Зміст
  • Пролог. Смерть і переродження
  • Том 1. Розділ 1. Мій перший друг
  • Том 1. Розділ 1.5. Дівчинка і лорд демонів
  • Том 1. Розділ 2. Битва в селищі гоблінів
  • Том 1. Розділ 2.5. Дівчинка і елементальний дух
  • Том 1. Розділ 3. В Королівство Гномів
  • Том 1. Розділ 3.5. Дівчинка і героїня
  • Том 1. Розділ 4. Приборкувачка полум'я
  • Заключний розділ. Спадкова форма
  • Побічна історія. Велика пригода Ґобти
  • Післямова
  • Пролог. Переполох у лісі
  • Том 2. Розділ 1. Початок хаосу
  • Том 2. Розділ 2. Еволюція і зіткнення
  • Том 2. Розділ 3. Посланець і зустріч
  • Том 2. Розділ 4. Зупинка процесу
  • Том 2. Розділ 5. Велике зіткнення
  • Том 2. Розділ 6. Пожирач усього
  • Том 2. Розділ 7. Великий Альянс Лісу Джура
  • Заключний розділ. Місце для відпочинку
  • Післямова
  • Пролог. Зібрання лордів демонів
  • Том 3. Розділ 1. Назва країни
  • Том 3. Розділ 2. Вторгнення лорда демонів
  • Том 3. Розділ 3. Збори
  • Том 3. Розділ 4. Наростаюча злоба
  • Том 3. Розділ 5. Харибда
  • Епілог. Нова махінація
  • Післямова
  • Том 1. Розділ 3. В Королівство Гномів

    Як і обіцяв, наступного дня Ріґурд підготував для мене все необхідне. Він навіть відібрав членів для моєї експедиційної команди в Королівство Гномів.

    До речі, невже Ріґура знову зроблять лідером нашої експедиції? Мене це трохи хвилювало, але, здається, він був до цього готовим. Що ж, його батько знову сповнився юнацького ентузіазму, тож, можливо, я надто переймаюсь.

    Як тільки я зібрав свій багаж, Ранґа охоче пустив мене на свою спину. Я підскочив і відразу зарився в його хутро. Там було набагато більше пуху, ніж я думав, що, в свою чергу, створювало неймовірний комфорт.

    Я обклеїв своє тіло Липкою Ниткою, щоб не впасти. Не мати рук чи ніг – це справжній головний біль в таких ситуаціях, як ця, але принаймні у мене були навички, які могли щось із цим зробити. Потрібно використовувати інструменти, які маєш під рукою.

    Насправді, я практикувався зі своїм шовком протягом неробочого часу. Який червонолиций герой не хотів би здолати свого ворога блискавичним ударом? Я не знав, чи в мене вийде, але я-таки встиг. Практика творить дива.

    Мій багаж складався в основному з грошей та їжі на три дні. Якби в нас було більше часу, ми змогли б ще раз поповнити свої запаси. Звичайно, ми могли б взяти з собою більше їжі, якої б вистачило на довший період часу, але я хотів подорожувати без зайвого баласту, якщо це було можливо.

    Не те, щоб я не міг проковтнути все і принести з собою… але, я не хотів бути м’яким. Мені все одно не потрібна була їжа.

    З грошової сторони в нас було сім срібних та двадцять чотири бронзових монети. Навіть я міг сказати, що це не багато. Мої очікування були не високими, тож усе гаразд. Ми зрозуміємо що робити далі, як тільки прибудемо на місце.

    ***

    Для гобліна, щоб дістатися Королівства Гномів пішки, знадобилося б приблизно два місяці. Ми ж мали слідувати за річкою Велика Амельд, що протікала через ліс, аж до її джерела в гірському масиві. Саме там знаходилося поселення, яке ми шукали.

    Це були гори Канаат, які акуратно розділяли Імперію на схід і невеликі прошарки націй то тут, то там довкола Лісу Джура. За великим розрахунком існувало три торгові шляхи, що проходили між цими двома осередками цивілізації. Один вів прямо через ліс; другий був більш підступнішим і вів через гори; а третій йшов через море.

    Маршрут Джура, як правило, був найкоротшим і найбезпечнішим, але чомусь ним рідко користувались – більшість мандрівників натомість кидали виклик горам, бо подорожі через море були надто затратними та небезпечними через морських чудовиськ.

    Окрім цих трьох шляхів, існувало ще кілька способів дістатися Королівства Гномів, але всі вони потребували грошей. Це було обов’язково, нібито для того, щоб уберегти людей від перевезення небезпечних вантажів по стежках. Це був досить пристойний варіант для невеликих груп, але більші каравани уникали їх через витрати та час. Вони були безпечними, без сумніву, і нам доведеться розглянути один із них пізніше, залежно від наших фінансів.

    У нас не було жодних справ з Імперією, тому не було сенсу їхати на схід, щоб покинути ліс. Наш шлях пролягав прямо на північ до гори Ханаат. Принаймні, нам не треба було підніматися на вершини – королівство було розташоване біля основи гір, у верхів’ї річки Велика Амельд. Прекрасний центр цивілізації, судячи з чуток, розташований у гігантській природній печері.

    Це було Королівство Гномів.

    Тож ми дотримувались плану, слідуючи вздовж Великої річки Амельд на північ. Вона, безумовно, не дала б нам загубитися. Але, про всяк випадок, я мав карту в своїй голові. У нас був провідник – Ґобта. Схоже, він одного разу вже бував у королівстві, тож всі слідували за ним, а я плівся позаду.

    «Ці чорні вовки швидкі!» Здається, вони взагалі не втомились. Ми їхали близько трьох годин без перепочинку, а вони весь шлях рухалися зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину. Час від часу нам траплялись кам’яні виступи, але, здається, вовкам було все одно. І це при тому, що ми весь час балансували на їхніх спинах! Подорож стане для нас швидшою за вітер. Такими темпами вся поїздка може зайняти менше тижня. Не те, щоб я кудись поспішав. Я хотів вирішити питання з житлом та одягом у селищі, але ця проблема була не тою, яку можна було вирішити за день і ніч.

    — Агов! — крикнув я. — Не виснажуйте себе зараз!

    Ранґа чомусь пришвидшився.

    Я провів останні три години, насолоджуючись вітром та почуттям швидкості, як на мотоциклі, але згодом я почав нудьгувати. Намагатися говорити в таких умовах було б неможливо, але не з навичкою Спілкування Подумки, яку я вкрав у боса лютововків. Можливо, буде весело спілкуватися з групою, поки ми всі були в дорозі.

    У своїй голові я сформував необхідну мережу думок. «Гаразд, про що поговорити…»

    — Агов, ем… Ріґуре? До речі, хто дав ім’я твоєму брату?

    — Ох, дякую, що згадали моє ім’я, пане Рімуру! Мого брата назвав один із раси народжених магією, що проходив повз.

    — О? Один із них відвідав випадкове селище гоблінів?

    — Так, це сталося близько десяти років тому. Він провів кілька днів у нашому селищі… він стверджував, що «щось побачив» у моєму братові.

    — Хах, мабуть, він був хорошим братом.

    — Так, абсолютно! Він був моєю гордістю і радістю. Пан Гелмуд, той хто дав йому ім’я, сам сказав йому: «Я хотів би бачити тебе серед своїх людей».

    — Але він не взяв його з собою в подорож?

    — Ні, пане Рімуру. У той час він був ще дуже юний. Пан Гелмуд сказав, що повернеться через кілька років, як тільки стане сильнішим, а потім вирушив.

    — Ох. Б’юсь об заклад, що він сильно здивується, коли повернеться і побачить, як тут все сильно змінилося!

    — Так, я уявляю. Однак, тепер ми служимо вам, пане Рімуру. Можливо, ми не зможемо послідувати за паном Гелмудом до його почесної орди демонів, але…

    — Орда демонів? Ого, він один із таких? А ви впевнені, що він був готовий запросити всіх вас у свої ряди, хлопці?

    — Насправді, я досить оптимістичний. Мій брат еволюціонував, як іменований монстр, але його зміни були нічим в порівнянні з тим, що ви нам дали. Зрозуміло, що ця еволюція була зовсім на іншому рівні. Небеса, я думав, що ніколи в житті не почую Мову Світу. Це така честь!

    Хобгобліни, які слухали нашу розмову, кивнули, щиро погоджуючись.

    «Значить, такі справи, так? Отримання імені їх розвиває, але розвиток ще й залежить від того, хто дає ім’я…? Я б хотів найняти когось, щоб допоміг мені трохи поекспериментувати з цим».

    «Але, чорт забирай. Справжня орда демонів. Я знав, що тут повинен бути хтось такий! Король всіх демонів збирається напасти на нас рано чи пізно? Тоді, на якій стороні ми повинні бути, якщо це станеться? Можливо, я повинен приберегти це запитання для того часу, коли це станеться, якщо взагалі станеться».

    «Я вже знаю, що тут є хоча б один «герой», тому я впевнений, що король чи хто там ще, буде зосереджений саме на ньому. Не надто впевнений, що та про яку мені розповідав Велдора, досі жива після трьохсотлітньої перерви. Але враховуючи те, як в цьому світі легко переміщатися чи відроджуватися, то щось підказує мені, що вона прямо зараз десь далеко в гірській хатині продовжує тренуватися».

    «Принаймні, краще взяти до уваги цього хлопця Гелмуда. А тепер наступне запитання».

    — Ранґо! — я покликав чорного вовка, який раптово став моїм найбільшим шанувальником у цілому Всесвіті. — Я ніби як той, хто вбив твого батька, адже так? Чи немає в тебе, ну знаєш, якогось затриманого обурення з цього приводу?

    — У мене були думки з цього приводу, мій господарю. Але для монстра перемога чи поразка в битві – єдиний абсолют у житті. Що б не сталося, ми усвідомлюємо той факт, який може бути правильним. Виграєш, і день твій! Програєш, і нічого не залишиться! Але…мій господар не тільки пробачив мені; він навіть дав мені моє колишнє і майбутнє ім’я на всі часи! Я сповнений вдячності, а не обурення!

    — Хм… Ну, якщо ви захочете реваншу, можете приходити будь-коли.

    — Хе-хе-хе… Але, справді, моя еволюція зробили це все зрозумілішим у моїй голові! Якби в попередньому бою ви билися з нами у повну силу, вся зграя була б повністю знищена. Ми були б втрачені вітрами часу і ніколи б не змогли здійснити свої мрії про еволюцію! Тому наша вірність, наша відданість належать лише нашому справжньому господарю!

    …Гаразд?

    Звичайно, у формі чорної змії я зміг би прикінчити їх усіх одним подихом. Але мені не хотілося робити щось настільки ризиковане. «Він справді занадто високої думки про мене. Не те, щоб я заперечував проти того, що в нього склалися хибні враження, але…»

    — Ти це зрозумів, так? Думаю, ти справді трохи виріс!

    — Аха-ха-ха! Мені приємно чути такі слова!

    Я кивнув собі. «Я маю на увазі, я вбив його тата. Невже він анітрохи не заплутався з цього приводу». Якщо Ранґа колись захоче помститися, я із задоволенням дотримаюся своєї частини угоди. Принаймні, він точно дав би фору чорній змії.

    Ми балакали майже всю дорогу. Всі ми випереджали запланований графік.

    — Гей, хлопці, не рухайтесь занадто швидко для свого ж блага! — сказав я.

    — Не проблема, пане Рімуру! — відказав Ріґур. — Можливо, завдяки нашій еволюції ми зовсім не втомилися!

    — Не хвилюйтеся, мій господарю! — додав Ранґа. — Ми не повністю звільнені від сну, як ви, але ми можемо не відпочивати досить тривалий час! Також нам не потрібно часто зупинятися для їжі. Не буде проблемою, навіть якщо ми не їстимемо кілька днів!

    Я оглянув решту команди. Вони всі виглядали такими ж захопленими, як і тоді, коли ми вирушали в дорогу. «От лихо, мабуть, я тут найменше у захваті. А чому б мені бути у захваті? Мені тут нічого робити».

    В результаті ми бігли, бігли, і бігли ще приблизно половину дня. Поговоримо про складне.

    Коли група вечеряла в кінці другого дня, я вирішив запитати Ґобту про Королівство Гномів, куди ми прямували.

    — Т-так, пане! Гмм, офіційно воно відоме як Озброєна Нація Дваргонів! Їхній лідер відомий як Героїчний Король, і…

    Щось у його крикливій відповіді вказувало на те, що моя розмова з ним його страшенно хвилювала. Я боявся, що він у паніці прикусить собі язика. Згідно з розповіддю Ґобти, нинішнім королем був Газель Дварго, третій зі свого роду. Він великий герой, чия могутня присутність змусила згадати старших гномів його діда в молоді роки. Він був розумним і правив своїм королівством твердою, рішучою рукою. У певному сенсі він жива легенда.

    Минула тисяча років з тих пір, як Гуран Дварго, перший Героїчний Король гномів, заснував це королівство. Відтоді нащадки виконували його волю, зберігаючи та розвиваючи історію, культуру та технічну майстерність свого народу.

    У двох словах це був Дваргон. Враховуючи, як довго жили його королі, це, мабуть, було пекельне місце. Почувши про це, я схвилювався.

    — У такому разі, — я запитав, — скільки ще це займе, Ґобто?

    — Якби мені довелося вгадувати, то гадаю, що ми повинні прибути завтра, пане! Гори починають височіти!

    Він мав рацію. Ще вчора гірських вершин не було видно. Ми рухалися з приголомшливою швидкістю.

    — Я щойно ось про що подумав, Ґобто. Яке взагалі доручення ти мав, коли потрапив туди вперше? Я гадав, що купці регулярно відвідували ваше селище.

    Наскільки я чув від Ріґурда, були загони кобольдів, які регулярно зупинялися в селищі. Чому тоді раптом гоблін вирішив відправитись у двомісячну поїздку туди?

    — Так, пане! Розумієте, гноми платять високі ціни за магічну зброю та обладунки. Вони заплатили нам інструментами та іншим, але торговці, на щастя, допомогли мені їх привезти назад! Все одно жоден із монстрів довкола селища не зміг би скористатися тим спорядженням…

    Ага. Отже, вони продали зброю та інше, що знайшли в авантюристів? Не дивно, що в селищі нічого пристойного не залишилося. Мабуть, він перевіз усе до Королівства Гномів, бо кобольди не мали змоги оцінити товар на місці. Такі шукачі пригод, які програли зграйці гоблінів, мали б бути повними профанами, настільки недосвідченими, що навіть не змогли скористатися компасом, щоб не натрапити на поселення монстрів. Сумніваюся, що їхнє спорядження багато коштувало.

    — Крім того, — додав Ріґур до обхідної відповіді Ґобти, — всі товари, які виготовляють гноми, особливо зброя – є першокласною. Навіть люди визнають її найкращою в країні, і вони разом із підрасами та розумними монстрами збираються в королівстві, щоб поглянути останні роботи. Цій традиції вже багато років, тому всі конфлікти між расами там заборонені іменем короля.

