Всі вірші

А знаєш, ти зробила для мене найбільше:

Навчила мене кохати себе,

Змушувала рости над собою,

Вивчати постійно щось нове.

Я змушений завжди знати більше,

Бути на один крок попереду тебе.

Ти знала, що я тяжко сприймаю нове,

Тому завжди протягувала свою руку.

Через тебе я навчився боятись себе,

Став пацифістом, щоб нікого не вбити.

Ти допомогла сформувати мені принципи,

Кинула їм же виклик найбільший.

Тобі чудово було відомо про мої почуття,

Ще до якого як я визнав їх перед самим собою.

Ти вчила мене любити себе,

Приймати свій смак, не боятись його показати,

В той час як інші гнобили мій смак,

Бо це було занадто дивно.

Ти довіряла мені свої таємниці,

Завжди дослухалась до думки моєї.

Хоч бились ми з тобою найбільше,

Ти була тою хто ім'я моє захищала.

Багато книжок, ще більше пісень,

Так само ще більше статей і есе

Було опрацьовано через наші сварки,

Що могли затягнутися на цілий урок.

Твоє "вставай", що чув я лиш раз,

Змушує вставати мене досі.

Трикутник освіт, квадратик роботи,

Це все лиш заслуга твоя,

Заслуга натхнення, що ти дарувала мені.

Сподіваюся, що в тебе все ок,

Що ми зустрінемось ще раз,

Що я зможу бачити тебе кожного дня

Та чути в телефоні твій голос.

Ми ідеальні коханці, закохана пара,

Проте зараз ми двоє - чужі люди.

Бувай, моя мила, я змушений йти,

Щоб далі рости над собою

Та збільшити шанси побачити тебе ще раз ♥️

Вони зустрілися випадково:

Вона побачила його ледь живі очі,

Захотіла стільки всього сказати йому,

Але в його очах читалось "мовчи".

Її серце сильно заплакало,

Старі рани, що досі не зажили,

Відкрились по новій і знову боліли.

Він спокійно пішов собі далі,

Вона лиш поглядом його провела.

Боліла не втрата - боліло те, що не було озвучене роки тому.

Чи знав він про її біль?

На жаль, не знав і не взнає.

Чому?

Його рани кривити не переставали,

Боліли ще з тих важких днів.

Її зустрів хлопець, знов посмішка

І ніби рани зажили,

Та мудра людина чудово все знала,

Що рани не зникли нікуди.

З вікон стріляли рашисти,

Бу́ла весна і гроза.

Являлася Діва Пречиста

На кожного міста вокзал.

Гуділи і блискали кулі,

В болóтах сиділи також

Оті росіянськії гулі –

Їх позатоплював дощ.

Довго лупив урозтіч

Безжальний небесний флот.

То спалював руським очі

Наш український Бог.

Чому?

Чому я такий? Який? А такий! Понівечіний, зневажлий, безтурботний, сумний, агресивний, бісючий, емоційно безбарвний та угроблений? Але одночасно з цим, чому? Чому я такий веселий, життєрадісний, кайфуючий, вайбовий, турботливий, чутливий, емоційний? Чому?

Чому зі мною розмовляєш ти? Чому терпиш мене і заспокоюєш? Чому ти досі зі мною? Чому ти такий?

Чому завжди хочу зробити добре? Але при цьому чому мені так пофіг? Чому я ношу маски на лиці, але чому я признаю це і одночасно ні? Чому?

Чому я невдаха? І при цьому чому я вмію щось творити? Чому коли я щось роблю я самокретикую себе? Чому коли я щось зробив я перебільшую це? Чому я смішний? Чому я не смішний? Чому я не можу обрати щось одне? Чому я такий? Чому мені так везе і ні? Чому я пишу це? Навіщо я намагаюсь творити, писати й вірші читати, якщо постійно мені це подобається, але й одночасно ні. Чому критика крута штука? Але й болісна одночасно? Самокритика чому? Чому? Навіщо це чому? Навіщо я- це я?

Тут мала би бути якась суть? Ха-ха. По типу: “Не дармуйте життя„ або “Не зважайте на перешкиди„, але ні. Сенсу немає. Це просто чому.

