Всі вірші

Різдво це не дата. То є відчуття.

Моліться за тих, хто пропустить свята.

Хто поклав у боях власне життя,

Пройшов через браму святого Петра.

У вас на столі є святкова кутя,

За столом вся родина і тиша свята.

А хлопець в окопі молитву чита,

Шукаючи зірку, що в небі зійшла.

На вулиці весело Щедрик луна,

Ялинка яскрава осяє міста.

Та тихо за спинами ходить війна,

Збирає загиблих до свого гнізда.

Різдво не в соборі, не в сяйві ялин.

Воно у душі, серед втрат і руїн.

Ми мрії віддали за різдвяні дива,

Щоб дома спокійно зустріли свята.

Вона би хотіла забути той день,

Жбурнути в сміття, наче гниле яблуко,

Та весь кошик чорний, й жоден геній

Не знайде там цілого чи не зів’ялого.

Дні все дрібніли та тліли в попіл,

Вона кашляла хрипко, ковтаючи пил,

Пам’ять палала — суцільний опік.

І лікуватися не було сил.

Чекала зверху неясної вказівки,

Але затаївся на небі Бог,

Жадала вже хоч якоїсь кінцівки.

І раптом почула, що путін здох.

Повільно з землі підняла насіння,

Покрутила між пальців туди-назад,

Нахилилася тихо і в землю посіяла.

Буде дерево. Буде сад.

Сьогодні заплакала, бо порвався пакетик чаю..

Кричала так голосно, що, здається, чули сусіди.

Ненавиджу дні, коли за тобою скучаю.

Ти забрав пів мене, серце вирвавши слідом.

Зранку, коли вмивалась, так пусто стало

Що готова була прямо там втопитись.

А перед тим розізлилась, поки читала

Бо здалось, що це ти мені знову пишеш.

Серед сотень істерик ніхто не побачить моєї,

Хоч втомилась сміятись, але одягаю маску.

Ненавиджу сон, в якому я стала твоєю -

Погрався й зломав, ніби дешеву прикрасу.

Сьогодні я плакала. Безжалісно била посуд

Збирала деталі і знову кидала об стіну.

Болі немає. На серці залишився осад

«Навіки з тобою» учора. Сьогодні покинув..

Я чую всіх, лишень мене не чують...

Я тінь озер, вітражна сила болю,

Німий кінець, подібний току дня.

Чи вибір я? - Всього лиш дотик роллю

Незмінних жил, в яких тече зима.

Я чинний лист, пожовклий десь у хмарах,

Пологий бій, що пише сіллю див,

Непевний звір, що вічне в'яже в ранах

І знає крики всіх далеких нив.

Я пла́чу в тиші - очі лиш для сміху,

У ньому - кава,.. хай із молоком.

Усі лиш бачать кожен день потіху,

Розбиту маску, стерту білим сном.

І я сміюсь... Та знали б ви як тісно,

Де поміж вами висне тонна слів?!

І я вас чую... Тільки рідкість, звісно,

Як хтось спитає, ЯК я, в ролі жнив...

18.10.2025

В одній із одеських контор

Взялись фарбувать коридор.

Бо впали на фірмі продажі.

Казна – наче банк після кражі.

– Ми зробим ремонт по феншую

Й контору свою розбудуєм!

І меблі взялись тасувати –

Столи всі місцями міняти.

Тягають два дні без устану

Ще й лаються без перестану.

Заходить в контору бабуся

Й питає: "А що тут стряслося?".

– Та справи ідуть в нас неладно,

Бо меблі стоять тут нескладно.

– Колись, як була я малою,

В кімнатах були тут покої.

Дівчата професії давньої

Роботу робили тут справно.

Бувало, доходи теж падали,

І власники також не ладили.

Але тут не ліжка совали,

А тільки повій поміняли!

Мораль тут така, як і всюди –

Для розвитку треба щоб люди

З мізками ішли на посади.

А то як дірвуться до влади

Лише одні лозунги тусять.

А люди розхльобувать мусять...

