Всі вірші

Ці зелені очі немов манять за собою

Мов літній ліс після дощу, такий глибокий вид...

Могутні крони, як ті душевні струни

Такі ж міцні й непробивні..

Серце твоє на замок закрито, але й жаданий ключ не так далеко

Я обіцяю, я знайду, і сонце я впущу до тебе

Квіткове - бузкове

Як пахне бузок

І квітує кульбабка,

До сонця все лине

В весняній порі.

На крилах танкують

Метелик і бабка...

І серце радіє травневій грозі.

Ю. Це

Як же я хочу втікти на кладовище

Втікти і просто думати,не задумуватися

Плакати переплакати і росплакатися

Підіймати душу вгору вище і вище

Й аж до неба досягти й тоді

Заспокоїти душу,заспокоїти тіло

Нехай когось іншого доб'ють ті недосуді

Все пропало,утонуло і згоріло

Все що вину мою могло довести

А поки я спираюсь на пам'ятник

І думаю,що вело цих людей до мети

І який на них вішали ярлик

Зараз це могили що потрібні живим

А вони мертві то нащо?

Колись вони були людом молодим

І на них мовляли пропащо

А зараз вони лежать,

І я колись там буду лежати

Часи,часи, невпинно так біжать

А люди як знать про це не знати

Коли я притулюся до землі

І вже не зможу знову засміятись

Поставте янгола на мені

Щоб під крилами коти могли ховатись

І смерть людська настане як світанок

І не плачте на цвинтарі

Бо не вічно мені ловити серпанок

Не ховайте мене в релігії чи вірі

Настануть бурі,погнуть дерева

Цікаво від чого я помру?

Куля? Ти? Гарячі марева?

А до того я весь світ здригну

І все-таки я люблю свою Україну

За тишу і сміх,за біль і розчарування

І все ж я ненавиджу цю Україну

За дурнів,придурків і одного довбня

А ти прощай,прощай моя

Бо вже я відійду

А ти не плач,не плач моя

За смертю я тебе сеодно віднайду

Я хочу тоді знати лиш одне,

На моїй могилі,їдять коти,цвіте бузок

Що смерть моя тебе більш не гніте

Не плач! Бо ми побачимось і ще разок

А доки годуй котиків,сади квіти

Читай їм вірші,слухай тишу

Хочеш шукай,хочеш пиши мати

Тільки зараз на потім не лиши

Він випадково вліз в її життя. І привідкрив таємну штору, за межами якої ,ти ніби одягнув рожеві окуляри, й поринув наново у світ, який до цього був якимось сірим. Проте, як кажуть, тиша — то до бурі. Отак й мені недовго довелось чекати, аби хтось вщент розбив мої рожеві окуляри й тим самим повністю закрив завісу, в яку я тільки почала пірнати. Хоч зараз це не грає вже якоїсь ролі , проте одне залишилось незмінним — дізнатись, хто він, той, хто показав мені цей світ інакше, і неважливо, що лише на мить.

Ми втомлені від клятої війни.

Вже другий рік, як нищать нас ракети,

Вже ціла вічність, як горять світи,

Ховають наших хлопців у пакети.

Від моря сліз спустошені й німі,

Тримаємось за ниточку надії.

Так скучили за світом без війни,

За небом, що належить нашій «Мрії».

Ми втомлені від клятої війни,

Виймають душу із грудей новини.

Та поки вільні, ми іще живі -

Дочки й сини незламної країни.

05.07.2023

Ранок світлий, дзвінкі небеса,

На порозі Великдень стоїть.

Вітер тішиться, квітне роса —

Світ у радості ніжно бринить.

Вишиванки кругом, рушники,

На столі стоїть - свіча с паскою.

Йдуть із храму бабусі, діди —

З благодаттю, та з Божою ласкою!

Писанки у кошику блищать,

Як малюнки добра й надії.

І радіє щаслива душа —

Що у серці любов жива!

Христос Воскрес! Христос Воскрес!

Луна з землі і до небес!

Вітаю люди всіх із святом!

Будьте здорові та щастям багаті!

Я мрію опинитися з тобою на одинці

Де не буде глядачів сварливих

Де цілувати можна не озираючись

І руки з під одягу не виймають

Я мрію опинитися з тобою без одягу

Без страхів та секретів

Просто танути в твоїх обіймах

Стогнати ім'я твоє

І потім довго-довго сміятися

З нашого досвіду.

А потім засинати у тебе в долонях.

А на ранок не бути самою

Бо це не гра в хованки.

Інформаційний голод чи минув, чи не приходив...

