Всі вірші

Чому я? Чому саме я? Чим і як я заслужив це життя? Віддашви свою силу і наснагу іншим — приніс біль собі…

Чи я проживаю своє життя не так, чи то просто в книжці зловісної долі так прописано на сторінках журби й сміху.

Чому саме моя душа обрана була на прожиття цього. Чи то так і задумано? У кожного своє, своя роль чи доля? Чи то все прості додумки й нічого не існує?

Хотілось би супер сили, щоб й бодай невдячне чудо в світі робити. Хотілось би наснаги й музи, щоб хочаб творчість нікому не потрібну творити. Хотілось би кохання, щоб бодай трішки, бодай чучуть мені краще пожилось

Та сенсу для цього нема. Індивідуальність?-непотріб

Інтелект?-непотріб

Потріб тільки то, що потрібно комусь від тебе? Тільки его власне й цинізм..

Світ прогнивший і гнилий. І винні хто? Ми? Ви? Ти? Вони?

Дурні стереотипи, маски, самодовольні єбала й виснажуючий зброд воно служать тому.

Кому всилах чудо творити, щоб сміх й радість людям приносити. Думаєш ти змієш? Думаєш помітиш коли погнівачене воно, дитя ото мало? В душі й краплі смілості у неї, а ти як добнем б‘єш, щоб зробити щасливим його?

Й що з того? Який результат? Біль, гнів, сльози і журба. І соціум потрохи, трішки, почучть, як те прокляття, зло, перетворює тебе на нього, на того самого як і всі…

Кому довподоба вбиватись вкрай, за покращення чогось? Когось? Правильно, ліпше просмердітись вкрай, хіппі, хіккі задротом стати й хуй на той світ класти. Чи, як вампір, жаждісно до краплі у інших, у св‘ятих, кров сосати. Все до краплі, кожну мить, що вони старались, кожну частинку душі, що вони приклали.

Сперичатись нема шо, тай не треба. Світ змінити вже й не можна й не було можливим. Звалити тому всі хочуть, куда б подалі, що б найдовше.

Своє вз‘яти, скористуватись й викинути. А от же є цвіт надії, крапля в чорнім мертвім морі. Люди, що до кінця, вмить поможуть й підтримають, зжаліються над дитиною малою, дадут гроша бідному старому, сумки з добром не вкрадуть не свиснуть, а бабці старій помогти донести здужать.

Й то не вирішує чи книжка якась, чи хтось за тебе, чи совість твоя та неправдива. Є тільки ти і душа твоє, ще й може непрогнивша. Що без поганої думки й помислів дурних, положать край цьому суспільству примітивному, птицям фарбованим і бидланам типу крутим.

Але з зрештою, краю нема над краєм. Й безна вже близко, небозвод видніється. Суспільству сі всрати на вас і думку нашу. Всі притворяються тими, ким вони не є. І змінити цього вже не в силах наших

Чи відчуває дерево фантомні болі,

Від втрати листя, яке його вкривало?

Чи б'ються в агонії трави у полі,

Що під дощем холодним тихо помирали?

Напевно ні, що їм відчувати?

Хоч це й утрата, але добровільна

Чи відчуваю біль від утрати?

Так... Стікає серце кров'ю... Повільно...

Сонце заходить, а ми у дорозі –

Шукаємо правду земну.

Не боїмося ні вітру, ні грозів,

Ні нечисть лісну й Сатану.

Тьма наступає, усе пожирає,

Несе у собі вона страх.

Там ворон віщає, життя помирає,

Надії стираються в прах.

Приспів:

Та нас ніщо вже не зупине –

Ні смерть, ні Люциферська жесть.

Та навіть якщо ми загинем –

Безсмертні – наша слава й честь.

Лісом ідемо ми і відчуваємо –

В лісі оцім не одні:

В спину хтось дихає – точно ми знаємо,

Мабуть, чорти лісові.

Чорнії хмари, грім та удари,

І дощ все сильніше паде.