    Тому ми їхали туди не стільки щоб продати свій мотлох, скільки для того, щоб купити необхідні інструменти. Той факт, що вони могли зробити це на нейтральній території, не викликаючи насмішок зі сторони інших монстрів, був ще однією привабливістю.

    — Така домовленість, — продовжив Ріґур, — стала можливою завдяки вражаючій військовій могутності Збройної Нації. Якщо вірити словам кобольдських купців, армія гномів не знала поразки протягом цілого тисячоліття…

    Королівство користувалося обороною масивного, потужного, керованого магією армійського корпусу та стінами важкоозброєної піхоти. Будь-який потенційний нападник буде спочатку заблокований піхотою, а потім перетворений в попіл дощем наступальної магії.

    Устаткування, яке підтримувало таку атакувальну потужність, мабуть, справді було дуже високотехнологічним для цього світу. Як сказав Ріґур, воно було набагато кращим за будь-яку зброю чи обладунки створені людиною. Сумніваюся, що хтось захоче з ними возитися. Було логічно, що сусідня країна захоче залишитися на їхньому дружньому боці. Не дивно, що ніхто з їхніх клієнтів не був настільки дурним, щоб сваритися з іншими монстрами на їхній території.

    Але, все ж таки, мати справу з будь-якими монстрами, не залежно від того, як вони виглядають? «Гноми, мабуть, дуже спокійні хлопці. Можливо, і мені варто було б налагодити кілька зв’язків. Насправді, мені варто це зробити».

    Це був світ, де люди могли вільно спілкуватися з монстрами. Країна, що починалася з міста на поверхні і спускалася глибоко-глибоко під землю. Королівство, яке було вкрите зброєю, але йшло шляхом миру. Жодне місце у світі не могло похвалитися такою кількістю зброярів і торговців, і все ж воно здавалося найвіддаленішою точкою у Всесвіті від будь-яких конфліктів. Можливо, звучить трохи іронічно.

    Судячи з того, як із цих розмов починало звучати Королівство Гномів, я вже не міг дочекатися, коли прибуду туди.

    Рівно через три дні після початку нашої подорожі ми досягли пасовищ біля підніжжя гори Канаат. Місто справді було прекрасним — вирізане у величезній гірській печері, природній фортеці, створеною природою.

    Це була Озброєна Нація Дваргон у всій своїй могутній славі.

    ***

    І, звичайно, щоб потрапити туди нам довелося стати в чергу.

    Передні ворота були величезними, побудовані так, щоб заблокувати величезний отвір печери.

    Ці ворота відчинялися лише тоді, коли військо входило всередину чи виходило звідти, а це, як я чув, траплялося лише раз на місяць. Сьогодні вони були надійно зачинені, але внизу масивних дверей було два маленьких входи, призначені для постійного руху. Праворуч не було нікого – ймовірно, ті двері призначалися для знаті чи будь-яких інших поважних фігур. Двері, на які ми чекали, були ліворуч. І якщо одні відвідувачі мали при собі перепустки, які дозволяли їм вільно пройти, то інші мали пройти перевірку багажу в окремій камері. Все це контролювалося охороною, чиє обладнання, безумовно, нагадувало, що ми маємо справу із Збройною Нацією. Вони дійсно не лукавили.

    Як тільки ви пройдете службу безпеки, ви зможете вільно робити в місті все, що забажаєте…однак, люди, яка черга. Такими темпами, ми потратимо більше часу в очікувані, ніж на подорож.

    — Здається, ми справді тут, так? — наважився заговорити мандрівник, що стояв неподалік, коли я оглядав чергу людей. — Ці ворота шикарні.

    — Подивіться на броню того солдата! — вигукнув його супутник. — Ми, напевно, не змогли б собі дозволити тека спорядження, навіть після десяти років роботи на мою зарплату.

    — Так, б’юсь об заклад! Навіть Східна Імперія намагається зберегти мир з цими хлопцями, принаймні публічно. З таким обладнанням я розумію чому.

    — Ти сам це сказав. Вони точно не дадуть другого шансу, якщо ти спробуєш щось зробити. Зворотній удар буде пекельним головним болем для будь-якої країни, яка спробує це зробити!

    Можливо, гноми цього світу не були такими добрими, ніжними, майже милими істотами, якими я їх уявляв. Наскільки я зрозумів, вони можуть бути набагато жорстокішими. І все ж, будучи вільним містом і центром торгівлі між різними расами та видами, вони намагаються зберігати публічне обличчя нейтралітету. Той факт, що Героїчний Король ніколи не дозволяв битви всередині міста, був загальновідомим серед шукачів пригод. Припускаю, навіть в цьому світі ти можеш дозволити собі нейтралітет, якщо в тебе є сила підтримувати його.

    Розмірковуючи над цим, я почув ще якісь зловісні голоси.

    — Ей! Ей, дивись, тут є монстри! Ми можемо їх вбити, так? Ми ж ще не всередині.

    — Так, чого ви, хлопці, стоїте в черзі? Ви думаєте, що ми дозволимо вам це, маленькі черв’яки? Віддайте нам свої місця, поки ми вас не вбили! І залишіть своє барахло тут, гаразд? Тоді ми вас відпустимо!

    Я припустив, що вони, мабуть, з’їхали з глузду, але, з іншого боку, тут були лише я та Ґобта.

    Зграя гоблінів у набедрених пов’язках верхи на гігантських вовках, неодмінно б привернула до себе небажану увагу, тому я вирішив піти сам разом із своїм провідником. Ріґур хотів приєднатися до мене, але я йому відмовив.

    Всі вони залишилися стояти табором біля входу в ліс, чекаючи нашого повернення. Тому нас залишилося двоє. Я впевнений, що ми виглядали так, ніби на наших дупах були набиті величезні мішені. І тепер ця парочка авантюристів причепилася до нас, скиглячи про те, що їм щось не подобається у наших обличчях.

    — Агов, ти щось чув, Ґобто?

    — Так, я…

    — У тебе були якісь проблеми минулого разу, коли ти був тут?

    — Звичайно, пане! Ох, вони побили мене до напівсмерті! Кобольдські торговці змушені були піднімати мені із землі! Якби не вони, то я вже помер би, еге ж?

    — Вони зробили це, так? Отже, ми не можемо цього уникнути?

    — Така доля слабких, ех…

    Він майже цього не очікував. Дідько, міг би сказати мені про це заздалегідь. Ґобта опустив голову, розуміючи, що на нього чекає. Нарешті йому стало комфортно розмовляти зі мною, але через цю загрозу, боюся, щоб він знову не замкнувся в собі.

    — Агов! Ви думаєте, що ви, низькорослики, маєте право ігнорувати нас?!

    — Агов, слиз, що говорить, хіба не рідкість? Ми могли б отримати трохи грошей, продавши його.

    Шукачі пригод продовжували тявкати на нас. Люди (можливо могли) казали, що я маю ангельське терпіння, але це вже почало мене дратувати.

    — Ґобто… Ти пам’ятаєш правила про які я говорив раніше?

    — Так, пане! Абсолютно!

    — Добре. У такому разі, чи не міг би ти заплющити очі і затулити вуха для мене? Не підглядай!

    — Ем…? Гаразд, але…

    Правильно. Встановити прості правила для своїх людей, а потім миттєво порушити кожне з них через три дні – точно не найкращий приклад для наслідування. Але оскільки я позбувся Ґобти, як свідка, то можу спокійно прибрати сміття.

    Саме в цей момент ворожий авантюрист з права перевів погляд, і я прослідкував за ним. Я помітив іншу групу, яка складалася з трьох людей. Вони посміхалися, спостерігаючи за видовищем, що розгорталося перед ними.

    Один із моїх противників мав меч; інший був одягнений у легку броню. Бандити, подумав я. Решта троє складалися із двох фігур у мантіях – можливо маги чи монахи – і одного мускулистого бійця. Здогадуюсь, що всі вони були в одній команді. Ці двоє прийшли сюди, щоб відібрати наші місця в черзі, а решта чекала слушної нагоди, щоб добити нас, ніби нічого й не сталося. Ось такі справи.

    Акуратний і прости спосіб позбутися слабких монстрів і привласнити їхні речі. Гарно сплановано. Шкода тільки, що вони обрали не ту ціль!

    — Ой, ой, в задній ряд! — я сказав це, щоб їх розлютити. — Сьогодні я щедрий, тож забуду про все, якщо станете в кінці черги!

    Дует на мить приголомшено завмер, а потім їхні обличчя стали яскраво-червоними.

    Не знадобилося багато часу, щоб їх розізлити.

    — Про що ти, в біса, говориш, малий нікчемо? — проревів один із них своїм найлютішим голосом лиходія. — Хочеш потягатися з нами?!

    — Ти покійник! Я обіцяв, що залишу тебе живим, якщо віддаси нам свої речі, але знаєш що? Тепер, коли ти мене розлютив, це вже не розглядається!

    Ха. Працюючи підрядником, я штовхав людей, які виглядали набагато страшнішими за цих хлопців. Мені доводилося це робити, якщо я хотів виконати свою роботу. Деякі з тих старих пройдисвітів навіть мали татуювання. У порівнянні з ними, ці хлопці ледве могли змусити мене пітніти.

    — Малий нікчема, га? Ви маєте на увазі мене?

    — А з ким ще я розмовляю? Слиз – найнікчемніший з усіх, чуваче!

    — Підходь сюди! Якщо ти такий красномовний, то ми зробимо тебе нашим рабом!

    «Монстр-раб? Вони взагалі існують? Давайте подумаємо про це пізніше». Торговці та інші авантюристи довкола нас почали помічати крики.

    «Для початку, краще не зводьте з мене очей. Я не знаю, чи існує в цьому світі концепція виправданої самооборони…але не завадить мати якомога більше очевидців».

    Шкода, здається, ніхто з людей не зацікавлений в тому, щоб допомогти мені. «Серйозно? Якби я був маленькою дівчинкою, закладаюся, що вже була б зовсім інша історія».

    — Думаєш, можеш назвати мене нікчемою і це зійде тобі з рук? І ти щойно назвав мене слизом?

    — Та ну! І що ж ти тоді таке?

    — Кусок лайна… Думаєш, я дозволю тобі ставитися до мене як до ідіота? Ти покійник! Занадто пізно просити про помилування, чуваче!

    Вони обидва вихопили зброю.

    «Ой! Вони йдуть».

    «Народ, якщо говорити про невдачу, то мені не пощастило, що саме ці хлопці стали першими людьми, які зі мною заговорили. Не можу повірити, наскільки монстри були дружелюбнішими».

    Люди довкола нас почали тікати в безпечні місця. Я припустив, що вони вирішили утриматись від втручання. Мабуть, це помітили й охоронці, бо вони почали поспішати. Не зводячи з них очей, я повільно перекотився вперед.

    — Хе-хе-хе… Кусок лайна? Слиз? З чого ти взяв, що я слиз?

    Я дозволив їм самостійно додумати решту. Звичайно я був слизом. Будь-хто б так сказав.

    — Що? Припини нести дурниці, чуваче!

    — Так! Якщо ти не слиз, то покажи мені, хто ти насправді! Буде важко виправдовуватися після смерті!

    Вони практично чекали на те, коли я трансформуюся. На що я й сподівався. Я був упевнений, що зможу перемогти їх у формі слизу, але мені було важко контролювати свою силу. Я міг би з легкістю розрізати кожного з них на дві акуратні половини своїм Водяним Клинком. Набагато складніше було пом’якшити його і просто вирубити їх.

    — Добре! — крикнув я, продовжуючи цю виставу. — Дозволь показати тобі мою справжню форму!

    Тоді я звільнив свою містичну ауру, яку приховував до цього часу. Зовсім трохи, звичайно.

    Я озирнувся довкола, щоб перевірити, чи помітили це глядачі. Кілька людей серед натовпу все-таки помітили. Тим часом ці двоє ідіотів переді мною, здається, зовсім не звернули на це увагу.

    «Гавкають і не кусають, я припускаю. Досить їх оцінювати. Тепер, у що б мені перетворитися…?»

    Чорний туман повністю окутав моє тіло. Коли він зник, замість нього з’явився зовсім інший монстр. Чорний вовк.

    Хм, зачекай, хіба я не був лютововком, коли поглинув боса і відразу після цього перетворився на нього? Тепер я був таким же темний, як Ранґа та його зграя. Насправді, я був навіть більшим за Ранґу. І в мене на голові було два роги.

    Форма: Зоряний Буревовк.

    …Добре. Я припустив, що якщо тип монстра, якого я поглинув, еволюціонував, то разом із ним еволюціонує і мій мімік. Я навіть був на один рівень вищий за еволюціонованого Ранґу. Адже він мав лише один ріг.

    Менше з тим, я відчув у собі величезну потужну силу. Я був упевнений, що вона змусить цих дурнів опустити мечі і миттєво втекти.

    Але вони цього не зробили.

    — Ха! Мені байдуже, наскільки страшний у тебе вигляд! Для мене ти все одно нікчемний, клятий слиз!

    — Думаєш, цього достатньо, щоб налякати нас? Давай, чуваче!

    «Вони взагалі нічого не розуміють! Ви уже б мали зрозуміти, хлопці… Навіть якщо ви думаєте, що це лише ілюзія, ви мали б задуматись над тим, чому слиз може змінювати свою форму».

    І все ж це їх зовсім не бентежило. Можливо, вони розраховували на підтримку трьох своїх друзів.

    У мене було ще кілька додаткових навичок. П’ять, якщо вірити Мудрецю. Гострий Нюх, Спілкування Подумки, Примус, Рух в Тіні та Темна Блискавка.

    Рух в Тіні – це навичка, яку Ранґа та його зграя практикували на даний момент. Фактично вони могли ховатися в тіні свого партнера, поки їх не покличуть. Вони все ще опановували «потрапляння в тінь», тож, ймовірно, цій навичці необхідний ще деякий час.

    А щодо Темної Блискавки… Мені навіть не потрібно її тестувати. Якби я зараз її застосував, то впевнений, що від моїх суперників нічого б не залишилось. Я недооцінив їхню дурість, тож все могло б скінчитися дуже погано. У будь-якому випадку про Темну Блискавку не могло бути й мови.

    Звичайно, було б добре, якби Примус на них спрацював! Але вони настільки дурні, що навіть очевидного не розуміють. Публіка тим часом явно тремтіла від страху. У деяких з них навіть коліна підкосилися.

    — Господи… Ну як вам завгодно. Мені це вже набридло. Нападайте!

    Я дав їм можливість почати.

    Говорячи про це, що станеться з формою, яку я копіюю, якщо мене поранять? Одного разу я перевірив це, навмисне дозволивши себе атакувати, перебуваючи у формі броньованої ящірки. Виявилось, що як тільки я отримую достатньо шкоди, то автоматично повертаюсь до форми слизу. Шкода завдається лише тілу міміка, а не моєму слизовому тілу. Я припустив, що магічастки з яких утворене тіло міміка, захищають моє справжнє тіло від ушкоджень.

