31
Вийшли з під’їзду й зупинилися.
– Куди ж ти підеш, сину? – хвилювалася мати.
– Не переживайте, не пропаду. Я вже домовився за кімнату, не дорого і до роботи ближче.
– Ходімо у сквер, сядемо, поговоримо, – запропонував батько.
Пішли у сквер неподалік, сіли на лавку. Ніхто не знав, що казати.
– Оце ви нас приголомшили... – мовив Свирид Іванович. – Не чекали... Навпаки, раділи, сюди їдучи, усю дорогу тільки й балакали, що про Соню та про онука...
– І що, ніяк не можна помиритися? – допитувалася мама. – Все так погано?
– А ви що б робили на моєму місці? Ви б мирилися?
– Ну, я б, мабуть, спробувала... Ну, то й що, що дитя чуже, он же інші сім’ї взагалі дітей із сиротинців беруть!
– Так ото ж і я пробував. І вже, може, і змирився б якось, не знаю... Аж тут Софа все пригадала і навіть бачити мене не хотіла! Іди геть казала! Як після цього миритися скажіть!
– Та воно то й так, – погодився батько. – І що ж ти думаєш робити?
– Як що? Житиму... Просто житиму. Не вмирати ж через це!
– Любиш її? – спитала мама.
– Та люблю... І люблю, і жалію. Таке трапилося... так шкода було. Якби не їхала в тому таксі, то, може б, воно якось інакше склалося...
– Сину, а хто ж то такий у неї є? – це знову батько. – Я знаю, що не знаєш, але ж, може, які підозри в тебе були... Не можна ж так ховатися, якийсь би слід обов’язково мусив би бути. Може, хто з ваших друзів чи знайомих? Чи на роботі, чи ще де?
– Не маю поняття. Та я й сам здивувався!
– То що, зовсім нікого не підозрюєш?
– Нікого.
– Діла... Ховалися, значить, надійно...
– Та яке вже має значення, батьку? Ну, знав би, то що? Навіть краще, що не знаю, нема на кого злитися.
– Правда твоя. Може, й краще, що не знаєш...
– Колись усе відкриється, я думаю. Не може ж вона усе в секреті тримати. Батько ж у дитини таки мусить бути.
– Та й так, – погодився батько.
– А що з квартирою, сину? – спитала мати. – І з усім добром.
– Я ж казав, що все лишаю Софії, ви що, не чули?
– І квартиру?!
– І квартиру.
– Ти здурів?! Не гарячкуй, Сергію! Треба поділити усе пополам, так буде справедливо!
– Не хочу я нічого ділити, пропади воно пропадом! Тут он усе розвалюється, а я буду копійки ділити!
– Так же ж не копійки, сину! Не копійки!
– Та! – махнув рукою. – Хай має. Може, коли згадає добрим словом.
– Ага! Згадає й посміється з тебе, дурня!
– Ну, посміється, то й хай сміється. Хоч комусь буде весело.
– Послухай, сину, я на твоєму місці так би не робив, – підтримав матір батько. – Вона тобі роги наставила, а ти хочеш добрячком виглядати. Її треба було копняком під зад з хати виставити, хай би шурувала до свого хахаля.
– Та я, може, так і зробив би, якби не аварія. І не це дитя...
– Ну, дивися. Ще не пізно передумати.
– Побачимо. Ну, піду я, – підвівся.
– Посидь ще трохи, – попросила мама.
– Та що сидіти? Треба ж на новому місці влаштуватися. Ще, може, й не підійде, поїду ще кудись, я тут виписав кілька адрес...
– А можна ми з тобою? – спитала мати.
– Краще не треба. Невідомо, що там за хазяї. Побачать нас утрьох, то ще й не візьмуть.
– Ти ж, як влаштуєшся, одразу дзвони.
– Обов’язково.
– От біда... – переживала Серафима Миколаївна.
– Та, все владнається, мамо. Все буде добре. Це ж не смертельно.
– І правда, – погодився батько. – Зараз мало хто не розходиться. Поживуть трохи та й розбігаються. А ми з Серафимою он скільки разом і якось таки...
– Ідіть уже, послухайте, може, без мене що розкаже. Може, при мені їй соромно було.
– Ну, з Богом, сину. Щасти тобі.
– Дякую, і вам теж. Я зателефоную.
Сергій пішов, а батько з матір’ю сумно дивилися йому вслід.
Піднялися у квартиру й не знали, як поводитися. Досі рідні невістка та свати стали враз чужими. І прикро і сумно, а злості нема. І наче треба було б попрощатися та їхати додому, але дуже хотілося взнати хоч щось.
Софія, побачивши свекруху зі свекром, пішла в спальню, пославшись на головний біль. Катерина Андріївна побігла за дочкою.
– Ну, що, свате, – спитав Свирид Андрійович, – вдалося щось вивідати?
– Нічого. Мовчить, просить не чіпати. Каже, потім розкажу, а чи розкаже?.. А Сергій що?
– Та що? Тримається... Видно, й справді нічого не знає.
– Може, ви щось таке підозрювали? – озвалася Серафима Миколаївна. – Не може бути, щоб ніхто нічого не помічав!
– Нічого ми не знаємо, – мовив Ананій Ананійович. – Дивувалися, правда, що Софа приїхала до нас на новий рік сама. Казала, що у Сергія на роботі запарка. Ми й повірили, а воно вже, виходить, тоді й почалося...
– Он як... Тоді вже, певно, не почалося, а зовсім зруйнувалося, раз вони на таке свято вдвох не приїхали... – зробив висновок Свирид Андрійович.
– Видно, вже тоді, – погодився сват.
– Ну, нам пора. Чого його сидіти, поїдемо потроху... А ви дзвоніть, як що взнаєте. Може, все ще якось владнається... Чи з нами поїдете?
– Та де?! Треба ж порадитися! Катя поки що у відпустці, а потім що? Софу саму не покинеш, доведеться в село забирати. Чи прямо зараз? Я вже й не знаю.
– Авжеж... Наробили ділов придурки! І чого їм не сиділося?..
Заглянули у спальню, попрощалися та й поїхали.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!