Знаю: віск осідає в легенях жовтою плівкою

Знаю вереск тривожних думок і міжреберний щем

Знаю як воно в скронях скрипить затяжною платівкою,

Чи стікає по стріхам останнім осіннім дощем

Бачив те, що по цей бік війни ніхто б не побачив:

Сотні змучених, скривджених душ, сяйво тисяч пожеж

Знаю те, що ніколи в житті я собі не пробачу

Тих даремних, оманливих спроб, що вже не повернеш

І коли небосхил підпирають за хмарами гори,

Чи то сонце стікає промінням вздовж попільних хмар

Чую як все навколо кричить, все навколо говорить

Одночасно про тиху нудьгу і одвічний кошмар

Ой сало, сальце ти смачненьке,

З хлібом житнім - запашненьке

З часником ти просто - мрія

Йде по хаті перепія

Вже й сусід прийшов до хати

Каже: "Дайте скуштувати"

Сало він поїв нівроку

Вийшов у двері тільки боком

Тож свиню свою шануйте

Їжу їй не шкодуйте

І завжди у вашій оселі

Будуть ситі всі й веселі

Заледве зустріла цей клятий світанок,

Ти знову приснився. Який раз уже?

Втомилась від гордих дорослих мовчанок;

«Кохаю», а потім сумління гризе..

Давай на хвилину заплющимо очі:

Нарешті так тепло в кімнаті моїй.

З тобою безсонні темнії ночі,

Кава для двох. Тепер тільки мій.

Поцілунок на шиї, рука у волоссі

Чарівний твій голос так ніжно тремтить.

Ти - особливий, мені не здалося,

Побудь біля мене хоча б іще мить (...)

Будь ласка, не йди. Дай щастям напитись

Так довго чекала на тебе, мій Рай.

Якщо нам удвох судилось розбитись -

Я зроблю усе, тільки ти не згасай.

В тобі потонула, дихати важко

За руку тримаєш. А може - здалось..

Реальність чи сон - більше не страшно,

Я втратила те, що і так не збулось..

Зустріну вчергове самотньо світанок,

Набридло уже ковтати цю біль.

Гірка сигарета, на цей раз остання.

«Дівчинко, більше кохати не смій»..

Сховай своє тіло - і з ним розіб'ю́ться устави:

Небачені очі не стануть метою комет,

Неторкані плечі не змінять тривкої заграви,

А щастя не куплять за роллю омитий мольберт.

Сховай свій анфас, придивися до міста у профіль,

Почуй непочуте: ми надто загрались в людей.

Немає нікого, хто б славив невідану повінь,

Знаючи силу морських, неживих орхідей...

А душу сховаєш - тебе вже не буде НІКОЛИ,

Зрівняються ночі, замерзнуть квітневі дощі.

Розтануть хмарини і золотом стелені доли,..

І тільки дерева не зрушать свої вітражі...

06.10.2025

Донька листопада з присмаком грудня —

крижинами покрите золотаве листя.

Впливає на минуле й передбачає майбутнє,

квітка серед холодного бетону середмістя.

Від її настрою залежить погода,

тому метеорологи завжди помиляються в прогнозах.

Іноді її не розуміє й сама природа

і перед нами постає в дивних метаморфозах.

Саме для неї восени квітнуть каштани,

і дощ йде лиш для того, щоб пахло азотом опісля,

а ріки широкі, наче бойові шрами,

для неї розливаються полями, мов пісня.

Саме для неї влаштовують планети паради,

а птахи граціозно перетинають небо в ключі,

тонкими струмками салютують їй зорепади,

так швидко і тихо, як діти ростуть уночі.

Мозаїка хмар пливе по небесній блакиті

Лиш для того, щоб вона розрізняла в них химерних тварин.

Віддавати, як апостол вчення, себе їй кожної миті -

Найголовніша із відомих мені доктрин.

19.11.19

Ти не вигорів.

Ти просто горів не там.

...

Не ту усмішку чекав на вокзалі.

Дарма вірив щирим очам,

Що спалили тебе без жалю.

Не для тої писав вірші

Дарував ти чужій троянди.

Діставши до ядра душі -

Відірвала одну мільярдну.

...

Залишила на півдорозі

Не озирнулась, хоч ти кричав.

