Всі вірші

Перші дощові краплі весни

Падають на ще голе гілля.

Підсніжники вирвалися

З-під земного контролю.

Вона пройшла біля мене –

Краса з квіткою у волоссі.

Вже почалася весна голосна,

Та росте життя серед поля.

Подивися, дівчино, на мене,

Зазирни у смутні зіниці –

Невже не бачиш того хмелю,

Що в’ється вгору у теплиці?

При тобі він оживає вмить,

Без тебе висихає корінь.

Неквапно вітер лиш шумить,

За вікном – весняна повінь.

Солодкі запахи вирують

На залишках асфальту

Серед заспаних парасольок,

Поміж природного альту.

Вона у місті незнайомців

Наповнила келих по вінця,

Взяла мою планету навіки...

Ну як за нею не піти?

Написано: березень 2026 року.

Коли сидиш ти в бульбашці —

нічого не болить.

Якщо прорвеш желе —

та доля скаже: «Цить!

Відкрий підрозум —

розболиться суїцид».

Ти тут ніхто.

Ваш Отелло любить Мелюзін.

Немає часу для брехні —

весь світ сіріє враз,

і тільки кров фарбує вам життя.

Коли у світі дурнів розбуявся ураган,

духовний знавець —

дикий вітер для вух янкі.

Розділ закінчено.

Нову частину, please!

Ваш Гамлет любить Леді Макбет.

Середньовічний Вітролов...

І знову той, що вбив хіть.

Немає часу для брехні —

весь світ сіріє враз,

і тільки кров фарбує вам життя.

Лімфа вилилась уся,

із тіла вийшов дух,

намалював на тілі звук.

В очах виднівся гнів.

Чекаючи безпеку, ми вбиваємо себе.

Знаємо — неправильно,

підкорюємо займи,

зробившись хтивками, радіють ззаду ті...

хто вороття не мав,

кохати він не зміг.

Піддослід ворожіння,

шурхіт в голові,

тисячі рук на оголеному ножі.

Немає часу для брехні —

весь світ сіріє враз,

і тільки кров фарбує вам життя.

Вам кров фарбує все ваше життя.

Не лімфа.

Не прохання сліз.

Не слово — незнайомця крик.

Кров розфарбує все твоє життя.

Це ваше справжнє,

велике позбавлення

"Я пам'ятаю свій дім,

Там було завжди тепло.

Його не покаже мім,

Але там настільки світло!

Я досі знаю свій дім,

Хоч й давно там не живу.

Це не важливо, втім,

Бо я за нього порву.

Я бачу його уві сні:

Там сині моря і гора,

І не відчуваються дні,

Бо завжди літня пора.

Мій дім стоїть і без стін,

Там лиш безкраї поля,

Все не потребує змін,

Лавандою пахне життя.

Я знаю там кожен кут,

І може колись повернусь.

А поки на серці жгут.

Інакше просто взорвусь."

♡𝑳𝒚𝒓𝒊𝒄𝒔 𝒃𝒚 𝑰𝒓𝒖𝒎𝒊

Життя, мій друже, дивно зшите.

Шов біло-чорний, чорно-білий.

Дивлячись, як ти бачиш той стакан.

Без болю, друже, ти не ти.

Але запамʼятай, що ти не сам!

Ідем ловить моменти разом!

Ходімо жити тут і зараз!

Ми відскануємо ті кадри!

Збережемо, передамо.

Співай сю пісню раз у раз.

Співай без сенсів і дитячу.

Це, як акапельний джаз!

Слухаю тебе і тихо плачу.

Чомусь той звук по венам плине.

Чомусь тим звуком сам я став.

Неначе піснею твоєю

Блукав відлунням у лісах

Вічнотеплих і зелених.

Не бійся викликів життєвих.

Чи ти не хочеш знати, що далі фіолетів небокраю?

Веди! Веди мене у вічність!

Бери мене за руку, я благаю!

А потім вернемось у такт,

По снігопритрясених стежках.

Часом гадаю, чи заслужив я того післясмертного життя?

Часом гадаю, чи зробив я достатньо щоб ворота відкривав?

