Зміст
  • Пролог. Смерть і переродження
  • Том 1. Розділ 1. Мій перший друг
  • Том 1. Розділ 1.5. Дівчинка і лорд демонів
  • Том 1. Розділ 2. Битва в селищі гоблінів
  • Том 1. Розділ 2.5. Дівчинка і елементальний дух
  • Том 1. Розділ 3. В Королівство Гномів
  • Том 1. Розділ 3.5. Дівчинка і героїня
  • Том 1. Розділ 4. Приборкувачка полум'я
  • Заключний розділ. Спадкова форма
  • Побічна історія. Велика пригода Ґобти
  • Післямова
  • Пролог. Переполох у лісі
  • Том 2. Розділ 1. Початок хаосу
  • Том 2. Розділ 2. Еволюція і зіткнення
  • Том 2. Розділ 3. Посланець і зустріч
  • Том 2. Розділ 4. Зупинка процесу
  • Том 2. Розділ 5. Велике зіткнення
  • Том 2. Розділ 6. Пожирач усього
  • Том 2. Розділ 7. Великий Альянс Лісу Джура
  • Заключний розділ. Місце для відпочинку
  • Післямова
  • Пролог. Зібрання лордів демонів
  • Том 3. Розділ 1. Назва країни
  • Том 3. Розділ 2. Вторгнення лорда демонів
  • Том 3. Розділ 3. Збори
  • Том 3. Розділ 4. Наростаюча злоба
  • Том 3. Розділ 5. Харибда
  • Епілог. Нова махінація
  • Післямова
  • Том 1. Розділ 2.5. Дівчинка і елементальний дух

    Одержимість Іфритом врятувала мені життя. Цього я ніколи не зможу заперечити. Якби я залишилася там сама, опіки від повітряного нальоту вбили б мене. Незалежно від того, що лорд демонів Леон збирався зі мною зробити, я мала прийняти той факт, що зобов’язана йому життям.

    Як високопоставлений дух вогню, Іфрит мав сили, що були набагато потужнішими за все, що я могла собі уявити. Він дивним чином зумів приборкати ту бурхливу магію, що кипіла в мені, коли заволодів моїм тілом. Завдяки тому, що мою магію вдалося стабілізувати, я отримала унікальну навичку Девіант.

    За звичних обставин, одержимість Іфритом мала б стерти мою свідомість. Але Девіант захистив мене від цього. І хоч Іфрит міг керувати моїм тілом, але мені все ж таки вдалося зберегти своє «Я», незважаючи на одержимість.

    Лорд демонів завжди тримав мене при собі.

    Хоч Іфрит і я стали одним цілим, але моє тіло все ще було молодим та незрілим. Той, хто викликав мене, зараз височів наді мною, сидячи на троні. Іфрит володів моїм тілом, тому у мене було мало того, чим би я могла зайняти свій час. Все, що я могла робити, це дивитися на все, що попадало в поле мого зору. Я ніколи не втомлювалася, тому довгі періоди нудьги було трохи нестерпно переносити. Але, зрештою, я прийняла і це. Все це було частиною одержимості.

    І ось одного разу...

    — Лорде Леоне! У нас непроханий гість!

    …один із лицарів на службі у лорда демонів увірвався до його кабінету.

    Я стояла поруч із ним, як завжди. Мені більше не було чого робити, та і я не могла нічого вдіяти. Лицар у чорних обладунках, що стояв праворуч від демона, взяв у руки меч. Раптом таємнича постать, щось середнє між птахом і людиною, влетіла в кімнату, хихикаючи своїм скрипучим голосом.

    — Ке-ке-ке-ке! Привіт від Кеніга, народженого магією! Коли я знищу тебе, Леоне, я стану лордом демонів на всі часи. Колишня людина, як ти, оголосила себе лордом демонів? Знай своє місце, демоне! Я із задоволенням візьму твоє, як тільки надійно поховаю тебе під землею!

    Ніщо з того, що він випалив, не змінило виразу обличчя Леона.

