39
Сергій розбудив Світлану ніжним поцілунком. Він прокинувся рано, збігав за квітами, купив свіжих тістечок та приготував каву. Світлана вдавала, що спить, прислухалася до цієї метушні та мліла від щастя. Щось подібне в її житті було, але так давно, так давно, що вона вже й забула. Ще тоді, коли вона була школяркою й такі свята влаштовували їй батьки, а не коханий чоловік. А це ж зовсім інша справа!
Відчувши такі бажані губи на своїх, Світлана солодко потягнулася, обвила руками Сергієву шию і відповіла на поцілунок. А потім вони кохалися, і це було щось неймовірне, бо вранішній секс як подарунок на день народження запам’ятовується надовго.
А коли Сергій вручив їй букет троянд, сережки та виголосив вітальну промову, Світлана розплакалась. Вона напевне знала, що такого дня народження у неї більше не буде ніколи, тобто, справді, реально ніколи-ніколи більше, і що наступний день народження вона зустріне без Серьожки, і ці сережки завжди нагадуватимуть це миле серцю ім’я, і вона плакала і плакала, а Сергію ніяк не вдавалось її заспокоїти.
Але треба було готуватися до приходу гостей, і Сергій допоміг Світлані витерли сльози, вони поснідали, потім склали меню і заходилися готувати різні смачні страви, а опівдні Сергій зателефонував Софії, щоб переконатися, що все йде за планом і можна перевозити Марію з сином та сестрою. Коли він побіг до свого синочка та його матері, Світлана поплакала ще трохи, а потім взяла себе в руки, прийняла душ, сходила в перукарню, пофарбувала волосся і зробила зачіску, а в манікюрному салоні довела до ладу нігті та покрила їх лаком точно такого відтінку, як сапфіри в сережках. Виглядало незвично, але хай буде.
Рівно о другій Сергій був біля Маріїного будинку, завантажили нечисленні пожитки та й поїхали – Сергій біля водія, а Марія з Тарасиком та наїжаченою Ольгою на задньому сидінні. Нічого-нічого, думав Сергій, можеш психувати скільки влізе, головне, що Марія послухалась мене, а не тебе. І так має бути.
Коли зупинилися біля знайомого будинку, Марія розгубилася.
– Куди ти нас привіз?
– Зараз побачиш.
– Я тут жити не буду!
– Ще й як будеш, Маріє! Годі комизитися!
– Я не комизю.. жу... Що значить “комизитися”?
– Ну, єрепенитися, вередувати! Так зрозуміло? Вилазьте, таксист чекати не буде, йому треба гроші заробляти.
Цей аргумент подіяв, дівчата вилізли з машини й почали невдоволено вивантажувати речі.
Та коли зайшли в затишну, зі смаком обладнану квартиру, настрій у дівчат поліпшився, а Сергій навпаки, відчув гостру ностальгію по втраченому спокою та стабільності, шкодував, що все вийшло так паскудно і вже не був упевненим, що розлучення було неминучим. В ньому боролися протилежні почуття. Хто він тут? Не господар, а стороння людина, яка обманом вселила сюди свою коханку. Усвідомив, що думає про Марію як про коханку. Але ж так і є, саме такий у неї статус! Вона мама його сина й одночасно коханка. Не дружина. І цей її статус якимось чином ображав його сина.
Слід було виділити місце для дівчачого одягу. Сергій відчинив шафу, побачив деякі свої речі, до болю знайомі Софіїні костюми та плаття, серед них його улюблене, і серце його защеміло. Рішуче посунув плічки вбік, сердитий на себе за те, що так розм’як, і відчинив інші дверцята, де зберігались рушники та спідня білизна. Побачив Софіїні трусики і стало ще гірше, він ледве втримався, щоб не схопити ці трусики й не притиснути до обличчя з надією почути запах своєї колишньої й досі такої бажаної жінки, однак взяв себе в руки, звільнив кілька полиць і мовив похмуро, звертаючись до дівчат:
– Покладете ваші речі отут. Рушниками можете користуватися, а решту не чіпайте. Постільна білизна в спальні, пральна машина у ванній кімнаті. Випране розвішуйте на балконі.
