші — вся наша сутність?