Всі вірші

Я знов їду кудись у даль,

Не бачу вже навіть міста.

Усе пливе перед очима,

Але я бачу там людину.

То силует якийся темний...

Буцім пливе, чи що? Химерний.

От диво, він іде до мене,

Невже я ваблю цю візію?..

"Куди ти йдеш? Тебе ж зіб'ють..." -

Лунає з вуст моїх відкритих.

Та я насправді не бентежусь,

Мені вже байдуже на все.

Таких "химер" я бачу зчаста,

Вони ніколи не вмирають,

Але, коли про це згадала,

Почувся звук... Невже то Мара?..

Янгол все бачить,

Водночас - нічого.

Він бачить життя,

Але не своє.

Спостерігає той

За кожной душою,

А сам малий просить:

"Звільніть мене Боже!"

Він відчуває апатію, біль,

Нічого не вартий янгол малий.

У Бога любові він все благає,

Та він усе ще спостерігає.

Я грецька богиня

Набридло вже жити

І кожного дня

Рятувати людей.

Дивитись на мати,

Що тужить за Зевсом,

За батьком отим -

Безсоромним старим.

І скільки б актів не вчинила

Геракл завжди виграє.

А я усе життя тьмянію

На фоні брата і богів.

Одружились ми давно,

За примусом, та все ж,

Люблю тебе як Божий світ,

Коханий мій Альфред.

Я знаю,

Ти мене не любиш,

Але дай шанс побуть з тобой!

Усе благала, та то марно.

Коханий мій через 2 тижні,

Убив мене та закопав.

Для чого він зробив ці речі?

Аби коханку приховать.

Я лиш кохала тебе Фреде...

За що ти вбив мене отак?..

Ти розчленив мене на шмаття

І в різних місцях заховав.

Ніхто не знайде крім собаки.

Доля моя - суцільний жах.

Вона сиділа на ґанку своєї хатинки,

Дивилась на гори, що розрізають небо

До неї йшли витоптані людьми стежинки,

Крики сов неслися за смереками ехом.

Вона піднесла до вуст з чаєм чашку,

Вдихнула аромат Карпатьских трав.

Заплющила очі, щоб почути спів пташки,

І перерахувала про себе список справ.

Розтерла руки костляві й холодні,

Спробувала зігріти їх гарячою свічкою.

- Цікаво, ким я буду для них сьогодні? -

запитала босорка, яку звуть Євдокією.

Ангеліна Александренко

29.04.2024

Я художник, та не маю сил,

Мене втомив ось цей акрил.

Мої картини просто шлак,

Творю я їх вже абияк.

Колись я схочу все спалити,

Пошматувати, все убити!

А потім знов я сяду так,

Аби мазюкати тяп-ляп.

Ось так от і замкнеться коло,

Люблю я творчість, та не свою.

Картини мої - то дива,

Які побачить лиш Мара.

Прийшла з вечірки,

Було нудно.

А люди там які паскудні...

Ноги натерла,

Сама впала...

Фізично? Ні.

Морально впала.

Впала в глибини я безглуздя,

Прийшов "знайомитись"? Паскудство!

Все підбиває той клини,

А я мовлю: "Скажений він".

Ось якось так і пройшов вечір. А ви як, любі, всі в безпеці?

Місто без звуку... Там росте трава

До неба синього — полин-чорнобиль...

Світ покалічених ідей, забутих іграшок, смуток добра...

Там у тінях минулого спокій протестував,

Його тріумфом невміло бог заколисував... Всім карти сплутав...

Де юні душі? У пеклі чи раю? Ні, не зійти...

Межа між тими, хто проводжає в захід сонця... Не забуті...

Ті стіни пам'ятають сміх на вулицях... Безодню самоти...

Час на годиннику застиглий — завжди «без п'яти»...

Місто без звуку... На небі вирішили так... Винні зірки... Чиясь спокута?

~2018~

Залишайся диким. Твоя покірність — нонсенс. Вирує кров.

Де є небезпека — завжди твоя невгамовна шаленість, азарт.

Мені подобається зухвалість, ритмічна дотепність, вогонь,

Що закипає в тобі. Ти ж себе не зрадиш? Свій фарт?

Твій вогонь ритмом, але жваво в серцях

Знову рикнеш докором у мій крижаний погляд «забудь».

Я в тобі ніжним пороком, я твій холостий страх.

