Всі вірші

Я хочу постійно за тебе триматись

Тебе обіймати, з тобой цілуватись

З тобою любитись, з тобою кохатись

І ніжно за попу твою потриматись

Любити тебе скрізь, де тільки можливо

У спальні, надворі, в садочку під сливой

На ліжку м'якому і на дивані

На кухні, в машині і навіть у ванні

І жити з тобою, не сперечатись

Любитись з тобою, з тобою кохатись

Дітей народити, як мінімум двоє

Хоть я і старенький та буду з тобою

Я буду з тобою їх годувати

Я буду тобі допомагати

Бо ж дітки то наші, і нам їх ростити

Любити, навчати в садочок водити

Бо хочу з тобою життя я прожити

Не хочу без тебе до скону тужити

Хай скільки лишилось, мені я незнаю

З тобою я хочу прожити до краю

Якщо людина не поспішає додому - нема до кого...

Холодна підлога і тепла кишеня.

Мерзне у закутку рідне пальто.

Знову ПОТРІБНА у бурі мішені

В'яже не змінне роками бордо.

Сітчасті ноти і лампа морелі...

Стукає в сі́ряву біле звено...

Вона відгадала жагу епопеї,

Коли задивилась у життє-вікно.

Їй було страшно, безсило й нестерпно.

Стіни давили на чорну імлу.

Вона одинока і це вже доземно...

Думка всоталась у тиху зорю...

Скинуто ночі, але не киреї,

Змінено сонце, та грає вода.

Вона одиноко схилилась на двері...

І чула той спомин...лише пустота...

12.07.2023

Я забуду тебе завтра. Між розбитих і холодних

Панельних будинків. Гарячих

Не згадаю твоїх вуст і спустошливого слова

Що його почув так невчасно.

Я забуду тебе завтра. І волосся твоє чорне,

Темніше зіниці убивці.

Не згадаю твого дотику, вкриваючого льодом.

І погляд забуду грайливий.

Я забуду тебе завтра як і інші забувають

Солодку, щасливу миттєвість

Не згадаю вже ніколи твоє тіло і твій запах,

Твій голос і твої молебні.

Я забуду тебе завтра, хоч вже нíкому забути,

Бо куля — безжальна приблуда.

Не згадаю, бо металом вже смакують мої губи.

Молюся, щоб ти не забула...

Що це за день,

Що це за ніч,

Бачу тебе кожну я ніч

Уві сні.

Ти йдеш по стежці

Крізь ліс

А за тобою йде

Фарбований лис.

Інакшому бракує слів до скону...

Штампована рамка в'їдалася в тіло,

Канув у зарево сито-розмай.

Жодне безлюддя ще так не боліло,

Коли уривався залежаний плай.

Острахом сіялись темні потоки,

Падали в соняхи дивні міста.

І промені світла, давно одинокі,

Мали сказати, наскільки пуста...

Кинуте в море лишало каміння,

Аби із турботи, але возвелось.

Ніжно мовчало розбите зусилля,

Допоки по скелі...вві сні рознеслось...

Усе швидкоплинно - поляжуть пороги,

Віді́йде гаряча, як дума, вода...

Жодне безлюддя не змінить облоги.

Може, я інша і зовсім не та...

07.07.23

Можна згадати й не можна забути...

Всестраждальні міста,.. де ні слуху, ні духу.

Один тільки стогін...і той не рипить.

Кануть уступи у слабкості пуху,

Де все перервалось у ще́млену мить.

Буча, Гостомель і жваві підвали,

Дикі тортури, що сипали плоть.

Сотні життів обірвали завали -

Усе задля того, щоб нішу молоть.

Сонні зусилля і биті дзерка́ла...

Шепіт невинного знову і знов.

Сте́мнена вулиця в ночі збирала

Вишиту маками зморену кров,

Яка віддавала поси́ніло-жовтим...

Так і стояли страждальні міста.

Дихали сутінки чимось безмовним,

Коли завмирали...безсиллі тіла...

