Всі вірші

Ви запитаєте мене,чи смерті я боюся,

Боюсь побачити її у себе на руках,

Своєї не так страшно, я клянуся,

Страшно,коли душа злітає,наче птах...

Коли за душу сизу в трепеті молюся,

Коли все тіло сковує цей жах,

І все що склалося, стає все неминуче,

Боюся знову пережити цей я страх...

Останній погляд, крок у вічність,

Позаду пройдений життєвий шлях

Момент життя - найбільша ціність,

Пробач, прощай, побачимось у снах...

Час пролетить, душа піде до Бога,

А спогади лишаться у серцях,

Бо смерть позвала до порога...

Тепер це новий гість на небесах...

29.02.24

Ти — запах п'янких квітів

Того незабутнього літа,

Того вітру лагідного дотик.

Ти — той маленький муркотливий котик

Зі здатністю у найсумнішу мить

Зігріть, коли усе сильніш болить.

Не маю права я тебе розчарувати,

Не виправдати твОїх сподівань.

Мене ти розлюбила - помирати

Я мушу неодмінно й без вагань.

Така була укладена угода.

Її погодив стрілами Амур.

Стандартна триста двадцять шоста форма;

Без змін, доповнень жодних, коректур.

Мені - кохання, доки не скінчиться,

Тобі - життя за курсом пекла кіл.

А решта, якщо раптом залишИться,

На добровільний адміністративний збір.

Все по закону, так, як домовлялись.

І не важливо цинік хто, а хто дурний.

Ми на серцях, як вміли, розписались;

І поцілунок, - знаком оклику, - терпкий.

....Та знаєш, я подумав і.... не буду

Вмирати. А ти - йди у Божий суд.

Я підписав із іншою угоду.

Ти ж доведи, що не кохання це, а блуд.

06.01.2022

Побудь зі мною ще одну хвилину.

Усміхнись мені іще один лиш раз.

Не шукай для втечі знов причину,

Не кидай знов цих байдужих фраз.

Побудь зі мною ще одну хвилину.

Дозволь торкнутися мені твого лиця.

Зітри холодну дощову краплину,

Мов фарбу неслухняного митця.

Побудь зі мною ще одну хвилину.

Ще мить. Лиш подих. Ще одне життя.

Хай мій шлях ніколи твій не стріне,

Хай порине мій цілунок в забуття.

Хай зникне світ, згорять усі мости,

І зафарбує вечір літнє небо.

І десь ходитимеш на світі рідний ти,

Моя любов

Усе, що мені треба.

в білому просторі світліє краплями роси,

думка що очами біга по стіні.

навіть в сні, не видно більше темноти,

стеля це постійні ясні дні.

на кахлі трохи сірого лежить,

куди я, туди і він біжить.

буває ходить, крок за кроком,

мовчить, іноді зі мною на стелю покричить.

ночами ясними шепоче уві сні,

темрява, лише мрія в міражі.

розшаровується вимір по тонах,

світло білий, темно білий, а між ними я.

в відриві від суспільства радість віднайду,

уявних друзів знов до купи соберу.

лискучий карцер - кремезний Голіаф,

я не Давид, тут буде лиш мій прах.

мариться щось темне у куті,

так страшно, бачу сам себе в труні.

закутий в шатер всякої мушні,

всюди комахи ввижаються мені.

мурахами по спині пальці тріпотять,

мій шкіряний жилет вони їдять.

ноги оніміли, неначе приросли,

існую тут вже цілих дев'ять сотих п'ять чотири дні.

легені, роблять вдих і видих,

я мозок, що живе в кімнаті білій.

Нарешті, дійшли руки до перекладу і "вдосконалення" чергового підліткового вірша. Що ж, надіюсь, вийшло непогано.

Реакція на стрес

-/---/------/-

Реакція на стрес мій жахливо недоречна.

І рішення про втечу дефектне й небезпечне.

Усмíшкy на обличчі бездією зміняю,

Подавлення емоцій бідою обертаю.

Безглузда ця вистава: в нещасного пограти.

Своє справжнє обличчя найближчим відкривати.

Апатії ті риси, що в грубості помітні.

А зáродки спокóю насправді так тендітні.

Під шаром невдоволення наслідки ховаю.

За біль в аут-агрéсію впевнено тікаю.

