Всі вірші

І мені знову душно, і мені знову тошно

І я не знаю як це припинити.

Ну, не друзям жалітися точно

І не в подушку ночами ревіти.

Вистачило тільки згадки про тебе.

Всього лиш щасливий спогад.

Мені багато для печалі не треба.

Знаєте, я так давно не бувала вдома.

Звісно, в мене є над головою дах,

В мене є кімната, двері, ліжко.

Але все одно тут щось не так.

Чогось не вистачає трішки.

Твоїх (поглядів) теплих.

Твоїх (обіймів) міцних.

Твоїх (поцілунків) ніжних.

Цих спогадів з тобою затишних.

Так, кілька клавіш,

Всього кілька клавіш в тобі,

Ті, що вивчив в тобі, кілька клавіш,

Не більше, що далі, —

Що далі не знають, —

Не знають куди їм, куди

Розійтись, а тому, —

А тому і безслідно зникають

В холодному морі.

Це море безкриле, без хвиль,

Без молу, що хвилі зрізає,

Без порту, безсиле.

Не здатне

Зіграти мелодію,

Оскільки в тобі

Зіниці змивають слова

За обрій на милі

І ставлять крапки.

Три крапки.

Три.

26.11.2021

«Мій друг»

Шаленіє всюди весна!

Ніжних півоній аромат!

А душа тривожна і сумна —

В ній війни та грози гримлять.

Приходь, мій друже, тебе благаю,

Заспокой у серці сум'яття.

В світі ліпше красу відшукаю,

Аніж його гидоту і сміття.

На папері літері справжні.

Їх з паперу витерти важче.

Майже так само, як із душі.

А душа безтілесна

Але має фрагменти

Має пам'ять крізь вічність

І почуття.

Чи почуття це щось фізичне?

Так, мабуть, почуття це щось фізичне.

Бо душа ж не має кордонів,

Лише якщо тіло це і є кордони…

Якір…

Той ціпок не дає відлетіти далеко

Він і не важкий особливо

Але такий міцний.

Він і не металевий

Але міцний

Ціпок

Яким душа моя прив’язана до тіла.

В мене є люди які мене заземляють

А є такі, що окриляють.

От цікаво які в них ціпки?

Чи від довжини залежить сприйняття реальності?

Бо якщо ж ціпок короткий

То далеко ти не побачиш.

А якщо довгий, то цікавіше

Але й складніше

Бо Всесвіт бачиш ширше

І розумієш, що вище також є простір

А ти на ціпку.

Але ж мій ціпок не важкий.

Але ж простір такий великий.

20.01.24.

з людей, що навколо, збираю намисто,

щоденно ношу на собі.

виходжу з намистом в наповнене місто,

у місто, що десь на горбі.

людей тут багато, і кожен тут втратив

найменше — себе у юрбі.

юрбу засліпило, шкода, що не вбило,

не вбило, та всі у журбі.

журба охопила, серця розтопила, серця одиноких людей.

і місто з журбою за мною носило

намисто. намисто з усіх цих людей.

(с) exmari

15.12.2023

Ти знову приходиш до мене,

Так любо обіймаєш, цілуєш.

Знову життя моє яскраве.

Та скільки цього разу пробудеш?

Поки не відкрию очі?

Чи поки не дзвенить будильник?

Чи може як посеред ночі

Згадаю, що ти вже не мій прихильник?

Я хотіла знову вкутатись

В обіймів ніжних покривало.

Цьому ніколи більше не збутись,

Як би мені тебе не вистачало.

Ця жінка... Ця прекрасна

В подобі бачу відблиск неба

При сонці все у ній примарне

Хоча й у зорях все таємне

Вона є ніби космос в тілі

А вроду цю кували ювеліри

Тонка душа немов велюр

До неї доступ тільки сюр

Її волосся наче шовк

Спадає купою ниток

А шкіра мов фарфору крихта

Така ж лискуча і тендітна

А очі наче сон- дурман

Я бачу в них весь океан

Втонути в них захоче кожен

Та вижити не зможе жоден

Вона як та отруйна квітка

Що з-зовні зовсім не примітна

Безжальна власною красою

В її руках вже твоя' доля

Життя у позику для нас,

Кохання, точить леза час.

Брехня народжує війну,

А я люблю лише одну.

Душа моя—у путах долі,

Із нею зовсім не знайомі.

Застрибнути в вагон останній,

Скоритись волі з неба даній.

Я ладен душу в пекло здати,

З любові я навчивсь літати.