02.07.2023

Я хочу щоб усе було не так

Щоб ми з тобою не ховались

Щоб ми спокійно обіймались

Щоб все було у нас не так

Гулять з тобой, тримать за ручку

Піти на пляж чи в ресторан

Поїхать десь з тобой на річку

І впасти разом на диван

І насолоджуватись хочу

Тілом твоїм я кожну мить

І я тебе любити хочу

І просто хочу з тобой жить

Не хочу я що б ти до скону

Жила і з думкою 'не той'

Бо ти моя, зі мною будеш

І будем разом ми з тобой!

Я на шматки хотів би порубати

це серце неслухняне.

Тільки ти -

у сні блаженному своєї чистоти

холодна, як сніги Нангапарбату -

не ступиш на поріг моєї хати,

що не роби.

Натомість же шматки

напоєні до п'яного любов'ю

гранатовою за твоє здоров'я -

отримавши властиві голоски

не забаряться криком сповістити

про біль помножений...

Відтак ми з муки

переходимо до міту -

як п'ятницю викінчує шабат,

немов Аншар зміняє Тіамат,

неначе сажа, стиснена в карати -

мовчить і дихає...

Ба я покраю ножиком,

не зваживши на

неминучий біль.

Нехай воно,

неначе пес Цивіль,

у лісі храмів

виє й завиває

не знаючи дороги й каяття...

Нехай,

як дереву

болючо ламле віти,

зійде на мене хладний Ельсінор,

коли тобі плистиметься

у квітах,

і вітер плакатиме

між карпатських гор.

Недописане всякчас наймиліше...

Це буде моя недописана казка,

Це буде моя нерозбита зоря.

Є тільки я і дощависта маска,

Зі́гнута солодом ніше-вікна.

Є тільки я та іржаве намисто,

Яке із небесся впаде у мольберт,

Аби розтектися по листю іскристо,

Аби дописати належний портрет.

Є тільки сонце і стишена злива,

Є тільки чорне і біле в тіні́.

Сховано все, що учора зронила.

Дивиться в ночі усе, що в мені...

Це буде моя недописана казка.

Хай не відчую, але віднайду -

Стану упевнена в тому, що ласка

Більше не втрапить у чисту біду...

27.06.2023

Врятоване - наймиліше...

Земля і небо - все твоє навіки.

Де тихе щастя, там живе талан.

Знайду́ться думи, змінять око віхи -

І при́йде втеча...сотні ласих манн.

Усі поля, усі малі стежини

І трохи болю, трохи синіх веж.

Осіла правда знає сон-вершини,

Аби ж не тіні тих незнаних меж.

І тепла крига, біло-сірі ґави,

І схожі стіни, ті що ловлять мед.

Колись у ніч кричали темні пави,

Сьогодні - тиша в'є суцільний фед.

Земля і небо - все твоє навіки,

Лише не падай, хай наївно - йди.

І теплі ранки, мов найкращі ліки,

Врятують крики й тишу...від біди...

19.06.2023

Біда облягає тягарем

Гірко-солодка, неначе мед:

Я вже майже змирився, вражений,

Що найсолодшим частує смерть.

Гріх і спокута, радість і сум,

Сліпо пітьма обіймає.

Може ти, кривдо, трішки забула,

Як все на світі зникає?

Чуєш, спокусо? Я вже напився!..

Скільки ще цього життя?

Може вже годі передрікати –

Лихо це чи біда!

11.09.2012

Краплинки чарівні мерехтять на землі.

І громове ехо лунає по місту.

Таке голосне, наче звук уночі,

І як прокидається маля у колисці.

Йому матінка-зірка співа колискову,

щоб тому немовляті наснились дива.

І після початку, після першого слова

музику сіру заграла гроза.

Ноти свої почала вона грати

так, що почули усі небеса.

І ніхто не наважився в неї спитати,

для кого ж цю музику грає вона.

Ніби кличе до себе когось та гроза.

Все гучніше й гучніше та пісня кричить.

І сон у дітей вона відбира,

і диво зіркове в нічних снах затмить.

Ось, тиша... Пройшла вже ота коротесенька мить.

Співачка-гроза свою пісню не грає.

То що, її заспокоїли мами-зірки?

І диво чарівне в її сні блукає?

