Всі вірші

Запозичені крила у янголів, нещасні, паралізовані,

З обсмаленим пір’ям, замащені в бруд гріхів,

Ненависні, не звабливі, від святого відсторонені,

Поховані під щільним порохом віків.

Застигли кришталеві сльози, що зібрані з очей невинних,

Слова набули сенсів, про силу втрачених речей,

Ми копирсаємось безладно в сталих й змінних,

Втрачаючи життя помежи днів й ночей.

13.02.25

Десь йобнула гучно балістика

В магазині хитаються двері

В провулку буяє бузок

І каштани "свічки" розпростерли

На балконі он курить чувак

На східцях сидить жінка в халаті

На моїм кутку затишно так

Он пробігла сусідська собака

Трохи муляє в кросах камінчик

На душі тривога і безлад

В рюкзаку шаурма і Живчик

Навівають думки про тепле

А в навушниках грає Вагнер

Той, що норм, який композитор

Подивлюся з надією в небо

На безхмарне і мирне літо

Цей вірш - відформатована розповідь про буденність Сум під час повномасштабного вторгнення.

Куртка синя на бетоні,

Руки – тихо й врізнобіч.

Не питай сьогодні в долі,

Хто із нею віч-на-віч.

Поряд, зовсім до оскоми,

Лежить хлопець в укритті.

Його сховали з головою

Під мами гіркії плачі.

В віконці круглім, із журбою,

Під фон гучних коментарів,

Дивились я і ти, юрбою,

Як поряд, зовсім, світ дичів.

Якби ж ми були там з тобою,

Якби ж вділили з ними біль...

У нас – із горем, жаль – з виною,

Що знов страждали тут не ми.

04.04.2025

Пришли мені фотку, де ти вмираєш, пізнавши істину,

Просто пришли, хіба тобі треба на те причина?

І я її тоді, смакуючи, довго їстиму, їстиму, їстиму

Втомленим мозком, беззубим ротом, сліпими очима.

Пришли мені серце, ще живе, обпалене кривавою вірою,

Щоб я чув його поштовхи, довгі, як сама тривожність,

Щоб мої очі надивилися, порожні, досхочу, повною мірою,

Щоб в мені, зруйнованому, виростала свята безбожність.

Пришли мені ніжність таку, щоб дихання збилося

Щоб шовки найтонші грубим сукном здалися

Щоб ранкове лагідне сонце зашарілось і знітилося

Пришли мені ніжність свою — тремку, невиліковну ніжність.

29.01.25

Таксистом відчинені двері

Ледь скрипнули в тиші лісів

Тепер ти вже можеш буть певна

Відвіз туди, де сам хотів.

"Виходь і молись свому богу"

Ледь зблиснуло лезо ножа

"Ти ж дівчина наче нівроку"

Здалось, що він тебе бажа

І сніг заскрипів під ногами,

Ледь дзенькула зв'язка ключів

Всіма заклинала богами

Щоб він тут сконав, чи зомлів

Щоб стало тобі сили духу

Ледь з'явиться мізерний шанс

Втекти у страшну завірюху

Чи вибити з рук той кинджал

Ногою підбив під коліно

Ледь видко зблиснув знову ніж

"Такая ж нівроку дівчина.

Дарую тобі, демон, їж"

На ранок ні крові ні сліду

Лиш снігом впорошений ліс

Він скаже: "Прийняв виклик. Їду"

І лезом почухає ніс.

В цім вірші немає моралі

В нім тільки пасивний зворот.

Таксист далі тисне педалі...

І їде не в той поворот...

Чи насправді так добре бути котом,

Пити місяць з калюж і ганяти мишву,

Бути диким та хижим, та жертвувать сном,

Заради тої чергової, що нявчить на луну,

Чи насправді так добре бути котом,

І щодня за хазяйку свою досипати,

Мати хижку і мишку, лоточок та корм,

А крім того усього, дать себе обійняти,

Чи насправді так добре бути котом,

Бути вигнаним з хати, бо діти дорослі,

Бо ти вже став старим, з облізлим хвостом,

І усе на що здатний ти — просто линяти...

Чи насправді так добре бути котом,

Коли та що пестила більш не поверне,

Коли ділиш що знайдеш з обідраним псом,

І те що радість для інших, тебе просто верне...

