Всі вірші

...воно, певне, так завжди - коли бачиш, що зима не схожа сама на себе, починаєш собі її вигадувати...

******

одразу всі перетворились дні

в пусте ніщо, в скорючене металля... -

розбився час, розсипались деталі.

дзигар зірвався з цвяха на стіні.

мете метіль в тумані небуття,

жене сніги в безобріях пустелі.

прийдешнє гине. вбите в сьогоденні!

і спогадам немає вороття.

...яка різниця що, коли було.

і байдуже - учора чи сьогодні.

у цій бурхливій сніговій негоді

тебе нема!...є лиш тмосиве тло.

заблуканий в нестерпній білій млі.

строщив життя мов зледенілу книгу.

у безчассі, захований у кригу

зісковзуєш в байдужості у тлін.

і до зіниць, до вуст твоїх рясні

снігисніжинки вмерзлися ажурні -

мов завірюхи вибухова гура

дзигар зірвала...той...що на стіні...

секунди зникли. та спинилась мить

рішучим кроком в зникненні у часі.

...а віхола в полоні, чи в напасті

по склу шкребеться. тихо скавучить.........

я птах з поламаним крилом -

непотріб, кинутий напризволяще.

нескладно терпіти ці болі,

найтяжче - навіки з небом прощатись.

я револьвер без патрона -

ззовні немовбито щось означаю.

насправді я зовсім порожня,

ніколи не вміла щиро кохати.

я - догоріла свічка на столі,

яку чомусь ніхто не викидає.

певно, надія лиш не догоріла

у те, що свічка враз засяє.

однак я - тато, що пішов з сімʼї

тепер на мене не чекають вдома,

у мене більш нізащо не повірять.

ну а мені й самій тут дійсно добре.

бо я - птах, і хоч вже не літаю,

в душі я все ж вище небесних просторів,

мені не потрібна людська компанія,

вони ж десь далеко, десь піді мною.

можливо, я дарма стараюсь,

і схвалення оточення

не зробить мені радості

і щастя не пророчитиме.

попри досягнення мої

і кожен героїчний подвиг,

таки й зостанусь непомічена,

небажана і невідома.

і не збагну, чого я хочу,

бо дійсно ще не розумію,

яка мені із того користь,

і в чому сенс отих сумлінь.

невже я здатна на щось гідне

і можу доторкнутися до неба?

невже у пориваннях вічних

таки не змарнувала ще себе?

не вийдуть, певно, з мене люди…

забрали всі сили недоспані ночі.

я плачу, як думаю про майбутнє,

а вранці ховаю заплакані очі.

вони все кажуть: «тобі ж то під силу!

ти дівчинка здібна, спроможна на все!»

одного я тільки не розумію:

що мені праця ота принесе?

гаразд, зароблю собі я на хліб,

можливо, протримаюсь так певний час.

а далі що буде? хіба я дитиною

мріяла саме про цей фінал?

а що як жити мені не судилось?

та й зрештою, нащо мені такий клопіт?

я розпрощаюсь з усім дуже швидко,

розвіюся з своїм останнім подихом.

я все-таки дарма старалась…

і схвалення оточення

не просто радості не дало,

а горе напророчило.

мені боляче дивитись на чужі очі.

очі, що колись були найріднішими.

боляче бачити руки недоторкані,

хоча раніше я тонула в їх обіймах.

а гірше - не чути той самий голос,

який я, бувало, чула постійно…

проходячи повз, думати мимоволі,

що хочу знов я у твої обійми.

а ти зробиш вигляд, що ми незнайомі,

і я вкотре ковтатиму сльози на публіці,

бо плакать на людях в нас не дозволено.

хоч боляче й страшно, та мушу забути.

забути тебе? звучить надто смішно!

бо як тебе викинуть із голови?

відректися від того, що було моїм?

як спогад про нас просто взяти і знищити?

навіки зостанешся шрамом на шкірі.

нагадаєш про себе слізьми перед сном

і криком в подушку про все наболіле.

ти наче й далеко, а ніби і поряд.

