Всі вірші

Посріблили літа мої коси.

Озирнувсь на пройдешній шлях.

Там найкращий учитель – досвід.

Що я зміг і чого досяг?

Що зробив, щоб усі згадали,

Що не зміг, бо не стало сил,

У які закидало далі,

Скільки зсунув з дороги брил?

На які сам заліз вершини,

Як вилазив з дригва боліт?

Пам'ятаю усі стежини,

Що пройшов за півсотні літ.

Посріблили літа мої коси

І дорога веде на спад.

Будуть ще на шляху тороси,

Та душа не спішить в закат!

продажні знамена ідейних баранів

безцінні поради обділених словом

мовчання величних князівських курганів

то їх Україна смердить протоколом

загублені душі хоробрих серцями

прогнивші серця тих що слабші душею

холодні часи що не взяти до тями

моя Україна вдяга портупею

забий собі колом у серце бажання

пройди через морок і вийди на світло

коли буде йти на тебе полювання

вважай що життя в твоїм серці розквітло

продажні знамена ідейних баранів

моя Україна не терпить кайданів

8.08–18.09.2020 р. Б.

– Дозволь мені ходити по воді.

– Іди.

І я ступаю, я іду по морю,

І поки в центрі зору — Ти,

Легко ступаю по морських просторах,

Буває, що здається, вже лечу,

Як вільний птах у широтах неба,

Бо мій тягар у Тебе на плечах,

У Тобі тамую всі мої потреби.

– Будь мужня(ий) і не бійся! Йди!

Не озирайся, не сумнівайся, бо потонеш:

у собі, в світі, у амбіціях, у планах.

Не бійся рідкості й непевності води —

зі Мною твердю під ногами стане!

Ти можеш не розуміти Моїх чуд,

і Моїх дій в твоїм житті;

щоб не було зі Мною — будь:

зі Мною підеш навіть по воді.

Дозволь Мені в тобі творити

Мій мир, Мій Дім — Царство Моє;

нехай серце твоє буде відкрите —

для радості, для щастя, для спокою...

Йди по воді! Тебе благословляю,

Тобі дарую вічність в благодаті,

На Хрест твою буденність забираю

Як милосердний, повний любові Батько!!!

Вона -

Несподівана,

Мною омріяна,

Колюча троянда

І ніжна лаванда.

Прийшла

Непрохана.

Я закохана.

Із мрій моїх зіткана,

Не мені обіцяна.

Серце забрала,

Залічила,

Зламала.

Душу окутала,

Ножем в спину ударила.

Вона -

Ніжності,

Щирості,

Вовк у шкірі вівці

І голос в моїй голові.

У дзеркалі — тиша і тінь,

що криється в погляді нищівнім.

Я сама собі ворог, сама собі суд,

мов хтось чужий в мені живе й кляне.

Криком стискаю легені вночі,

щоб ніхто не почув, що я є така.

Серце вимагає світла й тепла,

а розум шепоче: «Сховай, замовчи».

Та в цій війні, що точиться всередині,

єдина нагорода — зруйновані стіни.

Але я мушу встояти, мушу сміло пройти,

бо переможець отримує все —

навіть право любити й жити собою.

Іноді здається — сонце вже не гріє,

Думки останнім часом такі важкі й сумні.

І тут наступає знайомий, тихий період,

І ти питаєш себе: навіщо жити мені?

Зберися в собі, проникни у моє життя,

Зроби мій світ знов важливим і ясним.

Ти — моя остання надія, моє світло в пітьмі,

З тобою я йду, і мені вже не так тісно.

Моя люба Доллі,

усміхаєшся доволі. Ти смієшся ясніше, ніж сонце у полі,

ти у серці моїм поволі.

Моя люба Доллі — розмовами серце зігріває без упину,

уроки читає натхненно щогодини.

Рука змах робить, та стикається зі мною —

і погляд твій зливається зі мною.