25.02.24

Така любов, то, кажуть, не любов,

Якщо не вимага собі відплати,

Говорять, як нема у ній умов –

Тоді нічого та любов не варта....

Ще радять: «Виважено лиш люби,

Й лише того, хто сам тебе обрав би»,

А я не вмію так – за щось любить,

Нелюбому не можу бути рада...

Моя любов – не дяка, не медаль,

Її не можна чимось заслужити,

Вона – одноосібний серця дар,

А вибір серця штучно не змінити.

І знову ніч розворушила в серці

Цей тихий сум, гучніший за грозу...

І звідки у душі моїй береться

Ця ніжність чиста, скраплена в сльозу?

І стримане стає ураз нестримним,

Шукає вихід крізь віршів рядки...

Душа малює на папері рими,

Із щирості зриваючи замки...

Я говорю з тобою... Хоч без мови,

І без листів, без словесних розмов,

Лиш у думках... А римоване слово –

Єдиний спосіб висловить любов...

Антон був парубком хорошим

Він заробляв великі гроші

Підтримував свою родину

Вже третю поміняв машину

Відкрив собі кафе у центрі

В великім місті,не в райцентрі

Жінок міняв, немов шкарпетки

Сьогодні в Лєни, завтра в Свєтки

І все воно було б нічого,

Та сталася війна... Знемога

Тоді Антона підкосила

« Для війська я не маю сили,—

Говорить наш герой- коханець.

— Нехай там хтось, а я от ранець

Вам подарую, задоначу,

Курну кальяну та й поплачу

За нашу рідну Україну.

Я в мами лиш одна дитина

Кому ж про неї ще подбати?

Беріть отих,хто на зарплаті

Вони ж податків менше платять

І, кажуть, мало що донатять.

...Ну що ви кривитесь, хороші?

Підете заробляти гроші

Говорять, платять там сто тисяч

Де більше ви знайдете в місяць?

А за сім’ю ви не трясіться

Героями домів верніться

І буде вам хвала та шана.

А я тут сам, мені ще рано.»

**»»

Пройшли роки, Антон не тужить

З потрібними людьми він дружить

Для них завжди знайде чарчину

А ще добрячу копійчину

І добре слово. Як без слова?

Хоч в них за разом раз розмова

Заходить, людоньки, про речі,

Які, можливо, й не доречні

Були б у даному контексті.

Та слів не викинеш із тексту

« Зелена влада, як же душать!»»

А Сирський! Чув про що він трусить?»

« Корупція, кругом лиш зрада,

Тобі долити?»— « Ні, не нада.

Піду, мабуть. Пора додому» —

Сказав Антон. Таксі з уклону

Замовив він собі в додатку

«Чи до Наталки? Краще спатки»

Вже сидячи тихцем в машині

В для нього прокляту годину

Антон почав розповідати,

Що треба владу поміняти

Що обдирають наче липку

Забороняють навіть влітку

Йому кондюк вмикати. Зрада!

Корупція! Погана влада.

« От де б знайти таку от штуку,

Аби їм всім завдати муку

Щоби людей не обкрадали

І хабарів не вимагали?»

Таксист зиркнув на нього скоса

Всміхнувся в вус. Почухав носа

Й заговорив тоді до нього

« Послухай,хлопче, маю змогу

Допомогти з твоїм бажанням

Але подумай ти востаннє

Чи треба це тобі,небого.

Відьмак я, друже, і до того ж

Страшенно сильний,тож, хлопчино

Якщо от зараз, в цю хвилину

Ти скажеш «треба» — зроблю швидко

Аби корупція вся зникла

Не на завжди, лише на тиждень

Та що ж ти крутишся як півень,

Що курку хоче потоптати? Кажи,робити?» «Але ж брате,—

Антон відчув азарт шалений.—

Ти ж лиш таксист. А так, будь певен

Віддав би я тобі машину

Аби хоча б лиш на годину

Ти всіх зробив щоб були чесні

Щоб працювали доброчесно

Щоб за країну,не за гроші

Інакше, хай з'їдять їх воші

Хай пси гризуть їх, наче кістку

Нехай не буде їм тут місця..."

Антон казав іще багато

Аж поки став він вже дрімати

Таксист на те сміявся в вуса

І якось так рукою трусив

Аж поки не привіз бідосю

Додому.