Та, напевно, тут, все ж, місце моє.

Напевно, тут побуду я.

Маніфестую бути вічно

Словом і римою в віршах!

За межею.

Піском пекучим та дрібним

Туга вечірня зародилась.

Тоді ти став собі ніким,

І біль у серці оселилась.

Межа лежить на світі всьому,

Ти йшов крізь неї попри втому.

А мрії залишились там,

Де ніч всміхалася сльозам.

Розбитий захисний покров,

За ним шепоче тихо смута.

Роздерте щире серце в кров,

І біль у ланцюги закута.

Ламав чисельні перешкоди,

Завдав собі тяжкої шкоди.

Ти так боровся з вітряками,

Що збудував захмарні храми.

Розбитий захисний покров,

За ним шепоче тихо смута.

Роздерте щире серце в кров,

І біль у ланцюги закута.

Всі вщент розбиті перешкоди,

Не вартували нагороди.

Тепер з тобою лиш печаль,

І невідомості вуаль.

Розбитий захисний покров,

За ним шепоче тихо смута.

Роздерте щире серце в кров,

І біль у ланцюги закута.

Посилання на пісню/кліп:

https://youtu.be/DreD5iakFNU?si=2vxzA4tVSvUWpt0q

Сон.

Ступає тихо ніч на землю,

Минає дня гаряча суть.

Замліли погляди буремні,

І зорі забуття несуть.

Розтанув тихо часу плив,

Володар снів в права вступив.

У мареві величний трон.

Шляхи нам заплітає сон.

Там водоспади в небесах,

Чарівний спів на берегах.

Річки течуть в зворотній хід,

Парить у небі білий лід.

Ступає тихо ніч на землю,

Минає дня гаряча суть.

Замліли погляди буремні,

І зорі забуття несуть.

Реальність в небуття пірнає,

Танок уява починає.

Дорогу у житті підкаже,

І про майбутнє сон розкаже.

Він поруч із джерел часів,

Ти знаєш це без зайвих слів.

Біжи з реалій в забуття,

Відкрий таємні почуття.

Ступає тихо ніч на землю,

Минає дня гаряча суть.

Замліли погляди буремні,

І зорі забуття несуть.

Посилання на пісню/кліп:

https://youtu.be/B1Dp7B4ZQ6g?si=nMM9hpCRuaCQOpXV

Володар семи морів.

Побитий корпус хвиля рве,

А вітер із вітрил глузує.

Завзятий корабель іде,

Володар у морях лютує.

Нескорений бувалий вовк,

Підняв клинок і гул замовк.

Завмер примхливий океан,

Команду в бій володар дав.

Зійшлись морські титани,

Оголені солені шрами.

Мов дикі в морі хижаки,

Зціпилися в бою вони.

Навколо штормова картина,

Гармати спів мов хуртовина.

Під рясний гуркіт громовиці,

Проміння перше від зірниці.

Нескорений бувалий вовк,

Підняв клинок і гул замовк.

Завмер примхливий океан,

Команду в бій володар дав.

Розтерті в кров долоні.

І тиша на морському лоні.

В крові здобута перемога,

А далі знов веде дорога.

Нескорений бувалий вовк,

Підняв клинок і гул замовк.

Завмер примхливий океан,

Команду в бій володар дав.

Посилання на пісню/кліп:

https://youtu.be/TOxQwhMrGto?si=LTr67RRWRc-c8rEU

Порожній замок.

В старо́му за́мку по́стать таємни́ць,

І ти́шу розбива́ють легкі кро́ки.

Там зупини́лась в стінах мить,

Сльоза́ паде́ за вже мину́лі ро́ки.

Крізь покрива́ла вто́ми вій,

Леге́нди ми́ттю ожива́ють,

Бушу́ють в па́м’яті сліди́ поді́й,

Які́ ще сті́ни за́мка пам’ята́ють.

В прийма́льній за́лі граф засну́в,

І сміх жіно́чій в голові́ луна́є.

А на карти́ні о́браз спалахну́в.

Коха́на по́смішка з карти́ни ся́є.

Була́ графи́ня се́рцем за́мку.

Та час забра́в її десь на світа́нку.