І все навколо дихає весною,

я чую серце, що живе любов’ю новою.

Очі мої тебе вже забули,

А з серця вирвати не можу.

Твої сліди у мені застигли,

Як сіль на ще відкритій рані кожній.

Я всім казала — усе минуло,

Що ти — лиш епізод з минулого фільму.

Але вночі, коли тиша глуха і кругла —

Мене стискає зсередини твоя відсутність сильно.

Ти мовчиш — і це найгучніший звук,

Від якого не сховатись ні в сні, ні в молитві.

Не твоя, і не мій цей внутрішній бунт —

А спогад, що дихає в темряві ритмом.

Я б воліла, щоб все обірвалось раз,

Ніж так — повільно, як листя опадає.

Любов твоя — як отруйний вальс,

Що грає в мені… і не замовкає.

Сьогодні не стане моєї любові,

Я помру і заберу її з собою.

Ця любов була зі мною вічно,

Прийшов час діяти категорично .

І я стою, десятий поверх.

Подивилася вперед, затомила подих,

Перед ді мною весить любов,

Ні, вона ширяє немов!

Я готова зробити шаг,

Але крик, шум чую в ушах.

То ти, моє кохання, біжиш,

Але ти мене вже не врятуєш.

І ось хапаєш мене за руку ти,

Все одно не зумієш мене втримати.

Я роблю той клятий шаг, і лечу,

Лечу, розумію, що за руку любовь я тримаю.

Сьогодні помруть кохання і я.

Разом знайдуть наші тіла.

Дивлюся на тебе, посміхаєшся даремно,

Я розлюблю тебе, напевно...

Плівка відмотує все ще не скі́нчений сон:

Минуле лякає своїм нетривалим романом.

Насилу віддалене в'яже безмежний полон,

Приховує осінь, що стала людським отаманом.

І тихо приборкує душі опале "колись",

Затримує сповідь ніким не порушена втіха.

Ті що любили і в чомусь невинно клялись,

Розбили причали, щоб згадкою славилась віха...

Ми змушені БУТИ, самотні, порожні й пусті,

Судити про вічне в безводній луні океану.

І знати про дена в жилавому сонце-вині,

І чути про тишу, ховаючи власну поставу.

Кружляти на місці: вітрила знайду́ть пустирі

І ляже на серце до того не зіграна брама.

КОЛИСЬ, серед моря, залишимось ковані МИ

І сонний альбом - заніміла, незрушена рама...

02.09.2025

Хлопець чортополох

виріс у тріщинах п'ят

боязкого міста

полохає чортів

підарів робить двісті

дівчина покотиполе

боялася сказати слово

ніжно у таратайці

кричить

тримайся

ти мій чудовий

мужчина

давно напів дід

упертий як віл

був у предків

його посадка

от сих до сих

все кульгає

та держиться крепко

у полоні

перекошена тінь

колишнього мегагероя

рахує миті

секунди і дні

він знає

кого втопить у горі

У метро сміється маля

"Монстр ПосТраСтР

- правитель 2 стін"

ще графіті смішні

хтось домалював

і два правила

кожне двох слів

"Русню стріляй"

і "Слава Україні!"

Крихкі

Ножі крихкі

Острі

Острі скла

Скла

Ножі

Скляні ножі

Ноляні скжі

Крихкі острі

...

Як крихке скло

По гострим ножам за цим

Занепокоєння висловлює ООН.

Чергову ноту вже готують, бідолаги.

Грозяться путіна доставить до Гааги.

Та він болта на них усіх поклав, пардон!

На путю дивляться, як кролик на удава.

Стокгольмські жертви, Господи, прости!

А він погрозами продовжує трясти.

Лякає світ Горішником корявим.

Лиш ми одні уже нелякані давно.

Тримаєм щит. А за щитом – уся Європа,

Яка до цього часу досі не второпа –

Без нас давно півсвіту б залило гімном.

Пульсує життя в епізоді пустої лагуни,

Засвічує сутінь, яка проросла в низину.