Диявольські чари, потворні примари,

Та ми зі шляху не зійдем.

Розум окутаний гнівом-імлою,

Ненависть-їжу постійно жере.

Тіло отруює жовчю-рікою,

Що зсередини тканини дере.

Лють по судинах вогнем пробігає,

Палить нещадно і без вороття.

Серце колотить — кров підганяє,

Ритм наростає і дужче биття.

Приспів:

Кайдани моралі — ще мить і порвуться,

Роздуми зникнуть і самоконтроль.

Залишки совісті вже не проснуться,

Темному демону вийти дозволь.

В грудях пече, там злість наростає,

З подихом кожним сильніша стає.

Вирватись звідти вона так жадає —

Вибухом тіло ось-ось розірве.

Задуми-тіні пускають коріння,

Множаться вперто, немов бур'яни.

Живляться гнівом і душогорінням,

Шепіт-веління їх йде з глибини.

Рветься із горла біль тихим криком,

Простір стискає, реальність тріщить.

Заполонила все ненависть дика,

Всесвіт руйнується, час не біжить.

Приспів:

Кайдани моралі — ще мить і порвуться,

Роздуми зникнуть і самоконтроль.

Залишки совісті вже не проснуться,

Темному демону вийти дозволь.

Я говоритиму так просто, наскільки зможу

Відкидаючи зайві слова з яких

Плелася кольчуга лускою дракона

Ховаючи серце, тебе

Від усіх.

Хай падають лунко мов дощ, срібним голосом

Розірвані кільця заковані в сни

І серце здригається звільнене радістю,

Сонцем гарячим моїх голосних.

І я поцілунком чіплятимусь, подихом,

Мовчанням без жодного слова і ти

Наповниш любов’ю мене всеохопною

Світлом з якого кольчуг не сплести.

14.01.2023

Відійде верес пурпуровий

І жовтий лист впаде услід…

Розсохой стане, і здоровий

Настигне новий плід.

Нові брунатні очі зачарують

Сильніш блакиті весняной.

Хоча у споминах малюють

Старі фарби мені струной…

Дощитиме. Але ущухне.

Ніч біла краплі заморозить.

Вогонь з полів потухне,

Куди шматки кохання зносить…

І знов пробудження, відлига,

Із бразолійних закутків потік…

Рятує, як міцна ґирлиґа.

І так в житті, і так – щорік.

Ви, прощені, або ж забуті,

Йдете до вищих сподівань…

У досвідах шляхом набуті

Кілометри різних знань.

Всі, хто були у вас та з вами,

Полишать – торкне час.

Кричать в лісах ті драми,

Вони не коштують образ.

Вам правди всій не треба…

І смертним ні до чого знати

Про розум вище неба,

На це життя не витрачати.

Вам досить тут, на грішній,

Справ багатьох… І мало

У капсулі скляніжній

Піску буття, щоб висипало.

Зів'яли квіти яких ніхто так й не зірвав.

Вони подаровані ніким нікому.

Ними не милувалося око

Ні зранку, ні вночі.

І просто така їх воля.

Змінилася пора року.

Змінилося покоління

Або ж та й навіть кляте століття

Змінилося усе і нічого

Бо така є доля?

Бо так задумано Богом чи якоюсь вищою подобою істоти.

***

А вони ще говорять,

Це люди чи ще щось що має очі.

Це ті хто мали їх зірвати і комусь віддати як зізнання чи шану.

Це ті хто мали їх шматувати від болю чи горя, та прикладати до серця пелюстки згадуючи яка раніше була погода з кимось і десь там поруч.

Це ті хто намагаються знайти вихід, намагаються знайти своє місце.

Владнати думки.

Зрозуміти що коїться взагалі.

І що ж робити далі.

Це розповідь про квіти.

Вона десь, від когось, для когось і колись там лунає

Та квітів вже немає.