Так, чудо прийшло і до неї.

Чекала гроза оте чудо сто літ!

Заснула вона в своїх тихій оселі,

прийшла і до неї бабусенька-ніч.

Гукала, гукала, чекала те диво:

“Де ж ви є, мамо? Де ви, зірки?

Я в сни потрапляю, де чудеса милі,

де ви залишили чаруючий слід”.

Почули її, нарешті почули!

Прислухалась ніч у звук громовий.

Її подруги-хмари давно вже заснули,

І грозі вже час бачити чарівнії сни.

Я бачила прекрасну магію вві сні,

Я бачила чарівні краєвиди.

Такого не знайдеш в реальному житті,

Бо всі ці чари закривають біди.

Це важко було магію відчути,

І важко було чари віднайти.

Адже страшенні звуки бігають повсюди,

І тяжко було кожен обійти.

І раптом я заснула, незважаючи на звуки,

Відчула чари у своєму сні.

І всі страждання, всі страшенні муки

Неначе зникли. Залягли собі на дні.

А вибухів ставало біля нас все більше.

І більше галасу було серед села.

І звуки ці підходили все ближче й ближче.

І спокій відчувала лише я одна.

Ми в погребі сиділи серед ночі,

І я, обпершись на холодную стіну,

Лише на мить закрила свої сонні очі

І дала волю зачарованому сну.

Ранок сонце дістав із скрині,

На якій петриківка цвіте,

Розгойдав на рум’яній хмарині,

Покотив це яйце-райце.

Розірвав над ставком запинало,

Заросив пишні ружі в саду.

Як завжди. Ніби горя не стало,

Ніби радість здолала біду…

Як завжди гонить хвильку на морі,

Попри вибухи, будить життя,

Але раптом в тривожнім просторі

Два соколики стрімко летять…

Пролетіли над рідним Бердянськом,

Над двором, де ганяли в футбол,

Де черешні вродили так рясно…

Промайнуло усе, наче сон.

У хлоп’ячому тілі відважне

Мужнє серце до бою вело…

Вража куля спинила завчасно

І майбутнє в минуле спливло…

Як завжди, ранок днину мережить,

Піднімає у вись соколят,

Відлітають у вічності небо

Світлі душі безстрашних хлоп’ят.

Лежу, чекаю і не сплю

І мрію як все буде з нами

Коли лежим ми на дивані

Ти обіймаєш лиш мене

Твої цілунки неймовірні

Твій голос з розуму зведе

Твій доторк так мене заводе

Бажання вже сильніше мене

І ти цілуєш - я кайфую

Це насолода неземна

Іди до мене моя мила

Іди до мене - ти моя

Твоя неймовірна шкіра

Я пальчиком її торкнусь

Пройдусь по твоїх гарних грудях

І десь між ніжок зупинюсь

Цілую руки, груди, ноги

Цілую вульву - насолода

А тобі все це до вподоби

Ти тихо шепчеш: да, да, да

Терпіти вже немає сили

Іди до мене моя мила

Зільємося разом ми з тобою

І буде дика насолода

Ці прості рухи так прекрасні

Коли в тобі я на дивані

Коли твоє гаряче тіло

Злилось з моїм в одном екстазі

Бо секс з тобою неймовірний

Він пристрасний і дуже ніжний

І твоє тіло нереальне

Воно прекрасне, ідеальне

Люблю тебе я дуже-дуже

Нікуди тебе не пущу

Неїдь, я прошу тебе дуже

Будь лиш зі мною, я прошу

Над тобою лиш спокійне небо

Що зорко вдивляється в тебе,

Пірнаючи в глибину твоєї душі,

Коріння синє хоче пустить.

І розквітнуть тоді буйні квіти,

Зникне десь цей світ примхливий,

Лиш лишаться спокій таємничий,

І легкість, як у вільної птиці.

Так пусти його як найшвидше,

Хай клітку кістляву відкриє.

І випустить тебе у даль небесну

Туди, до Істинного себе.

Сховане знайде істину...

Утеча хотіла програти любові,

Скинути маску, що шиє вітраж.

Мріяла знову не знати покори,

В якій розтягнувся осінній пейзаж.

