49
Світлана чекала Сергія. Опівночі зрозуміла: не прийде.
Вмилась, почистила зуби, все це неспішно, прислухаючись, чи не шкрябне ключ в замку. Не шкрябнув. Попленталася в спальню, лягла в ліжко, надто тісне для двох і незвично просторе для одної. Не спалось, але душа не боліла. Було ледь не байдуже, аж дивно... Розуміла, що це кінець. До нього вона була готова. Вона так часто уявляла, як це трапиться, що навіть не здивувалась, коли події пішли по одному з найбільш імовірних сценаріїв. Сергій просто не прийшов. Не подзвонив, не прислав повідомлення – просто не прийшов. Ну, й вона не стане дзвонити, хоч він і дозволив. Дозволив... наче зглянувся... Ні, дзвонити вона не буде, це було б приниженням, нагадуванням, що вона хвилюється, думає про нього. Вона про нього думає, а він про неї ні. Ну й нехай. І вона про нього не думатиме. Звикне не думати про нього.
Спробувала уявити, що буде завтра. Він прийде за речами. Мабуть, таки завтра. Його білизна тут, значить, завтра. А ще зубна щітка, станок для гоління, дезодорант... Завтра... але коли? Перед роботою чи після? Завтра п’ятниця. Мабуть, після. Буде на роботі неголеним, але зараз це навіть модно. Гірше, що сорочка у нього несвіжа. Ну, сам винуватий.
Прийде за речами, а її нема. Вона вийшла, наприклад. Чи ще на роботі. Що він зробить? Збере речі й піде? Не поговоривши, не попрощавшись, не поцілувавши наостанок? Чи дочекається, щоб сказати: вибач, мила, я тебе покидаю?
Дочекається, звісно. Не може бути, щоб утік як боягуз. Сергій не боягуз.
А вона поведеться достойно. Побажає йому щастя. Плакати в жодному разі не буде. Вона втримається. Як уже піде, тоді можна буде поплакати. Тоді вже можна буде плакати скільки хочеш. Хоч з ранку до ночі. Бо так уже звикла, що він тут, поряд, такий милий і коханий. І коханець, яких у неї ніколи не було, і вже, мабуть, не буде. Як тут не плакати?
Доведеться погодитися на пропозицію Петра Степановича. Бути самій не хочеться. А якщо вона погодиться, а Сергій повернеться? Може ж таке бути? Ні, не повернеться. Навіть якщо...
Ні, вже не повернеться. Ніколи. Яке жорстоке слово!
Цікаво, який він у житті, цей Петро Степанович. І в ліжку. Навряд чи такий, як Сергій, він же старший... І як це буде? От вони домовляться, він прийде до неї з квітами, вона щось приготує, одягнеться гарненько, вони сядуть...
Пискнув телефон, моргнув зеленим вогником, сповіщаючи про вхідне повідомлення. Серце тьохнуло – від нього! Бляха, де ті окуляри... от зараза, у ванній забула. Та нічого, і так можна прочитати.
“Свєт, вибач, що пізно, завтра їду в село, зайду, коли повернуся. Цілую.”
Зайду! Не прийду, а зайду! Загляну на хвильку!
От і все. От і ясно. Не міг він помилитися, навмисне саме це слово використав... Значить, таки все...
А що за село? До чого тут село? У відрядження? А може, до своїх? Може, щось із мамою? Та ні, якби до своїх, то так би й написав... Певно, це пов’язане з Тарасиком, він же зараз в селі. Значить, їде до нього. А ночує з нею. Ясно, що з нею... Чи був у них секс? Та був, чому ж ні? Невже не дала?.. Ідіотка, якщо не дала. Вже пів на першу, вона заснула вдоволена, і він згадав, що є ще якась там Світлана. А раніше до неї й діла не було. Добре хоч так. Міг би взагалі не згадати. А як же з роботою? Завтра ж п’ятниця. Значить, відпросився. Чи таки у відрядження?