    — Хм, — спокійно сказав йому лицар у чорному, —Я бачу, що залишити мене охороняти вас було мудрим рішенням. Схоже, хтось із рядових винюхав це місце.

    — Бах, — відповів Леон якраз у той момент, коли лицар збирався оголити свій меч. — Ще один невдаха з галереї. Дуже добре, — він глянув на мене. — Пора, Іфрите.

    Що він мав на увазі? Я була спантеличена.

    — Хм? У чому річ, Іфрите? — запитав він з незворушним виразом обличчя. Моє замішання, мабуть, відобразилося в моїх очах.

    — Не смійте мене ігнорувати! — сказав той, кого звали Кеніга. Народжений магією розкинув свої схожі на крила руки і схрестив їх перед обличчям. На мить мені здалося, що його руки світяться.

    [Підтверджено. Додаткова навичка Магічне Відчуття…успішно отримана.]

    Незважаючи на незнайомий голос, що звучав у моїй голові, я несвідомо рушила вперед. Один крок. Два кроки. А потім, не встигнувши й оком змигнути, я вже стояла віч-на-віч з Кенігом, затуляючи собою лорда демонів Леона.

    — Ти так поспішаєш померти, шмаркачко? — прохрипів він. Щось у цьому голосі дратувало мене до глибини душі. — Рано чи пізно ти загинеш від моєї руки. Але як тільки я вб’ю цього самозванця, що прозвав себе лордом демонів…

    Я помітила, що його крила були сповнені чималою кількістю магічної сили.

    — Помри, виродку!!

    Перш ніж він закінчив говорити, він випустив залп пір’я, що був націлений прямо на мене. Кожна пір’їна була сповнена неймовірної сили, що могла розірвати тільки від одного доторку. Навіть уявляти це було боляче.

    У той момент, коли я про це подумала, мене раптово охопила шалена лють. Моя голова розжарилася так, що мені здалося, що вона ось-ось закипить. Думаю, це був гнів Іфрита всередині мене.

    Те, що було далі, сталося миттєво. В одну мить все пір’я перетворилося на попіл, а навколо тіла Кеніга затанцювали язики полум’я. Придивившись, я побачила, що з долоні моєї витягнутої правої руки тягнувся шлейф вогню, який був схожий на батіг.

    — Ах! С-стій! Горю, стій, стій я…

    Хоч би що намагався вигукнути Кеніга, йому так і не вдалося зібрати воєдино навіть кілька слів. Моє полум’я поглинуло його.

    Моє серце наповнилося страхом. Я знала, що тільки що, своєю власною рукою, вбила народжену магією живу істоту. І все ж, я відчувала, як все моє тіло наповнювалося почуттям дивного глибокого задоволення. Це було важко пояснити, ніби я щойно закінчила те, що мала зробити. Мені здавалося, що мій розум належав комусь іншому. Жах був нестерпний.

    Але, наступної миті все стало на свої місця. Свідомість Іфрита знову наповнила мою душу, заглушивши всі мої тривоги та страхи.

    Зрештою, це допомогло мені не збожеволіти. Іфрит допоміг мені сховатися від почуття провини за скоєне вбивство. Він це зробив для того, щоб я, його господиня, не збожеволіла і не померла разом із ним.

    Так почалися мої дивні симбіотичні стосунки з Іфритом. Я не хотіла їх, але вибору у мене не було. Так повторювалося багато разів. Кожного разу я вбивала непроханих гостей для Леона, нічого не відчуваючи.

    Я ні про що не шкодувала. Я була малою, тому ще не знала, що добре, а що погано. Я все залишала на Іфрита. Так я бездушно вбивала тих, хто стояв на шляху у Леона.

    Одного разу лорд демонів заговорив зі мною.

    — Хе-хе. Ха-ха-ха! Мені це подобається, — сказав він. — Ти показала мені свою волю. Ти показала, що можеш вижити. Я вражений.

    Чомусь це спостереження анітрохи мене не збентежило. Насправді, я навіть трохи пишалася цим.