вернути минуле - нездійснена мрія.

і знову сльоза потече по щоці.

сама я зостанусь, напевно, навіки.

крім тебе, мені вже ніхто не потрібен.

старалась я власну долю змінити,

благала у бога простити гріхи.

не вдієш нічого, хоч як не хотілось б,

і річкою кров потече по руці.

А буде ще гірше,

якщо ти не знав.

Це тільки початок –

дивись, не проґав.

Нестерпно і важко,

мабуть, тобі тут,

тривожно в тривогах –

бо це твій дебют.

Та вчуйся у тишу,

у предківщин лад:

вони це пройшли вже,

і знову назад.

Це все – як повтори,

де зводяться сни,

де в землю вростають

живі і міцні.

Наївність – це віра,

що є інший світ,

де в мирі й достатку

живе кожен рід.

Ця правда жорстока,

але зрозумій:

війна – це і є ти,

і я, і наш бій.

Так, буде ще гірше,

ще темряви мить

не зíйшла на повну,

ще буде боліть.

Бо тут не буває

ні пауз, ні втіх.

Земля ще бушує

у грозах своїх.

Так, буде ще гірше,

багато нас ляже.

Але десь у часі

на краще засяже.

Та нині не варто

шукати “небес”.

Ще довго не буде

ні зір, ні чудес.

Ми виживем, вистоїм –

це вже не вперше.

І згаснуть гармати,

а далі – без межі.

Не завтра, не скоро –

та світло прийде.

Війна – це життя.

Ти живий. І вже є.

2024:12:12:15:15

Душевні сили стратити нещадно,

По-чесному не зрадити тютюн.

Свердлити серце, мовби зуб дупластий,

Загнати тугу у німу петлю!

Той буйний чуб, що п'явся завжди в небо,

Сорочку білу окропили кров'ю,

Можливо б трохи ще пожити треба,

Пройтися Києвом у ангольській подобі!

Та з совістю не йти на компроміс,

Махнути на диявольські совіти,

Втекти в село від шуму й брехонь міст

Горілку пить і повністю здуріти?

І сниться часто зранений Григорій,

Удвох із ним, мов падають у вир.

З найближчим братом( радістю і горем),

Що вже пішов, без нього й світ–пустир.

А ту бісівську ложку у кишені,

Що так невчасно, ніби куля в голову

Підкинули, щоб знищити натхнення,

Дотисли, молодці, катюги чортові!

Знайти б тоді хоч чарочку горілки–

Тоді б зовсім не сталося найгіршого!

Мотузка для білизни в ванні й тільки

Записка: "Мучте когось іншого!"

Поцілуй мене раз, поцілуй мене два,

Цілуй мене знову, як не всохнуть вуста.

Цілуй мене в щоки, у ніс поцілуй,

Цілуй мене в шию — ніжно цілуй.

Цілуй обережно, слідів не лишай,

Це буде між нами (і Богом — потай).

Я сподіваюсь секрети ти любиш,

А поки цілуй, бо мене ти загубиш...

Я викраду твою душу,

Я викраду твоє тіло –

Ніжне, як стигла груша,

Беребоску палахкотілу.

І серце твоє — що манго —

Солодке і полохливе,

Що соком тече помаранчевим,

По темних галузках-жилах.

Я розкрию маніжні губи

Й перлину вкладу до мушлі.

Я викраду білі клуби,

Я викраду твою душу.

Я сонцесплетіння вип'ю

Над в’юнкоожинним лоном,

До зойку, нічного схлипу,

Набравши суничне гроно

В долоні, в свої долоні.

І наче поспілу сливу,

Вагітну плодами, струшу,

Й залишу тебе щасливу,

І викраду твою душу.

16.10.2021

Система спостережень як інфа

В голові прокручує сповна

І моніторять зранку біля вікна

Бабулькі милі, аж сповна.

Камери - це очі

Відеореєстратор в них за мізг

Й записують щоразу

Все на жорсткий диск.

