Софія, Сергій та інші

Сергій стояв біля входу в РАЦС і нервувався. Вже п’ять по третій, а Софії нема. І на дзвінки не відповідає. Чого вона хоче добитися? Згоду вона вже дала коли підписувала спільну заяву, отже, її присутність не обов’язкова. Ну, хіба що формально підтвердити, що не передумала. Та хоч би й передумала, то що це змінить? Передумати вони можуть тільки удвох, поодинці не рахується.

Свою копію вона може забрати будь-коли, не обов’язково зараз, але ж вони домовилися зустрітися о третій і, якщо вона не прийшла, то це щось таки та значить. Що саме?

Дивно все це. Не схоже на Софію. Вона людина слова: якщо пообіцяла, то обов’язково зробить. Чи хоча б попередить, що не може виконати обіцянку.

Зачекав ще десять хвилин, переконався, що Софія не збирається відповідати на його дзвінки, і зателефонував у офіс. Дівчата сказали, що Софа вже з годину як поїхала кудись на таксі. Подякував і задумався. Поїхала з годину тому і не доїхала... Точно щось трапилося.

Вийшла жінка, якій вони подавали заяву, запалила цигарку, впізнала його.

– Ви за сертифікатом? Збанацький...

– Сергій, – підказав той.

– Сергій та Софія, правильно?

– Правильно.

– Не передумали?

– Ні.

– Шкода. Може, ще подумаєте?

– А сенс? – сумно спитав Сергій.

– Що, так погано? – пом’якшала жінка.

– Та!.. – не знав, як продовжити. – Не те щоб аж так...

Помовчали. Потім жінка сказала з ноткою роздратування:

– Багато народу зараз розлучається, раніше стільки не було. Нетерплячі стали, злі, все їм не так. А хіба буває все так?

Сергій мовчав, а жінка продовжувала:

– Думають: от уже наступного разу щось краще попадеться! А де ж воно попадеться, як на арені одні й ті самі клоуни? Хтось когось покинув, бо він їй не такий, а ти його підібрала – і що? Буде такий? От і приходять по другому чи по третьому разу, тільки час переводять!

Жінка замовкла й пильно подивилася на Сергія, який стояв у задумі.

– Ходімо, видам вам вашу перепустку на свободу.

– Зачекайте, – сказав Сергій. – Ще трохи.

– І що цих кілька хвилин вирішать?

– Та ми... Ми домовлялися. На третю. А вже он, – глянув на годинник, – майже половина. Так вона ще ніколи не запізнювалася. Певно, щось трапилося.

– Переживаєте?

– Угу.

– Якщо переживаєте, то якого чорта розводитеся?

Сергій знизав плечима. Він знав чого, але пояснювати чужій людині не хотілося. Та слова жінки зачепили в його душі якусь тривожну струну, яка бриніла й ніяк не бажала вгамовуватися.

– Ну, я на місці. Надумаєте – заходьте.

– Дякую вам. Зайду.

Жінка викинула недопалок, обміряла Сергія оцінюючим поглядом, повернулась і пішла.

Озвався телефон. “Нарешті!” – подумав Сергій і крикнув у слухавку:

– Соню, ну де ти?! Що трапилося, невже такий трафік?!

– Це Андрій, – почувся з телефону похмурий голос друга.

– Андрій? – здивувався Сергій. – Чого ти дзвониш з Софійчиного номера? Вона біля тебе? Дай їй слухавку!

– Слухай уважно, – говорив Андрій голосом без емоцій. – Софію тільки що привезли. Дуже важка. Приїжджай якомога швидше. Я в операційну. Спитаєш на посту, тобі все розкажуть.

– Що?! Що з нею?! Куди приїжджати? – кричав Сергій, але Андрій вже відключився.

До Сергія дійшло, куди слід їхати. В лікарню, де Андрій працює хірургом. Софія дуже важка. Блін, та що ж це таке?! Отруїлася?! Наковталася таблеток?! Не дай, Боже! Через нього! Якщо через нього, він цього не перенесе! Господи, тільки б вона залишилася живою! Тільки б залишилася живою!