Вони згнили у вазі чи на кладовищі здуті вітром полетіли в невідомість горя навколо.

Вони зникли з часом як люди для когось,

Вони зникли так само як почуття з роками

Залишаючи по собі спогад про чудові аромати

1.

вітер бавиться барвистим листям...

раз по раз виблискує промінь сліпучий

від сонця, що в хмарах важких у полоні

та обіцяє день без дощу.

пташиного співу не чути... -

чути гармати за містом

то одиночні,

то залпи... - війна.

зрадники,

ряжені козачки,

зайди москалики - злодії у машкарі,

бандюки все ще продовжують бавитися у визволителів, захисників,

у добрих політиків та діячів розбудови

і наче у карти грають в державність, в республіки... -

з України цинічне знущання злодюжок ця вся війна, розпочата котра ксенофобом кремля...

і нині ця бойня - жорстока буденність,

проза буття,

повсякденність,

злидні,

депресії,

апофеоз глупоти,

що радіє полону,

байдужа до вбивств,

до знищення міст,

до спалених сел,

до людей без осель

на рашистом вкрадених землях...

...дихає холодом осінь.

красиво та плавно, граційно

обпадають дерева -

безлисті одразу старіють,

сумні у роздумі тримають крихкими гілками

хмари вагомі та сонце.

і до людей осудні

хитаються кронами,

зі скрипом дряпають небо...

2.

коли з дерев обпадає листя... - сумно.

коли квітка ронить пожовклі пелюстки... - боляче.

коли сонце затуляють хмари... - небо прогинається в горі.

коли вбивають кохання... - гинуть світи.

сліпі душі тоді світляками штовхаються,

б'ються,

гинуть,

згасають з відлуннями битого скла,

зникають у небутті...

коли вмирає кохання... - панує темрява.

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою

Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —

Ніколи б не стали жертвою таких історій,

Позаяк природа не вміє збивати бочки,

І немає автомобільного заводу,

І так далі і таке інше,

Але людина стала її частиною,

А тому і зона відчуження — цілком природня річ,

Як і вибух атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі,

Як і бочка для неповороткого хруща,

Як і колесо автомобіля, що роздавило голуба на асфальті.

І коли миша гризе ваш хліб,

То ваша мишоловка відновлює справедливість,

Бо й мишоловка — це частина природи,

Як рослинна мухоловка для мух.

Зрештою і олійний пейзаж, і поезія, і музика, і архітектура.

Як розтерзана крокодилом антилопа

Вбитий вистрілом вальдшнеп — вбитий у природний спосіб.

І навіть іронія — це ж теж частина природи?!

20.09.2021

Надворі буйна весна, а я ходжу, ходжу сумна.

Бо ж відвідуєш ти мене лиш у снах.

Обернися, любий, ззаду стою, усміхаюсь (хоч і неприємна твоя відраза).

До найтихішого слова боязно прислухаюсь (хочу бути разом).

Тримаєш у руках моє крихке серце, вважай! Не відпусти!

Інакше нізащо не уникнути мені страшної темноти!

Голос манить, змушує тремтіти (наче обіймає).

І я розумію, що кращого немає на світі (немає, немає).

Не топчи почуття, прошу́.

І не бійся розказати провину –

все тобі прощу.

****

Те, що в грудях, лише ж задля тебе б'ється, зрозумій (зберегти зумій).

На спільне щастя не припиняю пелекати я надій (ніби це останній бій).

Як нічний метелик, що летить на красивий вогонь,

Боюся ніжно торкнутися твоїх беззахисних скронь.

Боюся, обпалиш, але хочу шалено горіти (згадаю нічку дощову).

Навіть якщо буде дуже сильно боліти (якось уже переживу).

Бажаю зігрівати побиту душу твоїм вогнем,

Доти, доки навіки не заснем і разом неба не сягнем.

Давно хотіла, аби ти тепло обійняв (нумо, підійди).

Не засуджував і, якою є, прийняв (нумо, до себе притисни).