Торкнутись вуст, п'янких я хочу

У сні про це, весь час торочу.

Цей доторк, мов вино ігристе,

Лоскоче й вабить не навмисне

Та все тут, як із алкоголем,

Ефект на жаль є тимчасовим.

Мало обраних, кажуть вони,

Але все частіше погоджуються з більшістю.

Погляди бігають вулицями, перемикають канали

Звертаючи у закапелки самотності,

А небо, — небо стискається до екрану,

До рекламних біг-бордів, яких не помічаєш, —

Так швидко вони стали частиною ландшафту,

Який навпроти дивану твоїх міркувань видається заставкою порожнечі.

Слова стали фальшивими, нереальними, вигадкою манірностей

Пошкоджених душ, що дихають рожевим неоном

Вигинаючи на грудях мерехтливу ЛЮБОВ,

Мов вивіску над ігровим автоматом.

«Випадковості поетичні», кажуть вони, тримаючись за дерево

Та поливаючи клумбу. Безсоромно люрять посилаючись на Джойса,

Та відправляються у власні мандри, що приведуть сюди ж,

Але трохи далі, через дорогу, навпроти.

Небо буде високої роздільної здатності

І вулиця розмальована палкими кольорами

Вимощена з телефонних пікселів;

І вибігаючи з під’їзду у спортивних легінсах —

Вона посміхнеться тобі,

І кожен її рух спікатиме стоп-кадр полум’яного обіднього сонця,

І повітря лущитиметься, покриватиметься кракелюрами

Вирізняючи її об’ємну модель,

Що наставить тобі фруктову м’якоть вуст налиту чуттєвою наснагою,

А в очах палатиме Ітака, до якої ти вже ніколи не повернешся.

30.12.2024

Я люблю сутінки при заході сонця.

Дарувати вірші своїй коханці.

Погладити на вулиці кицьку

І згадати її обличчя вранці.

Яке, до речі, я ніколи не бачила

І навряд чи побачу колись.

Але уві сні, перед тим як це пробачити,

Вона сказала мені: "Молись!"

Хіба ж я грішна вмію молитись?

Сповідатись і просити прощення у Бога?

Та хотіла від неї навчитись,

Бо ж не мала нічого святого.

Не знаю, чи все таки щось з'явилось.

Хіба, якщо це було праведно

В той вечір перед нею склонитись

І вивчати її уроки віддано.

Стояти перед нею на колінах,

Старанно вивчати, як сповідатись

І отримувати кару за кожен гріх.

А їх уже чимало назбиралось.

Хоча, чи взагалі маю право

Назвати карою цю насолоду?

Вона вела себе ласкаво

Та ще й манила врода.

Вона - мій Бог.

Молитись їй — блаженство це і кара!

Лишились з нею ми удвох.

Лишилась я лукава.

Кому пішли вже ті слова, коли є вІрші?

Вірші передають всі почуття.

І зазирають в потаємні ніші

Моїх думок, всього мого життя.

Я так боюсь ніколи не проснутись,

Я так боюсь зімкнути очі в мить,

Я так боюся довгої розлуки,

Я так боюсь замовкнути на вік.

Ми всі помрем. Це факт, і відчай

В моїй душі палає, то згаса.

Ми всі забиті, наче стадо вівців

І то все стадо разом помира.

Всі ті вовки - то страх гріховний,

Які гризуть нас з року в рік

Всі ті вірші, що роблять келих повний.

Той повний келих відчаю і крик.

09.10.2023

Я лежу на своєму ліжку.

В похмурій кімнаті гуртожитку.

І ти більше не полежиш зі мною,

Не буде ніякого розвитку.

Прокидаючись кожного ранку,

Маю хоч одну думку про тебе.

А це навіть не любов була,

Лиш далекі якісь силуети.

Це справді була не любов,

До неї ще дуже далеко.

Це була навіть не дружба,

Ми не знали багато секретів.

І я не розумію, чому ж

В один момент все так різко змінилось.

Чи може вже не комфортно,

Чи може нова вже з'явилась?

Але.. ти просто втік.

Не пояснивши, що було між нами.

І знову я закриюсь від усіх,

Під тими сімома замками.

Твій голос. Він жіночно грубий.

Прокурений весь димом сигарет.

В твоєму серці плавиться Меркурій,

А у очах вбачаю той портрет.

Я знаю, що ти думаєш про неї,

Що так не відпускають почуття,

Які колись за східною землею

Зайнялися і кинули в буття.