Мені з тобою — трохи... Тобі зі мною — у прірву... Мабуть...

Ясність уночі, але ти зарікався неодноразово.

Шепіт здіймав ураган почуттів, не давав заснути.

Вічна дикість сутність свою не зрадить ніколи,

І божевільним ритмом може весь світ захлиснути.

~2018~

Що під маскою? Стерто все білою пудрою.

У проріз довго снилися його очі. Хто знав...

Він був вітром, я — сонячним ранком... Забуте.

Шкода не головне... Головне він мені сказав.

То не попіл. Попіл лежав на обличчях.

На долонях чорнило. Своє він снігом стер.

Доля яскравим батогом грала в блискавицях.

Усі ми в'язні світу... Творець хитрий. І що тепер?

Назавжди я залишусь під маскою тінню.

Мені його тиша — заборонений спокій.

Стерто пудрою все, що було мішенню.

Накреслить нову. У його долі образ інший. Свій бій.

~2018~

Рибо моя, пливи.

Пливи якнайдалі

Мене тут скоро не буде,

Не буде ні мене, нікого з таких як ти.

Боги б мені сказали

Що тій, яка приходить коли погано

Більше пасує "білка" ніж "риба"

Дурня - скажу я, білка сумнівна тварина.

У дитячих казках риба приходить до старого

Що загубив віру зі своїми клопотами.

Пропонує всіляку хуйню, лестячи його,

Але складно добути щастя, якщо до цього не маєш нічого.

Який сенс вигадувати наві літери німій рибі,

Коли вона навіть не пам'ятає що казав хвилину тому.

Якщо дід не чує що сам говорить,

Така дурня не властива нікому.

Який сенс їбатись над рибою,

Яка не почує тебе як людина,

Який сенс пускати марні надії,

Якщо душа твоя вже спорожніла.

Старий творитиме незграбні діла,

Думаючи що рибі цікаво,

Що вона допоки жива, слухатиме,

Й стане тою, про кого його слова.

Пливи, рибо моя, пливи.

Пливи якнайдалі.

Мене більше ніколи не буде,

Не заважатиму тобі з землі.

На осінньому склі крапельки... словом «ніжність»...

Вітер виводить харизмою нові ритми та сни.

Усі акорди в пульсах Всесвіту... Дивовижність...

Тиша й ніч різнобарвні... Будують мости...

Відкрий та співай, пригадай, нагадай, наповни!

Сонце буває північним... Ховається вдень за склом...

Кришталики з неба? Це вогні Дороговказівної твоєму човну...

Чисте, зоряне небо... А я поряд... серця теплом...

Не гріють чужі очі... Я давно в чийомусь минулому... Зовні

Чарівне пір'я хороводом дарує завзятий спокій...

Янголів любити складно — в їх душах безодні...

...Тому, напевно, добре, що я не янгол, рідний...:)

~31•10•2018~

Вже французів бачим стяг? -

Кажуть Шан Ван Вогт.

Вже французів бачу стяг, -

Каже Шан Ван Вогт.

Вже настав тепер наш час?

Кажуть Шан Ван Вогт.

Оранжисти зблідли враз -

Каже Шан Ван Вогт.

А де ж висадитись їм?

Кажуть Шан Ван Вогт.

Їх зустрінем у Кільдаре,

Каже Шан Ван Вогт.

Селянину - що робить?

Кажуть Шан Ван Вогт.

Той анґлійський шмат - палить!

Каже Шан Ван Вогт.

То собі який візьмем? -

Кажуть Шан Ван Вогт.

В нас зелений прапор є,

Каже Шан Ван Вогт.

У дідів моїх він був! -

Каже Шан Ван Вогт.

Чи Ірландію звільним? -

Кажуть Шан Ван Вогт.

- Так, від моря - до лісів! -

Каже Шан Ван Вогт.

Будем вільними людьми! -

Каже Шан Ван Вогт.

Вітаю, добрий Творець! Де твої сходи до неба?

Я впав, не зійшов, та й рівень точно не «бог»:

Гучно «каркнеш» не там — у підземеллі затребуваний...

Бо «під копірку» не навчився... В мене крок, не стрибок.

Що такі, як я, блудні, тобі не перекажуть змісти

Про причини та наслідки? Вітер не наздогнать...

Б'ються чорні пір'я об скелі, шукаючи свою пристань,

А твої просвітлені посмішки — грішні... Простіше — не знать!