    Обмеження, з якими я зіткнувся, полягали в тому, що мені доводилося чекати три хвилини, перш ніж використати іншу форму та властиву їй магію. Але, насправді, магія не була проблемою, враховуючи кількість, з якою я міг працювати.

    Іншими словами, я можу дозволити цим хлопцям лупити мене, скільки завгодно. Навіть якщо вони виявляться набагато сильнішими, ніж здаються, я просто повернуся до форми слизу і втечу геть. Все просто.

    — Ха! Приготуйся до смерті! — відповівши на мій заклик, мечник кинувся до мене з криком.

    — Грра! Вітровий Поріз!

    «Це навик фехтувальника?» Лезо його меча засвітилося зеленим. Шкода тільки, що воно не зашкодило мені… Моя шкура зламала його могутнє лезо навпіл.

    Коли він атакував, його напарник кинув у мене набір із трьох кинджалів. Я оцінив цей жест – відразу трьома було важко поцілити – але жоден із них не мав достатньої сили, щоб навіть шерсті зоряного буревовка нашкодити.

    — Що це було? — насміхався я з них, намагаючись з усіх сил грати роль лиходія.

    Але справді, що це було? Я був абсолютно не ушкоджений. Чи ця назва навички була тільки для показу?

    — Н-ні! Твоя шкура…вона надто жорстка!

    — Цього не може бути… Я… Я… Цього не може бути! Мій меч зроблений із срібла! Він мав би зашкодити і більшим монстрам!

    «Срібло відносно слабкий метал, брате!»

    — Агов! Допоможіть мені, хлопці!

    Мабуть, фехтувальнику було вже начхати на свою гордість. Я здогадувався, що ця трійця була з ними.

    — Ха! Тепер тобі настав кінець!

    — Ох, чуваче… Я справді не думав, що нам доведеться мати з цим справу.

    — Слиз, що трансформується? Цікаво. Коли здохне, розберу його на запчастини.

    — Ти ж навіть з місця не зрушив за увесь бій! Б’юсь об заклад, що магія розвіється, як тільки ти це зробиш. Я правий, так?

    Ці троє продовжували базікати, приєднавшись до своїх друзів. Коли всі п’ятеро мене оточили, вони пішли в атаку. Фехтувальник викликав магічні леза вітру, а його супутник витягнув короткого меча, щоб вдарити по мені. Їхній важкий боєць вигукнув: «Великий Руйнівний Різак!», підняв велику сокиру і вдарив нею. Маг кинув у мій бік кілька вогняних куль, а його друг-монах створив навколо себе магічних захист. Мабуть, очікував, що я його першим атакуватиму.

    Що стосується команди, то вони були досить добре збалансованими. Єдина проблема, яку вони мали, полягала в тому, що жодна їхня атака нічого мені не зробила.

    Коли пил осів, група підняла очі, наважуючись глянути на мене. Вони були надто шоковані, щоб говорити. Можливо, саме час для Примусу.

    З ревом, від якого тремтіла земля, я викликав його… але, на жаль, я облажався. Я не хотів, щоб глядачі, напудивши від страху в штани, без тями попадали на землю.

    «Це катастрофа. І що тепер? Це буде така морока». Хмм? Група? Що ж, вони щойно отримали прямий удар у відповідь. Думаю, мені не варто вдаватися в подробиці, щоб ви зрозуміли, що з ними сталося.

    Моя навичка Магічне Відчуття відреагувала на наближення варти гномів, що прямували у наш бік.

    — Це кінець, — прошепотів я. Справді кінець. Я дивився на них зверху вниз, думаючи, як вони збираються відчистити свою білизну після всього, що сталося. Так я намагався відтермінувати свою нову реальність ще на кілька хвилин.

    ***

    — Мені справді дуже шкода! — я низько поклонився, принаймні, мав намір це зробити, перебуваючи у гауптвахті.

    Після того галасу, який ми вчинили, охорона ніяк не могла відпустити нас просто так. За кілька хвилин нас оточив ескадрон охоронців. Точніше мене, оскільки решта п’ятеро були у відключці.

    «Я знаю! Я просто перетворюсь у слиз і спробую вислизнути!» Я спробував це зробити. Але перш ніж я встиг поворухнутися, вони накинулись на мене натовпом і підняли. От і все.

    Солдати усміхнулися мені своїми найкращими посмішками і мовили «не чиніть опір». Проте потік поту на їхніх чолах, свідчив про чималі зусилля, які їм довелося докласти, щоб здійснити цей арешт.

    — Зачекайте! — крикнув я, справляючи враження шаленого Ґобти. — Ми нічого не зробили! Ми тут жертви!

    — Гаразд, гаразд, — пролунала усміхнена відповідь. — Ми вислухаємо тебе у гауптвахті. Ти ж не розраховуєш втекти після цього, адже так?

    «Гадаю, я мало що можу зробити. Що робить Ґобта?» Я озирнувся і побачив, що він досі затуляв вуха руками із заплющеними очима. «О, боже… Про що він думає? Очевидно, що ні про що. Він занадто дурний для цього. Принаймні, він добре виконує наказ».

    На щастя, мені вдалося привернути його увагу своїм криком. Незабаром ми всі весело попрямували до кабінету охоронців.

    Ось що сталося!

    1. До мене причепилися!

    2. Я перетворився на вовка!

    3. І трохи завив.

    «Як гадаєте? Я ж не винен, правда?» — подумав я, дивлячись на солдата, що стояв наді мною.

    Він все ще посміхався мені – цей вираз пасував цьому грубому, доброзичливому гному з довгою густою бородою. За винятком тих злощасних вен, що виступали в нього на лобі.

    — Навіщо ви взяли мене з собою, офіцере?

    — Ти клятий дурень! Про що ти говориш? Наші начальники кричать на нас, тому що на вас напали.

    — Що? Справді? Вибачте… Я знову все намудрив, адже так?

    — Що ж, цього разу з цим нічого не поробиш, але спробуй бути трохи обережнішим, гаразд?

    «Вау. Здається, вони нарешті побачили світло». Добре, що навик «Звинувачувати всіх інших» з мого людського життя все ще був при мені. Це була передова здатність, яку можна було отримати лише після багатьох років життєвого досвіду. Ключ полягав у тому, щоб не дати ворогові навіть на мить засумніватися в тобі. Це було складно!

    Можливо, я сформулював це трохи жартома, але мій звіт досить добре підсумовував все. Здається, свідки, з якими вони розмовляли, говорили те саме.

    — То що це був за вовк? — запитав солдат, який за мною наглядав.

    Що він має на увазі, кажучи «Що це»?

    — Ви маєте на увазі вид? Це…

    — Ні, не вид. Я маю на увазі, чому такий монстр тут з’явився? Звідки він взявся і куди зник… Я хочу почути все, що ти знаєш!

    Ммм? Я сказав йому, що це була просто мімікрія. Він мені не повірив? Я думав, що був з ним досить відвертим. Я знаю, що це стандартна процедура для героя – приховувати свою справжню особистість, але я ж не герой.

    — Ну, я ж уже сказав вам… Це просто моя трансформація!

    — Га? Слухай, слиз що говорить уже рідкість, а ти хочеш, щоб я ще й зміну форми додав до твоєї справи?

    — Ні, я маю на увазі… Слухайте, хочете, я покажу вам?

    — Хмпф. Ні, все добре. Але якщо ти можеш змінювати форму, як це взагалі можливо? Ти ж слиз, адже так?

    «Що… Почекайте. Як я маю на це відповісти? Не думаю, що він купиться, якщо я скажу: «Це просто моя внутрішня особливість!», або щось в такому плані. Це б поставило мене на один рівень з Ґобтою. Гаразд, подумай, чоловіче. Я маю вигадати гідне виправдання прямо зараз!»

    — Ну… Насправді мене прокляли. Мої здібності, мабуть, викликали певні заздрощі, тож… Я володію ілюзорною магією.

    — О, справді? Прокляття, так? І що тоді?

    — Тоді, гм… Я знаю кілька ілюзорних заклинань, але тоді я був просто учнем, тож злий маг перетворив мене на слиз… Я відправився в подорож, щоб знайти спосіб зняти прокляття, і, гм, якось так!

    — Тоді чому ти мав справу з тим злим магом? Чому він прокляв тебе, а не просто вбив?

    «Нгх… Все було б набагато простіше, якби ти просто мені повірив, друже. Тобі не треба бути таким впертим. Хоча, на його місці, я б теж не повірив». Якщо він справді повірить моїй історії, то він, мабуть, ще легковірніший, ніж гобліни.

    Цей невеликий обмін словами між мною та солдатом тривав ще близько двох годин.

    ………

    ……

    Наприкінці нашої інтенсивної дискусії я вже розповів стільки всього, що цього б вистачило на цілий роман. Історія була про нещасну молоду (і красиву) дівчину, яку злий маг жорстоко перетворив на слиз.

    У розпал нашої розмови, якщо ви хочете так її назвати, запитання солдата допомогли мені уявити грандіозну історію героїчної трагедії. Я була юним генієм, яка за своєю природою була обдарована мистецтвом перетворення та ілюзорної магії. Жорстока відьма наклала на мене жахливе прокляття, тому я подорожувала, намагаючись знайти спосіб зняти його.

    Чому так сталося? Чому я перетворився на чарівну панянку?! А найгіршим в цьому було те, що кожен раз, коли я казав щось, що виходило за рамки сюжету, наступне запитання солдата допомагало мені виправити помилку.

    «Авжеж!» — казав я собі, коли розповідь складалася сама собою.

    Під кінець ми обидва були в захваті, сподіваючись, що дівчині якимось чином вдасться досягти успіху у своїй місії. Наші очі горіли пристрастю – принаймні, його точно. Дійсно, між нами був зв’язок, який виходив за рамки звичайних слів.

    — Добре! Для звіту досить. Дякую за співпрацю! Але нам потрібно буде…

    *Бах!*

    Не встиг солдат договорити, як за ним відчинилися великі двері. До кімнати вбіг ще один солдат.

    — С-сер! У шахті щойно з’явився бронезавр! На постах вже постраждало кілька шахтарів!

    — Що?! Ну що, ви перемогли його?!

    — Все добре! Сила придушення вже на шляху. Але деякі шахтарі не аби як постраждали. Я не знаю, війна в нас чи що, але в міських крамницях закінчилися ліки, а замок не дає нам доступу до їхніх запасів…

    — А як щодо наших цілителів?

    — Сер, справа в тому, що… Поранені були глибоко всередині, видобуваючи магічну руду. Цілителі на гауптвахті на даний момент зайняті іншими викликами, тож у нас залишився лише один новачок!

    — Ах, до біса все!

    «Звучить грубо. Не те, щоб я хвилювався. Просто візьми трохи ліків із замку, якщо це так важливо!» — подумав я, але…

    «У мене є небагато зілля. Що мені варто зробити?»

    Я не очікував, що цей жест якось вплине на мою характеристику, чи врятує мене від неприємностей. Нам просто потрібно зробити світ кращим, ось і все. Я знаю, що це звучить дивно з моїх вуст, але… Співчуття саме по собі є нагородою. Колись мені за це віддячать.

    — Ем, пане? Пане!

    — Що? Я зайнятий. Поки що я з тобою закінчив, але на разі я не можу тебе відпустити. Залишайся тут, поки все не заспокоїться!

    — Ні, я не про це, гм… Я маю на увазі інше.

    Я дістав цілюще зілля, а точніше виплюнув його.

    — Гм, що це?

    — Цілюще зілля. Випийте його, або натріться ним – воно високої якості!

    — А? Що такий слиз, як ти, з ним робить?

    Та ну. Що сталося з моєю історією? Чому він знову ставиться до мене, як до слизу? Він, що підбурював мене під час всього того допиту? Не те, щоб я сильно хвилювався з цього приводу, але…

    — Зараз це не має значення. Давайте, беріть. Скільки вам потрібно?

    — У нас шість чоловік внизу…але ви впевнені?

    Солдат, який нещодавно увірвався, кинув на мене запитливий погляд. Якби я був на його місці, то теж не став би брати зілля від монстра.

    — Тч… Залишайся тут, добре? Хотімо!

    — Гм? Але, капітане, це ж монстр?

    — Досить вже! Просто відведи мене до них!

    Густобородий капітан схопив шість пляшечок із зіллям, які я надав, і побіг. А що стосується моєї великої фантастичної історії, то я гадаю, що вона все-таки змогла справити на нього враження. Можливо, він все-таки непоганий хлопець. Проте, я не очікував, що він виявиться повноцінним капітаном.

    — Це кінець? — запитав Ґобта, мовчки кивнувши на все, що я сказав раніше.

    — Ні, але я думаю, нам варто залишитись тут, щоб побачити, що станеться далі.

    — Зрозумів, пане!

    Потім ми дивилися в нікуди. Солдати, які іноді заглядали сюди, кидали на нас збентежені погляди, але в основному нічого більше не відбувалося. Я практикувався зі своїми Липкими Нитками, коли почув важкі кроки капітана. Шовковий батіг миттєво повернувся в моє тіло, поки я чекав на його прихід. Ґобта спав, доводячи, що він був трохи розумнішим за мене.

    — Дякую вам, пане! — крикнув капітан, увірвавшись до кімнати, похиливши голову. Шахтарі зайшли слідом за ним.

    — Ти той, хто дав нам цілюще зілля? Дуже дякую!

    — Моя рука була дуже пошкоджена. Я не думав, що знову зможу працювати нею, навіть якщо виживу… Дякую!

    — …

    Останній хлопець нічого не сказав перед тим, як усі пішли, але я був впевнений, що він теж був вдячний. «Радий бачити, що зілля подіяло».

    На даний момент сонце вже сіло. Надворі вже зовсім стемніло, коли капітан знову заговорив зі мною – цього разу серйозно.

    Виявилось, що ті п’ятеро, які напали на мене, були членами Вільної Гільдії цієї країни. У них був талант, але раніше в них була репутація бешкетників.

    — Це повинно стати для них уроком! — промовив капітан із дзвінким сміхом.

    Сторож уже був переконаний у нашій невинності, але мене все ще тримали під вартою з поваги до інших «жертв», яким я ненавмисно завдав неприємностей своїми діями. Однак ніхто не висунув звинувачень. Припускаю, їм соромно вимагати відшкодування за те, що вони від страху наклали в штани.

    Тож я вирішив розповісти правду. Я сказав, що допомагаю відновлювати селище гоблінів, і нам потрібні були зброя та одяг, а також хтось, хто міг би надати невеликі вказівки на місці. Капітан уважно слухав, дехто з його людей час від часу підключалися до нашої розмови. Вони навіть поставили Ґобті кілька запитань, незважаючи на його спантеличений вираз обличчя.