Що ж йому написати? Щасливої дороги? Ні, це виглядає, як “скатертиною дорога”, і практично означатиме “забирайся геть”. Надто грубий натяк.
Та Господи, яке вже має значення?! Набрала “Ок” і відправила. Вимкнула телефон, повернулась на бік і постаралась ні про що не думати. За чверть години вже спала.
Сергій надіслав повідомлення і чекав відповіді. Бачив, що Світлана отримала його і мовчить. Про що вона думає, бідолашна? Вже хвилина минула, а вона не відповідає. Душу саднило солодким болем, стало так шкода цю жінку, схотілося погладити її по голові, висушити сльози, сказати щось заспокійливе. Навіть переспати наостанок! Ех, та що заспокійливого тут можна вигадати? І що вже дасть той прощальний секс, тільки гірше стане!
Добре, що хоч повідомлення не забув відправити. Краще пізно, ніж ніколи, правильно говорять. Треба було зателефонувати, але цього вечора йому було не до Світлани. Цього вечора вирішувалась його доля. І головне, що він досі не знає, як вона вирішилась і чи вирішилась взагалі!
Пора спати, завтра підйом о четвертій. А потім дві години в маршрутці та кілометр пішки. Сонце встає рано, коли приїдуть, буде вже спекотно. В якому вигляді він з’явиться на очі тещі та тестю? В несвіжій сорочці та неголений. Як бомж. Всі його засоби гігієни у Світлани. Хіба що від Софи залишився якийсь недопшиканий дезодорант, їх у неї повно різних. Та й станок мусить бути, треба пошукати. Просто зараз, бо вранці буде ніколи.
Прийшла відповідь від Світлани. Це ж треба було стільки думати, щоб відповісти “Ок”! Образилась. Здогадалась. Ну, що ж...
Пішов у ванну. Знайшов і дезодорант, і станок, і навіть свій одеколон наче привіт з минулого. Вирішив поголитися та прийняти душ, щоб вранці не заважати Марії. А завтра тільки вмиється. Навіть зуби не чиститиме, нема чим.
Заснув о першій, а прокинувся о четвертій. Почув, що Марія вже в душі. Уявив, як струмені води збігають по її персах, животу і далі вниз. Згадав її пружні груди, худорляве, струнке тіло. Зараз вона вже не худа, її тіло налилося, стало ще звабливішим. Ех, як хочеться опинитися з нею у душі!.. Та це неможливо. Вона ще не вирішила, чи він гідний бути її чоловіком. Он як! Вона, блін, ще не вирішила! Він був упевнений, що Марія з радістю вигукне: “І я тебе люблю, милий мій, коханий, я так чекала цієї миті!” і кинеться йому в обійми, а вона замість того – мордою об асфальт. Як мило! Тепер доведеться добиватися її руки та серця. Добиватися, а не просто прийшов та взяв. А потім уже розмовляти з її батьками та повідомляти своїм. Якщо ще доб’ється. А це зовсім не факт. І якщо вона йому відмовить, то у нього буде не життя, а повний звіздець. Марія, мабуть, його останній шанс створити нормальну сім’ю, і цей шанс упускати не можна. Це якщо думати головою. А якщо серцем, то ще гірше. Бо він Марію кохає. Закохався учора увечері. Як школяр. Як підліток. Як уперше. Було нестерпно боляче уявляти, що Марія йому відмовить. З синочком можеш бавитися, а до мене зась! Прекрасна перспектива!
Марія вийшла з душу, привіталася з Сергієм і пішла в спальню.
– Маріє, – спитав їй у спину, – чай будеш?
– Буду.
Сергій поставив чайник, а поки він грівся, вмився та одягнувся.
Встигли на першу маршрутку. Дорогою Марія розповіла усе, що не розказала раніше про синочка, а потім мова зайшла про Марійчину роботу.
– Знаєш, як звати власника кіоску, де я працюю?
– Звідки ж я можу знати?
– Василь Злобний!
– Злобний – це прізвище?