Її гордість в віршах і прозі,

А ти тихо собі помирав..

Не до тієї тягнувся руками

Ніжне серце віддав не тій.

Тихі сльози, що лив ночами,

Забувати прошу не смій.

Ти не вигорів. Тебе поламали.

Клята правда така гірка.

Якби знав, що з тобою стане -

Дарував би клеймо «не та»..

І не треба вже слів казати

Щоб достукатись до душі.

Твоє серце навіки в ґратах .

...

Співчуваю.

Не там ти горів..

Такі, як вона, не вміють навіки

Від болі вночі не ридають в подушку.

Якщо вже так сталось - роз'єдналися ріки -

Стане легше душі. Не розкаже подружкам.

Не хочеться серце таким відкривати,

Триматись за руки, сміятись до сліз.

Зустріч з такими завершити варто

До того, як пам'ять намалює ескіз .

Таких, як вона, зрозуміти не важко,

Та погляд зневажливий ловить завжди.

Таким як вона ніколи не скажуть

«Без тебе не можу. Залишся. Не йди»..

Після таких залишаються шрами

Там, де раніше горіла душа.

Знову настане холодний світанок -

Таких, як вона, ніхто не втіша...

Що ти робиш зі мною, діво із пекла?

Що ти робиш зі мною, та Діва?

Не давши хоч на мить відвести свій погляд від тебе,

спокушаєш ти душу мою,

спокушаєш ти й тіло моє.

Де ж тобі край, тая Діво, що ніби з раю прибула ві сні?

Де ж мені спокій шукати тепер,

якщо навіть у сні не можу здобути його?

Я буду шукати тебе, моя Діва,

навіть якщо це — звичайний мій сон.

Ти — моя єдина надія,

зараз принаймні єдина.

Я... Я... не зупинюсь ні разу, доки мої вуста не торкнуться тебе,

моя Діво зі мрій.

Доки мрії мої поєднуються зі світом ось цим,

у мені ще буде жити надія.

Задля моєї мети я готовий спуститись до пекла

та піднятись з мертвих десяток разів!

Якщо прийде момент,

я зустріну тебе не уві сні.

Чорний туман, що застиляв мені зір, вмить розійдеться,

та я зроблю все, щоб ти була щаслива!

Мені снилось, що я розлюбила

Як же солодко спалось тоді.

Жодна рана в ту ніч не кровила

Не шукала я сенсу в тобі.

Так байдуже, так легко в мить стало

Не прийдеш ти на спільний поріг.

Моїх мрій троянда зів'яла.

Не з'явитись - найкраще, що зміг.

Той найближчий - тепер невідомий

Неважливий «важливий» дзвінок.

Забувається вечір не вдома,

Та немає, на жаль, кнопки «стоп».

Знов настане туманний світанок

Змінить сон пустота наяву.

Обіймаю тебе наостанок,

Розбиваючи душу свою..

Осіння депресія стукала в двері,

Холодна, безжальна печаль.

Минулого разу ми бачились в сквері

На тобі була чорна вуаль.

В тебе були ключі, ти приходила часто

Серед ночі. В чотири. На чай.

Зазвичай, не дзвонила ніколи завчасно.

Ще зустрінемось. І ніколи - прощай.

З чим на цей раз прийшла? Що принесла з собою?

Сигарети з вином? Арбалет?

Тихо вночі посидим з тобою

Поїмо учорашніх котлет..

Я чекала на тебе. Ти мені необхідна

Щоб могла я себе віднайти.

Депресія стукала так жалюгідно

Не змогла не відкрити.. Зайди..

я люблю малювати тебе фарбами:

акрилом, пастеллю – змазано.

або чіткими-чіткими лініями,

лайнером чи олівцями.

і хоч, насправді, я малювати зовсім не вмію.

але ж, врешті решт,

краще за все я пишу тебе літерами.

тож прийми свій портер,

в повний зріст,

із речень просочених

словами пестливими,

з ніжністю

складений,

моїми руками.

Червоне яблуко зірвалось

І покотилось по землі.

На гілці вчора наливалось ‒

Сьогодні долі вже лежить.