Невизначиність- ось що це.

У тебе усе вийде, якщо ти повіриш .

У себе, ти усе здолаєш, бо я разом з тобою.

Навіть, якщо я далеко від тебе, я всеодно тебе підтримаю і буду поряд з тобою.

Навіть коли ти забудеш мене я завжди буду поряд з тобою. І буду любити усе життя.

У тебе все вийде, навіть коли усі кажуть, що у тебе нічого не вийде.

Проте я вірю у тебе.

Усе вийде у тебе, Навіть якщо в це важко повірити,навіть, якщо у тебе буде дуже важка ситуація, я тебе  підтримаю завжди.

І ти усе здолаєш, бо ти мій найкращий друг!

Хоча я розумію, що ми не зможемо постійно  разом бути і розумію, що тобі тяжко, але ти мій

Найкращий!

Розбиті брами - початок зізнання...

Здалося на хвилю, що зорі тепліші -

Стали такими на синьо-плечі.

Коли проводжала, дивилися інші

Байдужо і дико, на біль уночі.

Коли говорила, стікала рікою,

Мовби плекала камінні воли.

Якщо й засинала, то билась водою

Об жовті розпуття та їх береги.

Ставало нестримно у тінях жадання,

Ставало даремно у схожості сил.

Ніхто не повірив у стоки зізнання,

Яким обіцяли заточення вил.

Тільки дерева і далі зростали,

Сипались попелом сонні вітри,

Аби у сум'ятті цвіли і згорали

Бездонні зіниці - омани смоли...

13.03.2024

День 759 (23.03.24)

Впевнений путін, що має підтримку

Електорату на всіх болота́х.

Підготував необхідне узимку:

Фальсифікації гідний розмах.

Рейтинг собі змалював завеликий,

Так, щоб запевнити, мабуть, весь світ:

Знову він «обраний», тож «святоликий»,

Є «легітимним» путіна гніт.

Не дочекався, навіть, і тижня,

Щоб залякати свій власний народ.

Треба убити оточення ближнє,

Вельми знайомий світу штрих-код.

Попереджали про новий цей фокус,

Що ФСБ підготовку веде.

Багатолюдний вибрали «Крокус»,

Тож цей теракт як класичний піде.

Із автоматів людей розстріляли,

Вбитих десятки, поранені є.

Потім гранати навколо взірвали,

Кремль не вперше сво́їх так б'є.

Розпочалася велика пожежа,

Гелікоптери тушили вогонь.

Дах обвалився, торгова мережа

Явно не мала від путіна бронь.

Є інформація: ісламістська держава

Відповіда́льність взя́ла за це.

Та, як на мене, сумнівна заява,

Бо у крові фсб-шне рильце.

Нас українців у тім звинуватили,

Щоб розпалити ненависть ще.

Ми НПЗ у саратові «сва́тали»,

Де більш корисним є вогнище́.

Я уявила пекло і

Там горять вороги.

Їх чорти вилами тицяють в сраку:

"Гори, підлий кате, гори.

Це тобі за тролейбус,

Запорізький, що на мосту.

Ось тобі за дорослі сльози,

Пролиті вніч на посту.

Ще гори за дитину

В Києві, Харкові, Львові.

Це тобі за могили,

За пролиті літри крові.

Кайся, грішнику, кайся.

Жорстокість твоя безмежна,

Хай як би ти знущався,

Вкраїні буть Незалежною."

23.03.24

Цей танкер не вийде із порту,

Зіржавіє, всохне, засне.

Взірветься залізна аорта,

І вічність у трюми зайде.

Все стане за мить чорнотою.

То смерть- її постать бліда.

Віл'ється липкою водою,

Як тиха холодна біда.

А де ж та свобода, вітрила,

А де океан і вітри?

Та тиха невидима сила

Що кличе лише догори?

Коли ж він до дна доторкнеться,

Занурившись носом у рінь.

Вмить зірка у небі займеться,

І щось попливе в височінь.

Динозаврик дуже милий,

Він про друзів дбає щиро.