– Ага! Прикольно, скажи? Але він зовсім не злобний, навпаки, отакий дядько! Ну, строгий, а як же інакше? Тільки гляне – і все про тебе знає. Йому головне, щоб ти чесно працював. Є такі, що крадуть, так він їх зразу виганяє.
– А як він вичисляє тих, хто краде?
– Не знаю. І не контролює, а якось так виходить, що красти не хочеться. Соромно. Буває, що помилишся, так він пробачає. От як після цього красти?
– Просто він тобі довіряє, через це.
– У нього знаєш, скільки таких кіосків по усьому Києву? Може, п’ять. Чи десять. А ще, кажуть, піцерію має і навіть ресторан. Ну, я точно не знаю.
– Круто.
– Еге ж, круто. Кажуть, що багаті усі скупі. А Василь ні, не можна сказати, що скупий. Він мені помагав. І грошима, і Тарасика поміг в ясла влаштувати.
Сергію зробилося прикро. Йому не подобалось, що Марія так схвально висловлюється про свого роботодавця. Може, між ними щось є? Чи було? Може, через це вона так холодно розмовляла з ним учора?
Ну, добре, про це вони поговорять потім, а зараз треба зателефонувати шефу й попередити, що він сьогодні на роботу не вийде.
– Сергію, – вигукнув Володимир, – це абсолютно неможливо!
– Чого це неможливо? – сторопів Сергій. – Мені треба! Хіба я часто прошу у тебе відгул? Навіть не думав, що ти...
– Ти що, забув, що у нас сьогодні зустріч з нашими партнерами, і що від цієї зустрічі залежить, як ми працюватимемо наступних два роки? І чи взагалі існуватимемо!
– Не забув. Та хіба не можна обійтися без мене?
– Не можна! Людмилу Семенівну вночі забрала “Швидка”!
– Твою ж мать! – вилаявся Сергій. – Херово...
– Отож! Так що без тебе ніяк!
– Я розумію, – мовив Сергій, – але...
– Ніяких “але”! Збирайся і миттю сюди!
– Та я зараз далеко...
– Що значить “далеко”?! “Далеко” – це де?!
– Дві години маршруткою...
– Нормально! Не міг раніше попередити? Але нічого, ти встигнеш. Я їх затримаю, якщо що, а ти зроби усе, щоб повернутися якомога швидше!
– Постараюсь... Що ж це виходить, мені самому доведеться захищати наш проєкт?
– А кому ж іще? Людмила хтозна-коли вийде, у неї чи то інфаркт, чи тільки так серце хапонуло. Та ти не переживай, справишся!
– Куди я дінуся, доведеться... В усякому разі, зроблю все, що від мене залежить.
– От і чудово. Поквапся, будь ласка!
Сергій вимкнув телефон і задумався. Усі його плани руйнувалися. Було прикро і тривожно: доведеться представляти серйозним спонсорам проєкт, над яким давно працював їхній відділ, і кожне слово, сказане не так, могло звести нанівець усю роботу.
– Мусиш повернутися? – спитала Марія.
– Так.
– Негайно?
– Угу.
– Тоді краще їхати цією самою маршруткою.
– Шкода. Так хотів побачитися з Тарасиком...
– Ще буде нагода.
– Я знаю. Передай йому привіт. І поцілуй за мене.
– Обов’язково. Щось серйозне на роботі?
– Якщо я не впораюся, буде катастрофа. Ну, може, не катастрофа, але буде погано. Не тільки для мене, для усіх.
– Бажаю тобі удачі, Сергію. Я думатиму про тебе.
– Дякую, Марійко, – сказав Сергій, зворушений цими словами.
Маршрутка зупинилась, і вони вийшли. Потопталися на зупинці, не знаючи, що казати, а потім Сергій поцілував Марію у щоку, і дівчина пішла. Сергій дивився, як вона віддаляється, і так хотів, щоб вона обернулася! Якщо вона обернеться, то все буде добре. І сьогодні, і взагалі.
Марійка обернулася, помахала рукою і зникла за рогом, а на Сергія накотилася хвиля щастя.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!