Мене покинула магічна фея на біду.
Я знаю, хоч сто років вже до неї йду,
Вона втекла. Я її більше не знайду,
Мою солодку та жадану фею молоду.
Я ясно пам’ятаю, що тоді було:
Хлипкого ліжка непомітне тло,
Як її тіло з кожним дотиком гуло,
Моє бажання за секундами росло.
Її повіки разом з віями тремтіли,
Я поцілунками укрити їх хотіла.
Так палко вигиналось її тіло,
Що мені нижче живота свербіло.
Скрутила моє горло жарка спрага,
Коли побачила я її ніг засмагу.
До того я не знала від життя такого блага,
Поділася кудись моя залізна рівновага.
Краплини пота загубились в її стегнах.
Мені пекло десь там, у ребрах,
І пульс тріщав, аж відчувався в нервах.
Я заблукала в наших вічних дебрах.
Вона від мене виривалася, втікала,
Я її доганяла і на наше ліжко клала.
Вона мої найпотаємніші бажання закликала,
Так голосно, аж до небес лунала.
Її блискучі тіні залишились на моїй ключиці,
Я цілувала жадібно її сідниці.
Біліли від тих поцілунків мої губи ниці,
Чесались щоки від країв її спідниці.
Мене вкривав краплин пота блиск,
Її мовчазний стогін переходив в писк.
Який же був мені від того звуку зиск?
Я знала, що заради неї піду на усякий риск.
Її магічне зілля залишилось на сідницях,
Рум‘яність відобразилась на наших лицях,
Я всесвіт бачила в її зіницях,
Як блиск на позолочених дзвіницях.
Тоді мені згадалися дзвіниці церковні.
Я не хотіла, та думки невиліковні.
Усі релігії перед нею були беззмістовні,
Адже вона моя єдина богиня, безумовно.
Я вся тремтіла й мокріла від неї,
Вона була немов з казок чарівна фея,
Така, що не було на світі гідного музея,
Щоби знайти їй за красу трофея.
Її повіки, срібним блиском нафарбовані,
Та блискучі очі — в мій мозок вкарбовані.
На тих очах наші блукання побудовані.
Мої були ще голодні, її — вже нагодовані.
Вона холодними руками мене за талію хапала,
Укрита потом моя шкіра до її прилипала,
Вона мене над ліжком нагинала,
Я виривалась, а тепер вона тримала.
Стіна від енергійних рухів билася по бильцях,
Я небеса всі облітала на її фейських крильцях,
Її блискучі тіні змазались на наших лицях.
Таке ніколи не відмолю я в божественних каплицях.
Так мені ноги зводило від мокроти,
Коли вона витягла пальці, пекло від пустоти.
Вона облизнулася, привстала навпроти,
І я магічним зіллям потекла від її щедроти.
Я наші палкі ігри пам’ятатиму навіки:
Її блискучі, срібні, чарівні повіки,
Солодких губ нектар — мої магічні ліки,
Та наші асинхронні гучні крики,
Маленьке ліжко, що було більшим за світ,
Тяжкість, що стягувала мій живіт,
Її феячі крила, наш стрімкий політ,
Та засмаглі ноги, що укривав шаром піт,
Церкви та божества, яких згадала,
Свою гріховність, на яку я чхала…
Як я від болі й задоволення ридала.
Вона — єдина, кого я завжди шукала.
Тож так, мене покинула магічна фея на біду.
Я її пам‘ятаю і до неї вже сто років йду,
Хоча й даремно, хоча й знаю — не знайду,
Мою солодку та жадану фею молоду.
Svitlana.Turchuk