Тікає хвилина в уламках розбитої шхуни,

Лякає довіру й солодку як мед бузину.

Тривалі розмови не змінюють скошені скелі,

Широкі обійми не гріють холодні тіла.

Ми надто розкуті для сірої віцедуелі

І надто лякливі, щоб в душі пірнула зима.

Чи правда - надійні, коли того просять мотиви,

Чи дійсно вблаганні, коли вже не сила почуть?

Розбиті, самотні чекаєм наближення зливи,

Аби тільки В НІЙ самовито й бентежно заснуть...

28.08.2025

Бляді в літаку — то бляді у небі,

Бляді сміються, не думають про тебе.

Бляді з бокалу шампанське хлюпають,

Бляді у хмарах гріхи відкупають.

Бляді у кріслах, бляді в проході,

Бляді у моді, бляді при згоді.

Бляді танцюють, бляді співають,

Бляді у небі літак розламають

Бляді кричать: «ми бляді без страху»,

Бляді летять над морем та дахом.

Бляді сміються, бляді жартують,

Бляді весь літак собою малюють.

Аркадій Григорович Шевченко. 2025.

Вже плаче осінь дощем.

Ті краплі – мов справжні сльози...

На серці постійний щем –

Бо ж в ньому сидить заноза!

Болить за дітей, що Там

Ідуть на нулі на герці...

Болить за несплячих мам,

Що разом з дітьми всім серцем!

Вже плаче осінь дощем,

Ті краплі – криваві сльози...

Нам треба триматись... Ще

Почуєм весінні грози...

На вулиці – падолист...

Вже осінь тримає марку!

Лиш листя... і вітра свист,

І третю знов мовчки чарку...

11.06-14.08. 2022 р. Б

Люди не хочуть Бога

І лишаються без порога,

Люди не хочуть Церкви

І панічно бояться померти,

Люди сміються з Святого,

Погибаючи від лихого.

Безкінечні «чому» і «для чого»,

Біль і страх, розпач і тривога...

Все питають ну де ваш Бог,

Де Церква, де омріяний рай?

Де той щасливий край,

Де болю й страждання немає?

Але ж не хочуть чути що Слово Боже голосить,

Тільки не хочуть бачити потребуючого того, що просить,

Часу не мають щоб віддати Творцеві подяку,

Надають перевагу ворожбитам, забобонам, ознакам...

Є у Бозі щастя бажане,

Справжній омріяний мир,

Є єлей, що загоює рани,

Є все, що потребуємо ми....

Люди будують життя без Того,

Хто є джерелом життя,

Насміхаються зі святого...

І зникають...у небуття.

Зникають цілі родини,

Руйнуються села й міста,

Доми стоять понурі й пустинні.

Таке життя без Христа.

Люди вперто не знають Бога,

Та й пізнати Його не спішать,

Хоч лишаються без порога...

Та й байдуже, що страждає душа....

І ніхто не в змозі позбутись,

Невиліковних ран,

Всіх жахів і страхів не забути,

Що ворог пекельний завдав.

А немає життя без Бога,

Немає щасливого завтра,

Немає життя без Того,

Хто Був вчора, Є й буде завжди!!!

-

Абстракція звільняє,

ніби відмова від опору.

Так легко писати слова

міжзоряні,

малювати людські тіла,

записувати звуки, формули,

показувати себе

і відправляти в космос.

Ніби-то іншим формам життя,

але ж пункт призначення

не важливий.

----------------------------------------------

Почуття випалюють.

У хлопчика лук і стріли

— граната у мавпи.

Гусениці в животі

не стали метеликами.

Почуваю себе павуком

перед помпілідами:

в моє паралізоване тіло

занесені яйця,

вони стають осами,

народжуються в мені,

поїдають мої органи,

починаючи з найменш важливих,

щоби продовжити мої муки,

розривають тіло зсередини.