Клянулась ти колись, що повернешся,

Та скільки зим з тої пори пройшло.

Ти на судні на хвилі колихнешся

І думаєш про те, що набуло.

Дивись на себе. Ти своє здобула.

Скорила кожен клаптичок землі,

Та десь у серці мертво затонула,

Кохання бачиш лиш тепер в пітьмі.

Я знаю, що вона тобі наснилась.

Наївна, біла, як тоді колись.

Та визнай, вона смерті вже скорилась.

Тоді, коли ти утікла кудись.

Я знаю, що ти сльози проливаєш.

Ще до сих пір змиритися не в силу.

І знаю я кого за це картаєш.

Та лиш прошу: не шли себе в могилу.

Я знаю, що кохання варто смерті,

Але життя тебе не пустить

Чому? Тоді скажу відверто.

Тут поруч дехто є, хто тебе любить.

Зима у листопаді. Перший сніг

У світлі ліхтарів згасав мов іскри

Зникаючи за сяйвом, що лилось

На вулицю нічного запустіння,

І наші тіні падали на бік

Вливаючись у чорно-синій морок

І падав сніг, і жовті ліхтарі

Здається, що над нами похилились

Мов розглядали: хто вони такі,

І сипали морозні іскри снігу

На дві фігури, що у ніч сплелись

У поцілунку; й наче не схотіли

Підтримати цей крижаний вогонь,

Бо роздивившись мовчки розвернулись, -

Відсторонились від обіймів двох

І через мить погорблені, поснули.

31.12.2023

Коли сідаєш у крісло читати,

то ніби як пташка збираєшся злітати;

Той книжковий світ уявляєш;

і як той пернатий із дерева за героями

спостерігаєш.

Вогники, посмішки, музика.

Крок на зустріч, обійми.

Це мій план на наступне Різдво

Показати тебе ще сильніше.

Заволодіти тілом твоїм

Повести у вальс.

Нехай говорять про нас усі пліткарі.

І нехай заздрять нелюди й люди

Нехай, хай буде, не хочу щоб ця мрія

Залишилась лише у листі до Миколая.

Коли лежав ти в мене на колінах,

Здавалось, ось-ось замурчиш.

І марю я у цих моментах,

Тому пишу для тебе я цей вірш.

Чомусь мені весь час здається,

З тобою не як з усіма,

Бо легко так усе несеться,

Можливо, навіть не дарма.

Я просто все не зрозумію,

Хто ти для мене, я — тобі,

Та все одно ночами мрію,

Що я не в черговій безглуздій грі.

Що саме зараз, тут, з тобою

Я починаю відчувати той комфорт,

Що можу вкутатись любов'ю

І не подумати, що це черговий фронт.

Не думати, що знову доведеться все тримати

І все тягнути тільки на собі,

Бо ніби тільки я умію говорити,

А не лишати все у голові своїй.

Що зможу я хоч раз відчути,

Який із себе спокій мій бажаний,

Уже пилюкою покритий і забутий,

Але від того ще не меньш жаданий.

Я хочу довго ще дивитись

На ту котячу усмішку твою,

Яка ночами мені буде снитись

І я гадатиму, це точно в сні чи наяву.

Я хочу знову й знову потопати

В теплі і ніжності твоїй,

З обіймів тих не виринати,

Що стали захистом моїм.

Я хочу назавжди запам'ятати

Той спокій і умиротворення душі

І просто хочу відчувати,

Що не марно я пишу всі ці вірші.

Дозволь. Дозволь мені бути

Киснем в твоїх легенях!

Хочу бути хоч пилом отим

В напханих твоїх кишенях.

Дозволь дурманити твої думки,

Наводити у них неспокій,

Коли давненько він притих.

Щоб не подумав, що самотній.

Ти, як сульфатна кислота,

З'їдав мене із середини.

Забрав життя із моїх уст!

Хіба ж були причини?

Випалював в моїх думках

Усе, що не було тобою.

Живого місця не лишив.

Отож, беру я зброю.

Піднесу її до голови,

Натисну на курок..

Цілісінький лишився ти,

Кому ж тоді урок?

Тому, хто вже не на землі,

З чиїх легень виходить кисень.

Тому, хто лишиться в імлі

Й напише сотню пісень.

Дозволь. Дозволь мені спалити

Хоч клаптика душі твоєї!

За те, що показав, як добре жити,

А потім не зробив своєю.

Ти посміхаєшся мені не дуже щиро,

Тебе болить? Болить твоя душа.

Мене уже немає біля тебе,

Але з тобою я навіки у думках.