Без принципів, без визнання та всяких сподівань,

Приходимо на Пасху в храм лиш кошик переповнив,

Щоб традиційно висвятить що вклали, без вагань...

Розгойданий, розтасканий, всіма давно забутий,

Хрест дерев’яний, перекошений, із порохом віків,

На смерть Господь пішов і був таки прикутий,

Та чи насправді він ту волю мав і того так хотів?

Чи нам простіше всю відповідальність перекласти.

І дякувать за те, що ми вчудили з Божим Сином оттако?

Усе б воно нічого, та як до купи всі провини скласти,

Не вічнеє життя, а вічну смерть ми заслуговуєм давно...

І кожен хто поліг, мені являє Агнця, що на алтар лягав,

А ми кричим «розпни» побачивши невинного й живого,

І знов питання, кожен воїн що за нас, як патріот вмирав,

Чи думав про зневагу, що не згадають більш про нього...

7.5.2024

Задовга тінь від дня, затемна чорнота від ночі,

Мабуть, я трохи, як не прикро визнавати, постарів,

Радію з кожним днем все менше і сумують очі...

Вже між прогалин у волоссі - я сивину зустрів...

Частіше зустрічаюсь із судомою і хрустом у колінах,

І тиск мій - це єдине, що підійматися частіше за усе...

І коли сплю, то мерзне навіть добре вкрита спина...

І так вже склалось, що немає поруч, такої теплої, тебе...

7.5.2024

Забігло сонце, в мій день похмурий, на хвилинку,

Ми з ним придумали удвох посидіти, погомоніти,

Воно за зиму так втомилося від відпочинку,

Хотілося б уже світить довкола й все зігріти...

Йому б хотілось, та й мені, мабуть, не менше,

Зі світання встати та аж до вечора кудись іти,

Чи їхати, вчепившись в руль, неначе вперше,

Й педалі, ніг не відчуваючи, крутить, крутить...

У дикую траву зайти, упасти й загубитись,

Лежати мовчки горілиць, спостерігаючи хмарки,

Вологістю й теплом, від сонця та землі, напитись,

Заплющить очі, розчинитись, і вже нікуди не іти...

15.04.2024

Як пролітає повз життя, вже не встигаєш помічати,

І не встигаєш фіксувати ніяких кардинальних змін,

Згадалося дитинство, як доводилось бува, чекати,

Коли вже черепаха-день скінчить повільний плин...

За роком рік ми біжимо і час за нами не встига,

Розкручуємо землю, намагаючись щомить зійти,

І смерть для нас буває мов стара і зла карга,

А іноді є втіленням дитячої святої простоти...

Буває так що тиха ніч не схожая на день і його біль,

І нам дарує образи спотворені свої на самоті,

А іноді зливається в якийсь нерозбірливий кисіль,

Коли не п’ється кава, й співаються лише сумні пісні.

Коли, хоч ти й молодий, твій вік екватор перейшов,

В прогалинах волосся бачиш пасма з сивини,

Все тільки почалось, себе ще навіть не знайшов,

А вже звикаєш до землі, де неосяжність глибини...

22.03.2024

Пройшов мій час, я маю йти,

Звільнити місце для іншої людини.

Тебе лиш прошу: "Відпусти",

Сама ж казала, що втомилась від рутини.

Знайдеш ще краще і простіше,

Хто буде мислити як ти.

І з ним ти будеш щасливіше,

А я тихенько подивлюсь із висоти.

Квартира № 27.

Подалі від лікарень, шкіл, садків.

Ні парків тут немає, ні городів, ні рядків.

Люблю сидіти я в поліції, в начальників.

Лиш маю я розмови з братом,

Який працює у нічні медбратом.

Щоб сина він до праці скорш привчав

Й багато перед Дядьком не скавчав!

Я був колись і сам таким —

Амбітним, чесним, чортзна-ким…

Хотів служити я у кібервійську,

Тож поступив та вчив — тихенько — я російську.

Мене манили петербурзькі ночі,

Про них я мріяв ледве не щоночі:

Як я приїду з Пітера сюди, під Київ,

І поліцаїв цих я викину в помиї.

Я памʼятаю: Борю, лютий, Москворецький міст.

11:31… вже роки три, як знову путінський режим.

Якщо життя я кращого жадаю,

то, повернувшися під Київ, — ніц я не бачив та не знаю.

Мій брат теж дещо знав.

Він звик, що в ФСБ, у слідчій групі,

там наш товариш виступав…

А потім, через пару років, той пропав.

Зате я там на цю квартиру назбирав.