Завжди добру дасть пораду,

Кличе всіх у гості радо.

Вдома друзів м'ятним чаєм

Неодмінно пригощає.

Додає до чаю меду

І вкриває теплим пледом.

За турботу й добру вдачу

Динозаврику всі вдячні.

2022

То не життя,

То моє небуття.

І тінь моя -

Як висновок свободи.

І біль не від гріхів,

А від негоди.

І ніч,

А в ній виття,

Не каяття.

Бентежні сни,

Передчуття війни,

І смерть -

Вона ніщо не забуває.

Залишуть всі,

Але вона не залишає.

Ось срібний кубок

І її тонка рука.

І та вода холодна і гірка.

На кілька поколінь назад

Нас відкотили москалі *бучі.

Та руський корабель пішов ти нах

Ви вдавитеся , «*уй вам, а не Буча».

Цигани вкрали в орків нишком танк

А селянин зганя їх БТРи

«Насіння поклади в карман, росня,

Щоб соняхи повстали потім з тебе»

Народ тремтить, але не відступа

Забуті дати, місяць, рік

Та день сьогодні сьомий

Вже сьомий день горять усі міста

І сьомий день підряд питань

«Ну як ? Чи тихо?» у знайомих.

Моя Вкраїна сьомий день пала.

І тоне в крові, гарі й болі

Та знаєте, подавиться рyсня.

Поборемо, така вже наша доля! 02.03.2022

Ти пробач що дозволила вмерти

Не підставила вчасно плече

Ти пробач що була негідна

Захищати і вдень, і вночі.

Вибач, друже, я просто зникла,

Розчинилася в сірості днів

І частково тоді померла

Як покинула мій Ірпінь.

Я не стала нікому стіною,

І опорою теж не була,

Не закрила нікого крилом я,

Не загоїла чужих ран.

Не тримала ні з ким посадку,

Ні блокпост, ані терикон

Не стояла на варті до ранку

Не носила жоден шеврон

Ти пробач мене, побратиме,

Що ніколи братом не став

Я вважала, що я смілива

Та на фронт все таки не дійшла.

Знаю я що нема прощення

Тому страху що мене скував

Зневажаю себе я щиро

Боягузкою стала я

24.02.24 1:22

День 755 (19.03.24)

В котрий раз пеньок трухлявхий

Зголосив погрози.

Через чорний рот дірявий

«Величі» неврози.

Як не знає, що робити

Та реагувати

Починає знову вити:

Ядеркой лякати.

РДК не зупинились

Та й з РФ воюють.

У кремлі знов відхрестились

Вбити світ планують.

Цар вже виступив в держдумі,

Тупотів сердито.

Чи не чули в тому шумі,

Чи вже дно пробито?

Запитали у китайців

Думку про загрози,

Що виходять від вигнанців

Ядерної пози.

Ніц не чули, але знають:

Ядерні держави

Домовлялися не гаять

Часу для «забави».

Про безпеку спільну мова,

Треба домовлятись.

Недоцар російський вова,

Слід давно вже здатись.

Якщо каже: «Будем бити!»

Бити чим не має.

Мало б закромах вже згнити

Все, що було в зграї.

Ти найбільше слово, що має сенс.

Ти гориш навіть із піднебес.

Ти найжорстокіша отрута, що немає жалю,

Але я вип'ю її без сумніву, я її зжеру!

В твоїм імені забагато мого покою,

Я не маю де краще, аніж з тобою.

Я боюсь, що навіть смерть прокажена,

Не дасть забути, яка бува ти скажена.

Я топитиму в алкоголі листи і себе,

Бо очі твої вже доводять мене.

Я,навіть, у чортовій смузі дерев,

Бачу розкіш каро-сумних очей.

Але ж це я! Це моя лиш вина !

Тож, чому ти сумна близь вікна?!

Чому ти плачеш, якщо це я пішов ?

Я розтерзав душу, на схилі дібров.

Та ти всеодно сумна і безсила,

З очей не сходить відчаю призма.

Але я мусив, я мав це зробити,

Аби не несла на могилу ти квіти.