Бажанню зараз бігти доводиться піддатись.

Аби´ лиш на людéй цих вже, врешті, не кидатись.

А після, навіть звично - спустошення долає.

Сльоза в цім усамітненні щокою стікає.

У соціум бажання вертатися відсутнє.

У власнім сиджу сховку, доки´ страждання вщухне.

Робимо вигляд що ми незнайомці,

Ти десь не поруч, стоїш у сторонці,

Не дивишся на мене, не звертаєш уваги,

За що до мене така неповага?

Ми чужинці, що знають одне одного.

Немає спільного секрету більше. Жодного....

Але так добре було мені поруч з тобою,

На жаль, все закінчилось війною.

Ми вороги. Ми не будемо разом ніколи.

Ти тікаєш від мене. Замкнуте коло.

Ми чужинці зі спільними спогадами...

Стали пройдисвітами, незнайомими пішоходами.

Нехай же серцю вічно травень сниться,

У нас з тобою своя таємниця.

Прийшла ідея написати вірш від лиця панічної атаки. Ніколи не відчував такого, як мені здається, але старався передати відчуття тиску.

Панічна атака

-/-/---/-

-/-/---/

Ти мусиш пасти на коліна -

Твоя владика жде уклін.

Ти - вкотре знищена руїна

Під смерчем клятих новозмін.

Твої легені стисне трунком

Нікчемних спроб змінити лад.

Хай пестить страх пʼянким цілунком,

Що бʼє під дих від власних зрад.

Твоє серденько бʼється швидше,

Неначе стиснуте в кулак.

Заплач. Давай. Та будь же тихше,

Бо здохнеш тут, малий хробак.

Твоє тремтливе тіло манить,

Блага тримать тебе у ніг.

Твоє ж життя щоразу ранить,

Тож бійся. Вір. Проси батіг.

В очах твоїх пливе картинка.

Розфокус темряви гуде.

В кінці шляху твоя зупинка,

Вже не сховаєшся ніде.

На тебе тисну. Непритомній,

Хоч не спроможний ти на це.

Твій жах, ти знаєш, незворотній,

Хай як би не кривив лице.

Ти не втечеш, не відібʼєшся,

І вже втрачаєш свій контроль.

В судомній паніці згорнешся.

Тебе запрошую в юдоль.

1999 рік... Минуло 9 років з моменту, як я лежала на кафельному столі.

9 років,як сонце перестало гріти кінцівки моїх пальців, та й тіло загалом.

9 місяців,як хрест схилився до долу, і 6 — як його полагодили.

І минуло рівно 9 днів з того моменту,як ви шестеро були на кладовищі — біля хреста.

Рівно 9 годин з того моменту,як зорі знову почали підсвічувати всі могилки.

9 років,як я перестала відчувати дим вишневих цигарок і холод балкону.

9 років і 6 місяців,як ви перестали слухати мій потік свідомості й те, наскільки всі погані.

Чому 1990?

То був 6-й місяць за рахунком...по-моєму, червень.

П’ятниця...Дев’ята хвилина на шосту.

Сонце било мені в очі й гріло кінцівки.

Я сиділа біля річки— мене не вабила її глибина.

Коли я дорахувала крижнів— їх було 6.

Я сіла за кермо...А потім...

Тьма...

Неприємний металевий присмак крові в роті.

Нестерпний біль нижніх кінцівок!

Я не відчуваю рук!Та й загалом серцебиття...

А уже далі— кафельний стіл. І 1999...

В небосхилі вир чорніє, краю в нім не видно,

землю темрявою вкриває. Кружляє неспинно

зграя воронів над полем, немовби те лихо,

невгаваючи чекають фіналу для власної втіхи.

Стелиться багном долина, всіяна списами,

їх залишили тут сотні що лежать тілами.

А на кожного із сотні, сотня дзьоб роззявить,

на кривавому банкеті нікого не проґавить.

Відблиск вістря, сонця спалах, невдовзі зомлію,

там і я, на тім же полі смерть свою зустріну.

І затягнуть темні хмари моє мертве тіло,

душа лине в ясний вирій на чорнявих крилах.

Поетесою я завжди мріяла бути

Ще з ранніх літ як я пам'ятаю.

Вивчаючи античний світ літературної історії,

Захопливо читаючи відомі твори.