Біглим дертися в небо — згубна, безглузда справа.

Навіщо твої сходи, добрий? Тут і там самота...

Крук круку — крук... А ти ще й створив не вміло

Чорного в чорному, якому чужа твоя висота.

~2020~

Я не зможу розповісти тобі про заціпеніння.

Про те, як погляд вбирає відлигу хмар,

Що вони заганяють скіпки свого проміття

Як пливуть уперед, а ти зазвичай назад

Дивишся. Дивишся і раптом стаєш прозорим,

Неодмінно прозорим, — за мить і розчинишся весь

Наче біла пара, під якою незвіданість чорна,

Де простір безмовний, без пам’яті та перехресть.

Що тільки слова виливаючи голос всередині

З’являються цокотом анкера і циферблат

Повертає назад у години тобі відведені

І з’єднує мову та речі своїм: тік-так.

Можливо, і ти відчувала оте заціпеніння

І хмари крутили у вихор безслідного сну,

Та з ванної грала мелодію пральна машинка,

І ти поверталась з осколками в часовину.

30.03.2024

Кричить настирно ворон при дорозі

І скоро, ніби, горло надірве

І він один нескорено горланить.

Галасує: «Боже, та поміть мене!»

Гукає відчайдушно аж до ночі,

І в неї часу просить ще волать,

На жаль, вже сили він не має

І просить інших трохи верещать.

А ті пернаті дужче починають,

Ревуть вони ще гірше ніж один,

І відчай в серці молодому грає,

Бо й він остався теж такий один.

Один і вже без матері існує,

Без батька вже, без брата і сестер.

Одна його кохана бачить часто,

Та плаче завжди дивлячись на це.

А як їй не журитися ніколи,

Коли коханий квітами цвіте?

На цвинтарі пропитаному кров’ю

Уже давно нічого не живе.

І ворон той на кам‘яній могилі

Сидить один, кохана вже пішла…

І щоб не чути тих пліток настирних

Він гучно кряче над журбою сам.

Хотів би він зізнатись чорнобривій

Коли ще міг іти землею в слід

Та так страждання склалися майбутні

Не скаже їй, не зможе крикнуть це.

І чорні птиці нам отак віщають

Віщають смерть і муки нелюдські

Вони кричать і нас оберігають

Від чорної небесної імли.

Знаю, коли я піду, згаснуть усі зірки... Вітаю!

Твій тихий, бездонний світ може принесе тобі дива.

Я начебто завжди якимсь вогнем душі непідвладним...

Якимось забороненим бажанням бути... Скажи, я права?

Мої три крапки яскраво палають в тебе на шкірі... О, Боже!

Всесильним розумом обрізаєш фразу «Малий, облиш»...

Тобі сняться заборони заповітів... Мені воля мрії дорожче...

Думаєш, не вперше, але про головне завжди мовчиш...

Рвати коріння, зрізати насіння заборонених бажань, не снитися...

Мої виправдання знову не знаходять в тобі спокій...

Розумієш, я надто вільна пташка... Мені не залишитися...

...Ми десь ЗАВЖДИ, але тільки на паралелі ти — мій...

І за межею наша зустріч відбудеться випадково...

Екватором рівним палає обрій біля краю землі...

Ця полонена дійсність... Все наче по колу...

Але мої три крапки у твоїх комах душу та світло знайшли...

~2017~

Перетинаючи кордон мого неба,

Ти думав про літо, Прекрасне Тремтіння Душі?

Безкомпромісні «бути/не бути»... ганебно...

Чую тебе... До себе покличеш? Або знов апогей брехні?

Прожени — якщо хочеш. Поверни — якщо «треба»...

Якщо ні — відпусти. Чи прірва — твій міст?

Ти казав «мало тут раю, більше від пекла»,

Вірив в принцип, летів «під укіс»... В чому зміст?

Якби зістрибнув одразу, коли покликав ранок чи смуток...

Прозою не стали б кілька фраз на долі, в пітьмі...

А тепер «оголеної душі камасутра» здобута,

Що червоною ниткою зв'язала нас... Ні тобі, ні мені.

~2017~

Тривога серце розриває до нестями,

нестерпним болем сповнена душа.

В безсоннім сні блукаю довгими ночами.

В тім сні для мене ти немов чужа.

В тім сні тебе шукаю мила знову.

Так хочеться відчути ще оту любов.