Міряла повінню соті мінори...

Її залишали на рік чи на два,

Потім приходили білі узори -

Правда і в темряві надто проста.

Утеча ховалася, бігла й лишала

Срібні троянди на жи́ттє-мосту.

І тільки ночами незримо кричала,

Як дика тварина в домашнім саду.

Вона заблукала на власнім порозі,

Вона заховала у серце біду.

Може, судилось іти по дорозі,

Умитій льодами під хижу зорю...

18.06.2023

С.П.

Ви стали баладою, тільки запізно,

Стали трояндою, хай назавжди́.

Міряли сонцями ніжно і грізно.

Все обіцяли,..але не змогли.

Безслідно втекли із ламкої пустелі,

Кинули холод у ночі-вогні.

Вас не тримали шалені дуелі -

Згинути в серці - не те що піти.

Ви обплітали малими шипами.

Кована стежка давно заросла.

Я вже не тут, а пішла за слідами

Білої жури, яка відбула...

Поряд не буде ні вас, ні безсилля.

Сонце ховає моложа гора.

Я вже не там, де тримали зусилля,

Я вже не там, де жила пустота...

13.06.2023

Я хочу померти і знов народитись

Тебе віднайти і з тобой одружитись

Щоб разом з тобою були назавжди

Щоб разом були я і ти

З тобой засинати, з тобой прокидатись

Тебе обіймати, тебе цілувати

І тихо тобі про любов шепотіти

І на руках тебе хочу носити

Твої поцілунки для мене це щастя

Обійми твої неймовірні і класні

Іди моя мила мене обійми

А я поцілую тебе - так буде завжди

Київ! Київ! Київ! І батогів!

Вареників! І з ними ворогів!

Львів і кутів, прямих і волохатих.

Мені шляху до спаленої хати,

або хоча би в Павлівську шляху.

Образи й образи чи образи й образи

цілком в одно мішаються одразу

і цигарки гвоздикові,

і запах Київгазу.

Цнотливих поцілунків! І до них -

розбещеного бембання! І книг,

де все це розбебехано художньо,

або малюнків, коли слів не можна.

Желізних баб! Потрухлих островів!

Безумних візій! Папуасів! Телевізій!

Виск архімедом витиснених тіл,

трамваї з рогами, що їдуть на Поділ

і з-під подолу діти безупинні.

Чиновники в оновленому чині.

Князь на горі. Княгиня під горою.

Рядами недоріки в одностроях.

Ба заваливши браму в зоопарк

біжать по вулиці, здіймаючи тривогу

важкі слони, трембіти штириногі,

і з банкомата Банківської пан

на Бреслитовський сумно визирає

й оголосивши надзвичайний стан

лепече про дванадцять бібізян.

Не потрібно зітхання та ляменту.

Ти мені відійти - дозволь

в час, коли пташиним парламентам

тонко пахне скрипкова каніфоль.

Я до неба дверцята виявив.

Я словами хмарки сколотив

над високим склепінням Києва

де блискавки негатив.

Змахни навздогін. Яблуневими

пелюстками палають чагарники

і з п'яненькими гувернерами

спускаються студенточки до Ріки,

бо Дунаю повинне з'явитися

дивне видиво у воді. А старим

накрапає у вербових китицях

свічок заповзятливий стеарин.

- Тату тату

- що ти хочеш сину?

- Тато зроби мене Олександром Ефимовичем

Батько аж за сумував немає більше нашого Ефимовича...

***

Був богатир один, простий як двері

Сильний як Іван Підкова

Але на характер слабкий...

Покохав дівчину

Що любила воду, та втопився з нею

Вона пішла під воду

Та мати не дозволяла, дівчину ту кохати

А богатир кохав, та кохання не продав

То навіщо мати ти так любиш панувати?

За що втопила?

То чому ж ти плачеш?

За що продала долю рідної дитини?

Мамо ж моя мамо

Підійди ти блище будемо ми разом

Дивитися на полісся

Таточку рятуйся, обережніше лікуйся

До річки не підходь так близько!

Не послухав ти мене...