Я завжди була творчою душею,

Звикла бачити красу у простоті.

Сьогодні, у тяжку хмарну погоду,

Я бачу красу вогня у печи.

І навіть коли душа болить,

Немає сенсу на щось хороше,

Відволічись, подивись у небосхил,

Де зорі огортають теплом.

Жити, а не існувати —

Що розуміється в цих словах?

Чи проживати день по сценарію,

Написаних в думках?

Жити в лісі, десь далеко,

Від залізної руки втікати,

Що несе з собою сувої

Зобов'язань та чиїхсь сподівань.

Тікати, здираючи коліна,

До останнього шматка

Свого співчуття, снування —

До себе, своїх страхів.

Жити, а не існувати —

Скільки сенсу в цих рядках.

Наздоганяючи ніколи,

Не побачиш їх, лиш в думках.

/Від Матея святого Євангелія читáння.

Сказав Господь своїм учням:

16. Оце я посилаю вас, немов овець серед вовків. Будьте, отже, мудрі, як змії, і прості, як голубки./

В окопах не пишуть гарних слів,

Там кожна думка — на вагу життя.

Там правда гірша від усіх тінив,

Та саме з неї починається буття.

Кричить земля — її ніхто не чує,

Бо в звітах тиша й виграні бої.

А серце знов у грудях ледь пульсує

В ритмі війни, у чорному строю журби.

Брехня там — як невидимий патрон,

Вона не рве, а тихо точить душу.

Завжди при ній печатка і закон,

Що правду топить, мов непотрібну воду з груші.

«Все добре. Скоро. Трохи потерпи».

А ми тримаєм небо на плечах.

І наші сни — як мінні поля з журби,

І кожен крок — на власних страх.

Не пишуть в рапортах про очі в темноті,

Що світилися надією до ранку.

Не пишуть про молитви у землі,

Що між обстрілами лягали на світанку.

Не пишуть про холодні пальці рук,

Що друга тримали у мовчанні.

Не пишуть про останній серця стук,

Який зникав у вибуху й чеканні.

Брехня — це коли «все по плану йде»,

А план — давно вже вбитий між руїнами.

Коли солдат вперед один іде

І лиш тіні ідуть за ним стінами.

Та є одна, неписана печать —

Вона живе у грудях, а не в шапках.

То правда, що вміє мовчки ждать

І виростати в попелі і в шрамах.

Я не герой із книжок і кіно,

Мій орден — це зморшки і втома в зіницях.

Але якщо мені мовчати не дано,

Я кращий ворог брехні, ніж петиція.

І поки світ ще дихає в мені —

Я не прикрию кривду «наказами».

Бо правда або буде на вогні,

Або навіки стане між окопами.

І спитають колись у тишині:

«Хто правду ніс крізь попіл і біду?»

Не треба імен. Достатньо вогню в словах —

І позивний, що лишився на льоту..

Яблуні цвітуть.

Білі квіти, чомусь отруйні, наче ртуть.

Тут мали б бути рожеві плоди,

Але всі бруньки відрубали, як не крути.

І пройдуть роки, знову настане весна,

А я це все так і не «переросла».

Тиша на ґанку, тиша удома —

а людей навколо наче скувала втома.

І весна пройшла, і яблуні відцвіли,

і літо пролетіло, а плодів люди не схотіли.

І лежать тепер там, на траві,

яблука, гнилі всі, як і ми.

Чому війна тепер стала буденісттю?

Чому тепер нас не лякає смерть?

Чому прийшли оті - "за руский мир"

і розтрощили нашу Україну вщерть?

Чому прийшли"брати", які "за мир"?

Які брати, як Каїн, от-такі брати?

Чому, чому - питання риторичні,

на них ніхто не зможе нам відповісти.

Але завжди: хоч хто з мечем приходить -

на тих мечах й виносять з нашої землі.

може, ти справді трохи злий

і я це чую

я поруч тихо

наче вітер,

що прийде без вимоги

бути поміченим.

може, тобі хочеться когось інакшого

сміливішого, нового,

трішки з розбещенням

як перша гроза серед літа.

а я така, як ранковий туман

трохи з сумлінням

але тягнусь до тебе

теплим подихом весни.

наші слова розтікаються в тиші

мов легкі пелюстки по воді.