    — Як тебе звати?

    — Шізу...е.

    — Шізу-е? Гаразд. Тебе зватимуть Шізу. Відтепер ти називатимеш себе Шізу!

    Я покірно прийняла нове ім’я. «Тепер я Шізу, а не Шізуе Ізава. Ім’я, з яким я тепер живу, Шізу».

    Ось як я опинилася в замку лорда демонів, служачи йому вогняним духом – народженим магією вищого рівня. Його найближчий помічник.

    ***

    Минуло кілька років після того, як я одержала ім’я Шізу. Через деякий час я вже могла пересуватися за власним бажанням. Моя синхронізація з Іфритом була цілком задовільною.

    У замку Леона був тренувальний комплекс, в якому чорний лицар працював інструктором, даючи рекомендації духам та нелюдським дітям, хоч там були й дорослі. Це були виснажливі тренування, і ті, хто не встигав за ними, часто залишалися без їжі. Ми всі намагалися встигати за всім, що нам давали.

    Саме там я навчилася битися мечем, не використовуючи силу Іфрита. Я не хотіла програвати жодному зі своїх однокурсників і ненавиділа, коли зі мною поводилися як з особливою. Саме це змушувало мене вдосконалюватись.

    Одного разу я потоваришувала з юною дівчинкою на ім’я Піріно. Вона була ніжною, тихою та трохи старшою за мене. Ми були в лісі на полюванні, в рамках нашої практичної бойової підготовки, і в нас зав’язалася розмова. Для мене було дивним те, що Піріно завжди намагалася йти самою, тому я вирішила за нею простежити.

    — Фві!

    Я помітила, як вона гралася з дитинчам вітряної лисиці. Вона давала йому їжу, піклуючись про нього. Це був монстр, магічний звір, але він був дуже милим та все ще замалим, щоб самостійно полювати. Навіть не зважаючи на відсутність батьків, він все ще був живим та мав чудовий вигляд.

    — Ах! — Піріно сховала вітряне лисеня собі за спину, коли помітила мою присутність. — Я просто дбала про нього, — пробурмотіла вона, зрозумівши, що я все бачила. — Було б просто підло залишити його вмирати... Нікому не кажи, гаразд?!

    Її очі тремтіли від занепокоєння. Я могла б сказати, що її вчинок був благородним. У її руках було маленьке життя і вона хотіла його захистити. Можливо, я відчула заздрість до цього лисеняти, адже воно не було самотнім на відміну від мене.

    — Добре, — зніяковіло сказала я, — але… чи можу я дбати про нього з тобою?

    Якусь мить погляд Піріно нічого не виражав, але потім на її обличчі розцвіла безтурботна посмішка.

    — Звичайно! Сподіваюсь на тебе. Мене звуть Піріно!

    Я назвала їй своє ім’я, і ми обмінялися ще декількома люб’язностями. Вона стала моєю першою подругою, яку я коли-небудь мала у своєму житті.

    — Як ти його кличеш? — запитала я її. Піріно кинула на мене ще один погляд.

    — Кличу його? У монстрів немає імен. Вони можуть спілкуватися один з одним подумки.

    — Але мені буде погано, якщо він не матиме імені. Гей, нічого, якщо я вигадаю одне?

    — Правда? Але вони сказали, що ми не маємо права називати монстрів…

    — Будь ласка. Хоч разок, гаразд?

    Я не зовсім зрозуміла, що мала на увазі Піріно. Чого б це не коштувало, я вірила, що вітряне лисеня заслуговує на ім’я. За кілька хвилин вона неохоче кивнула мені, і наступного моменту ми обидві весело вигадували імена.

    Зрештою ми зупинилися на «Пізу», суміші наших з нею імен – Піріно та Шізу. У якомусь сенсі це символізувало нашу дружбу. Я була задоволена цим.

    — Фві!