Був з'їдений ти мною ж...

Люди будуть вмерати а я панувати

Любий де ти?Чому до мене не приходиш?

Олекса, що ти робиш?

Чому з іншою живеш?

Мене забув, а іншій серце травиш...

До річки не підходиш, в ліс не заходиш...

Начебто знаєш, що буде...

Я тебе чекаю як людина чуда...

Краще накопичувати очікування прекрасного ще з утроби

Ніж знижувати планку до примітиву

Ти мені до вподоби

На тобі майже немає пилу

Смертний вирок відкладає шовкопряд

Він як і інші паразити

Я помер років з п‘ять назад

Хоч би зараз нормально пожити

Схиблений на правді мізантроп

Вважає: дійсна реальність - міф

Суха рука. Проводи на ешафот

Ніяких жахів тому, хто вже не бачить снів

Струм не проводить те що ми кували

Весь результат - гук, гул, гуд, гам

Хто обличчя тепер твого торкнеться руками?

Лиш сам ти. Лиш ти сам.

Світ ловив мене. Спіймав. Але

Поки ловив рядки, перестрибнув читач

Нехай стрибок великий, але життя - мале

Світ мене спльовує. Пробач. Пробач.

Хіба можливо таке статись,

Що неймовірні почуття,

Перетворились на образи

На все життя?

Незнаю як мені з цим жити

Хоч винен в цьому тільки я

Тебе не можу відпустити

БО ТИ МОЯ!!!

І біль пече у мене в грудях

Не вартий я і каплі твоїх сліз

Якщо мене вже ти не любиш

Візьми і просто посміхнись

Я думав будеш ти щаслива

Зі мною раз і назавжди

А сталось все в нас навпаки...

І я люблю тебе безмежно

Хоть хочеш вір, хочеш не вір

Ти неймовірна, ти прекрасна

Найкраща жінка на землі!

Ми будемо разом, тут впевнений я

Важкий буде шлях -

Бо ці почуття, якась маячня

Не можу без тебе прожити і дня

Ти просто прекрасна, красуня моя

Не можу без тебе прожити і дня

Я ХОЧУ ТЕБЕ, обіймати й ласкати

Я ХОЧУ ТЕБЕ, скрізь цілувати

І наше кохання дало вже плоди :-)

Чекаємо разом на крихітку ми

Не сердься на мене, хоч винен тут я

Ми будемо разом, тут впевнений я

Тебе я люблю, тебе я кохаю

Як жити без тебе - не уявляю

Давай будем разом з тобою назавжди

Але почекай трішки, трішки зажди

І знову я не можу спати, бо ти наснилася мені

Стоїть і хочу він попасти, де найприємніше мені

А як же хочу цілувати, прекрасні губоньки твої

І насолоду доставляти коханій дівчині моїй

А потім будеш ти стогнати: куди ти, боляче мені

Але мене не зупинити, я хочу бути лиш в тобі

І ось я тут, в тобі, ми разом - це фантастичне відчуття

І насолода йде всім тілом - ти сенс мого життя!