ми говоримо повільно

без гострих кутів.

і знаєш...тепло не прийде випадково

воно сором’язливе,

інколи сумне

але завжди воно відчує.

як травень, що проб'є кордон до сонця

крізь туманні ранки

так і ти дійдеш до мене.

і, мабуть, це більш ніж страхи.

це щось про руки,

що бережуть ніжність, не стискаючи розлуки.

і світ стає чистішим, легшим, незабутнім,

коли ти поруч, навіть трохи

Цеглинка за цеглинкою –

Руйнується пів світу.

Хитаються підвалини розвою,

Хоч роблені з граніту.

А мені так байдуже…

Так хочу жити!

Нехай міняються,

Стинаються епохи,

Як літосферні плити.

А я і друзі-скоморохи

Пройдемо всякі лиха –

Ми лишимо свій слід

Не гірш від Греції чи Риму.

І байдуже,

Чи буде на заваді старча пиха.

У цій горі, що не знає міри,

Ані стриму –

Проб’ємо впертістю прохід.

Ми покоління Z –

Ми знаємо свої границі.

Їх боронитиме кастет

Із творчості та сміху.

Хай попередники спочинуть,

Мов фараони у гробниці,

А нам – робити власне діло.

Ми виросли людьми

Між інтернету й технологій,

Ми вивчили дітьми

Марші війн та революцій.

Тож…

Знаємо без вас, як жити.

Я — мов хом'як, замкнений в клітці,

Щодня у колесі-долі біжу.

І наче на своєму я місці,

Але для чого все це роблю?

У цей світ прийшов без нічого,

І піду з нього також ні з чим.

Мене створив Бог... Хто створив Бога?

Чи є сенс у зустрічі з Ним?

Та чи це мої слова?

Чи це мої думки?

Чи я — це я?

Приспів:

Можливо, весь наш світ —

Лиш емерджентність біт.

І наше справжнє "Я" —

Це просто цифри в ряд.

Може, це все — гра:

Немає зла й добра,

І на землі усі —

Ми просто NPC?

Та чи не все одно, чи реальність реальна,

Якщо серцем я чую любов?

Неважливо, хто є автор програми —

Головне, щоб свій шлях я знайшов.

Мінятись може істина часто —

На це впливає погляду кут.

Мені природа світу не ясна,

Та усередині — я абсолют.

Нехай життя прописане кодом,

Детермінізмом визначено.

Я обираю сам бути Богом

І малювати своє полотно.

Так, це є мої слова!

Це все мої думки!

І я — це я!

Приспів:

Можливо, весь наш світ —

Лиш емерджентність біт,

Та наше справжнє "Я" —

Не тільки цифри в ряд.

Хай лише це — гра,

Тут повно зла й добра,

Та на землі ми всі —

Не просто NPC!

І мені все одно, чи реальність реальна,

Бо у серці я чую любов!

Неважливо, хто є автор програми —

Головне, що свій шлях я знайшов.

У попіл стер би свою душу тлінну,

Аби почути з твоїх вуст покірну,

Так заспокійливу, злегка манірну,

Не в міру хтиву і таку повільну –

Річ твою аж надто вже свавільну.

До цього знав я свою тяжку Долю,

Аж доки світ мій не упав тобою.

У темінь твою ринув з головою,

Хоч не готовий був я до покою –

Ти відібрав мою слабкую волю.

Все це ти обернув на свій манір

І злинув – не лишив себе надмір.

Тож важко це забути, ти повір,

Бо вчора був ти, наче лютий звір –

Того мистецтва древнього утвір.

Нехай сьогодні не прийдеш ти знов

І не розбурхаєш мою ти кров,

Але останні межі я пройшов,

Аби відчути холод тих оков –

Прийнять усюю хіть твоїх умов.

Тож хочу знов почути монолог:

Політ твоїх пожадливих думок –

Розпусніших за тисячі книжок,

Що їх читаєш завше межи строк,

Які зі мною взяв ти на зразок.

Ти обернув у попіл кров і плоть,

Розливсь у венах моїх, як та ртуть.

Я шепіт твій жадаю в тиші чуть,

Аби удвох нам сміло перетнуть

Кордон, якого ми згубили суть...

Малював світ носоріг,

На полотні лиш один ріг.

