26
Дорогою Софія раділа знайомим місцям, близькості коханого, давно очікуваній свободі, а коли таксі зупинилося біля їхнього дому, здивувалась:
– Де ми, Сергійку?
– Зараз побачиш, – відповів той.
Піднялися у квартиру, затримуючись на кожному поверсі, щоб перепочити. Софійка огледілася і сказала:
– Тут гарно.
– Авжеж, люба. Ти походи, подивися.
Соня пішла роздивлятися їхню квартиру, наче бачила її вперше. Їй тут подобалось. Ще б пак, адже вона сама вибирала плитку, шпалери, меблі в кімнати та кухню й усе-усе!
– Ми тут житимемо? – спитала Софія, завершивши оглядини.
– Ага.
– Я така рада! А можна, я прийму ванну?
– Звичайно, можна, люба. Ти тут хазяйка.
Софія аж запищала від задоволення:
– Божечку, я так давно не хлюпалася у ванні! Потреш мені спинку?
– Аякже! – зрадів Сергій. Він вже й забув, коли Софія зверталася до нього з таким проханням.
Софа залізла у ванну, а Сергій взявся готувати обід. Зателефонував Андрій.
– Ви вже дома?
– Так. Софія ванну приймає. Скучила за такими речами...
– Як вона?
– Нормально. Ще трохи слабка, а так нічого.
– Впізнала свій дім?
– Ні.
– Шкода, – засмутився Андрій. – Я сподівався, що знайоме оточення послужить поштовхом... Слухай, Сергію, я тут з психіатром радився. Він каже, що можна почати їй розказувати потроху.
– Угу. Я так і думав, тільки не знаю, з чого почати.
– Ну, придумаєш. Не обов’язково сьогодні, досить їй на сьогодні емоцій. Коли надумаєш, тоді.
– Дякую, Андрію.
– Нема за що. Поводься так, щоб Софія не почувалася хворою. Стався до неї так, начебто з нею все гаразд.
– Так і робитиму.
– Сергійку! – гукнула з ванної Софія.
– Все, Андрію, – сказав у слухавку, – вибач, у мене тут термінова справа.
– Ти дзвони. Якщо щось не так, одразу дзвони.
– Обов’язково!
Тер мочалкою таку знайому гладеньку, а тепер худу, як у підлітка, спину і переповнювався ніжністю. Потім витирав Софію рушником і згорав від бажання. Провів пальцем по шраму на правому стегні:
– Болить?
– Ні.
– А плече?
– Трішки.
– А ребра?
– А що ребра?
– У тебе два ребра були зламані.
– Я не знаю. Хіба?.. Я нічого не знаю, Сергійку. Що зі мною було, любий? Аварія? Як вона трапилася? І взагалі, що зі мною? І з тобою... Все якесь... не таке. Не знаю, що й думати.
– Потім, Софійко. Завтра. Завтра я тобі все поясню. Скажи краще, як там хлопчик.
– Штовхається, – розсміялася Софія тихенько.
– От зараза! Боляче?
– Ні. Іноді. Ти мене любиш, Сергійку?
– Люблю, Соню, – відповів серйозно. – Дуже люблю.
– І я тебе люблю, милий, дуже-дуже сильно люблю.
– Ходи сюди, сонечку, поїмо і ляжеш відпочити. Тобі треба набратися сил.
Накинув її улюблений халат і допоміг вийти з ванни. Софійка стала перед дзеркалом.
– Яке бридке пузо!
– Що ти кажеш?! Зовсім не бридке! Навіть дуже гарне! Воно тобі личить.
– Що? Личить! От брехун! – розсміялася.
– Я не брешу! З цим животиком ти виглядаєш дуже сексуальною!
– Справді? Я тобі подобаюсь, коханий?
– Дуже подобаєшся! Так би тебе і з’їв!
– А я себе не впізнаю, – сумно мовила Софія. – Все стало якесь... якесь... незнайоме. Наче не моє. Очі. Волосся. Губи...