Хай вже так, на краще, на ліпше

Ти не побачиш мене вже більше.

Матимеш дім, сім'ю і родину,

Доки я один в домовину.

Я обіцяв оберігати тебе,

Як мати, дитя своє береже.

Я це зробив. Як зміг, через біль,

Ти й гадки не маєш, як сильно хворів.

Хворів тобою, щоночі я марив.

На кожному кроці тебе я вбачав.

Не знаю, що більше вбивало ?

Хвороба, чи самотня печаль.

Тінь приречена без світла...

Всередині тіла до відчаю темно.

Як воно може нестримно любить,

Коли потопає безсило і ревно,..

Коли ненадійно і ласо бринить?..

Змінено погляди, сон і вуалі.

Дещо живіше лежить в пустоті.

І зовсім нічого не варті коралі,

Які віддаються нічній самоті...

Зовсім нічого не варті пустелі,

Що сповнюють відстань бездушних вітрів,

Що ки́дають в очі квітучі морелі

Інших, ніким не примітних, садів...

Глибини, які потопають віками,

Зсередини дихають люттю й теплом.

Так і здіймаються ніжно-ростками

Високі чуття, в темноті, під крилом...

01.03.2024

ні тебе

ні мене

нікого

це не якась давня розмова

це пряма щоденна мова

мова відчаю та образи

мова того, хто відчув себе неіснуючим:

є вони і є "інші"

то не ми розділяємо, то для них нас не існує

відшукай, полюби та дивись скрізь скло, бо руками чипати заборонено

пропусти скрізь себе і віддай більш достойним культури, літератури, слова, діла, мрій, надій та любові

парфум без аромату, бо сторінка видохлася

©Акіо

15.03.2024

День 750 (14.03.24)

Щось заважає окупантам

Здійснити мрії щодо нас.

Колись безпеки був гарантом

Холопам цар та є нюанс.

Все те, що з рота випадало,

Брехнею виявилось там.

Давно вже вирвали в них жало,

Та залишили тільки срам.

Де ППО, що в світі краще,

Аналогов тій зброї ніц?

Ідти на бійню стало важче,

Забули, мабуть, про свій «бліц».

Жалієтесь про небезпеку,

Про напад дронів, про свій страх,

Відчуйте зброї нашій спеку,

Чекає на болота крах.

Три НПЗ за день палають,

«Роснафта» - більша, мабуть, є.

Десяту частку виробляють

Тому туди наш дрон і б'є.

Бензоколонка без бензину,

Для фронту палива нема.

Аналогов створить на зміну

Не намагайтеся дарма.

Палати буде, далі - гірше,

Війна заснути вам не дасть.

Царя прибрати буде ліпше,

Ще краще - устрій має впасть.

Зійшла з небес на світ людей пропащий,

Та не скорилася легендам про гроша.

Проміння сонця заграє ледащо,

А я кажу: ти порятунку вольності душа.

Красу твою прирівнюють до Афродіти,

А кришталевий голос мед для вух.

Та пощастило ж подолать пів світу,

Щоб укріпити гордістю твій дух.

Я радий розділяти одну землю,

Із чудесією моїх запеклих мрій

Від гір лиш думкою ліси я відокремлю

Й розпущу з гордістю моток своїх надій.

Прошу звільнити моє серце від гріха,

Адже усім відомо- так поляжу щиро,

Та я пройду, проберусь крізь літа

І віднайду твої пухнасті крила.

Тоді повернешся ти до своїх,

Хоч не забудеш- це я кажу сміло,

І хоч свята із простолюдом гріх,

Та моє серце викрала уміло.

Сказати чесно– вже й не сподівався,

Зустріти в далені твій погляд невагомий

Але я, схоже, не дарма старався,

І все ж наблизився твій силует знайомий

У когось найліпше виходять пісні,

У когось до пензля поклалась рука.

Вони познайомилися навесні,

А потім лиш ним вже забита її голова.

Одне смс і примчиться до неї скоріше,

Приїде вночі,будь то град чи то сніг-заметіль.