Його життя минуло тихо,

Ще розпочавшись навесні.

І пролетіло, наче літо,

Гарячим спогадом землі.

Стоїть задуманий, барвистий

Осінній яблуневий сад.

І тільки подих вітру чистий

Кружляє сумно листопад.

Під кронами звучить прощання,

Далека тиша стука в грудь,

І в цьому тихому мовчанні

Буття знаходить інший путь.

Усе минає ‒ й сад старіє,

І час спливає, як вода,

Лиш осінь нитками надії

Гаптує килим про життя.

Я тобі витирала сльози,

Наливала гарячий чай.

Обіймала тебе в морози

Забрала всю твою печаль.

Я твої зігрівала руки

Наче тінь я була тобі.

Замовкають ніжності звуки -

Давай стрінемось знов уві сні.

Я твоя в паралельному світі

Ароматом німої весни

Залишала пелюстки квітів

Там, де болі були сліди.

Став моїм рятувальним кругом

Тихий голос вранішній твій.

Я твоїм хочу бути другом

І не знати нікого. Лиш мій.

Так, твої витирала сльози

Розуміла, що я - не я.

У душі поселились грози -

Та ще гріє усмішка твоя.

Гра в мовчанку колись нас згубить

Для самотності тиша - друг.

Поруч з тими, кого не любиш

Надаєш перевагу сну..

У темнії жовтневі ночі

Коли шурує дощ в пітьмі

Так наче сама ніч шепоче

Мені

Не шарудить промокле листя

І горда лиш горобина

Стоїть одягнена в намиста

Одна

І не поскачуть вже каштани

Натерті й змочені в воді

Так, як це було у дитинстві

Тоді

Разом з дощем шепоче вітер

Осінніх тих пісень своїх

Узимку буде трохи сумно

Без них

А люди на сумном їбалі

Пиздують в цю їбану ніч

Я ж в рот їбав десь пиздувати

Це діч

Гарячий чай, шмат хліба з маслом

Варення в вазочці смачне

Та манять дощ, каштани й вітер

Мене

Малий ще хлопець, а вже солдат,

Стоїть в строю воєнним.

І управляє їм комбат вручивши автомат.

Ти став солдатом їм покірним.

Ти вже втрачаєш сили, боротись безкінечно.

Але твій дух єдиний, і все пройде безпечно.

Тебе підтримає кохана, яка чекає тебе в дома.

І не покірні ті зітхання які лишає тобі втома.

Але вона все переборе з тобою поряд буде йти.

А ти зумій тепер для неї гори принести.

Ви знайдете ті душі що вам належать на віки.

Тоді коханню не завадять ніколи жодниє плітки.

Не буде іншої такої жінки, що покохаєш на роки.

Тримай її за руку міцно,не втрать її прошу тебе.

Бо в той момент коли відпустиш,

Не зможеш більше відшукать себе.

Захмаряться в тобі сумління,

Чи правильно ти все вчинив.

І чи настане те прозріння

Коли ти серце відчинив.

Проминають сніги...

Проминають збезчещені весни,

що не встигли своє дорости,

доцвісти, понести...

Прошу, рідний, тебе:

- Хоч травинкою…

віттям шелесни,

як відлуння надій,

бо у всьому вчуваєшся ти.

Наші дні обікрав

божевільний сусіда-злодюга.

Сіра мла самоти

краєвид сподівань затягла.

Поміж наших сердець

кілометрами множиться туга,

проминають життя,

не ввібравши достатньо тепла.

Ти в мені – мов зоря,

що дарує натхнення і світло

і повсюдно веде

сподівання в здійсненність бажань.

Я прошу Небеса,

щоб між бід сьогоденності квітло

почуття наших душ

попри витівки випробувань.

Лиш тобою живу…

Шепочу молитви в сновидіння

збайдужілих ночей,

що відвикли від ласки й утіх,

і у Бога прошу піклування про тебе,

спасіння

від ворожих очей,

від нечулих вогнів навісних.

Знову осінь несе

золотисту порошу світами.

Відлітають птахи,

щоб деінде притулок знайти…

Проминають сніги…

Та любов не минеться між нами,

кровний Всесвіте мій.