Буває, серцю тісно в тишинí,

Нестримна буря в ньому оживає,

Тоді так легко пишеться мені,

І кожне слово з серця виринає...

Там радість, смуток, мрії і печаль

Знаходять собі прихисток у слові

Душа знімає із очей вуаль,

Відверто зізнаваючись в любові...

Зникає в віршах сотня заборон,

І розчиняються страхи і скутість,

Душа тут вільна, тут утрачено кордон,

Знаходить тут притулок справжня сутність.

Хотіла б бути я для тебе морем,

Тоді би хвилями віднесла вдалечінь

Увесь твій біль, гіркий і неозорий,

І розчинила б його вод солоних синь...

Пробач мої нестримні поривання...

Моїх вод хвилі не порушать цей кордон,

Якщо нема потреби в цім коханні,

Твойого серця воля – мій закон.

Лиш знай – я буду зовсім недалеко.

Залишусь тінню поміж твоїх промінців...

Хоч часом серце стримати нелегко,

Йому дозволю лиш на відстані цвісти...

Твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Залишивши лиш спомини на зморених руках.

Можливо – не побачимось, можливо – прийде мить

І знов в моїх світлих очах твій образ мерехтить.

Тебе кохати буду я у всі погоди й сніг.

Якщо прийдеться – все зроблю і покладу до ніг.

«Ти мій прекрасний соколе», - проллється крізь віки

І з тим «мій любий соколе» я буду далі йти.

Крізь все, що може випаде на долю у наш час,

Я гідно, не поклавши рук, проб’юся на верх мас.

Можливо, скажеш – все дарма, не хочеш величі

І на питання ти знов «чому?» не відповіси.

Ти хочеш – просто спокою і затишку в гнізді,

Малих дітей і сонечко, і щоб в саду цвіли

Червоні, немов кров, квітки і ніжні, мов туман,

І всюди, щоб були плоди, доспілі краплі плям.

Але хіба це щастя? Гей! Чому мовчиш ти знов?

Хіба мовчати мусим ми, коли б’ємось за кров,

За наших дідів-прадідів, за вільну і любов,

Залізні двері – нам відкрить, відкинувши засов.

Чи зможем ми у спокої творить своє життя,

Якщо довкола нас усіх розбрат розквіта?

Любове моя, почекай, ще трохи, ще пожди,

Ще трохи – і прорвемо ми усі б'арикади.

А потім, вірю, розцвіте, над нами сонце знов,

Поверне нам життя-буття та вкаже на любов.

Чому так знову плачеш ти, немов в останній раз

Бачиш ти лице моє і мій різкий анфас.

Я повернуся, я ж люблю, кохаю ніжно я

Тебе… на образ твій молюся я щодня.

Не плач, кохана, я прошу, я обіцяв – вернусь

Не встигнеш і оком змигнуть, як я вже обернусь.

І дзвони знову вже в набат б’ють гучніше всіх

Якщо залишусь – покладу на плечі тяжкий гріх.

Іду… і в коридорі ти світло погаси,

І лиш у Бога ти для нас помочі проси…

Й твоя чарівна усмішка розтане у віках,

Залишившись лиш образом, розвіюючи прах…

©️ Соня Амбріс

Світ ловив тебе,

а ти ловив ґав.

На ирію

прозористій межі...

Ти губами зривав калину

Так повільно, мов цілував.

І дражнив, і торкав знадливо,

Мов мої поцілунки крав.

Пригубляв із гілок червоне,

А очима мене роздяг

І повів в золоті хороми

По калинових по листках.

Я слухняна, як полонянка,

Гола, зв’язана, тихо йду,

І тремчу, і боюсь, в останку

Все, що маю, все віддаю.

Глибину, наготу, душу,

Що потруєна без потрав.

Ти дивився на мене і рушив

Все, що інший роки будував.

Ти пригорнись до мене журавлем,

В твоїх очах небесна синь польоту,

Коли ми ввечері крізь темряву ввійдем,

Щоб сто людей запитувало: "Хто ти?"

Давай я стану дивним скрипалем,

А ти злетиш з грудей моїх, мов ноти,

Колим ми вранці встанем і підем,

Щоб сто людей цікавилося: "Хто ти?"