    На наступний день…

    Ми все ще були в гауптвахті. Ґобта позичив іншу камеру для ночівлі, якою, як я припустив, він все ще користується. Не маючи чим себе зайняти, я вирішив поспостерігати за гномами, які проходили ранкові тренування на полі позаду гауптвахти. Вони розмахували важкими дерев’яними мечами, працюючи над своєю швидкістю, спарингувалися, імітуючи бій та бігали кола. Здається, це були їхні звичайні тренування.

    Я сидів у камері та уявляв, як би вони впоралися з тими істотами, яких я переміг раніше. Для мене це було трохи схоже на гру…але чи не буде заперечувати Мудрець, якщо я його використаю таким чином?

    «Здається, це марна трата таланту, але до біса. Буде весело».

    Виявилося, що в охоронців майже немає шансів. Навіть якщо я дам їм фору, лише кілька з них можуть перемогти кажана та ящірку.

    У поєдинку один на один чаша терезів схилялася на бік монстрів, але оскільки гноми завжди діяли групами по чотири-шість осіб, кілька груп могли досить добре впоратися з павуком. Однак навіть усі двадцятеро з тих, що зараз перебували на полі, не змогли б упоратися із багатоніжкою. Звичайно, я не очікував, що ці хлопці будуть як спецназ, тому для мене результат був очевидний.

    Коли Ґобта прокинувся, вони вже майже закінчили. Капітан з’явився приблизно в той же час.

    — Гаразд, — мовив він, — ви вільні. Вибачте, що тримав вас тут так довго. Я був зобов’язаний залишити вас принаймні на одну ніч. Вибачте!

    — О ні, ні. Це заощадило мені принаймні одну ніч у готелі.

    — Радий, що ви сприймаєте це саме так. Дозвольте мені загладити свою провину. Я можу познайомити вас із талановитим ковалем, якого я знаю!

    — О, це було б чудово. Дякую вам!

    Нарешті справи пішли на краще. Ми щойно отримали пріоритетний прохід. Всього лише одна перевірка – і в нас з’явилися додаткові гроші на витрати. Я думав, що знайти збройного майстра, який би не намагався мене обдурити з першого погляду, буде важко, але рекомендація від військового – найкраще на що я міг розраховувати!

    «Можливо, я все-таки можу дозволити собі бути трохи оптимістичним!»

    — В обмін на це…

    Ммм? Підстава? Єдині «підстави», які мені коли-небудь подобалися, це ті, що були на порносайтах.

    — Якщо у вас ще залишилися ті цілющі зілля, не могли б ви їх продати?

    «Ага. Мабуть, їм справді їх бракує, так? Той солдат згадував про це вчора. Що ж, у мене є багато чого, що я міг би вам продати, хлопці… але я насправді не знаю тутешніх цін».

    Що тепер?

    «А чому б і ні?» У будь-якому випадку я нічого не витрачаю, створюючи їх. Якщо він їх хоче, то може трохи отримати.

    — Добре, — відповів я. — Але це залежатиме від того, скільки ви їх хочете. Мені теж потрібно залишити трохи собі.

    — Будь-яке додаткове зілля, яке вам не шкода віддати, для мене підійде. Навіть якщо воно лише одне.

    Хм? Досить дивне формулювання, чи не так? Я думав, він хоче відновити запаси охорони. В будь-якому разі, одного буде недостатньо.

    …Що ж, як хочете. Можливо, для них настали важкі часи.

    — Гаразд, а як щодо п’яти?

    — П’яти! Ах, це було б чудово!

    — Звичайно. Крім того, я майже впевнений, що воно все одно працюватиме, навіть якщо ви його трохи розбавите. Якщо це звичайна різана рана, можете змішати десять частин води на одну частину зілля.

    Капітан нетерпляче кивнув, цілком переконаний. Я виплюнув свої п’ять зіллів, і він у відповідь дав мені невелику торбинку. Всередині я побачив кілька золотих монет.

    — Я знаю, що це небагато, — пояснив він, — але я сподіваюся, що ви їх приймете. Я дав вам п’ять золотих за кожне з них!

    Виходить двадцять п’ять золотих? Як на мене досить добре. Я не знаю, чи оцінюю себе в повній мірі, але торгуватися зараз я не можу. Краще дізнатися скільки це насправді.

    — Гм, якби я міг…

    — Недостатньо? Я роблю все можливе, пане…

    — Ні, ні, ціна цілком нормальна, але мені потрібно вас дещо запитати…

    — Га? О, це? Отже... Що ви хотіли запитати?

    «Ох. Хмм, це погана реакція. Отже, мене все-таки обдурили? Я знав, що повинен був взяти вищу ціну. Ну добре. Капітан виглядає досить приємним хлопцем. Я сумніваюся, що він мене сильно обдурює».

    — Мені прикро це визнавати, але я не зовсім впевнений, скільки коштують ці гроші, чи навіть які тут ціни… Якби ви могли дати мені якісь вказівки, це б справді допомогло! До того ж я просто слиз!

    «Молодець, чуваче, ти щойно заперечив всю ту вчорашню історію про чарівну дівчину. Добре, що хоч він у неї не повірив одразу».

    Ми завершили довгу розмову перед тим, як ми з Ґобтою вирушили. Незабаром я знову був на свіжому повітрі свободи…але не раніше обіду. Капітан наполіг. Я нічого не відчув, але, я гадаю, що вдячність була солодкою на смак. Вперше за довгий час я насолодився їжею.

    ***

    «Ох… Чому у мене стільки роботи?» бурчав собі під ніс гном Кайджін. «Що вони мають на увазі, кажучи, що Східна Імперія почала рухатися? Це найсмішніше, що я коли-небудь чув!»

    У нього були підстави сумніватися. Триста років у його королівстві панував мир. Імперія мала всі багатства, які тільки могла побажати — тож, якими мали бути причини для вторгнення? Ось чого він не розумів.

    «Звісно, — додав про себе Кайджін, — я сумніваюся, що зброярі цього міста будуть проти набити свої кишені за рахунок хорошої війни. Але… Аааааааааа, чому у мене стільки роботи?!»

    І це була не єдина його проблема. Він скривився.

    «Проклятий міністр!» — він потер чоло, уявивши, як б’є молотком чоловіка, і зітхнув. Останнім часом він став багато зітхати.

    Залишилося не так багато часу, а відмова нашкодить його репутації. «Я не можу цього зробити» не буде виправданням. Він чекав, поки хтось із його друзів зв’яжеться з ним. Від їхніх звітів залежало все.

    Він створив собі гідне ім’я зброяра, але не був всемогутнім. Який коваль зміг би виготовити зброю без будь-якої сировини для роботи?

    Нарешті він почув звістку, на яку так сильно чекав.

    — Вибачте, — сказав один із них, увійшовши через двері. — Ми хотіли зв’язатися з вами вчора, але нас відволікли певні обставини…

    Це були троє братів гномів, яким Кайджін доручив гірничу роботу. Найстарший Гарм, був виробником броні з довгими м’язистими руками. Середній Долд, був відомий всьому королівству своєї складною ювелірною роботою. А молодший Мілдо, хоч і мало розмовляв, але був майстром майже у всьому, що робив — архітектурі, мистецтві тощо. Ось такий своєрідний савант1.

    Будь-хто з них був достатньо талановитим для того, щоб відкрити власний бізнес, але всі вони мали критичний недолік. Незважаючи на їхні надзвичайні таланти, вони були абсолютно безнадійними, ледь здатними самостійно одягнутися без інструкцій. У жодного з них не було здібностей для ведення бізнесу чи створення успішної кар’єри. Здається, вони більше надавали перевагу тому, щоб інші люди використовували їх.

    Вони опинялися в різних ситуаціях: в них вкрав магазин той, кому вони довіряли; вони потрапили у пастку свого учня, який заздрив їхньому природному таланту; потім вони стали жертвами уряду після того, як провалили запит міністра… В кінці кінців, не маючи куди йти, вони звернулися до Кайджіна, свого старого друга, який практично був для них, як четвертий брат. Він хотів, щоб вони звернулися до нього раніше, але це вже було не важливо – їм потрібно було десь тимчасово заховатися, а йому була потрібна допомога в магазині.

    Єдина проблема полягала в тому, що Кайджін не мав для них роботи. Він був торговцем бойовим спорядженням і вже мав постійні зв’язки для усіх своїх товарів, за винятком зброї. Зброю він виготовляв сам, тому він вирішив, що зможе зайняти трійцю виготовленням решти свого асортименту… але він не міг змусити їх розпочати негайно. Якщо він раптово повідомить своїм контактним особам по броні та аксесуарах, що їхні послуги більше не потрібні, це призведе до деяких проблем. Поки все трохи не вляжеться, йому доведеться продовжувати роботу, як зазвичай.

    Натомість, маючи кілька запасних варіантів, Кайджін доручив їм керувати командою робітників, які видобували руду та інші матеріали.

    Брати прибули до магазину Кайджіна з неймовірною історією про монстра. Це було останнє, про що він хотів чути. Він потер лоба.

    — Ну, принаймні з вами все гаразд, — сказав він їм. — Радий, що ви зуміли втекти, поки не постраждали!

    І це було правдою. Якщо вони не були поранені, вони могли б повернутися до збору руди. Звичайно, безпека його друзів була важливою, але… все ж. Троє братів обмінялися незручними поглядами.

    — Ну… насправді ми не втекли.

    — Ні. Насправді, ми досі не можемо повірити в те, що сталося з нами вчора!

    — …

    Вони продовжили свою розповідь — історію про таємничого слиза, який дав їм рятівні ліки. Це здавалося безглуздою балаканиною, але ці люди не були з тих, хто вигадує історії. У них не було таланту для цього.

    Отже, ця історія дійсно трапилася? Можливо, це не має значення. Він знав, що на людей напали в шахтах. А це означає, що протягом деякого часу не буде видобутку. Робітники, яких він найняв, покинули роботу вчора і вирушили в гори, як тільки поширилася новина про монстра. А чому б і ні? Їхні брати, безсумнівно, були поранені.

    Зараз був ідеальний момент скористатися послугами Вільної Гільдії, але це, ймовірно, буде неможливо. Він подав запит на видобуток руди вже доволі давно, але відповіді так і не отримав. Він знав, що він не єдиний, хто стикнувся з цим. Дефіцит почав показувати свою огидну голову.

    Наймання членів гільдії в якості охоронців шахти теж нічого не дасть. Вони були дорогими, і навіть тоді вони не робили нічого, крім того, за що гільдія платила їм гроші. Охоронці гільдії робили саме те, що вимагала гільдія – охороняли і нічого більше. І якщо це був вид монстра, який міг знищити авантюриста класу B-мінус, то…

    Це безнадійно! Не було жодного шансу отримати прибуток. Насправді це збанкрутує його. *Бах!* Чому такий сильний монстр повинен був з’явитися в тій клятій мілкій частині шахти?!

    Кайджін важко зітхнув. Що ж робити? Часу залишилося мало. Можливо, йому доведеться просто піти туди і самому дістати руду. Кращих ідей в його голову не приходило. Зараз вона була забита лише цокаючим годинником його долі.

    Всі четверо обмінялись збентеженими поглядами. І в цей момент до них прийшли досить дивні відвідувачі.

    ***

    — Йо! Ти тут?! — закричав капітан – Кайдо, як виявилось.

    За час нашого спілкування, ми сильно здружилися. Зараз ми спілкувалися, звертаючись один до одного по імені, і виявилося, що його старший брат керує магазином, до якого ми саме прийшли. Це було затишне місце, і я очікував, що за прилавком стоятиме грубий старий чоловік.

    — Привіт!

    — Вибачте, — сказав я, йдучи слідом за Кайдо. Щойно ми увійшли, ми відчув на собі кілька сумнівних поглядів.

    — Ах!!

    Троє шахтарів, які вчора дякували мені за порятунок, підняли брови вгору. Вони виглядали прекрасно, але їхні вирази були не дуже радісними.

    Як і очікувалося, чоловік за ними був чудовим образом зажуреного, дратівливого старого робітника, з яким мені колись доводилося мати справу. Він, безперечно, був власником. Але виглядав він не дуже схожим на Кайдо.

    — Що ви хочете? Ви знаєте цих хлопців?

    — Кайджіне, ось він! Слиз! Той, хто врятував нас…

    — Так! Це точно він! А ви ж брат нашого боса, адже так, капітане?

    — …

    — О-го! Слиз, кажете? Ми якраз про тебе говорили! Дякую, що вчора виручив цих хлопців.

    — О, ні, нічого такого… Гаразд, це було щось, але, ах, ви знаєте… Ха-ха-ха-ха!

    Казати мені компліменти має бути не законно. Після них я завжди роблюся самовпевненим і зарозумілим. І ще деякий час не можу повернутися у нормальний стан.

    — Отже, — сказав старий чоловік, трохи відійшовши. — Що вас сьогодні до нас привело?

    Я вирішив детально все розповісти. Ми всі сіли на місцях, розташованих глибше всередині, і Кайдо люб’язно коротко все підсумувати. Я додав ще кілька деталей, і розмова продовжилася в непоганому темпі.

    «Але той молодший… Мілдо, так? Я б хотів, щоб він щось сказав. Як йому вдається продовжувати розмову, нічого не кажучи?» Це вразило мене.

    — Гаразд, — відповів старий. —Я розумію. Але чого ви хочете? Я не можу нічого для вас зробити. Я маю виконати роботу для певної країни, з якою маю справу. Це конфіденційна інформація, але…

    Потім настала його черга говорити. Навмисне опускаючи деякі деталі, оскільки все було засекречено, він розповів, що ряд країн почали надсилати замовлення на зброю та броню, оскільки побоювалися, що деяка «країна-ідіот» може розпочати проти них війну. Це також пояснювало, чому вчора в охоронців не було ліків та була нестача сировини в магазинах.

    — Отже, — продовжив він, потираючи себе по голові, — мені довелося не спати цілу ніч, щоб підготувати замовлення на двісті сталевих списів… але мені ще потрібно виготовити двадцять мечів, а в мене навіть одного немає. Просто немає матеріалу!

    — Чому б тобі просто не сказати, що ти не зможеш виконати замовлення? — запитав Кайдо.

    — Дурень! Думаєш, я не намагався? Але цей клятий міністр Вестер сказав мені: «То ти кажеш, що великий Кайджін, відомий у всьому королівстві, не може виконати навіть таке просте замовлення, як це? Так?» Перед самим королем, не менше! Чи можеш ти повірити цьому клятому ідіоту?!

    Між лайкою та криками я дізнався, що Мілдо, мовчазний третій брат відхилив прохання Вестера побудувати для нього будинок. Міністр сприйняв це як особисту образу і почав дошкуляти йому доти, поки Мілдо не пішов у вигнання разом із Кайджіном. Це звучить як дурна образа.

    «Можливо, цей чоловік скуповує всю сировину в королівстві, щоб магазини не могли нічого продати? Як на мене це звучить правдоподібно».

    — Яка різниця між списами та мечами? — запитав я.

    — Мені потрібна спеціальна руда для мечів, — відповів старий. — Магічна руда. Списи – це звичайні сталеві шипи.