Я знаю, що пішла занадто рано,

Я не змогла втекти лише одна.

Пробач, але у когось б’ється серце,

Немає вибору: врятуй чиєсь життя.

Не картай себе, не плач, прошу, ночами,

Я свідомо точно вибрала цей шлях.

Подбай про себе, сонце, я ж знаю,

Що ти є сильний, мужній наче птах.

Моє ім‘я під синьо-жовтим стягом,

Ти принеси, будь ласка, і його,

Щоб пам‘ять вічна залишилась геройством,

І моє фото…в тебе воно є.

Я точно не зізнаюся нікому

Що то є пекло! Пекло на землі,

І в моїй пам‘яті стежки ведуть додому,

Та рідний край мені дорожчий всім.

З хрестом в руках крокуєш далі,

Мовляв за спиною крилаті.

Заяву дав, що ти святий,

Лиш я пізна', мов не такий.

Твої тьми кігті розривають плоть щоденно,

Здирають мою шкіру із насолодою вітхненно.

Мрії забуду, ніколи більше за межі яви не зайду,

Не здійму до серця твою велич, віри точно не прийму.

В тобі я бачу гомінкий вертеп,

Пістряву веремію перед святом,

В тобі не мало витрат і потреб

Але в любові щастя не багато.

Хоч мова в тебе ніжна та пуста,

Хоч заздрю прямоті твоїй прицільній,

Від слів твоїх далекий та вуста,

На слух дешеві та на вид безцінні.

Це дивовижне творення сполук

Вертливих форм і непристойних жартів,

Чіпке мовчання домислів і мук,

Мінливий погляд, що краси не вартий.

Тому домовимось, тобі слова для вух,

Мені ж краса твоїх «примхливих мух».

26.12.2023

Ти наче сяйво сонця на сторінці

Що тінь узору кидає мені

На книгу істин, що противна жінці

Та проганяє геть самотні дні.

Якщо відсторонитися від тебе

І жити мовчки далі від страстей,

То послух мій, тобі покірний гребінь

Розчеше блуд волосся та речей.

Чи ж поцілунком я применшу бурю?

Погодившись скріплю кивком союз,

І творячи одну архітектуру

Подалі стану від твоїх спокус.

Можливо світ нічого з цим не вдіє –

Тіка’ в безмовність та все більше діє.

25.12.2023

Жертовник сну в її глевких очах,

Займає дух паломника сліпого,

А в них безодня, а над нею птах,

Холодні води, що на дні морському.

Ти вільний зір приковуєш до вуст

Тримаючи усесвіт на бретельках,

І як слона поймає дикий муст

Заходишся від безуму та спеки.

Для пристрасті в тобі розкішний храм

Що губ вбира’ вологі поцілунки,

І волю надаєш палким рукам,

Вихлюпуючи від конання звуки.

І стільки б жертв принести не зумів,

Цінніш’ за все – багаття вічних слів.

23.12.2023

Як називається стан цей?

Коли ти лежиш цілий день.

Коли ти не хочеш нічого.

Навіть спати також не можеш.

В тебе голова завжди запаморочена,

І відчуття приглушені, в ауті вони.

Тобі вже не допомагає музика,

Тебе не відволікають ігри та друзі.

Ти просто лежиш, цілий день напроліт.

Що ж це таке?

Дайте відповідь мені.

І знову важко мені жити

Знов чую страх в своїх словах

Так важко стало всіх й себе любити

Страшно відчувати сльози на очах

І ніби все ж було так гарно

І сміх доносився дзвінкий,

А зараз мені так погано

Я не щасливий, не такий...

Я відчуваю порожнечу,

Яка сидить в мені весь час

І в серці йде та ворожнеча,

Яка танцює довгий вальс

І важко стало просто жити

Страшно щось казати і в сльозах

Я прошу вас просто говорити

Бо тиша - мій найбільший страх

Кожен день ти з думкою,

Що доля нестерпна,

Ходиш гуляти без друзів

І чай п'єш один.

Ти не знаєш, як знайти собі друзів,

Та не здогадуєшся, що зовсім близько вони.

Хтось є сусідом по парті,

Когось ти бачив на касі одній.

Хтось є просто родичем кровним,

А когось батьки із знайомим привели.

Але чому ж ти маючи стільки знайомих,

Все далі сумуєш, і немає й кому підтримать тебе?

Відповідь на те проста, очевидна:

Твої страхи та болі в серці - ближчі, бо живуть те в тобі.