Пішли в кухню, Сергій розказав де що, а закінчили огляд у ванній. Дівчата ходили за ним як курчата за квочкою, і було видно, що їм тут подобається.
– Ну, от, – мовив нарешті, – готуйте обід і почувайтеся як удома.
– Треба записати покази лічильників, – вперше за увесь час озвалася Оля. Вона вже не злилася.
– За це не переживайте.
– Як не переживати? Ми ж мусимо платити за...
– Всі покази вже записані, – знайшовся Сергій. – Ну, хочете записувати, то записуйте, мені все одно.
Він показав, де знаходяться лічильники.
– А, ледь не забув, ще ж ключі! Зробите дві копії для себе, а ці віддасте мені. Майстерня за рогом, Маріє, ти мусиш знати.
– Зробимо, – відповіла Марія, отримавши ключі та гроші для виготовлення копій.
Постояли в нерішучості посеред хати.
– Ну, попрощаюся з Тарасиком та й піду, – сказав Сергій і хотів взяти сина з рук в Ольги, але той обхопив тітку за шию і не дався. Це засмутило Сергія.
– Нічого, – заспокоїла його Марія, – він звикне.
– Звикне, куди він дінеться. Ти ж звикнеш, правда, Тарасику? – звернувся він до сина, але відповіді не отримав. Повернувся й пішов, Марія за ним.
– Чому ти не сказав, що везеш нас у свою квартиру? – спитала, коли вони вийшли у двір.
– Це не моя квартира.
– Як не твоя?! Я ж знаю, що твоя!
– Цю квартиру я залишив Софії, коли ми розлучалися, так що власниця тепер вона. Правда, ми ще не встигли все оформити, зараз вона поїхала до батьків, їй у вересні народжувати, а стриміти тут самій, без...
– Вона вагітна?!
– Так.
– І ти покинув її у такому стані?! Як ти міг, Сергію?!
– Маріє! Ну, блін, ти ж нічого не знаєш, а вже готова змішати мене з гімном! “Покинув у такому стані!” Так мусило бути, хочу я чи ні! Тримай свої оцінки при собі, будь ласка!
– Ну... – розгубилася Марія, – я й справді нічого не знаю. Ти ж нічого не розказуєш... Але тим більше приводити нас у квартиру, яка тобі вже не належить – як це виглядає?!
– Ну, належала б вона комусь іншому, а не моїй колишній – і що?! Що б це змінило?! – сердився Сергій.
– Не знаю... Але як я почуватимуся тут, ти подумав? Там же усі її речі...
– І як ти почуватимешся? Ану, сформулюй!
– Ну... – почала Марія, але продовжити не змогла, не знаходила слів.
– От бачиш? Дурня, одним словом. Витвір твоєї хворої фантазії. Живіть собі спокійно й ні про що не хвилюйтеся. До речі, Софія про тебе нічого не знає. Ти ж не думаєш, що я їй розказав про тебе? Тим більше не знає, що у нас є син, для неї ти звичайна орендаторка. Так зрозуміло?
– Зрозуміло.
– Ну, до побачення, Маріє. Передай привіт Тарасику. І розкажи йому про мене, тільки не вигадуй усяку гидоту, як ти вмієш.
– Ну, Сергійку! – вигукнула Марія. – Як ти можеш таке казати?! Яку гидоту?
– А що, не так хіба?
– Ні, зовсім ні! Навпаки, я... – осіклась, почервоніла й опустила очі.
– От і добре. Я завтра зайду, заберу ключі.
– І гроші.
– Які гроші? А-а, за оренду... Про це потім поговоримо.
І пішов, а Марія дивилася йому вслід, поки він не зник за рогом, і душа у неї щеміла і повнилася бентежними надіями.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!