Казали, що я петербурзька криса всі сусіди.

А що мені? Я лиш інформував

Ну й деколи вивчав — тихенько — ціаніди...

Про це триндять і досі всі сусіди.

На жаль, не склалася карʼєра, як хотілось,

Бо там, у Наддєржаві, і так багато «отравілось».

Сказали: «Єдь назад, хохол і трус!»

Відтоді у поліції влаштОвував я вічний землетрус.

Працюю. Як пітьма все поглинаю.

Винен чи не винен — за розпорядженням усіх сажаю.

Аж ось взяли мене та й скоротили…

Та ж не біда!

Й новенькі люди, «не з системи», голодніли.

Сиджу з Юрком у відділку: їмо ми тюльку, чарку.

До неї — баби, та за могорич знов сварки.

Натирив я при обшуках вже досить антикварки!

Подалі від лікарень, шкіл, садків…

Я повертаюся в квартиру 27.

І пусто так, подекуди самотньо.

Відшиє Галька матюком — художньо.

В квартирі, що навпроти,

Ці «кровосісі» знов сварились.

Сварились, а потом любились.

І за Миколу, сина, голосно молились.

Сонячний ловець барвистих слів,

Ти світлом правди душі освітив.

У серці Карпат, між дзвоном дібров,

Шепоче твій голос крізь прірву віків.

«Тіні забутих» — живі, не мовчать,

Марічка й Іван у вічність летять.

А в слові пульсує той біль і той жар,

Що правду не зрадив, що вірити знав.

Палахкотять твої «фати моргани»,

Сміються вогнями у сяйві обману.

Та крізь марево, крізь зневіру і гніт

Ти кликав народ у омріяний світ.

Квітчає Поділля весняна блакить,

Лежить над Черніговом вечора мить…

А слово живе, не старіє, не гасне –

Коцюбинський – в серцях, як сонце прекрасне.

Шукала кохання в світах незнайомих,

У словах п'янких, у серцях бездомних,

У поглядах тих, що горіли, мов свічі,

Та зникали в пітьмі, наче тіні у вічі.

Я думала – десь воно, ніжне, жадане,

Що вірністю дихає, сонцем загране,

Що гріє, як плед у осінній негоді,

Що буде зі мною в журбі та в пригоді.

Шукала – а потім всміхнулась, як завжди,

Бо сонце всередині в мене не згасне,

Бо звір мені вірить, бо птаха сідає,

Бо рани чужі я любов’ю латаю.

Бо знаю – я сильна, бо вмію тримати,

Бо можу цей світ і любити, й приймати,

Бо серце моє – це не просто бажання,

А справжнє, велике, безмежне кохання.

Шукаєш золото – знаходиш лише мідь!

Вогонь у серці, та ніде горіть.

Хоч прагнеш діяти, змінити світ,

Та люди кажуть: "Це, товаришу - лиш мить".

Безглузді душі тягнуть назад,

А добрі сховала пітьма.

Бо світ байдужістю вкрився, мов сад,

Де згасло проміння терпіння.

Якщо ж у серці вогник ще не згас,

Якщо не став ти тінню між людьми,

Допоможи тим, хто шукає нас,

Щоб не зостались навік самі.

Тримайся міцно, борони свій шлях,

Хоч світ прогнив.

Ми ті, кому чужий біль не байдужий,

Ми ті, хто підтримку дає без вагань.

Ми ті, хто щиро віддає останнє,

Ми ті, хто ще гідні імені "Людина"

Ми ті, хто розчаровуються перші в світі,

Хто честь і совість має.

Нас не цінують – та не поважають, дивуються та угнітають .

Зникає наш, неоціненний, слід.

А ми все ж стоїмо, хоч все уже руїна !

Та ми єдині, хто може щось змінити.

Цей світ, що дихає брехнею і пітьмою.

Нажаль, ніколи не змінить !

Шукаєш золото – знаходиш лише мідь!

Я повернувся з полону.

Я залишився живий.

Як же хотів я додому

бачити ранок новий.

Я пригорнуся до мами,

Батька в обіймах зіжму.

Як же мені добре з вами!

Не скоро забуду тюрьму.

Бачив свою рідну хату,

що часто снилась мені.

Бачив Україну заможну,

яка перемогла у війні.

Дякую всім, хто молився,

хто нас додому чекав!

Дякую всім, хто донатив

та мирний час наближав!

Замріялась погода, легеньку сукню одягла,

По снігу чимчикує на тонких підборах,

Зустрів її, кажу - «Куди зібралася, мала?

Іди взувайся, бо виглядаєш наче хвора...»