Жниву́ свою завжди збира́є.

Коли пісо́к в годи́ннику сплива́є.

Забра́ла гра́фа спо́гадів ріка́,

Несе́ його́ у при́страсному та́нці.

Там обійма́є та́лію рука́,

І по́гляди зійшли́сь в тенді́тному рома́нсі.

Крізь покрива́ла вто́ми вій,

Леге́нди ми́ттю ожива́ють,

Бушу́ють в па́м’яті сліди́ поді́й,

Які́ ще сті́ни за́мка пам’ята́ють.

За ді́йством тим крізь ті́ні но́чі,

Диви́лась смерть сама́ охо́че.

Супу́тниця всього́ що у віка́х мине́.

Супу́тниця всього́ що в все́світі живе́.

Оста́ннім по́дихом прийшла́ йому́ свобо́да.

Поза життя́м зустрі́тися з графи́нею наго́да.

Леге́нди в па́м’яті вели́чних хо́ллів,

І ти́хий ві́тер у пусте́лі коридо́рів.

Посилання на пісню/кліп:

https://youtu.be/5lL8KSwIG0g?si=VjlkC4JrOU7UmCUI

Ну хто ж ти така?

Ти вкрала мій сон,

І вкрала моє життя.

Ну хто ж ти така?

Тепер ніяк не забути

Твоє прекрасне ім'я.

Ну хто ж ти така?

Ти вже мене полонила,

Одразу і серце розбила.

Ти - мука мого життя.

На зеленім килимі

Мідна котиться сльоза.

Бігає по степу дівчина

У червонім одязі вона.

Розквітають спогади,

Розмай відчуттів, літа.

Господиня обіймає дівчину —

За її плечима ні сліда.

Б’є дощем багряний край

День і ніч — не має сну.

Вервичку веде потвора

Через рів струмочком.

Скрізь червоною лозою

Оповита плоть людська,

І не баче вже дівчини,

Бо червона вже й земля.

Бігає до хати з хати

Господиня — гола й брудна.

Віє з вікон холодом —

На дворі війна.

Берегине Теплоти, погрітись мене пусти:

Тепло багаття твого відлигу робить в душі.

Від втоми ноги гудуть… Та завтра вже зможу іти.

А поки я радий, що тут зустрів хоч когось на межі…

Берегине Теплоти, здивований трішки я:

Бачу, що юна ти, хоч маєш дещо в очах…

А може це все, як сон, чи темряви гра нічна…

Й привиділась мені та, якою я марив у снах…

Берегине Теплоти, ти знаєш – самотній я…

Попереду пошук веду. Позаду ж лише пустота…

Мене розумієш ти – голівка кивнула твоя.

Зізнайся, гадала й сама – стежина ця геть не та.

Берегине Теплоти, світанок вже настає…

Це значить, що я «повний сил». Напевно, вже далі піду…

Свій пошук я знову почну. Десь має ж буть щастя моє?

І, може, мій шлях поверне, й зустрінемось ще раз ми тут!

30-31.03.2005

Зазирніть у буктрейлер!

Дай, Боже, серцю сили віддавати,

Не боячись розтратити себе.

Навчи любов не просто відчувати,

А будувати — тиху і святу, мов небо голубе.

Нехай вона не спалахом миттєвим,

А визріє терпінням у душі,

Щоб бути поруч деревом життєвим,

Коли навколо вітер і дощі.

Навчи не рахувати, хто дав більше,

Не важити на терезах добра.

Любов не вигоди шукає — вона диха

Там, де увага й лагідна пора.

Даруй мені у слабкості підтримку,

Навчи прощати помилки свої й чужі,

Щоб вірність, як незгасну іскру-жінку,

Я зберігла у випробувань межі.

Нехай цей мир, що з вчинку виростає,

Повернеться відлунням у мій дім.

Бо світ навколо тільки тоді сяє,

Коли ми світло ділимо із ним.

Почну з малого: з лагідного слова,

З турботи тихої, без зайвих мов.

Бо в кожнім кроці — вічная і нова —

Народжується істинна Любов.

Ми з тобою ламались.

Стереотипи.