І допоможе нести її тяжкеє ніше,

Опівночі в дім проведе її свій.

Усе, аби тільки почути «спасибі»

Цим голосом ніжним й дзвінким,мов хрусталь.

І вже б ночував у найгіршій садибі,

Щоб ближче лиш чуть її сміх та печаль.

А потім він зник, розчинився, пропав.

Та тільки листа полишив за собою:

«Прощай, я нарешті її опізнав!

Та зірка, за неї поклам усю зброю»

Який же талант приховав цей хлопчина?

Вірші їй читав чи писав ті портрети?

«Та ні, все простіше» - сплакнула дівчина

«Любив... не мене» - додала вже відверто.

Яка на смак зрада?

Вона схожа на хліб,

Відкусивши якого шматок

Відчуваєш плісняву на язиці.

На слух же ніби:

«Я люблю тебе!»

Не розчувши правильно думаєш,

Що там «люблю» замість «погублю».

Із запахом простіше:

Її парфуми, що досі тут,

У твоїй квартирі, після того

Як вона зникла назавжди.

Гнітюче, болюче відчуття,

Ніби ти сам, сам один

І немає нікого, хто тебе зрозуміє.

Так і журбуєш до скону.

Пробач, що торкаюся я таких болісних струн.

Пробач, що зробила це знову і вкотре знічев'я.

Я вже ж бо набачилась смерті печалі і трун

Та все ще не звикла... Не звикла до цього іще я

Пробач, але ти мені снишся дощем.

І я все плекаю про нас нездійсненную мрію.

І щем не лишає мене... Такий страдницький щем ...

І вічно в куточках душі все нуртує завія

А пам'ять гірка і терпка, як полиновий сік,

Знаходить весь час на межі вже прожитії тіні.

Їх доторк мене, як цикута нестерпно обпік.

Цей біль не загоять ні дощ ані холод осінній...

Ніч спустила небесну завісу

після п’єси під назвою день

Місяць тихо над містом схилився

Заколисуючи людей.

Стихли кроки під вікнами пізні,

вже не чути гарчання машин.

Я лежу поряд в спідній білизні,

в сірій – з цяточками горошин.

Ти сопеш, бачиш сни про Карпати,

загорнувся, немов їжачок.

Я прийшла твої сни вартувати,

обіймаю. Я – твій рюкзачок.

2013

Серед лугу запашного,

Біля ясеня старого

Жив маленький Стрибунець.

Мріяв в ліс переселитись,

Та боявся загубитись,

Бо шляхів не був знавець.

Якось стрів він Мишенятко,

Пригостив його зернятком,

Пожалівся на біду.

— Знаю, стане хто в нагоді

У твоїй важкій пригоді.

Я як раз до нього йду.

Гризунів місцевих знає

В салки з бабками гуляє,

І з воронами на «ти».

В нього друзів — міріади,

Може хтось із них порадить

Як у той твій ліс дійти.

Бігла путь поміж травички,

Мандриків вела до річки,

Де латаття й очерет.

Тут зібралися Курчатко,

Жук, Павук і Жабенятко

В чому єдності секрет?

Пісню разом заспівали,

Потім в хованки пограли —

Весело проходив час.

Говорили про погоду,

Про новини та природу,

Й жартували водночас.

Стрибунець набрався зваги,

Попросив у всіх уваги:

— Шлях до лісу підкажіть.

Прагну в тишу й холодочок.

Винайти там свій куточок,

Мрію втілить поможіть.

— На тім боці є стежина, —

Мовив Жук через хвилину, —

Йде до лісу навпростець.

Гарний міст тут був раніше,

Зруйнувався навесні ще,

Хід закритий нанівець.

Як ту річку перетнути,

Щось ніхто не міг збагнути,

Та невже на цьому все?

— Човен вирішить питання, —

Птах розвіяв хвилювання, —

Швидше вітру понесе.

Комишеве листя щільне,

На частинки розподільне,

Прудко діло йшло на лад.

Кожен винайшов роботу

Виявив свою турботу,

Не цуралися порад.

По воді кораблик плине

На мотузках з павутини,

Каченятко взяв на гуж.