Губами посинілими всміхається вона,

Й зубами цокотить, неначе біт виводить,

Шепоче - «Так наче вже прийшла весна»,

Всі відвертаються від неї й повз проходять.

Закохана, дурненька, ще зовсім молода,

Забула зиму, з літом ще й не зустрічалась,

То й заспокоює себе що зможе все сама,

Дивись мала, щоб ти бурулькою не стала...

12.03.24

Чергове свято без винуватців в хаті,

Ялинки вже стікають брудом,

Тюльпани червоні, жовті та строкаті,

Кидаються під ноги людям,

Ведмедики, цукерки, тістечка, торти,

Усе б нічого, та прийшла весна,

Душить і тішить в обіймах самоти,

Усе б нічого, та лише тебе нема,

Та де б ти не була, не зупинить цього,

Себе я тішу тим що вигадав все сам...

Мине усе як чари сну забутого давно,

Дурного або злого ніхто не замовляв...

9.03.24

Зима весь час вертає... ніяк не здасть позиції свої,

А хтось на картах й гущі кавовій щодня гадає,

Коли ж вже прийдуть теплі, безтурботні дні?

З щитом розколотим додому воїн повертає.

Та поки переважно їх, немов так треба, приносять на щиті,

Яле їх рідні та кохані у цей скорботний час,

Не думали, і вже ж ніяк не прагли, лишитися на самоті,

А їх втішають, це ж герої, бо до кінця виконують наказ...

Але судить наказ злочинний, чи судити з себе починати?

Злочинця справжнього не видно серед табуна,

І сперечаються хто гірше, бо когось вибрав царювати,

Кричимо, «Дай нам царя!», та всюди кров і наша в тім вина!

6.03.24

Слідкує пильно за кожним твоїм кроком,

І відзначає їх урчанням в животі,

Примруженим і хитрим, зеленим оком,

Тебе проводить через дні німі,

Крокує за тобою і м’яка його хода,

Дає упевненості й спокою в житті,

Муркоче, ти не бійся, бо з тобою я,

Весь сенс нікчемного життя у нім, в коті!

Прийти з роботи, обійняти, все забути,

Заплющить очі й не дихати, не ворушитись,

Злитись з бездоганним, із ним єдиним бути,

І тільки цією єдністю до забуття напитись...

4.03.24

Сповільнився часу плин,

Жорна не мелють муки,

Перекошений старий млин,

Мовчать голоси гомінкі,

Не мелють, не труть зерна,

Зупиняється часу плин,

Кришталем застигла сльоза,

Похилився підгнивший тин,

Споконвік він давав життя,

Змоловши у порох його,

А лишилося лиш каяття,

І гріхів непід’ємне ярмо...

Залишився вчорашній день,

Якого шукати — не знайти,

А лишився проклятий день,

І немаючі сенсу сни...

4.03.24

Мене щоночі хоче приголубить дівчинка з косою,

Русявою та довгою, ще й гострою доречі,

Сором’язлива й гарна, завжди буде молодою,

І рукі ніжні кластиме завжди на стомленії плечі,

Коли готовий буду їй всміхнутись, так і буде,

Всміхнуся широко і щиро, без жалю,

Її обійми зачекалися, обійме, незабуде,

Назавжди заспокоїть душеньку мою.

Кого вона голубить, з ким іще була, байдуже,

Весна прийшла, струмочки, спів птахів,

І доброго і злого в житті було багато, дуже,

Але вона приймає все, й не згадує гріхів.

4.03.24

Питаня дивне, «Чий сильніший і дійсніший Бог»

Як приставучого позбутись релігійного фаната,

Експертів море, всі знають кращу із дорог,

І в цьому запитанні в кожного не з краю хата...

У чому ж це релігії жорстокі і над міру аж бридкі?

Чому не кажуть що кожен Бог по суті істукан...

Один в посвяченні та постризі проводить дні,

А інші заглядають, хто у голку, хто в стакан,

А хтось кричить «Я атеїст!!! В богів не вірю я!

Живу так як живеться, в кожнім своїм дні!»

Але як розібратись, все що каже він — брехня,

Бо він для себе Бог, і вірить у слова свої.

То чий же Бог насправді є сильнішим? Як узнать?

Та просто все, бо сила в тім хто Бога носе у душі!

Та головне не це, а як він буде іншого сприймать!

Чи він дозволить щоб в комусь жили Боги другі...

Чи вірить він у супер силу того хто у нім і не боїться,

Шо втратить сенс життя і захисту провіщих слів,

Якщо критично мислити, без забобонів він навчиться,

Тоді для нього і не буде сильніших від його Богів...