Для них усіх ти станенеш справжнім млом,

В твоїх очах така безодня синя...

Я всім скажу, на заздрість і на зло,

Що ти не хтось, а лиш моя богиня.

Кохана, знаєш а сльози не лікують рани

Солоні як море обпікають краї найглибших

Нестерпно хочу провалитись та не крізь землю,

В обійми, легкі, що вбиратимуть кожну краплю болі.

Але перебирати не буду, бо захочеш звести в могилу - зведеш,

передумаєш - воскресиш,

як знадобиться лиш тіло - існуватиму

Ганьба так легко віддатись - не віддаюсь, сама візьмеш, просто поки не хочеш

В твоїх словах не чутно болю, ні образи,

нудність історій збавило сухе вино,

в усмішці помічалось неодразу,

ні не байдужіть, поряд тебе узагалі тут небуло.

Моя любов спиралась на примари?

А в згадках міститься як дивні сни,

Сновиддя слизько мітячи шляхи повиповзали,

і я оклигався, надто байдудий для зими

Мій невидимий монстр, моє друге обличчя,

Таємничий театр тіней:

Я сховаю подалі цей об’єкт протиріччя

Від чужих і жорстоких очей.

Неіснуючий демон, що скував мою волю,

Приручив моє внутрішнє я.

Ти забрав мою душу, − позбавив контролю,

Ти холодна гидлива змія.

Наче Янус дволикий, що шепче на вухо

Ти керуєш моїм життям,

Збайдужілому серцю пустельно і сухо −

Ти наповнив його сміттям.

Мій невидимий монстр, моє друге обличчя:

На потилиці вищир зла.

Я сховаю подалі цей об’єкт протиріччя

Хай руйнує мене дотла.

Тримає ніч в долонях темних зорі,

Що часом просипаються крізь пальці

І падають крізь вікові простори,

Де ми — наївні нетривкі блукальці.

Ловлю очима спалахи миттєві —

Гарячий подих і тремкі долоні.

Там ми, мов дрібки на крихкому стеблі,

Танцюємо у вічності в полоні.

Здається, спалах — викинутий камінь,

Холодний і яскравий — поза грою.

Та серед нескінченних випромінень

Ми теж є невід’ємною іскрою.

Коли для когось з нас усе погасне

І час розвіє попіл той у полі —

Триматиме незримо небо ясне

Просипані крізь пальці ніччю зорі.

12 жовтня 2026 р.

Хвилі розбиваються

об золотий пісок,

в хрускотом кусаю я

морозива ріжок.

Лежу, відпочиваю,

вслухаюсь в морський шум.

І в голові проскакує чимало літніх дум

Він — чорна мушля на скляному дні,

Неоновий лишайник на бетоні.

Сон криголама в льодовому сні,

Забута м'ята на пустім пероні.

Він не кричить крізь гучномовці площ,

Не б’є у бубон тупо й безголосо.

Він — випадковий, пішохідний дощ,

Що підмиває стіни хмарочоса.

Не просто збій черговості годин —

Трава, що проростає крізь залізо.

У довгій черзі кам'яних причин —

Хвилина, що прийшла занадто пізно.

Він спить у тріщинах старих ікон,

Де вітер крутить нитки з позолоти.

Він завжди є — як той забутий сон,

Який наповнює гулкі пустоти.

07 жовтня 2026 р.

Серед бетонних та залізних днів

Гуде життя — безумний трансформатор,

Володар зоряних нічних вогнів,

Він сам собі — і жертва, і диктатор.

У мідних венах — божевільний струм,

Що б’є розрядом крізь німу зажуру,

Він переплавлює іржавий сум

На світлову і радісну текстуру.

Кипить олива у його нутрі —

То суміш сліз, амбіцій і гордині.

У порцеляновій, тонкій корі

Іскриться нерв, оголений і синій.

Він не змовкає в мороці ночей,

Він піднімає вольтажі і мрії,

Щоб із закритих тінями очей

Лились розряди чистої надії.

Бувають дні коротких замикань:

Сніг із вогню, задимлені портали,

Коли під тиском тисячі чекань

Згорають запобіжники й метали.

Летять за обрій спалахи сліпі,

Тріщить основа від перевантажень,

І душі плачуть в іскряній юрбі

Посеред згарищ нових завантажень.