----------------------------------------------

Загубився поміж

намальованих лабіринтів.

Пройшов весь світ в пошуках

себе:

хочу як Мазоха, так і де Сада,

якби бог послухав —

я сказав би, що атеїст,

якщо два рішення погані —

обираю обидва,

якщо є питання —

домальовую петлю.

Знайшов себе в дзеркалі

— злякався і заховав.

-

Як смачно пахне борщ у хаті!

До печі – коцики строкаті.

На припічку стоїть макітра.

В ній сало товчене. Півлітра

Вже жде зубрівки на столі.

І так вже протягом століть.

В борщі – порібрина відбірна,

Буряк, посолено помірно,

Капуста, кріп, цибуля, шкварки.

Який то борщ і без зажарки?

Сметана – ложка ледве лізе,

Часник, твердіший за залізо,

І житній хліб, що тільки з печі –

Такі улюблені нам речі.

Бо борщ – то наша хромосома.

Де борщ стоїть – ти наче вдома!

Стань помітною зморшкою

стань в мені ритвиною

щоб за для голосу

мені довелось язиком бритви

торкнутись, щоб хоч трошки

здаватись чи говорити

про насущне. Хоча й воно - мара

замет кольору пустельних чаш

який нікому розгрібати..

і ми витіснили з себе все, навіть час

виписали й стерли кожен параграф

щоб нічого не мати

свого, тілесний нео-комунізм, абсурд стенань

виживають лиш нахабні капіталісти

а ми - мрійники й інженери

можемо лиш констатувати смерть. Принаймні

ці химери

обійшлись нам дешевше крамольних істин

вигаданих за нас. І дивись прямо. тепер

мій профіль наче тінь гіацинта

шо хилиться в обрій спалений

Стань зморшкою, я побачу тебе

і мій внутрішній цвинтар

огорнеться запахом нашої спальні

і може я ще трохи проживу, може

вдягну пам‘ять у маскарадний костюм

зніму маски з усіх скелетів

і тоді ти побачиш мене вперше в положенні

природи, де буде лиш моментний етюд

на фоні згибаючої планети.

Ніч 26/8/25

Тихо так. І ти біжиш крізь шибку

краплями стираючи і жалість

вітер обезболюючи хрипко

в посмішку підсіює лиш старість

і на теплій чи останній ниві

око ляже серпом наче звичай

на слова, відріже неважливі,

бо до смерті вже вони не личать

і стікаєш краплями мов трунком

тихо так і хвилі сліз рябіють..

світ біжить, змиває нас цілунком

бо як зберегти тебе не вміють

то обов'язково втратять, точно.

час судомна яма безпросвітна

очі праху лиш вода проточна

може хоч у ній частину світла

може тіло тілу обіцяти..

але все це вир надій загиблих

смуток - споконвічні наші шати

як мозаїка від рук застиглих

в краплю на вікні, шо знов тікає

я її ловлю, тягну в долоню..

та ця крапля як сніжинка тає

і вода ця бʼє дощем у скроню

знову проста течія шо хлине

знову я лише шматок металу

знищ мене, журби сріблястий клине

я тобі приношу на поталу

голову і серце.. бачиш в путах

лінії пергаменту як терни

смертю смерть чи прах дощем спокутав

як добром лихі начала скверни

вибач мене, стисла в страсі шибка

тихо так, втекло усе з кінцями

нас як простір смерті поспіх виткав

і прогриз у серці яр різцями

де лежать обмоклі і подерті

руки тих, до кого не дістати

все пройде на світі окрім смерті

може тоді треба смертю стати ?

13.8.25

Ліхтарі летять у небо

Піснями, думками..

Закривають виднокрай мерехтливими світлами,

Забирають всю журбу,

Що літами укривана,

Тими

грубими,

зухвалими,

Словами

Линуть ж бо вони-

Мертвими струмками

Заповітні мрії,

Пристрасні бажання ,

Уражають та ламають-

Волі все жадають

Тіло, розум й дух мій роздирають

І палають, догорають

В ігри грають,

Глузливо питають-

Заживає?