****

Можливо, не судилось це мені,

Але завжди хочу бути поряд, коли очі твої сумні.

Я досі не знаю, як у душі лад навести,

Хоч і причина неспокою проста – ти.

Любитиму, хоч що б не думав, не казав (зараз краще мовчи).

Адже нічого не повернути назад (просто до себе тихо притули).

Скажи: "я з тобою назавжди".

Знаєш,

складно

Тебе любити й не сказати.

Тебе кохати і збрехати,

Що зовсім іншого люблю,

І що до тебе не прийду.

Знаєш,

той "інший" мене теплом своїм зігріє.

Зачарує і поцілує.

А ти сиди там далі сам,

І йди назустріч виючим вітрам.

Тобі вже більше не скажу своє я болісне "люблю"...

А просто відпущу, і почуття у собі похороню.

Ти — моє сонце у похмурі дні,

І без тебе всі веселощі будуть чужі.

Ти — наче мій рятівник,

А я — твій вірний захисник.

Не кидай мене у часи сумні,

Бо без тебе я буду на дні.

Прошу́, ніколи не залишай мене одну,

Адже без тебе я точно потону.

Хто я без тебе? Напевно, мене просто нема...

Розкажу я тобі про все із цього "листа".

Постався до цього обережно і слушно,

Щоб не подумала ти, що це, може, бездушно.

Адже писала я ці рядки довго,

І ти не посмій не побачити цього!

Ми же ж з тобою змалку завжди були разом,

І дружбу нашу не зруйнуєш навіть часом.

А ти пам'ятаєш, як на кухні говорили про хлопців?

Ми зберігали всі секрети, наче у таємній коробці.

Смієшся ти, як завжди, смішно,

І не сказати про це буде грішно.

Дуже подобаються мені наші розмови,

Особливо, коли ти "ламаєш" свої брови.

Чудово, коли твоя найкраща подруга — сестра.

Адже не залишить в біді ніколи вона.

А завжди буде поруч.

Навіть якщо сам чорт стоїть ліворуч.

Хтось говорив, що світ не такий, як був,

І той, хто казав, загубився в безладному хорі

Голосів. Стотисячний той, хто голос його почув,

Утопив в стоголосому шумом розлитому морі.

З тими ж чайками, що колись, вітром, віддихом,

З тими ж хвилями, бурями, голодною пащею риби,

Те море, яке повсякчас для усіх було

Найбільшою радістю,

Здавалось тепер переповненим, хижим та сірим.

А море ревіло, стогнало, розпліскувалося,

Голосило.

Не меншав ні обрій картини, ні хмари, ні колір неба,

І було в тім пейзажі, якесь невідоме безсилля,

Тих, що мовчки стояли й дивились в голодну темінь.

А там:

Вставали примари з намулу його глибин,

Духи прадавнього світу, немов з полону,

І тримали щити, і обличчя були на щитах,

Щось сталось не з ним,

А з тим хто дивився на море.

З усіма хто дивився.

З усіма, хто привиддя його

Розтривожив, розбурхав, і з криком застив водночасся.

Всі ті, хто розгойдував море,

Всі ті, що на сонця вогонь

Дивилися ген

Аж за обрій,

Були

Причасні

До бурі.

23.08.2021

Любов то точно не насилля

Тоді чому нам кажуть, що то його частина?

Чому в любові має бути біль?

Чому найближчий й рідний, не є тобі щитом?

Чому це той кого боїшся?

Ти любиш

Проте й боїшся

Боїшся болю, боїшся зради, боїшся самоти

І все це наче сон кошмарний

Але прокинутись ніяк не вдасться

Ти наче птаха що застрягла тут

Так хочеш крила ті розправити

І полетіти ввись

Відчути щастя

Легкість

Захист

Але ти тут.

Прибита до землі.