Диском тим язик слугує

Працювать він не забуде

Гарно сигнал передає

В сильних рейтингах іде.

Незмінна часть пейзажу

В любу погоду, сонце, дощ

Сидять незмінно наші очі

Й моніторять весь наш сон.

Ось задзвенів будильник

Лиш очі ти відкрив

Старенька бабця Таня

На лавці вже сидить.

Сидять бабульки на посту

У самого під'їзду

Ніхто так просто не пройде

Зухвало і відкрито.

Зайшов у двір - а вражень вкрай

Тебе вже моніторять

Із голови до самих п'ят

І погляд невідводять.

Шпіон тут точно не пройде

Бо навіть їх боїться

Один лиш раз він попаде

І стане вже публічним.

Тому бабульок треба вкрай

Хоч їх і вистачає

Зігнувшись, згорблено сидять

Та зір хай не втрачають!

Твоя похвала нічого не варта,

Бо зроблена в угоду собі.

Сміятимешся потім із жарту

Про мене. Аби не було погано тобі.

Фальшиві подруги. Такі ж друзі:

Усміхаються, п’ють зі мною вино…

А при нагоді кинуть на смузі,

На чорній – неначе це лиш кіно.

Як гидко жити, багнувши кінечність

Друзів вчорашніх, навіть сильних,

Які задля інтересів, власно-жильних,

Вмовлятимуть про якусь доречність…

Сумно бачити, що втрачають совість,

Підлаштовуючи меншовартість.

Як бентежить особиста «фартовість»,

І як їх ночами зжирає заздрість!

Килимок,

Під замок,

А сусідній пес замовк.

Анарак,

Серце мрак,

В холодильнику Чумак.

Батіскаф,

Сіменс Раф,

Кіт сусідський маму мав?

Молочай,

Твій анчай,

Маму з батьком не вінчай.

А сусідній пес замовк.

Є побої зазвичай.

Ти не Рим, а я не вовк.

Маму з батьком не вінчай.

Мужність - як одна з чеснот

Моральна і фізична сила

Гідний спосіб полягти

За рідну Україну.

Зважитись на те

Що диктує розум

Не кожному дано

Зробить той крок самому.

Моральна твердість

Відсутній страх в очах

І руки нетремтять пред ворогами

І сигаретний дим підкреслює зневаги.

Честь і мужність

Присяга українському народу

Усі чесноти об'єднав

Тому і смерть свою прийняв.

Снайпер 163 бата

119 бригади ТРО

Для нас лиш прикладом ти будеш

В серцях палає твій вогонь.

Тебе ми любим, памятаєм

За хоробрість й впевненість в бою

І за твоє: "Слава Україні!"

Героям Слава! Наш Герой!

І діяв ти заради правди

Всупереч страху

Коли наважився зробити

Свій крок у темну пустоту.

Сміливість, витримку, відвагу

Моральну стійкість ти довів

І при смертельній тій загрозі

Пред ворогами незомлів.

Відповідальність перед суспільством

Ти загартовував в бою

За незалежність і свободу

Віддав ти душеньку свою.

Вольова, рішуча надлюдина

Ти сильну волю показав

Олександра всі ми любим

Бо - це наш справжній, рідний брат!

Мідні листи сяють іскрами мрій

Тих, що плекають та прагнуть надій.

Ретро-життям, варіантом гучним,

Славно вікує Стімпанк визначний!

У серці Стімпанку вогонь не загасне,

Та навіть якщо час зупинить свій хід!

Стімпанк усе силою візьме підвласне!

Вибухи пари та шум шестерень –

Твори науки працюють щодень,

Крила залізні здіймають увись –

В ері готичній дива відбулись!

Та навіть якщо час зупинить свій хід,

Стімпанк усе силою візьме підвласне,

Масштабом науки підкорить весь світ!

Дух патріотів, ідей авангард –

Гордо Стімпанк прославля свій штандарт!

Місто прогресу, науки та вмінь,

Хто ж бо зневажить твою величінь!

У серці Стімпанку вогонь не загасне!