3.03.24

Тихий сон, тиха ніч, ця доба собі взяла антракт,

Стихло все, стихли всі, і навіть нечутно собак,

Дивний біль, наче в рану відкриту насипали сіль,

Ти себе заганяєш щоденно у кут, та яка твоя ціль?

Не живий і не мертвий, незаповнений, просто пустий,

Тобі вже п’ятдесят, а ти думаєш що молодий,

Заглядають в твій рот, лиш тому, що нема там зубів,

Твої дні - без мети або мрій, ніч - без спокою й снів...

Ти з собою сваритись не звик, то й жалієш себе,

З тарганами, щоб не розійтись - зробиш любе,

Та й вони лиш за тишу на кухні, і підпишуть цей пакт,

Не помітив? Не ніч, а життя твоє взяло антракт...

22.02.24

Поетична збірка 2024

...а чорти все хлюпочуться риби

тріпа сонце хвостом на гачку

і палає небесна колиба

і я колесо вірша кочу

тільки демон мене не пускає

без дорожнього мита у рай

і звертаю в порослий казками

сніговито березовий гай

буду жити у гаю до смерти

а тоді проберуся у край

де штовхає і крутить і вертить

пан ісус коліщат водограй

Синій - наче далечінь безкрая,

Дух свободи, спів Дніпра,

Жовтий - лан пшениці стиглий,

Що дарує нам жнива!

Вітер гордо його носить,

Сонце в ньому виграє!

Він - для тих, хто серцем просить,

Світ, де правда настає.

Прапор наш - це клич до волі,

Символ віри і снаги.

Він про мрії, нашу долю,

Про майбутнє без війни!

На дворі весна,

А у нас війна

Все цвіте гуде

Не для нас то все

На окопах нам не сіять

Не сіять у полі

Все у мінах, все у крові

Така наша доля

Поки ворог не загине

І миру не буде

Бо прийде він знов за нами,

Червоний від люті.

Україна розбудує

Та росія знищить

Все попалить і потопить

Позриває вишні

Не зросте калина

В захоплених селах

Там де є росія

Лише бруд і смерть є

Памʼятайте сини наші

Памʼятайте доньки

Де москаль живе спокійно

Там не буде дому

Йду та дивлюся на людей

Той високий,

Той низький.

Один одягнений як заможа,

А інший — ніби не треба грошей.

Та й думаю про себе:

"Чого вони не візьмуть кожу

Раніше вбитих ними людей,

Не одягнуть поверх себе

Та підуть туди, де їх не просять?"

Подумав та й забув,

Пішовши далі по бульвару.

Хотів побачити я сніг,

Та весна зіпсувала весь настрій,

Не вдягнувши білий пуховик.

А люди йшли, і йшли, і йшли,

Зі шкірою чужою на плечах,

Та їм здавалося, що то їхня власна.

Весна сміялась —

Їй байдуже.

Спустошені

Спустошені навколо

У кого як

У того , що з сивой бородою,

До старості самотньо

У того, що з одяг не дуже

Грошей нема і не буде

У того, що виглядить щасливим

У нього усмішка до вух

Але в середені порожньо

Ніби не хватає справжніх друзів

Щоб оточили вони його

Та ні він носе маску

Сказала моє внутрєшнє я

А я йому весело й щасливо

Ніби знаю я його давно

Ніби був з ним щодня, щохвилини, що секунди

Сказав одне

То не далека нам людина

Дивлюся у вічі я йому

Бо напроти зеркала стою

Щастя є в кожному світлому ранку,

В променях сонця, що ніжно встає,

В запаху кави, у теплім світанку,

В усмішці друга, що поруч іде.

Щастя – у вітрі, що грає у косах,

В краплях дощу, що цілують чоло,

В ніжному погляді, в лагідних росах,

У тому, що серцю дарує тепло.

Щастя – в обіймах, у слові простому,

В пісні, що душу торкається знов,

В затишку рідного, теплого дому,

В силі людській, що дарує любов.

Дивись і відчуй: у кожній хвилині

Є щось прекрасне, у цьому житті.

Щастя живе у тебе в родині,

Воно поруч... в кожному дні!

Дим на балконі повільно гойдає мене,

Життя— колискова, а я народилась глухою.

Жити без памʼяті. Жити як все мине!

Шкода, що цей світ не дає мені бути собою.

В морі зі слів я навчилася плавать як риба.

Обшарпані стіни далеких квартир брешуть що все мине.

Життя це не пісня, життя це холодна глиба

Яка розчавила мене.