В обличчя перехожих вдивляюся нервово,

твого шукаю там, а в жилах стине кров.

Огорнутий надією здіймаюсь до небес.

Ну де ж ти рідна? Тут тебе немає...

Тиняюся між сотнями примарених адрес.

Я чую як твій голос звідти долітає.

Я чую як мене гукаєш вдалині,

я вже біжу, ну зачекай хоч трішки.

Прокинувся... Я знову плакав уві сні.

Кохана, мені наснилася твоя усмішка.

Нестерпно проминає день за днем,

а я чекаю ночі, щоб заснути.

Прийди до мене уві сні хоча б дощем,

бо тільки тут ще можемо побути...

Вінтоняк Юрій

18,05,2023р,

Твої натхнення — символи крилами віри,

Вкрадливим рядком до дна бурею морів.

Внутрішнім повітрям слів розганяєш сірість,

Чекаєш біля причалу яскраві вітрила зі снів.

У думках сумніви, живими снігами у душу.

Завтра настане. Надія в тобі чутна.

Розквітаючи, серце, а не розум, слухай.

Всім дана посильна глибина.

~2020~

Кроком білими кристалами, біля сонної води мовчки,

Відблиски зоряного неба ховає місто нічне...

Таємниці та мрії життя поталим візерунком ночі

В бурштиновому ранку воскреснуть, нагадають про потойбічне...

~2020~

Весна лоскоче мо‌ї щоки,

Всміхається, виблискує світанками.

Десь там сміється море,

Припливом кличе, бризом грається з фіранками.

Знайти би спокій в світі болю,

Де соловей співа, бо дійсно злагода довкруж.

Пливу я річкою життя поволі

І мрію опинитися посеред мирних днів чимдуж.

Всередині жевріє віра,

Вона мене тримає за плече, шепочучи:

«Переживеш і горе, й біди,

Йдучи за серцем і собі не брешучи»

Хтозна, кому кортить так сильно

Нас випробувати, знесилити, знеславити.

Шматують душу й тіло спільно,

Нестримно прагнучи в саме‌ коріння ранити.

Весна прийшла, прийде‌ і перемога.

І буде синє небо без ракет і жо́вті по‌ля жнив.

Хтось ве́рнеться і скаже: «Вдома!»,

Хтось вийде: «Просимо ласкаво до країни див!»

08.03.24

Сонце, день. А я чомусь розбита.

Та життя міняється раптово —

Ти прислав мені в дарунок квіти,

І усе знов стало кольорово.

Ще й слова, яких давно чекала,

Вдаючи банальне спілкування.

Дав відчути, що я теж жадана.

Хоч й боявся так цього зізнання.

Вмить з'явилось більше різних сенсів,

Я тепер всміхаюся щасливо.

Напечу тобі вишневих кексів

Та чекатиму побачення мрійливо. ❤️

...Присвячено всім дівчатам, які загубилися у «пітьмі» своїх думок! Любіть себе, цінуйте себе, бережіть себе, бо ви того варті!🙏🤗☀️🫶...

~•••~•••~•••~

Ступаючи вперед, не обертайся... Крокуй легко!

Твої рядки будуть з тобою... Світ вдихаючи, виростеш іншою.

Усі правди в душі вірою є, ластівко.

Диво — світ серця. Посмішку в кишеню, і будь щирою.

Щасливою склади простори, не вибравши брехні.

Резонно файли осмислити, та все по місцям:

Пропиши заново дієслово сенсом «жити», розмалюй дні.

А попіл з сумом геть із-за пазухи. Віддай вітрам:)

~2020~

Відеокліп можна подивитися у вкладці «Буктрейлер»

~Надихнув м/ф «Корпорація монстрів»~

Саллі*, ти коли-небудь думав, що там далеко-далеко?

Там глиб океану чи інша чужа земля?

Хто там мешкає? І скільки в них зіниць?

Що вони цікаве думають про землян?

Як гадаєш, чи є в них чисті джерела? Рудники?

І інші ресурси з дієсловом "жити"?

У них там мир? Або, наче дурні метелики,

Граються у "війнушки", так і не навчившись любити?

А чи є в них здатність — віра в добро,

...Або як повітряна кулька, доки не лопнула, парити?

Може для них наше небо лише скляне дно,

І вони бояться його салютом на свято розбити..?

А зірки, гадаєш, дивляться рідними світами на них?

І що для них сонячне чи місячне світло? Таємниці планет?