Я воскресну лиш там, де є ти.

Я не скажу.

Я не скажу тобі як важко,

Не бачитись з тобою кілька днів.

Я не скажу, хоч може й варто,

Про сотні згашених свічок вогнів.

Я промовчу.

Я промовчу як потребую дотик,

Що краще за обійми не знайти.

Що заспокійливе для мене - твої ноти,

Що найбезпечніше буде - просто втекти.

Я не скажу

Про що молюся щовечора й щоранку,

Про що пишу вночі у свій блокнот.

Про гуркіт серця о 6, на світанку,

Про те що є між нами мов фокстрот.

Я напишу.

Я напишу тобі одного разу,

Про те що в моїм серці живеш ти,

Про що пишу вірші, про свою музу.

Що я люблю тебе. Але чи ти?...

© Ілона Грицкевич

Ніхто не знав, чого боялась,

яка була, й кому мила,

завжди любити намагалась

усіх і все, і цим жила.

​Життя любила, чи терпіла,

вона й сама не зрозуміла,

чого хотіла́...

Так хотіла!

Прекрасне бачити в усім,

і завжди мріям піддавалась,

так гарно марила у снах.

​Але життя — така прима́ра,

воно не сон, не сон, на жаль.

Вона писала і чекала,

щоб змінилось хоча б щось, хоч раз,

але життя — така прима́ра,

воно не зміниться без нас.

Дівчино моя, я ридав над долею своєю;

З кожним присмерком – журба і все тяжче з нею...

Знаю, знаю – незабаром, на заході дня,

Понесуть мене із плачем – спочивать щодня.

Ти побачиш із віконця саван білий мій,

І затиснеться від смутку погляд твій сумний.

Дівчино, я плакав і ховав палкі слова..,

Та застигли сльози в перлах, мов сама весна.

Я з нанизаних коштовин низку склав тобі,

В пам’ять днів моїх пройдешніх – одягни собі.

Затамую подих, розплющу очі —

хай туманом розсіються сумніви.

Бо без тебе — безсонні ночі,

наче вулиці, що збезлюдніли.

Я пройду кілометри з каменів,

по дірявих асфальтах від куль.

Босоніж хай — ногами зраненими.

Прихисти мене, полікуй.

Будь сильнішим,

дозволь мені слабкість.

Розпалися в мені цілющим вогнем.

Я обіцяю — розвію важкість,

двері відкрию своїм ключем.

Не стій, не дивися затуплено.

Ти торкайся, вивчай мене…

Навіть якщо все у світі цім куплено —

попроси, і любов моя тебе огорне.

Ранки на кухні стають все частішими,

В самотності - тиша лиш ворог.

Очі, що були тобі наймилішими

Залиті пекучим горем.

Сьогодні я стала тобі непотрібною -

Не буду битись об стіни.

Серцем навіки залишуся вірною,

Не боячись провини.

Довгі гудки замінили вітання,

Кава гірка від болю.

Мрії мої зламало зізнання -

Пахнуть ще ночі тобою.

Як же болить. Хочеться птахом

Злетіти увись і розбитись.

Світле майбутнє наповнене крахом

Тих, хто не вмів любити..

Напевно, про все в світі вже написано

У формулах, у звітах, в римах теж,

Бо Всесвіт дуже схожий на ту писанку -

Яскраву, хоч і звісно, не без меж.

І все нове, здається, лиш алюзія.

Ввижається, що все було колись.

Непересічність - ще одна ілюзія

Людей з глобалізованих суспільств.

Всі лінії на писанці поділено -

Й поезій доторк не поможе тут.

На класи візерунки розподілено,

Як ще не всі, то скоро всі знайдуть.

І нібито всього ми ще не знаємо

Про ті дива і сенс світобудов,

Однак чуття туманно нам підказує:

Див, як раніше, не побачим знов.

Колись ми воєн світових боялися

Або що Сонце згасне, хоч в ці дні,

Коли нема нової інформації,

Кінець всім людям без думок нових.

Здається, все у світі вже розгадано

І відкриттів зоря упала ниць.