    Без відповідних матеріалів для роботи, навіть майстерний ремісник буде всього лише людиною. Це, мабуть, було надзвичайно образливо. Міністр, ймовірно, чекав, коли він з’явиться з нічим, благаючи про милість.

    — І це ще не все. Навіть для виготовлення одного такого меча мені потрібен цілий день. Навіть якщо я організую конвеєр і вдосконалю все, що можливо, мені все одно знадобиться два тижні, щоб виготовити двадцять…

    Я хотів запитати в нього про крайній термін, але зупинився. Відповідь була у нього на обличчі.

    — Я маю час до кінця цього тижня, — він застогнав. — Перш за все, наступного тижня мені доручено доставити їх королю. Це завдання для королівства, і кожному магазину доручили зробити те саме. Якщо я не зможу цього зробити, вони можуть позбавити мене ліцензії ремісника…

    Значить залишилося п’ять днів. Але сумніваюся, що сьогодні буде багато роботи, тож фактично чотири? Яка складна ситуація…

    «Почекайте, до чого тут я? Усе це не має до мене жодного відношення».

    «І… гм, почекайте, він сказав «магічна руда»? Здається, у мене є щось подібне, чи не так? Не те, щоб це мало значення…»

    Наступного разу, коли я підвів очі, я зрозумів, що всі дивляться на мене. «Мені не подобається, що всі ці чоловіки витріщаються на мене! Хто такий слиз, на їхню думку?»

    «Ну нічого. Настав час зробити кілька серйозних послуг. Їм краще потім допомогти мені з будівництвом селища для гоблінів!»

    — Хе-хе-хе... Ха-ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!! Яка дрібниця! Старий... Як гадаєш, зможеш використати це?

    Тоді я з легким стуком дістав певну кількість видобутої руди на робочий стіл перед собою. А потім стрибнув на диван, ліг на спину й підняв ноги (або мені так здалося).

    — Зачекайте. Ваааах! Це ж магічна руда!! І, О, Боже мій, подивіться, яка вона чиста!!

    «Хех. Це не магічна руда, друже. Я вже обробив її для вас. Це шматок чистої магісталі!»

    — Нужбо, старий, твої очі тебе підводять? — запитав я. Якщо вони не можуть розпізнати, що це за метал, то навряд чи варті більшого.

    «Я продам вам сировину, але це все. У мене тут бізнес, як не як».

    — Що? Ні… Не може бути! Це ж магісталь?!

    Нарешті він помітив. Його шок мене трохи здивував.

    — Ти… Ти дозволиш мені його взяти? Я маю на увазі, що заплачу за нього поточну ціну!

    «Хе-хе-хе. Попався!»

    — Ооо, щодо цього…

    — Нггх, що ти за нього хочеш? Я зроблю все, що зможу!

    — Ось що я хотів почути! Ви чули, що я і моя команда задумали, чи не так? Мені потрібна ваша допомога, щоб знайти когось, хто зможе поїхати в наше селище і надати нам деякі технічні настанови.

    — Що? Це все, що тобі потрібно?

    — Пфф. Мені також потрібні зв’язки з постачальниками одягу та зброї. А також броня.

    — Якщо це все, то звичайно!

    І тому ми зі старим Кайджіном уклали усний договір на шматку магісталі. Ми домовилися уточнити деталі після того, як він закінчить роботу. Судячи з його реакції, я міг би витягти з нього ще трохи, але не варто бути надто жадібним. Щоразу, коли я пробував так робити, все закінчувалося провалом. Навіть я іноді вчуся на своїх помилках.

    Кайдо пішов після того, як ми закінчили обідати.

    «Здається, капітан прикордонної служби може дозволити собі прогуляти весь день на роботі. Але було мило з його боку привести мене сюди».

    Три брати-гноми по черзі знову щиро дякували мені. Безсумнівно, вони почувалися винними в тому, що уряд відігрувався на Кайджіні.

    — То чому б вам не піти з нами? — запитав я. У них відвисли щелепи. Потім вони почали обговорювати це між собою. На мій погляд, це було найкращим рішенням для їхнього скрутного становища.

    Наступного дня…

    Незважаючи на те, що він мав усі необхідні матеріали, цей термін все одно здавався мені неможливим. Час покінчити з цим.

    — У тебе залишилося чотири дні, Кайджіне. Думаєш, зможеш закінчити?

    — Ні, чесно кажучи. Але я мушу!

    Не думаю, що відношення «я зможу це зробити» дуже допоможе. Я знаю, що неможливе залишається неможливим. Воно не стане здійсненним, допоки всі необхідні елементи не будуть на місці.

    «Дідько. Я вже зробив крок. Тепер можна піти ва-банк».

    — Ну, здається, у мене є ідея. Для початку, не міг би ти зробити для мене хоча б один меч? Найкращої якості на яку ти тільки здатен.

    — Що? Але ти повний дилетант. Що ти зможеш зробити?

    — Я не можу тобі сказати. Але ти повинен мені повірити! Якщо ні, то вперед. Продовжуй. Можливо, так ти втратиш ліцензію, але…

    — Тож я можу тобі довіряти? Тому що, якщо я не зможу, тобі краще не чекати плати за цю магісталь. Я не зможу подбати про себе, не кажучи вже про те, щоб тебе прикрити… Але якщо ти дотримаєш своєї обіцянки, я клянусь, що дотримаю своєї. Я знайду для тебе найкращого майстра мечів, який тільки є в цьому королівстві!

    «І так ми домовились. А обіцянки даються для того, щоб їх виконувати».

    Ми зайшли в майстерню. В будь-якому випадку, я був винен Кайджіну за те, що він дозволив мені відпочити в його запасній кімнаті для учнів, тому я хотів виконати свою частину угоди.

    Коли ми увійшли, то побачили трьох братів, які дивилися на шматок магісталі на столі, зітхаючи про себе, перевертаючи його в руках, уважно розглядаючи кожну поверхню. Шматок, який я виплюнув, був розміром із кулак. Він був настільки рідкісним? Принаймні, так здавалося з їхніх дій.

    — Про що ти говориш? — вигукнув Кайджін, коли я запитав про це.

    І, згідно з його поясненням…

    Магічна руда була сировиною, яку очищали для виготовлення магісталі. Навіть звичайна руда могла конкурувати з золотом за ціною з простої причини: вона була рідкісною і корисною для різноманітних застосувань.

    Усе зводилося до магічасток, які формували майже все в цьому світі — чогось, без чого Земля цілком могла обійтись, але вони відіграли величезну роль тут.

    У рідкісних випадках, коли монстра було переможено, він випускав цілий згусток магічних часточок, які називалися «магічними каменями». Це було своєрідне портативне джерело енергії, і воно служило паливом для чогось, що називалося «духовною інженерією», винаходом, ексклюзивним для цього світу. Магічні камені були різного рівня чистоти, і найчистіші з них використовувалися, як ядра в різних продуктах. Навіть прикраси могли використовувати цю енергію для створення спеціальних ефектів. Одяг та аксесуари, що виготовлялися з використанням магічних каменів, могли підвищувати здібності того, хто їх носив, надавати їм додаткові ефекти та виконувати безліч інших функцій.

    Отже, основна різниця між звичайною рудою і магічною рудою полягала в тому, що останню можна було отримати лише в областях, де мешкали монстри вищого рівня. Для отримання магічної руди потрібно було поєднати звичайну руду, велику концентрацію магічних частинок і еонів2 часу для того, щоб руда поглинула магію і зазнала перетворення — своєрідної геологічної мутації.

    Звичайно, будь-яке місце з великою кількістю магії має багато монстрів. Однак не тих, з якими звичайні авантюристи змогли б упоратися заради дрібних грошей — навколо них ви не знайдете жодної магічної руди. Щоб її знайти, потрібно відправитись туди, де є принаймні монстри В-рангу.

    На додачу, Кайджін нарешті надав мені повний опис того, як працює система рангування монстрів.

    — Ой! — сказав я. — Тоді, можливо, я десь рангу В?

    — …

    Мені здалося, що всі думали про одне й те саме. За винятком Ґобти, який був трохи повільним. Але залишмо поки його в спокої.

    Однак, суть полягала в тому, що магічна руда не з’являлася з нізвідки. Більше того, магісталь, видобута з неї, займала 3, можливо, 5 відсотків її загальної маси. Навіть шматок цієї сталі завбільшки з кулак коштував щонайменше в двадцять разів більше, ніж вага золота.

    Схоже, що ціни в цілому виходили приблизно на той самий рівень, що і в моєму колишньому світі. Золото використовувалося як валюта через його велику вартість, так само, як і в моєму світі. В результаті всі країни прийняли золото як валютний стандарт.

    Я зберіг у таємниці той факт, що в моєму животі був великий запас цієї магісталі. Чесно кажучи, стало трохи страшно. Вони ніяк не могли знати, але… якщо вони дізнаються? Або це просто моє параноїчне виховання з середніх класів дає про себе знати?

    А тепер до справжнього питання.

    Магісталь була рідкісною, безумовно, але не це робило її такою цінною. Її цінність полягало в тому, що вона легко могла слугувати провідником для магічної сили.

    До певної міри можна було контролювати магічні частинки за допомогою власної уяви. Моя навичка Магічне Відчуття працювала саме так, але навіть навичка Контроль Води працювала, взаємодіючи з магією довкола. Більшість навичок монстрів теж працювали подібним чином. Я не дуже розуміюся на магічних заклинаннях, але вважаю, що вони працюють на тій же основі.

    Отже, що станеться, якщо зброя буде виготовлена з матеріалу, наповненого величезною кількістю магії? Дивовижно, але вона стане зброєю, яка може розвиватися!

    «Як класично! Ох, люди, тепер я теж хочу одну таку!» — я мало не сказав про це вголос, ледь встигнувши вчасно зупинитися. Я маю на увазі, подумайте про це — меч, який поступово формується під вашу ідеальну форму на основі того, що ви від нього хочете. Залежно від вашої магічної сили, ви навіть можете трансформувати його під час бою! І оскільки він настільки сумісний з магією, то він також допоможе підвищити ваші навички.

    В основному, якщо ви не дуже вправний зі зброєю, вам буде краще зі зброєю наповненою магією. Але що, якщо – хоча це потребує багато вмінь і грошей – якщо зробити клинок із чистої магісталі та вставити в нього магічний камінь? Чи можна зробити, наприклад, мечі з полум’ям, мечі зі снігом тощо?

    Моя творча уява почала працювати. Моє серце співало, вимагаючи від Кайджіна зробити один прямо зараз. Але мені доведеться бути терплячим. «Але наступний магічний камінь, який я здобуду... Безумовно».

    Після короткого уроку Кайджін взявся за роботу. Я спостерігав за ним, як його потенційний молодший учень. Ґобта, ймовірно, спав десь у кутку, крім того…

    Звичайно, мечі були різноманітних форм і розмірів. Я, звичайно, уявляв собі катану в японському стилі, як найсильнішу, але навіть катани були найрізноманітніших форм. Саме це викликало в мене таку цікавість до меча, якого він робив.

    Через десять годин він закінчив.

    На мій погляд, він виглядав як звичайний довгий меч. І, вау, у нього залишилося ще стільки магісталі. А я тут хвилювався, чи вистачить цього шматка розміром з кулак на один меч. Виявилось, що Кайджін не зміг навіть приблизно визначити, скільки коштуватиме меч, якщо його зробити із чистої магісталі. «Гадаю ні. Розумію, чому ніхто не створив полум’яного меча, снігового меча, або навіть громового меча. Це було б занадто дорого. В цьому є сенс».

    Натомість магісталь формувала лише серцевину зброї, а решта клинка була виготовлена зі звичайної сталі. Таке ядро було потрібне, щоб магія поступово проникала в сталь, зливаючись з усім мечем. Саме тому, за його словами, з часом зброя ставала сильнішою, коли її використовували. Клинок ніколи не заіржавіє і не втратить свою форму — він може просто використати навколишню магію, щоб відновитися.

    Як не дивно, але навіть у таких магічних мечів був обмежений термін служби. Якщо їх зігнути занадто сильно або деформувати до невпізнання, то магія розсіється і зброя швидко постаріє.

    Кайджін показав мені свій свіжовикований меч, говорячи при цьому. Це мене дуже зацікавило. Я взяв зброю в руки, милуючись нею – добре, не в руки, але щось схоже до рук. Вона була простою за структурою, прямою, як стріла. На ній не було жодних додаткових прикрас. Вона не була призначена виключно для різання, як катана, але клинок здавався підходящим для рубання.

    Але це була лише основа. З часом, я припускаю, меч адаптується до того, що від нього схоче користувач. Не дарма коваль вирішив нічого не ускладнювати.

    Окей. Кайджін та його команда створили цей чудовий меч для мене, як і обіцяли. Тепер моя черга.

    — Добре! — сказав я. — Час мені виконати для вас свою секретну роботу. Вибачте, але ви не проти залишити мене тут одного?

    Я не міг дозволити їм це побачити. Це було б занадто важко пояснити.

    — Ну, гадаю, у тебе є все необхідне. Але ти впевнений? Я буду радий допомогти.

    — Зі мною все буде добре, дякую! Просто пообіцяйте мені, що ви не будете заглядати в цю кімнату наступні три дні. Покляніться!

    — Добре. Я буду вірити тобі і чекати…

    Після цього Кайджін і його люди пішли. Ґобта теж з якоїсь дурної причини. «Що коїться в його голові день у день, чому він досі живий? Я повинен колись про це дізнатися».

    Отже, наш сьогоднішній рецепт довгого меча. Що може бути простішим? Спочатку візьміть готовий зразок… і проковтніть його! Потім візьміть решту інгредієнтів, викладених тут… і проковтніть їх теж! Жуйте, жуйте…і ковтніть! Добре перемішайте в шлунку і…

    [Повідомлення. Аналіз цілі: «довгий меч». Успішний. Створення копії… Успішне.]

    Повторіть дев’ятнадцять разів. Смачного!

    Це було просто, адже так?

    Діти, не повторюйте цього вдома!

    І з цим абсурдним коментарем я приступив до роботи.

    Ой… Кожна копія зайняла в мене близько десяти секунд. 190 секунд – трохи більше трьох хвилин – і у мене вже було дев’ятнадцять мечів, розкиданих по кімнаті. Пройшло може п’ять хвилин з того моменту, як я прогнав Кайджіна та інших з кімнати.

    Тобто я знав, що зможу це зробити, але не думав, що це буде так просто! Люди витрачають цілі життя на створення подібних речей. Мені почало здаватися, що я вчинив з ними щось безсоромно грубе. Цей Хижак такий читерський.

    «І що тепер? Я сказав їм не відкривати двері три дні. Невже я маю просто сидіти тут до тих пір? Ні… Я не можу просто сидіти тут, як желе. Можливо, мені варто сказати їм…»

    Я так і зробив. Я відчинив двері і вийшов на вулицю. Четверо гномів одразу підвелися, кинувши на мене стурбовані погляди. Ґобта… спав. Господи, минуло лише п’ять хвилин? Так. Тоді я вирішив, що маю з ним щось зробити.