Та навіть якщо час зупинить свій хід,

Стімпанк усе силою візьме підвласне,

Масштабом науки підкорить весь світ!

Знаєш, є люди, котрих нізащо не зможеш забути

Теплі моменти з ними бережеш десятки років.

Коли навіть уявити не можеш, ким би був ти,

Якби того самого дня ти її не зустрів.

Знаєш, є люди, котрих ніколи не забувають.

Люди, які розфарбують твій день,  коли він був дуже важким.

Люди, яких більше ніж кохають.

Шкода, що ти саме така. Шкода, що мені ніколи не бути таким

Ранішнє сонце на моїх скронях,

Так тепло, так добре в твоїх долонях.

Торкання були такі ніжні,

У зрості, у віці, у поглядах- різні.

Милуюсь. На підвіконні квіти.

І вітер холодний хитає віти,

У зрілім коханні є вада одна.

Його ніяк не допити до дна.

усупереч всьому

на власний ризик, страх

зростив сади

та звів палац -

чарівну мрію! -

і вірив в майбуття

(на те плекав надію).

і так от, враз

зійшло усе на прах.

зрівняли у ніщо

твої світи крихкі

у бурі піскові

цинічні мудрагелі.

з офірних сподівань

навіяли в пустелі

пісенних лун бархан

оманний та сипкий.

...спирався на ціпок.

ішов у самоті.

твій танув силует

у блідо-жовтій днині.

убогодухий ти

із поглядом невинним

згортав свій шлях та час

в ганебній марноті... -

збагнув урешті ти

байдужості науку

і трюки циркові,

і клоунади скуку.

мало світла у світі?...

а ще йому в дихало б'єм спідтиха

та й тягнемо в темінь воєн

ми...в істериці шизофренічні,

жадібні та безжальні -

доводимо Богу, що лох він,

коли з образу свого ліпив нас,

божествену дав подібність.

віднині самі є Богом

кожен в собі самому.

...природою створені всі ми невмисно,

ми - випадковість!

примхи всі наші, брехливість,

в безликості багатоликість

основа фундаментальна... -

можливо і випадкова!

та лише природи право

карати усіх за непослух,

гріховні паскудства, підлість

та злОдійства незчисленні.

- ...Всевишній! Ти мертвий!...чуєш?!...

Тебе взагалі не існує!!!... -

кричимо кулаками вгору

та потайки хрестимо небо,

землю, себе і води,

неспокій вулканів грізних

та землетруси жасні...

забули про те, що ми є

в природі руїнотворні.

природа створила нас - знаєм!

та ріжем, кромсаєм стократно,

випалюємо та нищим -

не вистачає нам світла!...

ще й місця під сонцем ясним...

світу під дихало

б'єм спідтиха,

спадаємо у буденність

брудних

та жахливих

воєн...................

Це вже не осінь, але ще не зима,

Сніг тане, але ще не весна –

Міжсезоння.

Ти на неї дивитися не хочеш,

Але й іншу не шукаєш.

Все знову починати з нуля –

Майбутнього не бачиш.

Радість життя пішла – це не надовго,

Ти народився з нею, вона до тебе повернеться.

У всьому перелам,

Міжсезоння.

Відстань... Ворог чи друг?

Та відповідь дасть на питання.

Це був лиш "броунівський рух"

Чи це справді кохання?

Відстань... Перевірка для двох.

Чи достатнє тяжіння?

Чи достатньої сили магніт?

І чи є він в обох?

Відстань... коли очі я закриваю,

Я там, поруч з тобою.

Та рано чи пізно знов виринаю,

Де лиш холодний екран телефону

Відстань... Легко може зламати

Силою сотні лавин.

Лиш одне хотілося б знати.

Нас двоє, чи все ж я один?

Та відстань можна здолати.

Проїхати, вплав, пролетіти, пройти.

Куди складніше глибше пізнати.

Ті, що до серця, прокласти мости.

Спинись на мить, не поспішай,

Знайди степи м’яких вітрів,

Послухай дзвін, у моря гай,

Де хвиль народжується спів.