– Це тобі здається, Соню. Ходімо обідати.
Софія запахнула халат і застигла.
– Що таке, Софійко?
– Не знаю. Я ще щось мушу зробити...
Сергій мовчав, даючи Софії змогу подумати. Та несміливо потягнулася за баночкою з кремом, взяла її, почитала етикетку і сказала:
– Це мій крем.
– Тут усе твоє, Соню.
– Я знаю...
– Знаєш?!
– Угу.
Сергій зрадів, обняв Софійку, занурився лицем в незвично коротке мокре волосся і ледь не плакав. Жінка вивільнилася з його обіймів, почала мастити лице, шию та руки впевненими рухами й про щось напружено думала...
Софія їла мало, у неї злипалися очі, було видно, що вона виснажена і хоче спати.
Пішли в спальню. Софа зняла халат і залізла під ковдру.
– Не змерзнеш? – непокоївся Сергій. – Може, одягнеш сорочку?
Софія усміхнулася:
– Ти ж любиш, коли я сплю голою.
– Люблю, Соню, дуже люблю, але...
– І я люблю. Я люблю все те, що й ти. Зараз я трохи відпочину, а потім ми кохатимемося. Я так давно не кохалася з тобою, що вже й забула.
Вона повернулася на бік і миттю провалилася в сон, а у Сергія в душі вирувала буря. Зсунув штори, прикрив двері й пішов на кухню. Помив посуд, зателефонував своїм батькам, доповів обстановку, а потім те саме Софіїному батьку. Катерина Андріївна взяла відпустку і вже виїхала, увечері буде в Києві. Поживе скільки треба, поможе.
Мозок свердлила думка: як поводитися з Софією? Цю жінку, яка вважає себе ще зовсім юною дівчиною, він кохав усім серцем, з усією ніжністю, з усією відродженою пристрастю й хотів її так палко, так гаряче, що тільки від однієї думки про можливість обняти її, цілувати, насолоджуватися її тілом, починало калатати серце і перехоплювало подих.
Але ж ця жінка вже йому не дружина! І дитина в ній не його. Ця жінка любить іншого чоловіка, а його не любить. І якщо у них буде секс, то цей секс буде не з цією, справжньою Софією, а з тією, якою вона була колись. І віддаватиметься вона не йому, теперішньому, а тому парубку, яким він був колись...
Важко уявити більш ідіотську ситуацію. Як йому треба діяти, щоб потім не соромитися свого вчинку? Адже виходить, що він візьме її обманом, скористається її безпорадністю. Фактично зґвалтує.
А з другого боку, Софія вільна жінка. Вона не його дружина, вона нічия, хоч і не здогадується про це, і він теж вільний, а якщо дві вільних людини хочуть кохатися, то що їм перешкоджає?
Чи не варто забивати голову такими дурницями? Він що, не мужик? Він що, мусить думати взяти жінку чи ні, якщо та сама цього хоче? Та на його місці будь-який чоловік не вагався б і хвилини!
Так, на його місці мало хто з чоловіків задумався б. А Сергій не міг не думати. Є речі, які робити не можна. Не можна ображати дитину. Не можна користатися чиєюсь безпорадністю. Це гидко. Це недостойно. Після такого вчинку він не зможе себе поважати.
До того ж він любив цю колишню, віднайдену Софійку, любив до щему, ледь не до втрати свідомості, і не хотів її ображати, не хотів виглядати в її очах похітливим жеребцем без жодних моральних засад, якому аби потрахатися при першій нагоді! Він не хотів, щоб вона його зневажала, якщо колись дізнається, за яких обставин він скористався нею для задоволення своїх бажань.
“Нічого собі проблема!” – думав Сергій. – “На рівному місці! І як її розв’язати – не ясно. І порадитися нема з ким...”
Заглянув у спальню. Софія спала, тихенько посопуючи носом, як маленька дівчинка, навіть уві сні перебувала у тих далеких часах, і ця картина зворушила Сергія до глибини душі. Він ліг поряд і розчулено дивився на рідне, до болю знайоме обличчя, кожну рисочку та зморшку на якому він знав і любив.