Мрійник з сумнівами б'ється,

Бо душа додому рветься,

З кожним поштовхом чимдуж.

— Повертай назад, мій друже,

На той ліс мені байдуже,

Тільки зараз зрозумів.

Рідний луг, повітря, небо

І товариші, що треба,

Саме цього я хотів.

Страх збиває з пантелику,

Шкоду робить завелику,

Ціль була така близька.

Пройде час і сила мрії

Кликатиме знов до дії,

Човник в кущику чека...

Іноді треба бути простішою -

Сумно кажу я собі, оглядаючи

Відрубані ноги випаленими очима.

Іноді треба думати більше,

Вираховуючи кут вигину діафрагми,

Швидкість падіння зайвої вії.

Краще не думати, чи ти досі любиш

Мене без суперздібності бути поруч,

В первинній ницості протоплазми.

Краще думати про тебе на відстані,

Бо поруч перехоплює мислення,

А руки вмить забиті сумками,

А груди вмить забиті сміхом,

Заброньовим, чорно-синім, дводонним,

Якого бояться генерали й гієни.

Твоя суперздібність - оленячі очі

Та бездонна кишеня для чужого горя -

З акулячею пащею, щоб не збігло -

Ідеальна дочка моєї матері,

Ненависний син власного батька,

Так, я також цих курв ненавиджу,

Так, я буду іще простішою,

Відрубачи руки, сенси,

Бо що ще має надійність більшу

За два заплутані кварки всесвіту.

Перша квітка весни ніжно-біла, тендітна

Пробиває свій шлях з-під землі до небес.

Ще холодного ранку морозне повітря

Огортає ліси і пронизує душу наскрізь.

Раннє сонечко вигляне, наче в віконце,

Пташка з гілки злетить, наче вітер в степах.

Молоде й соковите зелене стебельце

Набирається сили й буяє в лугах.

На осонні веснянім під шаром торішнього листя

Видно пролісок перший і зелені ніжні ростки.

Пахне свіжістю ранку колюча ялинова глиця,

Залишають природу холодні зимові вітри.

День 744 (08.03.24)

Горить болото кожний день,

Війна у тому винна.

Рф почала, тож мішень

Для ЗСУ є гідна.

Все виробництво ВПК,

На фронт що постачає:

Від палива і до БК

Боятись цього має.

Палають гарно НПЗ

Усюди на болоті,

А кремль про це таке верзе:

«Збиваєм все в польоті».

В Череповець дрон завітав,

Завадить виробництву,

Тому завод і там палав,

Во славу воєвництву.

У Туві вибухнула ТЕЦ

У мінус вісімнадцять.

Безмежний у рабів терпець,

Бо «нікуди діватись».

На Курщині - склад ПММ

Спаплюжив атмосферу,

В Казані додалось проблем

Майбутнім офіцерам.

Болото має пам'ятать,

Хто розпочав вбивати.

Тож будуть там відповідать

За руйнування, страти.

Горіти в пеклі всім за те,

Що вдерлись в Україну.

А перший - той пройди́свісте,

Що сам собі на зміну.

Знову я на самоті з думками.

Тишина тіла їх оголила,

Справжні, не затягнуті ривками

У корсети з посмішок насилу.

Їх тіла не надто ідеальні.

При тобі я не вмикаю світла,

Не заводжу їх у нашу спальню,

Щоб до них торкнутися не зміг ти.

2012

Вона і Небо. Двоє. Інші - тло.

Підвели очі в спогляданні дива.

Детить літак? Чи, краще, - НЛО,

чи несподіване затемнення світила?

Шукають привід. Марно. "Гей, мала!

Ти що там, Бога в вишині уздріла?" -

Хтось засміявся. А вона втекла -

Ділити Небо з ними не схотіла.

2009

Спинились думки, наче хмари,

Напнуті на шпилі дахів,

А серце із кожним ударом

Вганяє ще більше цвяхів.

Навіщо? Не буду! Не треба!

Змирилась, змогла відректись...

Та очі, що виткані з неба,

Здіймають у гибельну вись.

2012