    — Що таке? Щось трапилось?

    — Тобі чогось не вистачає?

    — Або… або це не спрацювало, так?

    — Так, ем… Ну, насправді…

    Я оцінив гномів, очі яких були наповнені муками. Дивитися на них було боляче. Але я не зміг втриматись. Мені потрібно було пожартувати. Чому я завжди такий злий до людей? Навіть моя смерть і відродження не вилікували мене від цієї звички.

    — Ха-ха-ха! Просто жартую! Насправді, вони вже готові!

    — Щоооо?!

    «Ну, я не можу їх звинувачувати».

    ***

    — Будьмо!!

    Ми були в такому собі нічному клубі гномів, де проводили досить невимушену підсумкову вечірку. Зброя була безпечно передана до рук короля, тому настав час святкувати. Я маю на увазі, я казав їм, що вони не зобов’язані, але…

    — Ой, давай! Там багато прекрасних дам!

    — Так! Так! І молоді, і старші теж, якщо такі тобі до вподоби! Це ідеальне місце для будь-якого джентльмена!

    — …!

    — Давай, Рімуру! Ми не можемо піти без головного винуватця свята!

    Було четверо проти одного, тому вибору не було.

    З ними ніколи не буває нудно, так?

    Місце мало назву «Нічний метелик».

    Значить господарі справді були метеликами? «Краще б їм не виявитися міллю».

    …Не те, щоб я дійсно переймався через це. Я був джентльменом. «Хоч раз спробує це», — подумав я, коли ми заходили.

    — О, ласкаво просимо!

    — Ласкаво просимо, панове!

    Фвурррр! Тут було повно красунь! Вау! І їхні вуха такі довгі!

    «Тут спекотно, чи це просто ельфи? Чорт забирай!»

    «Боже мій, їхній одяг такий тонкий! Здається, я майже бачу наскрізь... але не можу... Дідько, моє Магічне Відчуття працює з максимальною силою! Вони ж знають межі свого одягу, чи не так? Це якийсь… виклик? Нгх!»

    — Ох, погляньте, який миленький!

    — Я перша його побачила!

    Ой! Бум! Бум!

    Ось воно!

    Все моє тіло тремтіло! І я відчув як щось м’яке підскакувало на моїй спині. Це рай, чи що?!

    — Хмм... Гадаю, що твоє звивання означає, що тобі це подобається, так?

    «Ага! О ні. Я не хотів…»

    — Га? Н-ні, не так щоб дуже.

    «Можливо, я не повинен був очікувати від світу чогось більшого. Адже, здається, ніхто так і не вірить у мене. Але нехай так буде. Яке моє діло? Я сиджу на колінах у справжньої ельфійки! Не можу повірити, що це дійсно сталося!!»

    Ах, мені так жаль мого дорогого, покійного друга! Якби він був ще поруч! Я б скакав від щасті по стінах!

    Проте поки ми насолоджувалися…

    — Ну і ну! Хіба це не Кайджін? Господи, що ти наробив, принісши цього вульгарного монстра в такий висококласний заклад, як цей?

    Що це за хлопець? Здається, він хоче почати бійку. Навколо нас раптово стало тихо. Навіть дівчата косо подивилися на цього відвідувача — схоже, їм він не дуже подобався, але вони були досить ввічливими, щоб тримати свої насмішки при собі.

    За мірками гномів, він був досить високим і худим, що робило його… середнього людського зросту.

    — Агов! Босе! Тепер ви дозволяєте приходити сюди монстрам?

    — Н-ні, — вигукнула старша жінка-менеджер, — але це лише малий слиз, тому…

    — Що? Це все одно монстр! Чи не так? Ви кажете, що слиз вже не вважається монстром?!

    — Я… Ні, сер, але… — заїкаючись, менеджер намагалася заспокоїти чоловіка, але хам навіть не звернув не це уваги. Очевидно, він прийшов за нами.

    — О, чудово, — зітхнула одна з дівчат. — Це міністр Вестер.

    «Згадай диявола! Ну, я буду...» Він справді був схожий на той тип людей, які так просто не забувають образ. Я бачив це на його обличчі.

    — Знаєш, що найкраще підходить монстру? — запитав Вестер. — Це!

    Тоді він вилив на мене вміст своєї склянки.

    Я не був прихильником подібних провокацій, але тримав себе в руках. Це був урядовий міністр, тому я не міг дозволити своєму запальному характеру завдати неприємностей Кайджіну чи менеджеру цього закладу. Не хотілося б, щоб їм заборонили відвідувати цей заклад. «Просто тихенько посиджу і почекаю, а тоді...»

    — Ей... Ти думаєш, що можеш просто докоряти нам, скільки захочеш?!

    З гучним ударом ногою по столі Кайджін підвівся.

    — Ти думаєш, що можеш бігати й насміхатися з мого гостя, Вестере? Думаєш, мене це не образить? Ти так думаєш?!

    «Емм? Ей, Кайджіне, це ж вищий урядовий посадовець, чи не так? Ти впевнений, що з тобою все буде гаразд?»

    Справедливо визнати, Вестер вражено відступив назад. Я теж трохи відскочив від несподіванки, і мене м’яко утримали груди ельфійки за моєю спиною.

    …Це не було навмисно! Клянусь!

    — Як… як ти смієш так зі мною говорити, ти…! — прохрипів Вестер, все ще перебуваючи в шоці.

    — Ти вже замовкнеш?! — крикнув Кайджін. Підтвердивши свою думку, він вдарив кулаком по обличчю міністра. Через кілька хвилин він запитав мене:

    — Агов, Рімуру, ти шукав когось, хто б міг тобі допомогти, так? Можливо, я підійду?

    Підійдеш? Більше ніж. Але…справді? Я припустив, що він буквально взяв квиток в один кінець із Королівства гномів. Тепер він звертався до мене з усним проханням.

    — Це те, що я хотів почути. Буду радий працювати з тобою, Кайджіне!

    Це було б добре. Ми б змогли узгодити деталі пізніше. Якщо Кайджін хотів приїхати, я був більш ніж готовий його запросити. Нам не потрібен був складний контракт! Ми робили те, що хотіли і коли хотіли!

    Кайджін і я скріпили угоду рішучим кивком голови.

    Лише одне… Як ми збираємося звідси вибратися? Можливо, трохи розсудливості нам би не завадило? Інакше ти створиш собі багато проблем. І навіть вся бравада світу не зможе їх вирішити!

    ***

    І так.

    Як можна собі уявити, удар кулаком по обличчю урядового міністра створив низку проблем.

    — Брате мій, брате мій, — пробурмотів Кайдо разом із кількома охоронцями позаду нього. — Що ти зробив цього разу?

    Сьогодні він був на чергуванні – навіть він не міг пропускати свої зміни постійно. Кайджін запросив його, але він відмовився… але згодом він все одно мусів прийти через брутальність свого брата. Втеча була б найкращим планом для нас, але ймовірно, він був би заздалегідь приречений на невдачу.

    — Гмф! Той дурень! — коли четверо лицарів тягнули Кайджіна, він кричав і дико тикав пальцем в міністра. — Він практично плюнув в обличчя Рімуру, моєму клієнту і найкращому покровителю, якого я коли-небудь мав! Що поганого в тому, щоб трохи поставити його на місце, га?!

    Вестер, зі свого боку, ще не позбувся шоку. Він просто витріщився на нас, в той час, коли кров усе ще стікала з його носа. Виглядало це і пафосно, і трохи смішно. Ніколи ще такого не бачив. Несподіванка, ймовірно, не дала йому навіть відчути біль.

    — Брате, — зітхнувши, прошепотів Кайдо, — урядового міністра «на місце» так не поставиш… У будь-якому випадку, ви всі підете зі мною! — він кивнув своїм людям, а потім відвів мене на мить убік. — Просто зберігай спокій, добре? Я обіцяю, що ми будемо добре з тобою поводитися.

    Звісно, я й не планував нічого іншого. Проте, перед тим як вийти, я підійшов до менеджера закладу і кинув їй п’ять золотих монет у руку. — Ось, це за завдані клопоти, — сказав я здивованій економці. — Ми ще повернемося!

    Зрештою, це місце здавалося пристойним. Було б погано, якби я більше ніколи не побачив його зсередини.

    Так відбувся мій другий арешт у Королівстві Гномів… але я про когось забув.

    Ґобта! Його не було з нами в клубі. Натомість він спокутував свою ідіотську поведінку, зазнаючи того, що я б назвав «пеклом мішків». Спочатку я думав підвісити його за ноги, але це здавалося жорстокістю без причини, тож замість цього я зв’язав його липкою ниткою і підвісив до стелі.

    — Зачекайте! — заскиглив він. — Це так підло, пане! Я хочу піти з вами!

    Цього разу я не проявив до нього милосердя.

    — Досить, дурню! Я більше не можу терпіти твою дурість! Якщо тобі це не подобається, поклич свого буревовка і попроси його про допомогу!

    «Не те, щоб він міг це зробити», — подумав я, зачиняючи за собою двері.

    Гоблін – це одне, але хобгоблін може обходитись без їжі та води близько тижня. Проте, якщо нас затримають тут надовго, мені доведеться знайти спосіб визволити його. Зараз же я відклав це в глибину своєї свідомості.

    Можливо, я був занадто жорстоким з ним? Можливо, подумав я на мить. Але все добре. Він упорається.

    Нас п’ятьох відвезли до королівського палацу. Не те, щоб ми були під дуже сильною охороною. У всякому разі, це здавалося цілком добровільним.

    Нам довелося провести близько двох днів у в’язниці замку. Це було не так вже й погано — їжа виглядала пристойно, і ми мали всі необхідні зручності. Це було більше схоже на міську квартиру, яку ми ділили в п’ятьох, ніж на в’язницю. До нас також не ставилися надто жахливо.

    — Через те, що я не зміг тримати себе в руках, ви, хлопці, тепер всі зі мною… Мені дуже шкода! — Кайджін вибачився.

    Але його друзі-гноми не надто ображались.

    — Все добре, Кайджіне! Ніяких проблем!

    — Так, не хвилюйтеся про це, босе!

    — …

    — Крім того, коли нас звільнять, ми хочемо піти з тобою, Кайджіне!

    — Так, ми можемо піти з тобою, Рімуру?

    — …?

    Я не був достатньо уважним, щоб зрозуміти, чого від мене хоче третій, але я добре зрозумів суть.

    — Ха! Звичайно, ми подбаємо про всіх вас! Будьте напоготові… Як тільки ми дістанемося селища, ви, хлопці, почнете працювати!

    — Зрозуміли!

    Ми вже говорили про життя за великими стінами. Навіть для в’язниці все було досить спокійно.

    Це була ніч нашого другого дня.

    — До речі, — спало мені на думку запитати його, — чому цей міністр так погано ставився до тебе, Кайджіне? Для цього є якась причина?

    Вираз обличчя Кайджіна одразу став кислим. Зітхнувши, він почав пояснювати. Виявилося, що він колись був капітаном королівського лицарського корпусу палацу — лідером однієї із семи армій, що складають усю систему. Три корпуси були присвячені закулісній роботі, як-от інженерна, постачальна та екстрена допомога. Ще три — важкі нападники, магічні нападники та магічна підтримка — вони відігравали більш важливу роль. Останнім, і найважливішим корпусом, була особиста гвардія короля. Кайджін очолював інженерний корпус, а Вестер був його заступником.

    — Він був сином маркіза, — простогнав гном. — Дворянський титул, який він купив за гроші. Я думаю, що він, мабуть, заздрив такому простолюдину, як я, якому дісталася головна роль. Це було складно, розумієте? Напевно, для нього було принизливо виконувати накази від того, хто був нижчим від нього за статусом. І я визнаю, що мене не надто хвилювало те, що про мене думають інші. Я був надто зайнятий, намагаючись залишитися на доброму боці короля. Саме тоді це й сталося.

    «Справа з магічною бронею».

    У той час інженерний корпус вважався найнижчим із семи підрозділів армії — він майже не виробляв жодної нової технології для себе. Вестер вважав, що королівство, багате на технології, повинно мати відомий корпус інженерів, тоді як Кайджін був більш консервативним в плані досліджень і розробок. Незважаючи на те, наскільки запеклими були їхні суперечки, їм так і не вдалося дійти згоди під час незліченних гарнізонних зборів.

    По ходу роботи, корпус запустив так званий проект створення магічних броньованих солдатів разом із командою ельфів-інженерів. Вестер наполягав на тому, щоб зробити цей проект успішним і підвищити статус корпусу серед військової ієрархії. Кайджін попередив його, що він надто поспішає, але навіть тоді у Вестера не було часу, щоб прислухатися до порад звичайної людини.

    В кінці кінців, завдяки свавільним примхам Вестера, експеримент пішов невдало і духовно-магічне ядро вийшло з-під контролю – це призвело до публічної невдачі і закриття проекту на ранній стадії.

    Таким чином, незважаючи на те, що над проектом магічної броні працювали одні з найкращих умів у світі, він зупинився. Як керівник інженерного корпусу, Кайджін опинився під тиском і вирішив покинути військову службу. Вестер не тільки зробив Кайджіна козлом відпущення, але й переконав своїх друзів серед вищих лідерів дати проти нього хибні показання. Принаймні, так стверджував сам Кайджін.

    Кайджін втомлено зітхнув, коли закінчив.

    Я розумію його точку зору. Протягом всіх цих років у нього мусило накопичитися багато образи.

    «Але...чуваче, Вестер це просто яскравий приклад негативного персонажа з казки, чи не так? Таких легко розпізнати». З погляду міністра Кайджін міг повернутися в армію в будь-який момент і загрожувати його позиції. Ось такі справи.

    Невже він не заслужив смертної кари? Можливо, ні, але…

    — Тож, — підсумував Кайджін, — можливо, він трохи заспокоїться, якщо я на деякий час поїду з країни.

    Він звучав трохи пригнічено, але принаймні він мав підтримку. Три брати, що були з нами, також знали правду, і в них теж не було любові до Вестера. Дійсно, навіть я його тепер ненавидів. І все ж, Кайджін зробив знатний удар, тож мені було цікаво, чи зможуть нас просто відпустити і помахати рукою на прощання.

    — Не хвилюйся, — заспокоїв мене Кайджін. — Я зараз звільнений з армії, хоч і дослужився до командира корпусу. Що стосується мого соціального становища, то я трохи нижчий за барона. Якщо б справа в судах йшла суворо між простолюдинами і шляхтою, то, можливо, дійшло б і до повішання.

    Він підкреслив цей жахливий факт щирим сміхом.

    А я тим часом просто сидів. Якщо справи підуть погано, я швидко виберуся звідси, але поки що, я буду просто слухняним маленьким слизом, поки не знайду розумне рішення.

    ***

    Невдовзі настав день нашого суду, і всіх нас поставили перед монархом.

    Героїчний Король гномів.

    Тепер, коли я бачив його особисто, його величава аура була майже вражаючою.