Залиш усе: ні слів, ні снів,

Ні співу, що летить з екрана.

Розвій вуаль чужих мотив

І стань собою без обману.

І лиш тоді, де все — ніщо,

Де згасла музика і гра,

Знайдеш в собі своє "чого",

Що суть усю твою вбира.

Не буде радості і болю,

Не буде світу, що щемить,

Лиш ти і тиша — ніжна воля,

Що серед темряви бринить.

Лиш в тиші зродиться той спів,

Що в серці звив свій дім палкий.

Не вчитель, друг чи край чужий —

Ти сам є істини рушій.

Вона сказала, що запах старої книжки противний,

Як кімната самотнього, що покрита дощовими плямами,

Що сонце стікає полум’яними краплями

Пластмаси вбиваючи нещасних мурах,

А найдивовижніше те, що жити цікаво тому,

Хто не дочитує книг.

«Так, так, — казала вона, — читай мені поезію своєї покірності,

Коли хочеш, скажи, як мені встати, щоб кімната

Набула рис моєї недосконалості, і важкі тіні

Годинникових човників

Хвилювались у химернім плетиві фіранки,

А з місячного сяйва вихлюпувалась піймана риба

Твоєї жертовності».

Ми збираємо краєвиди у внутрішню кишеню грудей,

Білі клуби диму нескінченної мандрівки старого потяга,

Що торохкає хребцями драконового мосту,

І я люблю дивитися з вікон його купе на тебе

З пензликом у руках, по той бік,

В той час, коли дописуєш мене,

На картині твого Всесвіту, а я роздивляюсь позаду

Спадковість своєї фігури, що напливає натхненною русалкою,

Вирізьблена на гальюні твого сповненого вітрами галеона. Тож,

Закидай сіті, мій любий, капітане!

І вирушаймо на лови!

20.11.2023

Я був уражений темрявою з якої починався світ...

Ні, постривайте...

Я скрадався по сходах залишаючи балаган ярмарку

Допоки не почув ледь тихе відлуння власних кроків,

І вже тоді я прочинив важкі різьблені двері до театральної зали.

Ось тоді, я був уражений темрявою з якої починався світ театру.

Простір повнився голосними звуками урочистої тиші,

Наче невидиме графіті, наче прозора бульбашка коміксів лускала під люстрою:

Слова, слова, слова... Історія про Джері та собаку!..

Аж до останньої життя сторінки...

Одним словом: «нічого»! ... Яка царівна бліда!

І літери осипалися в цій переповненій порожнечею залі

І гриміли у моїх вухах.

Я міг відігнати це привиддя, що виростало містичною стіною

І змушувало серце колотитися,

Та піти до пустої сцени, але ж ні!

Я наче боявся, що ці відчайдушні птахи минулого

Випурхнуть з цієї солодкої клітки, чи я розполохаю їх

І вони пропадуть,

Що зникне це плетиво голосів, тріпотіння крил.

Я потрапив не до театру, а до власного серця,

Що не бажало слухати розум і лякалося,

Жаских тіней в тісній печері допитливості.

Я тихо причинив двері, та здалося,

Що вони гупнули й посипалося тинькування плафона.

Попри те, що був червень,

Перед очима ішов сніг.

08.11.2023

Печаль роз'їдає людей на вокзалах,

Пальці жорстоко стискає на горлі,

Тут може найдужче кохали,

Слова тут останні лунали так кволо.

Дівчата тихенько тремтять, наче липки,

Недопалків безліч хтось кинув на шпали

Під смутним дощем всі промокли до нитки

А потяг свистить, мов сміється зухвало.

І перлами сльози, їх сяйво блискуче

Так жалісно й вогко спадає на щоки,

Що ніжно торкнулись парфумом пахучим,

Щоб запах лишився, на довше б хоч трохи.

Реве злісно поїзд, останні години,

Прощальники рушать в далеку дорогу,

Хтось більш не побачить кохану людину

І навіть, можливо, помре. Від знемоги.