Я любив, коли стерео

Старого типу.

Ти співала, я слухав.

Старі мотиви.

Я засемплив твій голос.

Драм-машина.

Вони семплять себе.

Фейк-машина.

Вони хочуть як ми.

Стоп-машина.

В тебе такі очі, ніби ніколи не спали.

Не спали, бо чекали?

Чекали, бо не знали?

Не знали, бо вірили?

Вірили, бо слухали?

Слухали, бо любили?

Любили, бо боялись?

Чи любили, бо любили?

Може у голові твоїй перенапруга?

І давно ти не бачила свого друга?

Ти казала, що любов це сильна недуга.

Та я не знав і не слухав.

І не хотів та дослухав.

І все ж таки намацала ти моє вухо.

Запалила в голові думки, а вітер роздмухав.

На секунду аж задумавсь: «Може карти не брешуть?

Може зорі по Галактиці показують шлях?

Чому Чумацький Шлях, взагалі, де той Чумак?»

Давай на секунду приберемо той мак.

Курила по неділям - понеділок життя нове.

Якщо пʼятниця то мекнути, а потім все відмолим.

Ми з тобою зламали.

Стереотипи.

Звуки стали монофонні.

Нового типу.

Ти мовчала, я слухав.

Нові мотиви.

Драм-машина.

Фейк-машина.

Стоп-машина.

Вони хочуть.

Вони семплять.

Я засемплив.

Я з тобою.

Кохання.... А що воно таке?

Можливо серця стук, що стримать не можливо?

Чи ніжні, незмітні дотики до рук,

Які так хочеться тримати кожну днину.

Кохання.... А що воно таке?

Ховається воно в турботі, а чи в обіймах крепких?

Можливо причаїлося воно десь в глибині,

Гарячих, ненаситних поглядів відвертих?

Кохання... А що воно таке?

Мільйони слів, поезій чи в листах признання?

Як серед всіх оманливих речей, знайти саме його,

А не брехливих уст сказання.

Кохання....А що воно таке?

Це щастя чи страждання, це воля чи полон?

Як зрозуміти всі душі стенання,

Як віднайти ось той потрібний крок?

Кохання.... А що воно таке?

Всього сім букв, а тичячі історій...

Це погляд, дія, дотик, почуття та звук,

Для кожного своє та особливе.

Згадав твій голос - білий шум.

404 + 1.

Я роблю свою сонату, тільки б соло не тужив.

Хоч в одному ліжку спали та партії різні грали.

Мій мінор та твій мажор - не резонували.

Аксіоми чи гіпотези? А дисонанси поглядів губили інтервали.

У пошуках себе ти тікала у портали та шукала свої рани.

Бо так безпечно.

Та будь обережна.

Ти не та, що була вчора - призма сьогодення.

Не фонетично та не методично,

Та де ви бачили, що правда, це про етично?

Хаотично та беззвучно, але дуже влучно!

Давай вести дискусію, коли нам буде зручно?

Давай давати другі шанси, сповнені надії?

Давай давати другим людям керувати дії?

Давай дивитися довкола й тільки не у очі?

Давай ігнорувати?!

Давай! Ми ж того хочем!

Темрява мене огортала,

Змушувала страждати

Вона з'їдала зсередини,

Вбивала кожну частинку радості в житті.

Я більше не була щасливою,

А дзвінкий сміх зник.

По судинах текла не кров,

А магма, що щосекунди могла вийти на поверхню.

Гнів став частиною мене.

А сльози приходили щоночі.

Я намагаюся боротися,

Та ця хвороба не виліковується.

Вся середина була в гнилі,

Вона вмерла.

Цей біль, нестерпний біль...

Я не витримала.

Мені так шкода, що я не з вами,

Але я більше не могла.

Кохай мене, кохай мене так сильно.

Кохай так, щоб з'їхала з глузду

Кохай так, щоб хотіла розчинитися в тобі.

Кохай так, щоб після поцілунку здригалася.

Кохай так, щоб обійми були порятунком.

Кохай так, щоб твій аромат став киснем.

Кохай, кохай мене до нестями

Не бійся шторму — він не для руїни,

Він для омитоі , для нової снаги.