    Лисеня завжди раділо, коли Піріно чи я вимовляли його ім’я. Мабуть, йому сподобалося те, що ми для нього підібрали. Тож, ми обидві всміхалися, насолоджуючись його реакцією.

    «Це так весело!»

    Я була такою самотньою, але Піріно та Пізу завжди були поруч, заспокоюючи моє серце.

    Ми регулярно навідували Пізу.

    Через кілька днів після того, як ми назвали його, вітряне лисеня підросло. Тепер воно стало розміром з нашу голову, уже не потримаєш його у долоні. Це здивувало нас, але знаючи, наскільки він прив’язався до нас, ми не заперечували. У всякому разі, ми були раді, що він став досить великим, щоб полювати самостійно. Іноді, коли ми приходили до нього, то помічали впольованого птаха чи дикого зайця.

    — Як ти думаєш, Шізу, ми можемо віднести його до замку? Він справді розумний, і, можливо, це допоможе…

    — А?

    Щиро кажучи, я хотіла, щоб це залишилося нашою маленькою таємницею. Але, зіткнувшись із благаючим поглядом Піріно, я не змогла цього сказати. Я не хотіла, щоб мій егоїзм засмутив її.

    — У замку багато різноманітних магічних істот. Розумна вітряна лисиця, яка доброзичливо ставиться до людей, — наполягала Піріно, — легко зможе стати звіром-слугою.

    Це було початком трагедії.

    — Фві!!

    Напевно, нам просто не пощастило натрапити на лорда демонів Леона в коридорі замку. Але насправді це не так. Ми самі були винні в тому, що вирішили ніби, можемо контролювати щось у власному житті.

    — Біжи… біжи… Пізу!!

    Натрапивши на Леона, Пізу налякався до смерті. Він вистрибнув зі рук Піріно, здибивши шерсть на Леона, намагаючись його залякати.

    Цей вчинок змусив мого духа прокинутися. У той момент, коли це сталося, я втратила будь-який контроль над своїм тілом. Піріно була так близько, але її голос звучав так далеко. Іфриту було байдуже на мої почуття, він накинувся на Пізу, що гарчав. Моє тіло не зупинялося, як би сильно я не чинила опір. Коли воно схопило Пізу, то спопелило його моєю власною рукою.

    Але на цьому все не закінчилося. Полум’я з моєї руки утворило білий вихор, атакуючи дівчину, яка привела до Леона Пізу. Без жодного звуку вихор перетворив її на купку попелу, який миттєво зник, ніби його там ніколи й не було.

    Дух вогню, нарешті задоволений добре виконаною роботою, віддав любовний салют своєму демону-майстру, перш ніж заспокоїтись.

    «Що це було?»

    Я була у ступорі, не в змозі розібратися у своїй новій реальності.

    «Моя рука... Моє... моє тіло... Воно рухалося... саме? Чому...чому полум’я... Невже я?»

    Потрібно було ще кілька годин, щоб зрозуміти, що Іфрит визначив не лише Пізу, а й ту, хто його захищала ворогами для Леона. Своєю власною рукою я вбила власну подругу.

    Мене від цього нудило. Протягом години, поки нічого не вийшло. Він повинен був просто вбити мене, поки робив це. Все моє тіло наповнилося нестерпним жалем і смутком, а потім, як ні в чому не бувало, я заспокоїлася. Сльози не текли з очей, хоча мені хотілося плакати. Безумство не опанувало мною, хоча я й хотіла розчинитися в ньому. Жоден звук не вирвався з мого горла, хоч мені й хотілося кричати.

    Невже народжений магією дух заволодів і моїм розумом? Моє серце охопила хвиля жаху, а потім миттю повернувся спокій. Я більше не була людиною. Як би я цього не хотіла, але я ніколи не матиму того щастя, на яке мають право інші.

    З того дня я перестала плакати. Все одно я вже виплакала всі свої сльози. Проливати було вже нічого. Того дня я втратила щось надто важливе для себе. А Леон, мій лорд демонів, просто дивився холодно. Тихо. Ніколи не караючи мене.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.