    Його Величність Газель Дварго заплющив очі й глибоко сів на свій трон. Він був кремезним, схожий на гнома, а його оголені бронеподібні м’язи випромінювали енергію. Його шкіра була насиченого темно-коричневого кольору, а чорне волосся було зачесане назад.

    Він випромінював чисту силу. Мої інстинкти «бийся або тікай» активувались повністю вперше за давній час.

    Біля нього стояли два лицарі, по одному з кожного боку. Безсумнівно, вони також були міцної статури, але все одно виглядали мізерними порівняно зі своїм правителем. Серйозно, цей хлопець був справжнім монстром. Я планував успішно втекти, якщо це знадобиться, але зараз… Не дуже. У той момент, коли мене поставили перед ним, кожен мій нерв був напружений до межі.

    Можливо, це був перший раз у цьому світі, коли я справді відчував чітку загрозу для себе.

    Якийсь чоловік став на коліна перед королем, щось перевіряючи разом з ним. Отримавши дозвіл, він підвівся і почав читати свідчення під присягою.

    — Тепер ми розпочнемо суд! Тиша, всім!

    Протягом наступної години обидві сторони представляли свої аргументи. Як підозрюваним у злочині, нам було заборонено говорити – в королівському суді це право належало лише тим, хто мав звання графа або вище. В іншому випадку вам потрібен був особистий дозвіл короля. Якщо ви вирішували висловити свою думку без дозволу, це, очевидно, свідчило про вашу провину на місці і додавало вам додаткове обвинувачення у зневазі до суду.

    Були ви винні чи ні, але саме так працювало це місце. Нам довелося спиратися на нашого представника, який говорив від нашого імені. Протягом двох днів перебування під вартою він кілька разів відвідував нас, обговорюючи суть нашої справи. По суті, він був нашим адвокатом.

    Але чи можна йому довіряти? Подібні тривожні думки мали тенденцію виникати не просто так…

    — Отже, сер Вестер, — продовжив він, — сидів у клубі і насолоджуючись алкогольним напоєм, коли ця банда увірвалася туди й піддала його жахливому насильству! Це не та поведінка, яку можна прощати!

    — Це правда?

    — Це так, мій пане! Я чув це від самого Кайджіна, і в мене також є письмові свідчення від власників клубу. Перебіг подій тієї ночі не може бути помилковим!

    «Емм, що? Що він тільки що сказав? Я думав, що він на нашому боці, і йому знадобилося всього п’ять хвилин, щоб перейти на інший бік. Це не добре, адже так?»

    Я кинув погляд на Кайджіна – його обличчя стало червоним, а потім повільно почало втрачати колір.

    «Можливо». Навіть наш адвокат не намагався виправдати нас.

    Було зрозуміло, що представники обвинувачених не мали права брехати в суді. Якщо їх спіймають на брехні, то це означало б ще одне покарання. Важко уявити, щоб будь-який адвокат взявся б за це, якщо лише це не було дуже винятковою ситуацією, і все ж наш робив це прямо перед нами.

    — Мій пане! — вигукнув Вестер, підштовхуючи його. — Ви самі це чули! Я прошу вас суворо розправитися з цими негідниками!

    Він посміхнувся нам із виразом надзвичайної впевненості.

    «Сволота. Можливо, мені все ж треба було дати йому по морді».

    Король залишався нерухомим, заплющивши очі. Замість нього заговорив один із охоронців.

    — Порядок! Я оголошую вирок! Кайджін, головний звинувачений у цій справі, засуджений до двадцяти років примусових робіт у шахтах. Його спільники засуджені до десяти років примусових робіт у шахтах. З цим суд…

    — Почекай, — перебив глибокий тихий голос.

    Король розплющив очі й подивився на Кайджіна.

    — Давно не бачились, Кайджіне. Ти все ще при хорошому здоров’ї?

    — Так, мій володарю! — пролунала миттєва відповідь. Імовірно, тепер він мав право висловити свою думку. — Мене радує, що і ви залишаєтеся здоровим!

    — Так. Тепер, чи маєш ти і твої друзі, — він подивився на нас, — бажання повернутися до нас?

    Аудиторія в королівському суді почала гомоніти між собою. Це, ймовірно, було несподіваним розвитком подій. Вестер одразу зблід. А наш зрадницький представник втратив здоровий колір обличчя і став смертельно блідим.

    — Прошу вибачення, мій володарю, але я вже знайшов пана, якому служитиму! Я вже дав клятву, і вона стала моїм скарбом. Скарбом настільки цінним, що навіть прямий наказ мого володаря не зможе мене від неї відірвати!

    Це явно розлютило публіку. Я побачив, як охоронці націлилися списами в Кайджіна. Але він стояв незворушно. Випнуті груди — ознака гідності.

    Король, побачивши це, знову заплющив очі.

    — Розумію.

    Наступної миті запанувала тиша.

    — Я прийняв своє рішення. Слухайте мій вирок! Кайджін і його друзі оголошуються вигнаними з королівства. Сьогодні після півночі, коли настане новий день, вони офіційно більше непрохані гості на моїх землях. Все. Зникніть негайно! — розплющивши очі, король оголосив свій вирок вголос.

    Ах, гідність справжнього лідера! Його приголомшлива присутність викликала мурашки по моєму тілу. Хоча, здається, бути королем тут – жахливо самотня робота.

    Отже, після суду ми знову повернулися до магазину Кайджіна. Наше невелике святкове застілля обернулося повним провалом. Тепер нам доведеться зібрати речі і вирушити в дорогу назавжди.

    «Почекайте, а з Ґобтою все в порядку? Вже минає третій день, так?» Я трохи хвилювався через це, коли відчиняв двері до його карцеру.

    — О! З поверненням, пане! Вам було весело? Ну, сподіваюся, ви візьмете мене з собою наступного разу!

    І ось він зістрибнув з дивана, щоб привітати мене! Як це сталося? Він не міг так легко вибратися з моєї павутини! Подивившись ще раз, я зрозумів, що подушка, якою користувався Ґобта на дивані, насправді була буревовком. Почекайте, серйозно? Він справді викликав його?

    — Емм, Ґобто, як ти зміг привести цього вовка сюди?

    — Ах! Точно! Це! Я просто подумки сказав: «Ей, можеш прийти сюди, будь ласка?» І він прийшов, пане!

    Він зробив це так легко, от виродок. Жодному іншому хобгобліну раніше не вдавалося досягти такого вражаючого результату з такої великої відстані. Можливо, всі його мозкові клітини були призначені для природних талантів, а не для інтелекту. Мені це здавалося справжнім божевіллям. Тож я дійшов висновку, що це був просто збіг обставин.

    Тоді я зрозумів, що вид буревовка змусив завмерти гномів на місці.

    — Що сталося? — запитав я. — Нам же потрібно зібрати речі, так?

    — Зачекайте! — в паніці відповів Кайджін. — Що, чорт забирай, тут робить гігантський чорний лютововк?

    — Так! Нам треба тікати! Це монстр В-рангу!

    І тепер вони панікували. Це виглядало так смішно, що навіть мені стало весело.

    — О, все гаразд! Справді! Без проблем! Він, як великий пес, справді! Ми тримаємо його вдома, як домашнього улюбленця!

    Мої спроби заспокоїти всіх були зустріті мовчанням.

    Чорні лютововки, до речі, були дещо просунутою версією звичайних лютововків. Якби вони еволюціонували більш орієнтованими на магію, їхнє хутро стало б чорним. Шерсть лютововків бурі також була чорною, але з унікальним відтінком.

    Велетенські вовки взагалі не повинні були еволюціонувати в бік елементу «бурі», це був просто побічний ефект назви, яку я дав.

    У вулканічних регіонах лютововки еволюціонували б із вогняним елементом і ставали б червоними лютововками. Поблизу водойм можна було б зустріти синіх лютововків. У лісах можна було б знайти зелених лютововків. Іншими словами, прийом елементів був досить поширеним еволюційним шаблоном для цих істот. Магічно насичені чорні лютововки, здається, були небезпечною загрозою для всіх людей та гуманоїдів поблизу.

    Елемент бурі надав нашій вовчій зграї ледь-ледь помітний багряний відтінок на чорному фоні, який би ви не помітили, якби не звернули на це уваги.

    «Мабуть, я налякав гномів, пробачте за це». У нас не було часу на те, щоб я розповів всю історію. «Зараз я просто назву його домашнім улюбленцем Ґобти і підемо далі».

    Поспішно закликавши гномів одягнути свій найкращий подорожній одяг, я вигнав їх із магазину. Повернувшись назад, я вирішив проковтнути весь вміст будівлі. З точки зору моєї вмістимості все було добре, але якщо я поглину цілу будівлю, швидше за все, це викличе надто багато уваги, тому я обмежився лише її вмістом.

    Коли наші приготування до подорожі були завершені, ми попрямували туди, де чекали Ріґур та інші гобліни.

    ***

    Довкола панувала тиша, далека від гучних суперечок, які були хвилину тому.

    Після того, як п’ятеро обвинувачених фактично втекли із суду, ніхто з присутніх не наважився поворухнутися ні на сантиметр. Вестер нервово проковтнув слину. Вперте мовчання короля створило для нього і для решти напружену атмосферу.

    Тоді Газель порушив тишу.

    — Тепер, Вестере. У тебе є що сказати?

    — Тисячу вибачень, мій пане, але все це непорозуміння! Це просто помилка!

    Голос Вестера був нервовим, коли він говорив про свою справу. Король поглянув на нього холодно, не видаючи жодних своїх почуттів.

    — Непорозуміння? Якщо це так, то це коштувало мені одного з найвірніших слуг.

    — Як ви можете таке говорити, мій пане?! Ви називаєте те, що він вам запропонував, «вірністю»? Та він же просто людина з вулиці…

    — Вестере. Я бачу, ти помиляєшся. Кайджін покинув мій корпус за власним бажанням. Коли я говорив про вірного слугу, якого втратив, я мав на увазі тебе.

    Серце міністра відчайдушно забилося. «Мені потрібно придумати виправдання...» Але його розум був порожнім. Слова не бажали покидати його вуст. Його думки формувалися повільно. «Що він тільки що сказав? Він мав на увазі мене? Тоді...»

    — Дозволь мені ще раз тебе запитати, Вестере. Чи є в тебе що сказати?

    Страх, чистий страх, оволодів головою Вестера. Король поставив йому запитання. Він мав відповісти. Але дар мови покинув його.

    — Я... Мій володарю, я боюся... Я...

    — Я покладав на тебе великі надії, Вестере. Я так довго чекав. Навіть під час справи з магічною бронею я чекав, що ти нарешті скажеш правду. І тепер я знову це бачу…

    Вираз обличчя короля можна було описати, як доброзичливий. Але його слова пронизали міністра, ніби найгостріший меч.

    — Поглянь на це.

    Король вказав на два предмети, принесені одним із його слуг.

    Вестер подивився на них пустими очима. Один був сферою, наповненою рідиною, якої він ніколи раніше не бачив, а інший – одноручним довгим мечем.

    — Ти знаєш, що це?

    Рідина залишалася загадкою для Вестера, але довгий меч він пам’ятав. Кайджін приніс його.

    — Поясніть йому, — наказав король своєму слузі. Вестеру знадобилося досить багато часу, щоб повністю зрозуміти про що мова.

    Рідиною виявилося цілюще зілля, яке було майже ідеальним екстрактом із соків гіпокутової трави. Воно ще називалося «повним» зіллям, назване так завдяки своїм чудодійним властивостям відновлення.

    Навіть із найкращими технологіями, які мали гноми, найчистіший екстракт, який вони могли виробити, не перевищував 98%. Це робило його найсильнішим засобом. Але у цій рідині чистота досягала цілих 99%.

    Вестерове обличчя скривилося від шоку. Він повинен був знати!

    «Що вони зробили, щоб досягти такого рівня...?» Але перш ніж він встиг запитати, службовець сказав йому ще більш шокуючу новину. Довгий меч мав ядро з магісталі, яке вже проникло через весь клинок. Неможливо. Цей процес почався лише після десятирічної процедури адаптації!

    Потрясіння змусило Вестера покрутити головою. Якщо це правда…!

    — Обидва ці дива були створені тим слизом, — сказав король. — І завдяки твоїй поведінці ми втратили зв’язок із такою істотою. У тебе є що сказати?

    Тепер Вестер усвідомив наскільки розгнівав свого короля. Але йому дійсно не було що сказати.

    — Я... Я не знаю, мій володарю.

    На його очі почали навертатися сльози. Тепер він добре усвідомлював — його володар покинув його. Все, що він хотів, це служити своєму королю. Щоб отримати його схвалення. Це було все, чого він хотів.

    «Коли я помилився? Коли почав заздрити Кайджіну чи раніше…?» Він не знав. Все, що він знав, це те, що він зрадив довіру короля.

    — Зрозумів. У такому разі... Вестере! Своїм указом я забороняю тобі входити до палацу. Не дай мені знову побачити тебе перед собою. Залишайся з цим: я втомився від тебе!

    Почувши його слова, Вестер встав і низько йому поклонився. Потім він вийшов, спокутуючи свою дурість.

    Коли він це зробив, охоронець вибіг вперед і заарештував представника, який був спільником Вестера. Король спостерігав за цим краєм ока.

    — Мій темний агенте! — крикнув він з деякою поспішністю. — Слідкуйте за рухами цього слизу! Нехай він не залишається поза увагою! Ніколи!

    Рішучий наказ зазвичай мовчазного короля змусив усіх присутніх у залі зупинитися.

    — Клянусь життям, мій володарю! — сказав темний агент перед тим, як зникнути.

    Король задумався.

    «Хто цей слиз?»

    Без сумніву, це якийсь тип монстра. У нього рівень монстра, якого вивільнили? Його інстинкти героя давали йому відчуття, які він не міг ігнорувати. Тому, довіряючи їм, він почав діяти.

    ***

    Ріґур з бандою були в безпеці на краю лісу.

    Загалом ми провели в місті близько п’яти днів — майже так, як ми й очікували. Все пішло не зовсім за планом, але ми виконали те, що планували.

    Шкода, звісно, що ми не потрапили до Вільної Гільдії в місті. Для мене це було схоже на клуб шукачів пригод, де можна було зустріти одного-двох потойбічників. Було б непогано перевірити всю позолоту та обладунки, якими славилися гноми. Але гаразд. З нами була купа майстрів. І цього було досить. А ще в мене було двадцять золотих. Перемога.

    Я знайшов час, щоб познайомити Кайджіна та його нещасних друзів із гоблінами. Ми всі ще деякий час працюватимемо разом, тож я хотів почати правильно. Якщо подумати, я не бачив особливого расизму серед гномів — принаймні в більшості з них. Враховуючи наше спільне напівмагічне походження, я вважаю, що це має сенс. Можу уявити, що колись наші шляхи знов перетнуться.