Коли здригаються небесні стіни,

То Бог підносить нас до власної руки.

Шторм забирає зайве і пусте,

Зриває маски, ілюзорні квіти.

Лиш те, що справжнє, в бурі проросте,

Щоб у любові й правді далі жити.

Ми в спокої не бачимо глибин,

А в блискавках — відкриється дорога.

Не серед тихих, сонячних долин,

А в буревії ми знайдемо Бога.

Все менше віриш в плани і обставини,

А більше — в Слово, що сильніше хвиль.

В душі вщухають болісні лавини,

Лишаючи лише небесний шпиль.

І шрами ті, що пам’яттю ятріли,

Тепер не ранять — світять, як маяк.

Вони свідчать: ми встояли, ми вміли

Пройти крізь морок і не згаснути ніяк.

Не проклинай цей вітер, що лютує,

Він — шлях до світла, до твого зростання.

Господь у штормі душу загартує,

Даруючи і силу, і пізнання.

А потім прийде тиша... неземна,

Освячена терпінням і мольбою.

В тій тиші, наче вранішня зоря,

Життя нове воскресне над тобою.

Налаштую себе на ліричний я лад.

Знов закину на плечі тягар невблага́нний!

Ох, кохання! На смак ти – гіркий мармелад!

Відчуваю я час, що крижиною клякне…

В сивім диханні хвиль я знайду твою тінь,

І у неї пірну з головою в глиби́ни.

Проживу, як останній, цей збу́рливий день,

І відчую твій присмак з відлунням ожини…

Затремтіла струна свій мінорний акорд,

Та ця гама безглузда не ви́ллється в пісню.

Не зіграти життя́ крізь банальні сім нот!

Так зіграєм, що тут ми разо́м! Не нарі́зно!

І прокинемось вдвох. «З добрим ранком!» - скажу.

І зустріну усмішку твою світанко́ву!

В очі гляну твої – розум йде за межу́…

Та цю дурість пробачиш ти обов’язково!

Налашту́ю себе на ліричний я лад…

14.03.2007

Зазирніть у буктрейлер!

Згадав ті дні - червоний шум.

404.

Згубились в матриці життя константи та мотиви.

Де моя правда та мета?

Де ти та твої мрії?

Та поки я тікав від дум, бенкети червоніли.

Немаю сил кричати, водоспади все глушили.

Вапнування ґрунту кровʼю - все ціною літер.

Подивись на лебедя ліворуч - марно літав.

Більше стало у барвінку марунóвого відтінку,

Стінку навіть не шукали, одна пуля, двóїх склали.

Червоний ренесанс.

Прозорий декаданс.

Чи побачу тебе знову?..

Ще раз в синь очей порину?

Чи почую тихе слово,

Що промовиш ніжно-ніжно?..

Чи відчую стиск долоней

Теплих, сильних та відвертих?

Чи торкнусь вустами скроні

І вдихну твій запах вперше?..

Чи занурюся в волосся

З ароматом ніжних квітів?

Чи усмішка твоя й досі

Зачарує мить за миттю?..

Та чи біль здолати здужу,

Що між нас Війна і Вічність?..

… На вікні морозить стужа

Візерунки новорічні…

Присвячується Ш. А.

Ти даруєш натхнення.

(Зазирніть у буктрейлер!)

Пали мені дзигар, поки ще не пізно.

Дай сторінку дописати - ладен її з‘їсти.

«...Біжу, біжу, біжу, може, в тіні тебе знайду.

Мерехтіння у саду.

Генріх, третім я не буду, сині проліски несу.

Арабески розплітаю та камеї загашу...»

Невідомий автор пише свою пісню.

Мені давно здається, шо тут дуже тісно.

Придумати слова, які ніхто не з‘їв ще...

Цікаво, хто сьогодні у в‘язницю сів ще?

Цікаво, скільки в тих людей є ще готівки?

Та то таке, то не проблема - розберемся.

Та треба мéні знайти шлях до твого серця.

А той біжить, біжить, біжить та, може, знайде.

Хоча не знаю, не придумав, може просто впаде.