Кусаючи губи, кинувся до автомобіля і погнав щодуху в лікарню. За п’ять хвилин потрапив у затор. Проїжджаючи, побачив понівечений “Ланос”, вщент розбитий “Жигуль” та кров на асфальті. “Лоб в лоб, – подумав. – От ідіоти! Ну як так можна їздити?! Не вмієш – не берися!.. А може... – пронизала тривожна думка, – це Софіїна кров? Може, вона потрапила в аварію, а не наковталась таблеток? Але до чого тут “Жигуль” та “Ланос”? А, точно, “Жигуль” же із шашечками! А Софа їхала на таксі! І напрямок збігається!..”

Стало тривожно, аж серце заболіло. Нарешті вузька частина скінчилась і він надавив на акселератор.

Чергова медсестра вже чекала його. Завела у приймальний покій, запропонувала сісти й розказала все, що знала. Справді, Софія потрапила в серйозну аварію, її стан дуже важкий. Попередньо – черепно-мозкова травма, можливо, навіть відкрита, перелом правого плеча, стегна й, імовірно, кількох ребер. А ще що – стане ясно, коли проведуть реанімаційні заходи й обстежать, а зараз нічого більше сказати не можна.

Сергій зблід і відчув, що йому не вистачає повітря. Медсестра схопилася, побігла, принесла склянку води і якусь таблетку.

– Ось! Прийміть.

Сергій ковтнув таблетку й запив водою.

– Реанімаційні заходи? – перепитав. – Вона без свідомості? Вона може померти?

Дівчина засмутилась.

– Не знаю... Певно... Дуже вже всі бігали, видно, ситуація критична...

Сергій похнюпився. “Якого чорта ми затіяли це розлучення? – картав себе. – Ні, це я, це я затіяв! Не було б розлучення, не було б і цієї аварії!..”

– А коли ж стане ясно? – спитав у медсестри.

– Не знаю... Але ще не скоро. Я ось що скажу: скоро буде, якщо помре. А ні, то значить, її витягуватимуть скільки зможуть, ясно?

– Ясно, – сказав Сергій.

– У нас чудові хірурги. Особливо Андрій Миронович, зав відділенням. Він такі чудеса...

– Я знаю.

– Андрій – ваш друг?

– Угу.

– Він казав. Ходімо, він просив вам дещо передати.

Вони вийшли на пост, сестра витягла з шухлядки й простягнула Сергію Софіїну сумочку, де він знайшов мобільник, ключі від дому, документи та гаманець.

– Дякую, – мовив сумно.

– Нема за що.

Увімкнув Софіїн мобільник.

– Він же заблокований. Який тут код?

– А я звідки знаю? – здивувалася жінка.

– Ну, Андрій же дзвонив мені з нього!

– А-а. Ну, розблокував, значить. За відбитком пальця.

– Точно, – сказав Сергій, уявив, як Андрій бере безвольну Софіїну руку, її пальцем розблоковує телефон, і йому стало моторошно. Чому Андрій так вчинив? Чому зателефонував із Софіїного мобільника? Не мав поблизу свого? Чи з якоїсь іншої причини?

– Що ж мені робити? – спитав розгублено.

– Що ви маєте на увазі?

Сергій сам не знав, що він має на увазі. Було б добре, якби медсестра підказала, що робити з його життям, але він обмежився тим, що уточнив:

– Ну, зараз. Що мені зараз робити?

– Можете зачекати тут. Вийде Андрій Миронович і все вам пояснить. А хочете – їдьте додому, я скажу, він зателефонує.

– Я залишуся.

Дівчина кивнула і зайнялася своїми справами. Сергій посидів трохи, потім вийшов, переставив автомобіль в інше місце і повернувся назад. Треба батькам зателефонувати, подумав. І своїм, і Софіїним. Мої не знають, що ми надумали. Та й Софіїні теж, бо вже б цю тему сто разів обговорили й почали вмовляти. Значить, Софія своїм теж не сказала. От і добре, хай поки що не знають. Коли Софа одужає, тоді й розкажемо.