А чи є у них Місяць? Або супутників купа інших?

Саллі, раптом у них Сонечка взагалі немає, тому багато халеп...

Все думаю, як вони там, догори ногами... з небес?

Кривим відображенням чи з мріями про інший час?

Хтось до нас переселиться, якщо у них там... «воскрес»?

...Давай «Ласкаво просимо» мушлями викладемо,

Раптом дивляться зараз звідти... далеко-далеко... на нас...

~серпень•2020~

*Джеймс Бі Салліван («Саллі») — волохатий і сильний монстр з короткими рогами й синювато-зеленим хутром у фіолетових плямах.

Море — солоний принцип.

Сіллю на рани безбожно.

Рифи — шхуногубці.

Вітрило розірване — так можна.

Рай — це там, де серце.

Там навіть занепалий літає.

Хвилюється за інерцією

Море... Може рай уявляє?

Сирени дурманять душу...

Корабель-Привид... Вітаю!

Світ цей вітром підслуханий...

Рай, там, де ти... Знаю.

~2019~

Я ненавиджу землю Донбасу, її вязкість, бридотну сиру

Як кайдани одягнені носиш, з кожним кроком сумуєш вагу

Скільки крові вона вже поглинула?

Скільки висмокче спраглих життів?

Наче шлунок гадини повзає і ковтає своїх й ворогів

Я ненавиджу землю Донбасу, її звуків відлуння глухі

У районах спустілих, покинутих, лиш війни чути гуркіт лихий

Вирви реготу в божевільній агонії

Друзки спалених нині надій

Все це чути лиш тут... Та емоції, вже не має ця хвиля подій

Я ненавиджу землю Донбасу, її сірих пейзажів кривих

Лиш руїна й покинуті марива, що гуляють в будівлях пустих

Тут життя лиш у норах - катівнях

Бється в стінах, шукає ріллю

Тільки вибухів зарева, вкроплення, додає в сіру фарбу вогню...

Я ненавиджу землю Донбасу, її спогади, щирі й важкі

Память втрачених друзів, загинувших, перетравлених в жерлах війни

Їхнім подвигам зведено памятник!

Терекони.... Ось цей монумент!

З часом ехом лунатиме - дзвонами, в поколіннях застиглий момент...

Голову до неба, що щільно набите зірками... Не впіймати,

Не приборкати мереживом ночі попіл кави... Розвіється.

На світлому темними плямопрогнозами світ не пізнати,

Не втримати час у полоні... Ніколи не схилиться!

Біла земля — для душі це випробування.

Що не згоріло — обуглилося, у горні зміцніло.

Чорна кава була дивною спробою знеболювання...

...Неосяжна ніч кришить долі снігом на землю вміло.

~2020~

Світ попелом усім... Стань пташкою, але особливою,

Хто, обтрусивши морок, може літати, собі пробачивши любий мотив.

Бачив всілякі я світи... Твій у плямах, але не зламаний.

Не кажи, мала, мені про вдачу... Темрява - світла негатив:)

Пекло — страху рай. Рішення словом «рівняння» марно скаргами,

Поки у тобі сумніви та біль... Вирує кров.

...Пташка кидається на терни... Момент після падіння —

Згорає в попіл, але, здійнявшись, воскресає знов.

~2020~

Прожив плазун під каменем віки,

В похмурі дні у сонце втратив віру.

Коли ж нарешті ясний день прийшов,

Проміння люто обпікає шкіру.

Боїться він, не вірячи очам,

Тремтить в страху обпеченим згоріти.

Він так давно забув про це тепло,

Не здатний пригадати, як радіти.

Невже мені це світло і тепло?

Невже і я його нарешті вартий?

І шкіра сіра і тверда мов скло,

Спадає з нього під небесним гартом.

Не бійся, друг. Скидай старе дрантя.

Стань як колись був - кольору сапфіру.

Хай світлом Сонце поверне життя,

Хай у любов верне забуту віру.

З лівого боку б'є серце,

А з правого боку – я?

Біла сорочка, здається,

Любови міцна тюрма.

Сніжна тканина, мов ґрати,

Роздряпує шкіру рук.

Знов брешуть гадальні карти

Про нас і зустрічний рух.

Дрімає солодка мрія

Межи павутини вен.

Я б'ю, я хапаю тіні

Десятків схожих імен.

Ти звешся буденно й просто,

Та все навкруги чуже.