Пробач мене за такі вірші

по іншому не можу я

Коли у снах така приходиш

То тільки цього хочу я

Ось іде людина з усіма кнопками всередину

Ось іде людина з усіма кнопками назовні

Її добачають у натовпі

перепиняють і починають

натискати на пробу

людина смикається плаче

сміється брутально батькуючи нападників

вони лічать її кнопки числом сім

знаходять восьму на потилиці

жмуть її радо добачають дев'яту

на маківці тиснуть і на неї

Людина з усіма кнопками всередину

проминає гурт

що зібрався на хіднику

пильно спостерігаючи за екзекуцією

здригається, поправляє краватку

смикає плечем і спішить одійти подалі

її помічають наздоганяють

дошукуються кнопки та

не знайшовши

беруться турсати, повертати довкола

роздивлятись

кнопок не видно -

тільки бугриста поверхня тіла

чухають у потилиці й

починають бити

б'ють різноманітно й по-всякому

щоб дістати до кнопки

Людина кричить од болю

падає піднімається повзе та

знову падає починаючи зрештою

натискати сама

кнопки зсередини щоб ті

подумали що знайшли

й відчепилися

Десь далеко з'являється на хіднику

людина з кнопкою на крильцях

кнопка летить над її головою

на якій волосся наїжачене

мов од незбутного жаху

всі поряд бачать летючу кнопку й

починають стрибати щоб

дістати її та натиснути, ба

зависоко

вона летить, висолопивши

язичок і дражниться

всі втрачають останню витримку

людина з кнопкою на крильцях

незворушно чимчикує далі

звично не помічаючи веремії довкола

сачків на метелика, рогаток і палиць

що хвилею виростають коло неї

неначе рухома діброва села Бірнам

Нічого не виходить

вони беруться за

грудки й каміння вивертають

бруківку, розбирають стіни будівель

і рвуть асфальт

кнопку нарешті збито й натиснуто

але під камінною зливою -

її людина мимоволі й тихо загинула

тож прилад

втрачає всякий сенс

його викидають і

Біжать за людиною тисячі кнопок,

всадженою різнобарвними пуп'янками

так густо, що її під ними не видно

натовп росте й піниться

бо кожному пальцю тут є робота

всі тиснуть і тиснуть

людина кричить ізсередини пульта

але ґудзики такі густі

що не чутно

Юрмище прорізає тісний гурт,

обплетений колючим дротом

перед ним розступаються

проходить штепсель

у жалобі за тарапунькою

на тротуарі з'являється людина, що

повільно божеволіє на ходу

вона досягає рогу

втрачає останній глузд

волає на бога тупоче

свистить і кашляє

з-за рогу виїжджає собача будка

з санітарами

божевільного ловлять

і везуть куди треба

На башті електронні куранти

грають державний гімн

починають бити пів на шосту

і не можуть зупинитися

їх зупиняють

у небі гримить

і настає безкоштовна злива

всі ховаються хто куди, лишаючи

на хіднику одкручені гудзики

сахаються невтомно цікавих

експериментаторів

що сиплють іскрами під дощем

А над усім необорно й потужно

стогне та реве широка річка Дніпро

ми домовилися

погуляти в парку під деревами

де тонко пахнуть рожеві

трубчасті квіти, але

нас налякали

цикади

цикади, вони

були наче

стодванадцять тисяч поетів

що взялися

заримувати кожну літеру

своїх діалогів

од альфи до омеги

і кожному було

вручено по

державній премії та

вигнано за ворота в

повній відповідності з

приписами батька філософії

науки

що також є любов

але до мудрости

… і того дня ми скинемо з плечей свої роки,

плюнемо на досвід, на рани, вивчені й невивчені уроки…

… ходитимем босими травою, тримаючись за руки,

танцюватимем без музики під свист, сміх і стукіт…

… дивитимемось в очі, усміхатимемось незнайомцям,

будемо щасливі, сяятимем як маленькі сонця…

… купатимемось голяка, закохуватимемось легко, швидко,

торкатимемось людей, цілуватимемо губи, плечі, долоні, литки…

… знову побачим які гарні квіти, діти, хмари,

шукатимем в небі Марс, Оріон, Плеяди, Стожари…

… станемо знову дурними, п’яними, веселими,

зніматимемось легко в дорогу, мінятимем міста, села…

… слухатимем, як нам читають вголос, і буде цікаво,

цілий день гулятимем на морозі з термосом кави…

… будемо плакати, якщо сумно – в обіймах, разом,

збиратимем квіти в полі, ставитимем в банки – не у вази…

… будемо писати музику, наївні картини, погані вірші,

знатимем точно – все лише буде, нічого не вирішено…

… напишемо своїм друзям паперові, не електронні листи,

ранки будуть прозорі, дні – сонячні, ночі – млосні, слова – прості…

… не всидимо вдома – збігатимемо свіжовимитими сходами,

небо пролиється зливою, дивитиметься, як ми мокрі калюжами бродимо…

… їстимем морозиво – і смак буде такий, як в дитинстві,

радітимем щиро, а драми гратимем, мов артисти…

… все буде назавжди – життя, дружба, кохання –

все так і буде –

як тільки змовкне назавжди тривога остання…