Заграло сонце дивно тінями,

В дзеркалах промені ламаються...

В душі ж моїй живуть лиш сумніви,

Сум'яття залюбки лишаються...

Я хочу крикнути так голосно!

Але лиш стогін виривається…

Не хочу бути тінню… Постаттю,

Від долі що біжить-ховається!

Я би хотів закляття вигукнуть –

Перенести тебе, коханую!

В цілунку – губ твоїх торкнутися!

Заповнить душі наші радістю!

Торкнусь волосся твого – диханням…

Серцебиттям – груде́й торкаюся…

Зачарувати б думки мріями;

Помітити, як час спиняється!

Завмерти так. Без руху. В Вічності!

Вивчать оче́й озера ста́ранно.

І зрозуміти давню істину:

Одне життя разо́м – замало нам!

02.07.2001

Зазирніть у буктрейлер!

Прийде весна,

подихом трав

світ заколише

до самого обрію...

Сонце п'янить,

в повітрі дзвенить,

Сповнює все

жагою невтомною...

Приспів:

Неба глибінь над землею розлита,

Жайвора співом веселим зігріта...

Тане журба, зимою сповита,

У журавлиному обрії снів...

Сяє роса -

місячне золото -

Неба намисто

Землі подароване...

Літнім вогнем,

ніччю народженим,

небо зорить,

немов зачароване...

Приспів:

Зоряне світло так манить до себе...

Світ розкриває долоні до неба...

Тане журба, зимою сповита,

У журавлиному обрії снів...

Зірки в небі дивляться на мене,

Гріє шепіт листя за вікном.

Місяць, що від мене так далеко,

Хоче променем торкнутися мене.

Хмари мріють, сонце спить,

У серпанку далечінь блищить.

Тепла ніч співає колискову,

Щиро пригорнувши до себе.

І нічого у житті більш не потрібно,

Все, що я бажаю, — ніч мені дає.

І нехай минає добра мить,

Небокрай пливе, сховавши зорі.

І нехай співає птах і світить ясне око,

Бо немає дня — не стане й ночі,

У якій мандрую я.

Лихо лихе

Вітер стихне

Все навколо стане сумним.

Тілом бездиханним

Я не буду,

Поки, ще ціле життя

До останнього суду

Але колись доведеться,

Не забуду...

Кароока доле ти,

З руди́м пасмом на щоці.

Одне одного знайти -

Ворожіння по руці:

Перехрестя ліній там

Знов співпало. То ж тепер

Ми віч-на́-віч, сам на сам...

Та між нами скляні двері.

Відчинити стрімко їх!

Дарувати губ тепло!

В дотиках долонь легких

Все пробачить, що було!

І, звичайно, через мить

Увірвусь до тебе я...

... Але поки зроблю вдих

Й пошепки позву ім’я...

17.06.2011

Зазирніть в буктрейлер!

Сонце сіло. День вже спеку згасив.

Пані Тиша закутала ліс…

Зорі-бризки шугнули змінить небосинь

На вбрання Королеви Небес.

І виходить вона. Невагома, струнка,

І короною сяйва блищить!

«Леді Повня!» - зірок голос тихий луна, -

«Як велично у небі летить!»

Королева сумна, не сміється вона…

І щоночі я бачу вгорі –

Зорі падають вниз: тут одна, там одна…

Леді Повні це сльози гіркі…

Гірко Повня ридає, та чому сум з’їдає?

Що турбує в ці ночі її?

А журба та безмежна, що кохана далеко,

Й Повня з цим не поможе мені!

Леді Повня, не плач! Не турбуй у цей час!

Бо вона – так мрійлива вві сні!

Подаруй краще сон. Покажи в тім сні нас!

Й перескажеш той сон і мені…

28.07.2000

Зазирніть у буктрейлер!

Сьогодні дивилась на тихий вечір,

Де небо лягло на землю, мов плед.

Дівчина дивилась зоряним поглядом щиро,

Немов у очах її цілий всесвіт живе.

Вона розуміла, бо цей вечір єдиний,

Та водночас схожий на тисячі днів.