Піди мені, серце, на поступ,

Не ріж мені вен ножем.

З лівого боку б'є серце,

А з правого боку – ти?

Біла сорочка – фортеця,

Звідки мені не втекти.

Ти є, твої очі – солод,

П'янкий, манливий полон.

Мовчить про відоме доля,

Мовчить про незнане сон.

Уразливий білий колір

Черствіє плямами сліз.

Чорний не зрадить ніколи,

Чорного повно скрізь.

Зіллюся з пітьмою ночі,

З десятком чужих імен.

Пасує чорна сорочка

Моїй павутині вен.

Темрява засміється,

Відомі секрети їй:

З лівого боку б'є серце,

А з правого боку – ні

Ц!

Серпень, 2023

Збірка "Косу перебинтую стрічкою"

По землі янгол блукає. 

Добро усім він дарує. 

Не один вік гуляє. 

Він не літає...

Його крила давно зламані, та попри це свято вірить у свій злет. 

Він хоче назад на небеса та цьому не бувать.  

Знову своє серце відкриває та чужі лікує. 

Як шкода, що з тріскотом розіб'ється. 

Що ночі молиться Творцю зі слізьми на очах. 

Прощення благав за дурість свою. 

Та знову довіряв. 

Життя його не вчило, знов і знов все те саме. 

Злети і падіння. 

Біль та сльози. 

Та вогонь надії жеврів у серденьку:

" Не всі вони такі " 

А мозок стомився вже давно промовлять:

" Дурень " 

Він намагався сягнути небес та щоразу падав об твердий асфальт. 

Рани кровоточать, він ридає та байдуже усім.

Блякнуть почуття. 

Йому все болить. 

Багатьом сказав прощавай

Не все гаразд. 

Він крила сам обірвав, щоб більш не вірить у дива. 

Самотній одинак любові випивши болючий яд зненавидів себе ж. 

Він так звик до болю, що не вбачав жаху усього. 

І кожен раз немов закляття промовляв:"

Винуватий лиш я один

Вина моя у доброті. 

Боже, забери цей біль. 

Позбав рис слабких та силу даруй. " 

Вдарив дзвін.

Він лякав. 

Все боліло до нестями.

Я помирав, забуваючи синії небеса. 

У вогні згоріло серце.

Мені більш не боліло. 

Залишилась лиш образа та ненависть. 

Спогади немов туман.

Я мусів забуть. 

Я мав би простить. 

Та увесь біль, що пережив поверну у тисячу раз сильніш.

То ж нехай проклинають сині небеса. 

Хай молять про прощення Творця. 

Та я все одно прийду. 

Адже імення мені Карма.

кулі.

патрони.

хата - решето.

сканери.

дрони.

бите плато.

танк наче файєр -

на магістраль.

корчами файний

орка-москаль.

зліва та справа -

кіптява, дим.

кепські там справи -

смерть поводир.

клуні та зруби.

вирви.

хрести.

криками руни -

озови мсти.

огневий омах.

примха.

пиха.

в розрух,

в розломах -

січа лиха.

гніт та неволя.

гадини слід.

стека недолі.

дотиком світ.

множаться гроби.

спалений плот.

брудом в окопи

злоба незгод.

колосом жито -

чорна зола.

колами хитко

зашморги зла.

гуркоти.

вибух.

струси небес.

простору вивих.

скрегіт та стрес.

зліва та справа -

кіптява, дим!...

...кепські там справи -

смерть

поводир.

А сьогодні - попутні вітри,

Небо чисте і лагідні хвилі.

І на реях стрімкі клівери

Розгорнулися - чайчині крила.

Скоро якірний цеп загримить,

Скоро обрій розгорнеться колом.

Ми чекали так довго цю мить.

То чому ж тобі не по приколу?

Як гнітили тебе сніги,

Захолодне пальто й рукавички,

Як було тобі не до снаги

Врешті кинуть шкідливі звички.

Як безцільно минали дні

Як один один з одним схожі,

Як залишилися ми одні

Серед стін і поміж перехожих...

Як приївся вечірній джаз

Випадкових під'їздів й балконів,

Як ніхто не чекав на нас,

І як мерзли весь час долоні,

Як втомилися день у день

Йти із дому, долаючи втому.

Ну а зрештою, в нас давно

І немає ніякого дому...

Я і ти заблукали між слів,

Оббивати обридло пороги.