Боже-Боже, думав він, якби ж на сексі й закінчувалися усі проблеми! Було б, мабуть, простіше! Та на сексі проблеми тільки починаються! Адже Софія впевнена, що вони одружаться, житимуть однією сім’єю, і у них народиться дитинка, їхній синочок, якому вони радітимуть і виховуватимуть разом. І от як їй сказати, що вона помиляється? Як у нього повернеться язик сказати таке? Та від такої звістки ця мила дівчина просто помре з горя!
Біда... Ситуація настільки складна, що простого виходу з неї нема. Вихід з неї обов’язково буде для когось болісним. Доведеться вибирати, і цей вибір мусить зробити він сам, більше нема кому: або відмовитися від Софії й цим глибоко поранити її теперішню, таку довірливу й закохану у нього... та й усіх родичів теж, і Софіїних, і моїх... або ж доведеться зціпити зуби, змиритися зі зрадою, нікому нічого не розказувати й виховувати чужу дитину як свою.
А чи він згоден на такий варіант? Чи згоден він пробачити Софії її гріх? Непросто пробачити таке, ох, як непросто... Навіть в ім’я кохання. А якщо пробачити не вдасться? Та й чому він повинен насилувати себе, змушувати себе пробачити, якщо пробачати не хочеться? Щоб усім було спокійно? А чи буде спокійно? Ні, спокійно не буде. Абсолютного спокою не буде ніколи. У будь-який момент може з’явитися той невідомий коханець і заявити свої права на Софію та дитину. Та й сама Софія може раптом пригадати все – і що тоді?
Питання... Одні питання й жодної відповіді...
Але ж і покинути Софію, цю Софію, яка так несподівано повернулася з минулого через страждання і довге безпам’ятство, йому несила! Чи зможе він отак, просто зараз, відштовхнути її, відірвати від серця? Чи зможе вдруге викреслити її зі свого життя? Ні, це не реально! Це нестерпно боляче! Навіть уявити це боляче! Але й жити далі, затаївши в душі образу, теж не варіант...
А якщо глянути на цю ситуацію з іншого боку? Спокійно, без емоцій.
Що ж такого трапилося, зрештою? Його дружина (якщо вважати, що Софія все ще його дружина) нагуляла дитину невідомо від кого. А він знає це і мусить прийняти рішення: вигнати її під три чорти чи змиритися й прийняти дитя як своє. Ситуація не така вже й рідкісна. Скільки чоловіків виховують чужих дітей? Та куди не плюнь! Більшість навіть не здогадується, але ж є й такі, що знають, але змогли пробачити зраду і жити далі.
А він зможе?
Важко сказати... Якщо схоче, то, мабуть, зможе. Майже напевно зможе. Поступово змириться. Народиться хлопчик, він його любитиме. Спочатку не дуже, а згодом звикне й неодмінно полюбить. Тому, що любить його маму.
Так, він, мабуть, зміг би, якби не одне “але”. Дуже важливе “але”, яке робить ситуацію унікальною. Це Софіїна амнезія. Невідомо, скільки вона триватиме. Вона може зникнути будь-якої миті, і Софія пригадає все: і те, що вона його не любить, і що він їй огидний, і що вона любить іншого, і дитя у неї від цього іншого. Це буде кінець. Зникне одна Софія, а на її місці з’явиться інша, з іншим досвідом, з іншими звичками та ставленням до нього. З цією Софією він жити не хоче. З нею він розлучився. Саме через це й розлучився. А якщо він полюбить цю дитину, то доведеться вбивати ще й цю любов у своєму серці! Прекрасна, просто чудова перспектива!
То чи варто за таких умов обманювати себе, що вони й досі одна сім’я? Чи варто жити на бомбі з годинниковим механізмом, не знаючи, коли ця бомба вибухне і чи вибухне взагалі?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!