    Тепер ми були більш-менш готові відправлятись. Єдиною проблемою був транспорт. Ранґа, звісно, виляв хвостом, наче моя їзда на ньому була вершиною всього його життя. Тому я пояснив йому, що мені потрібен його повний п’ятиметровий розмір, щоб ми могли розмістити двох із трьох братів на його спині.

    Ранзі не сподобалась ця ідея. Його морда миттєво посіріла, коли він зробив крок назад і сів на землю. Він сердито поглянув на новоприбулих, ніби натякаючи їм, що міг би просто з’їсти їх і позбавити всіх від багатьох проблем.

    Гноми мало зі шкіри не вилізли від страху. Навіть коли вони вперше побачили його, вони вигукнули в унісон: «Ааах! Як ти міг колись…?!» і так далі.

    Або це була їхня добре відпрацьована процедура, або Ранґа справді їх так налякав. Я мав би щось зробити.

    — Почекай, Ранґо, — сказав я. — Я вже намагався перетворитися на одного з вас раніше, і я б хотів перевірити, як це працює. Тому я хочу, щоб ти дозволив цим гномам сісти, добре?

    Його голова відразу піднялася.

    — Розумію, господарю!

    Кайджін і Гарм, старший із трьох братів, сіли мені на спину; Ранґа взяв Долда і Мілдо. Як тільки вони сіли, я обклеїв їх Липкою Ниткою, щоб вони не впали. Вовки могли розганятися до вісімдесяти кілометрів на годину. У цьому світі без мотоциклів, ймовірно, цей досвід змусів би гномів втратити свідомість. Не те, щоб я знав, чи зможу я впоратися з такою швидкістю, навіть якщо захочу.

    Тепер про мене.

    Мімікрія: Зоряний Буревовк.

    — Дивовижно! Ваша захоплююча сила не має меж, господарю!

    — Ха-ха-ха! Так, можливо! І ти скоро так виглядатимеш, якщо продовжуватимеш у тому ж дусі!

    — Ми зробимо все можливе, щоб відповідати вашим високим очікуванням, господарю!

    Очі Ранґи заблищали від поставленої нової цілі в житті. Решта буревовків також схвилювалися від цього. Гарна ціль завжди трохи мотивує війська. Тож я розвернувся до Кайджіна та Гарма, щоб вони сіли, і…

    «Ну, це дивно. Вони усі непритомні та з піною з рота. Що ці хлопці взагалі роблять? Ну добре». Я знав, що ця практика стане в нагоді! Кілька мотків Липкої Нитки з моєї спини, і всі були підняті та міцно закріплені на своїх місцях. Успіх! Непритомні гноми не були найкращими супутниками в подорожі, але все одно ми вирушили в дорогу.

    До речі, я мав намір почати неквапливий біг, але виявив, що мчу понад дев’яносто шість кілометрів за годину. Можливо, добре, що мої пасажири зараз були без свідомості. Інакше, таке прискорення допомогло б їм позбутися обіду.

    Я поглянув на Долда і Мілдо на спині в Ранґи. Здається, вони мають трохи більше сміливості… а, ні, мені просто здалося. Я зрозумів, що вони просто знепритомніли з відкритими очима. «Мої співчуття».

    Залишивши думки про гномів позаду, я продовжив свою дорогу додому. Принаймні, вони не прикусять собі язика, якщо будуть без свідомості. Якби я був на їхньому місці, я б теж не хотів прокидатися посеред всього цього шуму. Для всіх було б краще, якби вони спали, поки все не закінчиться. «Я, звичайно, нагодую їх, але…»

    «Справді, я не дуже люб’язний до людей, так? І якщо говорити про це…»

    — Ріґуре! Чи вдавалось тобі коли-небудь успішно викликати одного з чорних вовків?

    — Ні, пане Рімуру, мені соромно визнати, але ні.

    Хм. Він цього не зробив, і це було розчаруванням для інших гоблінів, не кажучи вже про їхніх партнерів-вовків. Так чому ж саме Ґобта?

    — Справді? Тому що Ґобті це якось вдалося.

    — Що? Ґобто, це правда?

    — Так! Я покликав його, і він прийшов за мною!

    Тепер в очах усіх (і кожного собаки) був бойовий дух.

    — Це не неможливо, — розмірковував Ріґур. — Ґобта достатньо сильний, щоб здійснити подорож до Королівством Гномів туди й назад!

    «О, так…» Я думав, що він просто ідіот, але, мабуть, він був корисним у скрутну хвилину. Він, звичайно, був ідіотом, але не марним. Пережити чотиримісячну подорож та вижити за рахунок їжі, здобутої на дикій природі — не кожен зможе. По дорозі йому також довелося мати справу з монстрами, якими б слабкими вони не були.

    Я помістив Ґобту на кілька позицій вище в моєму внутрішньому «тотемному стовпі». Ймовірно, він знову впаде вниз дуже скоро.

    Ми вирішили розбити табір, коли настане ніч. Я зовсім не втомився, але всім іншим потрібен був відпочинок — я міг тим часом випробувати свої здібності.

    Зоряний буревовк, м’яко кажучи, був фізично обдарованим. Я практично відчував силу, що пульсувала всередині мене. Легкий стрибок, і я був високо в небі; на суші я розривав будь-яку дорогу своїм швидким спринтом. Додайте до цього трохи швидких рефлексів і, здається, я матиму все необхідне, щоб добре використовувати цю форму.

    Більшість моїх боїв досі включали в себе кілька Водяних Клинків і завершувалися просто так. Я не дуже задумувався над цим, але сила і рефлекси — стануть для мене набагато важливішими, якщо ситуація стане складнішою. З цього боку зоряний буревовк мав майже все, що мені потрібно.

    За підтримки Мудреця цей вовк, ймовірно, міг би миттєво вбити чорну змію з тієї печери навіть без навичок. У місті я дізнався, що ранг ящірки оцінено у B-мінус, тому я використав навичку симуляції Мудреця, щоб з’ясувати, як решта монстрів протистояла б їй.

    Це сказало мені, що чорна змія не була навіть рангу А, і я можу перемогти одночасно десять таких багатоніжок, так що я був би приблизно на рівні A-мінус. Все вірно.

    Зоряний буревовк, який не знаходився під моїм контролем, був би сильнішим за чорну змію, хоча він, мабуть, не міг би вбити десятьох одночасно. Хоча треба було подумати про цю дивну навичку Темна Блискавка…

    Мої інстинкти підказували мені, що ця навичка може бути надто потужною, тож спочатку я вирішив випробувати її у формі слизу. Це мало б трохи пом’якшити її, щоб я міг її перевірити.

    Темна Блискавка, яку я випустив, була… Давайте назвемо її «неймовірною». Був спалах, за ним гучний грім. Великий камінь на березі річки, який я вибрав як мішень, зник і перетворився на камінчики. Я бачив, як блискавка ударяла вниз швидше за світло… але бачити її жахливу силу на власні очі просто… Вона перевершила мої очікування.

    «Хе-хе-хе... Давайте просто прикинемося, що цього не було!» Я прийняв своє рішення миттєво.

    Точно! Я нічого не робив! Це була просто грозова блискавка.

    «Зупинюсь на цьому. Відкладу її на майбутнє, як отруйний подих змії». Буду використовувати її, коли дізнаюся, як пригальмувати силу своїх атак. Крім того, враховуючи магію, якої мені коштував цей прийом, мені краще навчитися підлаштовуватися під ситуацію. Не можна махати нею на всі боки. Я можу залишитися без магії в середині битви.

    Однак, враховуючи дальність удару блискавки, колись це може стати хорошим козиром. Увесь радіус вісімнадцяти метрів довкола валуна, що розлетівся, тепер палав гарячим і скляним полум’ям. Є над чим подумати.

    Ріґур, звісно, невдовзі кілька разів намагався з’ясувати, що відбувається. Я сказав їм, що це просто буйний грім. «Вибачте, що заважаю вам спати, хлопці». Мені потрібно було б залишити небезпечніші експерименти для місця, де я міг би спокійно працювати. Було б непогано мати звукоізоляцію. Інакше мені буде важко по-справжньому розкрити свою силу.

    Тим не менш, було ще трохи даних для роботи. Я відтворив симуляцію подумки. Відповідно до результатів, зоряний буревовк поза моїм контролем міг використати Темну Блискавку та, ймовірно, убити десять чорних змій одночасно. Це означало, що атака, ймовірно, перевищувала ранг A.

    Орієнтовно, щоб отримати ранг A, треба мати здатність знищити маленьке містечко — іншими словами, рівень «катастрофи». Краще уникати такого перетворення біля міських районів.

    Мої експерименти тривали до ранку, хоч і набагато тихіше.

    Наступного дня…

    Я дозволив Ріґуру та його людям зайнятися сніданком. Гоблінська їжа була, ну, досить простою. Просто розігрійте і їжте. Це не була висока кухня, але я не міг її скуштувати. Якщо я коли-небудь знову зможу відчувати смак, мені, мабуть, доведеться навчити їх тонкощам. Смачна їжа, на яку очікуєш, є одним із перших кроків до розвиненої культури.

    Чи можуть ці гобліни дійсно адаптуватися до «культури»? Я думаю так. Я не знаю, як саме, але я хочу випробувати все, що можливо. Якщо ми спіткнемося на готуванні їжі, це буде поганим початком.

    Гноми прокинулися, все ще білі, як простирадла.

    — Ви в порядку?

    — Т-так. Де це ми?

    Повільно знімаючи павутину, вони зрозуміли, що опинилися на незнайомій території. Це їх нервувало. Я пояснив, що ми прямуємо до селища, яке ці гобліни називають домом.

    — Що-що?! Ця подорож буде тривати близько двох місяців! Нам не вистачить їжі, якщо ми не придбаємо візок у якомусь сусідньому місті!

    «Вам не здається, що трохи запізно цьому дивуватись?» Хотів я сказати, але… подумавши про це, я зрозумів, що не так вже й багато їм пояснив. Наприклад те, як ми сюди потрапили та з якою швидкістю ми сюди їхали. Сьогодні ми нікуди не поспішали, тому я вирішив детально пояснити їм, що ми робимо.

    Якраз в цей момент подали сніданок. Це було лише кілька запечених диких зайців, але цього було достатньо, щоб у шлунках гномів забурчало. Думаю, для початку їм варто поїсти.

    Поки вони їли, я переглядав наші майбутні плани. Я пояснив, що ми будемо в селищі приблизно за два дні.

    — Ні…

    Вони зашепотіли в унісон, розуміючи, як швидко їх везли ці вовки.

    — Не хвилюйтеся! — відповів я. — Як тільки ви звикнете, то все буде легко!

    Було б чудово, якби вони звикли до цього, але гадаю, ми швидше закінчимо подорож, ніж вони звикнуть.

    Ми рушили назад по дорозі.

    Час створити простір для спілкування подумки. Тепер, коли я вже зробив це кілька разів, Спілкування Подумки стало для мене природним. Гноми також вивчили цю навичку, що стало полегшенням.

    Спілкування Подумки було свого роду високорівневою версією Телепатії, яка дозволяла встановлювати зв’язки і розмовляти з кількома людьми одночасно. Це також полегшувало нам такі речі, як стратегічні наради. Воно залишалося ефективним на відстані приблизно 800 м, що було більш, ніж достатньо для моїх потреб.

    На другий день гноми вже були здатні продовжувати поїздку, не втрачаючи свідомості. Сила вітру не дозволяла їм розплющувати очі, тому я зробив для них щось на зразок шолому із шовку, і це, здається, спрацювало.

    Я також почав помічати, що можу керувати своїми Липкими Нитками за допомогою Телепатії. Якщо ви звикнете керувати магічними частинками, то ви здивуєтесь, на що вони можуть бути здатні. І, можливо, Липка Нитка не єдина, на чому я можу це застосовувати. Ці маленькі частинки – це суть магії.

    В будь-якому разі, гноми вже адаптувалися, а їх саморобні шоломи дали той ефект, на який я розраховував. Тепер я міг розмовляти з ними, і вони були настільки люб’язними, що почали розповідати мені щось нове про життя в їхньому королівстві. Гобліни нас слухали і ділилися своїм досвідом, і більшу частину дня ми мали гарну, дружню розмову.

    «Я сподіваюся, що так буде і в селищі».

    Гноми, будучи частково духами, жили надзвичайно довго. Гобліни, будучи частково народженими магією, як відомо, жили не надто довго. Еволюція або, можливо, умови життя створили досить велику різницю між ними.

    Іноді я замислююся, чи справді гобліни сходинка вниз по еволюційній драбині.

    Хобгобліни, наступна сходинка еволюції, здавалися мені трохи схожими на монстрів, еквівалентних гномам. Наче вони повернулися до коріння своїх предків, маючи в своєму розпорядженні набагато більше магічної сили. Я не знаю напевно, але припускаю, що еволюція також збільшила тривалість їхнього життя.

    Вони все ще не були найзручнішими, і була велика різниця між монстрами та феями, але все ж…

    Гноми, зі свого боку, ймовірно, були ближчими до монстрів, ніж, скажімо, ельфи, інша раса духів. Можливо, це допоможе порозумітися цим двом видам.

    Згадавши щось ще, я вирішив внести це в обговорення.

    — Кайджіне. Я знаю, що трохи пізно запитую, але ти впорядку? Ти справді поважав того короля, так?

    — О, це? Так. Немає жодного живого гнома, який би його не поважав. Уявіть, що герой нічних казок є вашим королем!

    Це була цікава річ для обговорення – міфічні герої минулого, ще живі та бадьорі, які захищають своїх людей, ставши королями. Це допомогло б мені розвинути велику повагу, так. Я б хотів підтримувати його – ідеального короля, який завжди робить правильні рішення і ніколи не допускає помилок.

    Мені було цікаво, скільки йому довелося пожертвувати, щоб зберегти цей ідеал у реальності. У певному сенсі це лякало. Впевнений, щоб бути таким лідером, потрібно мати багато духу. Саме це й змушувало людей вірити в нього.

    Чи готовий я до такого? Я став, більш-менш, господарем селища гоблінів. «Але що буде після цього?»

    — Отже, дозволь мені запитати тебе, Кайджіне. Чому ти вирішив піти зі мною? Чи не краще було для тебе повернутися до короля?

    — Га-ха-ха-ха! Добре! А ти набагато чутливіший, ніж я думав, еге ж, Рімуру? Я зробив це, тому що це виглядало весело. Це був просто інстинкт, розумієш? Мовляв, «Гей, цей хлопець точно піде і щось зробить!» Це все, що мені було потрібно, розумієш?

    «Так, можливо. Цілком справедливо. Він правий!»

    — Хе, — відповів я. — Ну, не приходь потім до мене плакати, якщо все зіпсується. Я досить відомий тим, що погано ставлюся до людей!

    Це було правдою. Я практично нічого не робив самостійно. Я все доручав іншим. Але я хотів допомогти. Бути для когось надійним. Я хотів бути такою людиною, яка б змогла з цим впоратись.

    — О, я знаю! — відповів Кайджін.

    Я кивнув, задоволений.

    Через два дні ми прибули до селища вчасно. Завдання виконане.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.