Бо кожна хвилина, так особлива, невинна,

Як подих весни серед тихих вітрів.

І раптом той вечір вже не був звичайним,

У ньому розкрилася тиха краса.

Скільки навколо прекрасного, тайного,

Що бачать лиш серце й жива душа.

Та скільки тієї краси ми вбиваємо,

Проходимо поруч, мов тіні німі.

Не бачимо див, не помічаємо

Світла, що тихо живе у пітьмі.

І думає юна, підліткова душа:

Скільки ще світу вона не пізнала?

Скільки світанків і тихих чудес

Доля для неї іще заховала?

Скільки таких ще вечорів на дорозі,

Скільки ранків у росах, мов сни?

Скільки моментів прекрасних і прозих

Побачить душа на початку весни.

В тиші спокою душа...

Різкі звуки, голоси

Не минають навіть ці.

Це нестерпний білий шум.

В голові він лиш у тебе,

Голоси й ті приходять.

Вони пошепки шепочуть

Без кінця твоє ім'я - тут

І тут... Вони чекають

На твоє повернення.

Може, це і є каранням?

Подарунок від душі, брудної,

Яка тане на руках, як лід -

Жагучий на останку шкіри.

Голоси не стихнуть довіку.

В тілі щось ворушиться -

Мов у землі вони копають.

Тиша не торкнеться тебе,

Доки смерть не дожене.

я напишу "вибач" всіма мовами світу

мовами яких ти не знаєш

⠀ яких ти не чув

⠀ ⠀ про існування яких і не знав

я хочу аби

жодної букви жодного знака

ти не здолав

нехай кожне слово стирає з памʼяті

усе що торкалося нас

нехай з кожною новою мовою

будується нова

⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ бетонна стіна

і нарешті коли ти дійдеш до кінця

я забуду всі звуки

з яких складалось

⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ ⠀ твоє імʼя

Я прокидаюсь. Дивлюся на небо.

Небо чекає. Між хмарами плине.

Я запитаю: хто я без тебе?

Зовсім звичайна, набридла людина.

Вперто до сонця протягую руки,

Жадібно промені тілом ковтаю.

Я помічаю: дорога крізь муки

Не приведе нас ніколи до раю.

Стигнуть в очах дві солоні краплини,

Та я мовчу, що поранений в душу.

І неможливо від цього загинуть...

І неможливо так жити, та мушу.

Пильно крізь простір дивлюся у очі,

Ті, що у снах чарівних зустрічаю.

Бачу я в них відображення ночі,

Стежку Чумацького Шляху долаю.

Влади чи сил потойбічних не маю,

В грудях лише перевага єдина:

Пошепки тихо: тебе я кохаю,

Зовсім проста і звичайна людина.

13.07.2004

Зазирніть у буктрейлер!

Промінь сонця притулився на плечі

І заплутався веселками в волоссі.

Вигин тіла нагадав твій жар вночі,

І зім'яту через нашу пристрасть постіль.

Ти ще спиш і так тендітна уві сні,

Ще світанок не забрав з полону ночі.

Та вже скоро посміхнешся ти мені,

Подаруєш теплий погляд своїх очей.

Твоє дихання легеньким вітерцем

Невагомо ледь лоскоче мої губи...

Ти - мій янгол з найвродливішим лицем,

Але Я тебе оберігати буду!

30-31.03.2012

Зазирніть у буктрейлер!

Йду. Кудись. Шляхами долi.

I закрив я навiть очi...

I до нiг стелились зорi,

Вiддзеркаленi у морi,

Що пливуть в обiймах ночi.

Зупинився мiж часами.

Щось знайшов, чимало втратив.

Я ловив примар руками,

Бив пороги рiзних храмiв,

Iнодi, як жити радив.

I несло мене крiзь небо

Через Вiчнiсть; чи крiзь митi...

Й привело мене до тебе,

Не питаючи: чи треба?

Чи, мо, всi тут стежки злитi?..

Не збагнути. Та й навiщо?

Iстина - не завжди краща.

I на крок ми стали ближче.

I на крок ми стали ближче!

І душа ожила неначе.

3-4.06.2008

Зазирніть у буктрейлер!