Ми лягали й чекали снів,

У яких нам насниться дорога.

Ми з тобою хотіли втекти,

Ми так довго чекали моменту.

Нам брехали з дитинства весь час,

Що відкриті усі континенти.

Що і сни, і думки, і любов -

В каталогах, підручниках, мапах.

Що померли вірші й рок-н-ролл,

Залишивши лиш затхлий запах.

Що не треба нікуди йти -

Всі красоти в екранних заставках.

Здобувати, мудріти, рости -

А замовити ліпше доставку...

Та тепер корабель на плаву.

Ми з тобою нарешті на волі!

Чуєш? Хвилі припливу ревуть,

Б'ються в скелі при березі голі?

Час рушати, покинувши все,

І знайти своє місце під Сонцем.

Час дізнатись куди віднесе,

Де із снів тепле дому віконце.

Де зустрінуть обіймами нас,

Де без нас теж самотньо і сіро,

Сумували за нами весь час,

І чекали, втрачаючи віру.

Теж хотіли шукати шляхів,

Теж збирались рушати в дорогу,

Теж чекали на ліпший із днів,

Щоб минуле лишить за порогом.

Тож мершій! Піднімайся на борт!

І лиши цигарки й запальнички!

Добре, добре. Пальто прихопи.

Ну гаразд. 

Рукавички.

Перед сонцем над землю встають білосніжні тумани.

Не дивися в них краще. Краще у них не вдивляйся.

Краще спи, доки світло високо над світом не стане.

Краще спи, краще спи.

Краще не прокидайся.

Я дивився. Я бачив неясні загрозливі тіні.

Ніби падали долу прадавні померлі дерева.

Ніби встала вночі на заправці самотня машина.

Відчинились дверцята.

Та не вийшли із неї.

Ніби міст, а на ньому навіщось збираються люди.

А коли опівночі збираються сотні і сотні,

В мить вони розцяцьковані рвуть у руках ляльки вуду.

І летять у безодню.

Летять у безодню.

Ніби люди лягають спокійно у спальнях до ліжок,

А на ранок вже поруч немає дружини, дитини.

Та вони не питають. Вивчають переліки знижок.

Попиваючи каву.

Проглядають новини.

Ніби в сірих туманах сади, що вродили нівроку.

І обтяжені крони склепінням стоять над дахами,

І в траву глухо падають стиглі плоди, повні соку.

Під деревами тиша.

Померлими повна птахами.

Спи до ранку. Не смій зазирати в тумани.

Доки спиш - доти вірити можеш в облудну безпеку.

Та ледь очі відкриєш - на тебе почнуть полювання.

І до ранку потонеш.

Як метелик у глеку.

Я розкрив таємницю - побачив на власнії очі.

Мертвий слон впав додолу і світ вже давно нахилився.

Тож немає майбутнього й марні катрени пророчі.

Ми сповзаєм донизу.

Щоб хаос порядком напився.

Мов повітряні кулі, легкі і барвисті,

ми з тобою злетим над знервованим містом,

залишивши внизу всі жалі і тривоги –

вільні, наче птахи, всемогутні, як боги.

Нас гойдатиме вітер на теплих долонях,

на хмарках покатаємось, наче на конях,

ти мені подаруєш веселку яскраву,

срібні перли дощів у зірковій оправі.

Ми станцюємо танго у сонячній зливі –

божевільні,

закохані,

дуже щасливі.

17.01.2017

У тім Мінливім саду з якого згодом виростуть багатоповерхівки,

Ми сиділи в альтанці навпроти одне одного

І говорили про твою непевність, і про те чому

Ти не можеш дозволити себе полюбити.

Якщо це були відмовки — то, браво! я визнаю —

Гра у щирість вдалася, талант я оцінюю високо,

Коли твої очі немов проривалися крізь пітьму

А вуста говорили: « якби ж ти зустрівся мені раніше,

Задовго до болю».

«До нього?»

«Так, до нього, до першого, розумієш, я, —

Я всього кілька кроків не дійшла до твоїх обіймів,

А він обезкрилив мене і я стала безнадійно земна,

А такою, повір, я й даром тобі не потрібна. Віриш?»

«Я тебе проведу».

«Ні, не потрібно, прошу, не заходься віршами.

Обійми мене, чуєш? Просто мене обійми.

Допоки я зможу цілунком безрадісним втішити,

Я ще трохи побуду у нашім з тобою саду».

13.01.2024