Але цей гул — пульсація буття.

Він трансформує хаос, крик і шуми,

Щоб в короб для людського сприйняття

Вмістились ці живі безумні струми.

Нехай безумний. В цьому вся краса:

Допоки він вібрує десь під дахом,

Ми бачимо, як крешуть небеса,

І кожна іскра світить новим шляхом.

07 жовтня 2026 р.

А свічка горіла безмовно і тихо.

І простір у відчаї німо волав,

Скрутившись у вузол розпечених ліній.

Добу цю — приліт за прильотом кромсав.

Кімната стискалась в залізну кабіну,

в яку залетіли замерзлі птахи.

І віск опадав на розплавлену глину,

Припнувши до неї криваві гріхи.

Ніч рвала фасад на шматки із металу.

Розсипалась тиша тендітна на пил.

Малюнками впала на стіни підвалу,

Розтертими помахом жадібних крил.

А свічка, як біле сухе заніміння

Горіла й здригалась від стиснених хвиль.

Кричали від вибухів люди й каміння.

Той крик вив і рвався з самих сухожиль.

06 жовтня 2026 р.

У чорних шпаринах підвалів густішає чад,

І стіни приймають удари, як власну вину.

Вимірюють час тут не стрілками, а невпопад:

Між вибухом й тим, як залізо вбиває стіну.

Земля запікається струпами вирв і траншей,

І небо над нею — розірваний навпіл брезент.

Тут тиша лякає сильніше за крики людей —

Затишшя заковує жахом тягучий момент.

Листи застрягають у пальцях і пахнуть дощем,

А спогад про дім став далеким, як світло від зір.

Тут кожен світанок стає обгорілим лицем,

Що суне крізь кіптяву ночі і пороху вир.

Вгризається жадно в будинки гарячий метал.

Суха геометрія — вижити, втримати край,

Коли під ногами лишається тільки підвал,

А збоку — обвуглений, вирваний з коренем гай.

04 жовтня 2026 р.

Ми пили з горняток придумані далі,

І плавали в пахощах кави крізь сни,

А простір горлав, прокладав магістралі,

На ребрах розкритої навстіж землі.

Хвилини кришилися — дзвінко й велично,

Немов кришталевий спів диких степів.

Асфальт розливався, як ртуть галактична,

Ковтаючи тіні ліхтарних стовпів.

І купчились хмари — перини розмоклі,

Дроти електричні тягнули струну.

А місяць жовтавий в блискучім моноклі

Крізь вечір вишукував нашу вину.

Ми йшли по бруківці, крізь місто і парки,

Бетон дихав чадом солодких доріг.

А світ розпадався. На атоми. Кварки.

І вже розпочав відчайдушний забіг...

01 жовтня 2026 р.

Миті за проїзд

Прикінцеві бачення

Нам усім оплачене

Забуття

Пережите їсть

Мріє непобачене

Лічені хвилини

До прибуття

Щотижневий хід

Боротьба сутулиться

Почуття - есенції,

Барвограй

Вересневий гід

В депресивні вулиці

Учепися в сенси

Та не вмирай

Тріснула чаша — і бризки розлитої ртуті

Впали на рейки, що зв’язують материки.

Ми — лише дрібка тепла серед простору люті,

Що у тривозі летить в невідомі кутки.

Нас викидало з домівок, як вибиті вікна,

Вибухом вирвало літери із сторінок,

Що спалахнули, в безмежності простору зникли,

Але лишилися стіни й замкнутий замок.

Вибухнув маку бутон — розлетілось насіння

І полетіло по сотнях сторонніх орбіт.

Нас розкидало, та тягне додому коріння,

Що мов дроти прокладає у просторі слід.

Вкриє дим вибуху зриті залізом дороги,

Стишене місто загорнеться у темноту.

Ми стали птицями у далечінях тривоги,

Що засинають, тримаючи ще висоту.

30 вересня 2026 р.

Наодинці із собою.

Чашка чаю на столі.

Розмовляю із тобою.

Ми одні на цій землі.

Тінь від пару на фарфорі

Креслить картограму снів.

Ми — дві цятки в коридорі

Невідправлених листів.

Наодинці із собою.

Чашка чаю на столі.

Розмовляю із тобою.

Ми одні на цій землі...

28 вересня 2026 р.