Тим слава, хто недумано-негадано

Ще в пошуках великих таємниць.

Не проникай у мою душу,

Не рятуй беззахисну мене.

Боюсь, що в цю зимову стужу

І чорну ніч, тебе також занесе

Не проникай у мою думку,

Залишся тут, обабіч моїх снів.

Бо та розлита темрява, що має стежку

Паралізує жагу майбутніх днів

Не проникай туди! Не йди! Не треба!

Бо там мене вже не знайти.

Я загубилася в чорних тонах мольберта,

Я розтеклася фарбами у задньої стіни.

Не проникай у мою душу!

Не рятуй загублену мене!

Милий, прямуй в безпечну сушу,

Нехай цей біль лише мене зітре

© Ілона Грицкевич

За п'ять хвилин осінь зайде до палати

Гостинно-холодна, із запахом чаю.

Світанок туманний. Простинь пом'ята

Не хочу, та досі тебе пам'ятаю..

Твій погляд холодний. Прощання безмовне.

Такий загадковий, такий не потрібний.

Що вабило спокоєм - стало солоне.

Сльози ще ллються. Сюжет жалюгідний.

Наступної миті не зігріють обійми

Спогади ріжуть лезом тупим.

Ще крок - і безодня. Собі не потрібний.

Так боляче бути ніким ..

Узимку погано живеться пташкам:

Маленьким, худеньким ба навіть товстеньким.

Тому що всю землю вкриває сніжком,

дерева, кущі,

Та навіть дощі бувають не часто узимку.

Тому що всю землю вкриває сніжком,

І ніде не знайдеш собі їжі,

Тому усю зиму,

У їхніх хатинах,

Немає ані жучка.

Але ви можете їх врятувати,

Ви можете їм допомагати.

Зробити годівницю,

Та покласти туди паляницю.

Але це я шудкувала,

Бо пташкам паляниці не давала.

Ви покладіть насіння,

А може крихти хліба.

Їм це дуже сподобається,

Будуть співать, веселитися.

(Був написаний десь у 2021 році)

Літо...

А що може бути краще літа?

Лише літній дощ.

Хочеться знову з'їсти морозиво

але в невдовзі кинути його з рук

Літо.

Лише воно мене рятувало від суму, і скук

Пупчик христинка, дівчинка з народу,

Світить, як сонце, несе всім свободу.

Сміхом і словом лікує печаль,

В її очах — і весна, і кришталь.

Дівчина щира, немов колискова,

Крапля роси і пшениці основа.

Земля їй підпора, небесна зоря,

Де йде вона — оживають поля.

Пупчик христинка, в серці вогонь,

Дарує надію, розвіює сон.

Вона немов промінь в нічній тишині,

Несе Україну у серці своїм.

Ти-тиха ніч, ти-ясні зорі,

Ти-сяйво світу у ночі!

Ти грієш посмішкою Землю!

Все світло світу у тобі!

Ти-ніжна квітка! Без колючок.

Даруєш світові красу!

Твій голос-пісня солов'їна,

Що ллється в літньому саду!

Я хочу бачить твоє світло

І хочу чути ніжний спів,

Відчути запах літніх квітів

І не казати лишніх слів.

Нехай це світло ллється вічно

І мені душу зігріва!

Я, не забуду пісню ніжну

І твої лагідні уста!

поет вже нічого не скаже

тепер буде легше йому

поет вже нічого не скаже

не опише стражденну війну

залиті сльозами окопи

пробиту на танку броню

червоної крові потопи

що здобрюють землю по кожному дню

поет вже нічого не скаже

затихло у грудях биття

і час йому вже не покаже

чи те він обрав тут буття

гризе тільки совість поета

за те шо він рано помер

потрапило тіло в тенета

та час його долю не стер

Твої бачу очі, в них померти хочу

Усмішка твоя, сердце моє зігріва

Ну а голос бурю в душі визива.

Не дізнаєшся ніколи мої теплі почуття.

Я справлюся з ними, бо погано живеться

Коли від почуттів аж сердце рветься.

З тобою так тривожно і тепло

Обіцяю розлюблю тебе напевно.