Зламали крила ті хто мав їх наче той кришталик берегти

Зламали й змусили співати

Накрили простирадлом клітку

Й хочуть чути щебетання щастя

Не хочуть бачити тих крил що обламали

Не хочуть чути болю і туги

Вони лиш хочуть аби ти їх любила

Любила до нестями

Неначе не вони це все зробили

Поверхнево дихаючи, вдихала запах пошарпаних стін –

Порожнечею приборкано польоти фантазій –

Відчуваючи спраглу байдужість до всіх поневолених змін,

Губити себе у мільйонах віршів евтаназій.

Шукати.

Знаходити.

Знову губити.

Втрачати.

Дитинність по трубах тече, як брунатна проточна вода.

Спішити.

Зневіритись.

Знову любити.

Кохати(!)

Заповнити пустку бетоном напівжартома.

У затихлій кімнаті спазмоване серце скорочувалось.

Схлипи, конвульсії, крики, мовчання, пишний вінок.

Поховала себе, лиш страждання плямисто викорчувалось,

Новий ранок – усмІшка і біль – попіл з під цигарок.

В цей день скінчилися страждання..

Епоха криків, болю, побиття.

Новин страшенних і відсутності розрад.

Болючих ран і трупів що роками додаються,

Нічних кошмарів, після пережитих травм.

Епоха сліз безкраїх, мук та смерті,

Що принесла всім стільки горя у життя.

Душа, неначе корабель без дна.

Натхнення душу зве в безмежні далі,

якщо не виплеснути слів, вона

потоне в морі смутку та печалі.

Поезія — маяк для корабля.

Куди б не плив у горі чи у щасті,

і як би не крутилася Земля,

поезія не дасть душі пропасти.

Дивляться люди в дзерка́ла німі,

Зрять на усмішки і сльози свої.

Енергію власника скло зберігає,

Радість і смуток – усе пам’ятає.

Красу і потворність покаже воно,

Але тільки зовнішність зчитує скло.

Людина ж – щось більше – сказати я мушу,

О, якби дзеркало бачило душу….

Катерина Єфіменко

20 лютого 2022 р.

Малює залатане небо

Платанове перебільшення.

В очікуванні сумління

Підраховую оторочені шовком

Діри космосу.

Сумління не прибуде.

Воно навіть і не підмиготить

Загадково, бо

Шепоче Кліо,

Шати його -

Штучна ніяковість

(Хай вирине навіть вона).

Сумління могло б бути десь

Між серцем та ідентичністю

Безвісно зниклої,

В моторі її авто,

В її ідеалізмі,

В тих плітках, що від них її

Я попервах стрімко обороняла.

Сумління попереджає,

Що надійде за адресою

"Блискіток 991",

Вона прошурхотить танцем,

Що вона б воліла,

Аби про її вальс із Вергілієм

Я дописала першою.

Уникаючи різких кутів та

Контрастів,

Блискітку перетворю на зарево.

Я не вмію в плітках копирсатись -

Як вона дала на поталу

Одним ніжним жестом,

Одним шепотінням,

Так і я їй, безсумнівно

Тактовній,

Дарую вінок із частот,

Якими обростає

Кригою присипане серце.

Гуляючи садом квітів

Котрі виросли з думок про тебе

Я цьому світу посміхнусь

І обійму руками небо

А небо обійме у відповідь

І ляже вітер під крила

Я готовий летіти всю вічність

Щоб побачити тебе моя мила

Якщо не зустрінемось, то хоча б наснися!

Благаю мене не залишай

В твоїх руках мені хочеться жити

Soulmates never die.

Для М,завжди для М

10.09.2024

де повітря, там ковток,

там, де річка, є місток,

де травинка, там роса,

де природа, там краса,

де веселка, там політ,

де людина – завжди слід,

де сліди, був чистий сніг,

де нечистий, там і гріх,

де пташиний дзвін – весна,

де росія, там війна,

де любов, отам життя,

а де ти, там буду я!

Промені сонця вдихають гаряче повітря

У камеру пам’яті...