Жираф в багатоповерхівці жив,

Орендував одразу шість квартир.

Небом бігали примати,

Й так хотілося їм срати,

Що навколо туалетів,

Понаставляли монументів.

В магазин пішла вівця,

Залишилась без шерсті вся.

Блоха на лисині сиділа,

Коси розкішної хотіла.

Панда бігала, скакала,

Жиром вся позапливала.

Під травою й ЛСД,

Гасало голе шимпанзе.

Лінивець, бідний, хотів жити,

Тож прогавив все на світі.

Вовк храбрився, чуть не спився,

Благо його вік скінчився.

З особистими кордонами,

Намудрили їжаки,

Тож тепер у цілім світі,

Їх залишилось лиш три.

З пальми скочила левиця

"Я тепер немовби птиця"

Верещала всім у лиця,

Перед тим як приземлиться.

Вірш писав Єнот -" Борсук".

Нашкрябавши на сосні,

Він постскриптумом залишив,

Приписання у куті.

"Цей вірш не має сенсу, вам показалось".

Чи буде щасливий фінал у цієї історії?

Напевно, що так... Колись же ж ущухне шторм,

І під поверхнею навколИшньої акваторії

Океан заховається звіриним своїм нутром.

Муркотатимуть хвилі, знов бавлячися із берегом,

Будуть гоїти рани пляжів теплим піском.

Горизонт мерехтітиме розпашілим під сонцем маревом,

Розпливаючись, мов минуле, неозначеним тлом.

А я мружитимуся від грайливих сонячних зайчиків,

І усмІшка, напевно, торкнеться потрісканих вуст...

Ще б відчуть до повік дотик ніжних, знайомих пальчиків,

Щоб не бачить розкиданий поза спиною бруд.

16.03.2025

Ти ніби вийшла з грецьких міфів,

Людська, але захоплива Єхидно.

Ти ніби тезка – диких звірів

Та ніжних дів злучила воєдино.

Ти заразом проймаєш страхом

Та вабиш – дивною красою.

Ти разиш світ єдиним махом

Та зцілюєш народ любов’ю.

Ти обіцяєш квітку миру,

Та топиш, мов котят, у війнах.

Ти лагодиш столи до пиру,

Та звеш до себе лиш небідних.

Ти – наша мати, що в мережі

Родила не одне страхіття.

Ти сієш повені й пожежі,

О суперечливе століття!

Шукай її на полотні,

У пастці снів, у пустоті.

І не тікай від страхів дна.

Вона пройти має сама.

Знайду той пензля різкий змах,

Що на картині нашій лишив жах.

І не тікаю від страхів її дня.

Вона не буде тут сама.

Не біжи за нею вслід,

Це - її бій і її серця плід!

Ти не зможеш завжди захищать,

Має сама вона це подолать!

Піду за нею і це я спиню!

Хай як не пручається, її я знайду!

Пройти все самій - прямісінький шлях

до втоми і смерті, інакше - ніяк!

Сон - життя, сон - це смерть,

тихої ночі це жало.

Підлої пустки страшна круговерть,

Хоч би завтра настало!

Сон - життя, сон - це смерть,

Пасткою полотно стало.

Безсоння все розкида шкеребеть,

спокій у нас відібрало!

Біленька хмарина майнула

У блакитнім проваллі небес.

Що ховає просторова глибина?

Землі атмосфери рубіж?

Як сказати, така вже хвилина.

Залишається завжди сучасним дереву

До зими готуватись завчасно.

Скидати все зайве година прийшла.

Дарує свіжості подих осіння простота.

Як листок від’єднався від гілки,

Незворотно дістанеться долу.

Чи вартують уваги заслуги бувалі?

Листя опале – готово!

Зникнуть відбитки туги,

Різнобарв’ям наситяться очі.

Хризантеми були та будуть,

Творять види хороші.

Нагадали дитинство минувше,

На морозі стояли квітуче

Їх садила моя матуся.

На веранді у тітки бували.

До весни аромати дурманні.

Птаха крилом провела,

Над чолом пронеслась у повітрі.

Мабуть, не маленька вже я,

Бо не влазить у гойдалку дупа.

Що сказати, така вже нагода,

Милуватися жовтим листям.

Атмосфера життю не пригода ‒ захист,

Що обмежує ґратами власними.