Посшіки лишають,

І щезають

Грають

Грають

Грають

Та лише все забирають,

Довгим змієм шию обплітають

Подих теплий, обітниця тиха -

Спокуса

Присяга

Та відданість вічна

І все ж

Приручають

Допомагають?

Хто їх знає,

Тих хтивих пристрастей що

В закутках осідають

Гострими кутами, теплими серцями

Казки сповідають , душі одбирають

Карти викладають,плямами лягають,

Згорають

Ще трохи дивися - і каменем станеш

у золоті сонця - тьмяній

обманеш мовчанням чи голосом канеш

у вічності полумʼяній

дивися на мене, спокійне зникання

як амфори клекіт густий

немає нічого у мені крім каменя

та й камінь той певно пустий

Дивися ще трохи та запамʼятовуй

бо рисам мовчання несе

останню журбу як промочену тогу

сльозами, смертельне есе

є тіло. І рештки повинні тонути

за путами пути нові

ніщо я і ти, це лиш треба збагнути

на марній й зостилій землі

Ще трохи милуйся і згине і лине

у нерух і пам'ять і страх

усе в тобі в мертвості лишеній стине

як мармуру білі уста

Зникає споруда кривавої плоті

природа одна не зника..

піклуйся про серце у марній турботі

до марності часу звикай

Бо потім ти також на камені ляжеш

і прийдуть по тобі сліпці

шоб ночі мастити у тіні, мов сажу

тримають на серці й в руці

шоб слід твій замʼявся, затерся, забився

в комірку без вічка навік

шоб голос твій більше нікому не снився

і тіло, шо храмом нарік

чи прахом, шоб більше не стало й не сіло

споруда очей - камʼяній!

у золоті сонця нас світло розʼїло

і все, шо лишилось мені -

дивитися в ступор, впритул заридати,

беззвучно лягти на грунтах

пробач мої пути зникання мов ґрати

і пташках в них мертва он та

шо дивиться каменем в зірку студену

й сама замерзає у ній

а бавила мати в ній руту з пеленок

й молила усе - пломеній!

та в камені стала, гранітом застигла

споруда любові - не храм

а розпис у смерті, чи видана стигма

у вічності лишеним нам

13.8.25

серпень 2018

Дякую Тобі за неї,

З ранковим сонцем,

З пізньою зорею,

Я дякую Тобі за Батьківщину,

Рідну мою квітучу Україну,

За синьооку, золотоволосу,

Ниву пшеничну заплетену у коси!

Багато є чудес і див у світі,

А даром є мати свій рідний край,

Берегти в пам'яті чудові миті,

І пісню солов'їну, і звичаї.

Дякую і славлю Тебе Тату,

За рідні стежки, рідні краєвиди,

За рідну затишну і теплу хату,

За щастя в вільній Україні жити!

І коли здохну як пес, як перст один

коли нічого в мені вже стане кохати

коли нічого чекати чи пестити

вийди з моєї, серденько, хати

й погар принеси води.

вилий у землю, і я напʼюся

може квітчиною зійду в морі..

в теплий вінок на чолі віпʼюся

в ритвини зморшок як в рейки колій

стогоном впаду, і в тому русі

місця не знайдеться смерті може

може хоч глиною цвіт твій збачу

хоч би ще раз, о великий боже!

дай мені праху легкого вдачу

я б у серця шо хрестом положені

в лінію тут припадав очима

вік не здвигався б і з місця мертво..

та я спізнився. життя - причина

вийти у вир, де все інше стерто

де тільки темінь є не зачинена

бо лиш у ній ми завжди відверто

схожість свою з дрібʼязковим світом

визнати можемо, бо шо стерто -

стане дощем чи найкраще вітром,

бо і прийшло сюди - точно мертвим

в перших конвертах дитячих плачів.