Птахи перекреслюють небо і злива

Стинає голови квітам рядками віршів.

А серце у грудях — надміру накачаний м’яч

Заледве не розривається швами своїх шестикутників.

Вона кидає на мене погляд, наче виписує у повітрі одиницю.

І залишається тільки мить, щоб ув’язнити цей дотик холодних рук,

Як погляд її перетнувши весняний день,

Довершує вечір з його перекресленим небом.

29.02.2024

Цикл ("Загублене життя")

"Не вір словам"

№2

Молитва на губах... опустиш голову,

За давнім звичаєм – униз. Від вулиці

Голосить вітер – палко дме в Еолову

Сурму. Довкіл мугикають супутниці,

Безсильні пригадати тексти літургій.

Тобі байдуже: тягне до старих подій.

Зринає в пам'яті знайомий краєвид:

Шевченкові лани, занеханий курган.

Як то буває літом, вічний жар обрид:

Змарніло жито і на зло росте бур'ян.

Спустіли рідні села, попас навздогін –

Усе живе тримається холодних стін...

А ти застрягла на парких околицях –

Когось вичікуєш, ховаєшся між трав.

Та промені лишають слід на вилицях:

Багряний опік, що наразі не дойняв...

Летять години. Поряд – ні душі нема.

Хоч норовишся кинути-піти – дарма!

На місці держать складена обітниця –

І думка: "Він ще буде. Має віз турбот".

Однак на небі перша зірка світиться

Й торкає плечі свіжість, нібито капот.

Сидиш надалі. Злоба кане в небуття:

Єство пригнічують важкі передчуття.

Показується мати... Стомлено впаде

На зім'ятий моріг. Тебе, розгублену,

Пригорне до грудей. І ніжне молоде

Обличчя крутять муки, як закаляну

Тканину. Знагла чутно констатацію:

"Не відпустили. Забирають в армію".

У Всесвіту твоє ім'я,

це знаєш ти, це знаю я.

Хай знають всі на світі!

З усіх зірок одна – моя.

З усіх планет мені твоя

найближча на орбіті.

Здолаю шлях крізь всі світи,

щоб промінь світла віднайти

в пітьмі за видноколом.

Крізь безмір спалених світил

тебе прошу лише світи

та не згасай ніколи!

У цій безмежності німій

ти – дзвін,

ти – блиск,

ти – Всесвіт мій!

Чому не згадуєм ті дні,

Коли були малими?

Чому не живемо так,

Як хотіли жити?

Чому ми йдемо куди не хочем?

Хіба цього хотіли ми,

Коли були малими?

Щоб ми робили те, що не хотіли?

А якщо ми завтра вмрем?

Тоді ми пожалієм,

бо не робили те що думали робити,

коли були малими...

Піду накладу на себе руки,

Бо втомились вже недуги,

Накладу на себе руки,

Бо тягнуть до мене чужі муки.

Накладу на себе руки,

Бо завтра мушу потонути.

Та ні! Хіба я мушу це робити?!

Якщо в мене лише такі руки,

Краще хай ідуть без мене,

А я й без рук переживу.

Твої очі віють холодом,

Та здається я згорю під твоїм поглядом .

Твої вуста тендітні,

Та стануть моїм руйнуванням.

Ти поглинь мене повністю та щиро,

Бо шрами не гояться так швидко

Я хочу зникнути в мить,

Щоб інші не встигли збагнути,

Щоб це був наш невеликий секрет

І лише ти знав де шукати мене.

І знаєш це дивно,

Відчувати спокій серед людей.

І знаєш це дивно,

Не знати тебе, але дозволити все це

Дозволити погубити чи воскресити

Не розібралися ще.

Один поцілунок губить,

Інший звучить як рятунок.

На мить, та живем

Та хочеться ще

Чия це чарівна, квітуча земля?

Це - рідна моя Україна!

У світі вона для мене одна:

Рідна, мов мати, і єдина!

01.04.2009 рік