Софія, Сергій та інші

Сергієве життя змінилося. Після роботи він поспішав до Тарасика, який чекав його і радів зустрічі. Оля вже була напоготові й одразу бігла до свого коханого на побачення, а Сергій із сином сідали посеред кімнати й займалися важливими справами: разом складали пірамідку з кольорових дисків різних діаметрів і, якщо ви думаєте, що скласти цю пірамідку правильно – це легка справа, то зовсім ні; розглядали картинки в книжці та вчили нові слова чи пригадували вже вивчені; знайомилися з призначенням різних побутових предметів, а коли набридало, то боролися чи ганяли наввипередки навколішках і заливисто реготали, а Марія, яка приходила пізніше чи була цього вечора вільна, сиділа на дивані, малювала моделі одягу, натюрморти чи портрети, спостерігала за чоловіками й на губах у неї з’являлася щаслива усмішка, а очі робилися мрійливими.

Сергію подобалось дивитися як Тарасик їсть, як бореться з неслухняною ложкою та іноді допомагає собі руками, а потім вони йшли у ванну і Тарасик умивався та мив руки, стоячи на ослінчику, який для нього купив Сергій.

Життя Сергія наповнилося новим змістом. Його вже не турбували спогади про Софію, а про Світлану він взагалі забував і згадував лише тоді, коли направлявся додому, та й саме слово “додому” звучало тепер безглуздо, бо Сергій все ясніше відчував, що його дім тут, біля Тарасика та Марії.

Він розумів, що живе неправильно. Тілом він належав Світлані, а душа прагнула до Тараса з Марією. Світлана подобалась йому як пристрасна коханка, й відмовлятися від чуттєвих утіх йому не хотілося. Шкодував, що в пориві жалості сказав Світлані, що любить її, бо насправді не любив, а просто користувався її тілом. Виглядало це паскудно, викликало душевний дискомфорт і довго тривати не могло. Потрібно було щось вирішувати, але Сергій був ще не готовий. Майже готовий, але ще ні.

Ольга з Тарасиком поїхали до батьків, однак Сергій зустрічатися з Марією не припинив, він заходив до неї в кіоск, чекав кінця роботи та проводжав до дому, а коли у неї був вільний день, то йшов одразу до неї й засиджувався допізна, вони розмовляли про все на світі та взнавали одне одного все краще. Марія подобалась Сергію, і здавалося, що він теж їй подобається. Поступово Сергій розповів, чому розлучився з Софією і які трагічні події сталися потім.

Марія слухала Сергієву відверту сповідь і переживала. Вона співчувала обом і не могла повірити, що можна прожити стільки років разом і не досягти взаєморозуміння.

– Це ти винуватий у тому, що ваша сім’я розпалася, – зробила висновок.

– Чому? – здивувався Сергій. – Хіба не на жінці лежить обов’язок дбати про сімейне вогнище? Жінку ж недаремно називають хранителькою сімейного...

– Та хай називають як завгодно, а від справжнього чоловіка жінка нізащо не гулятиме!

– Що? По-твоєму, як чоловік, я неспроможний? – обурився Сергій.

– Я не це мала на увазі. Я знаю, що ти навіть дуже спроможний у певному сенсі, але цього мало.

– Та що ти мене учиш, Маріє?! Я прекрасно знаю, що однієї вправності в ліжку для сімейного життя мало, але звідки ти взяла, що я виявився поганим чоловіком в інших сферах?!

– Дуже просто! Ти ж казав, що спочатку у вас з Софією все було добре.

– Казав. Так і було.

– В усіх сферах?

– Авжеж. В усіх.

– А потім вона зробилася холодною в ліжку.

– Саме так.

– Значить, десь ти накосячив.

– Я?!

– Ти! І не сперечайся! Подумай і може, зрозумієш. А ні, то з ким би ти не був, усе закінчиться так, як з Софією, ясно?

– Ясно, – погодився Сергій за інерцією, бо ясно йому не було. Марійчин погляд на ситуацію йому не подобався, але він вирішив подумати над цим. Можливо, в чомусь Марія мала рацію.

– А ти не проста... – мовив він задумливо.

– Будь-яка жінка не проста, – відповіла Марія.

А одного вечора Марія наважилася поставити Сергію запитання, яке її давно турбувало.

– Сергію, – сказала вона, хвилюючись, – хто така Світлана?

– Це хазяйка квартири, в якій я знімаю кімнату, ти ж знаєш.

– І все? – спитала Марія.

– Що значить “і все”? – відповів Сергій питанням на питання, щоб зрозуміти, який зміст вкладає Марія в ці слова та виграти час.

– Вас більше нічого не об’єднує?

– Об’єднує, – признався Сергій і почервонів. Він не червонів уже давно і факт, що набагато молодша за нього дівчина змусила червоніти, сердив його.

– Вас об’єднує те, про що я подумала? – спитала Марія, теж почервоніла й опустила голову, наче соромилась цих нескромних запитань.

– Так, саме те, про що ти подумала! – вигукнув Сергій роздратовано. – Нас об’єднує ліжко! Нас об’єднує секс!

– Навіщо?

– Що навіщо?

– Навіщо це тобі?

– Ну, як навіщо?.. – розгубився Сергій. – Що ж тут такого? Що тут незрозумілого?

– Ти її любиш?

– Ну... щоб сказати люблю то ні... Просто... ну… А чому ти взагалі...

– А кого ти любиш? – вперто продовжувала Марія.

– Мабуть, Софію, – відповів Сергій із сумнівом.

Потім подумав і додав:

– А якщо чесно, то не знаю. Мабуть, і її вже не люблю. Стільки усього трапилося... Здається, наша любов загинула під завалами. Задихнулася під нашаруваннями брехні. Ну, хай не брехні, а якихось таємних стосунків з невідомим чоловіком... Маріє, знаєш... іноді мені так шкода!.. Так шкода, що хочеться плакати. Можливо, ти маєш рацію, що саме я винуватий. Може, я був неуважний до Софії. Може, саме через це вона мене розлюбила, не знаю... Але що це міняє? І чому ти допитуєшся?

– Хочу допомогти тобі. У тебе ж безлад в голові та в душі.

– Безлад?! Ну, ти...

– Авжеж! Бардак. Тобі слід провести генеральне прибирання: викинути старі, непотрібні речі й залишити тільки ті, без яких не обійтися.

– От же ж ти вмієш сказати! – засміявся Сергій, – алегорії у тебе просто супер! І що ж мені слід викинути з голови та душі?

– Світлану.

– Чому ти вважаєш, що треба її викинути?

Сергій прекрасно знав, що зі Світланою слід розлучитися, і збирався це зробити, але з вуст Марії ця вимога звучала надто претензійно.

– Ти її не любиш. Ти не збираєшся жити з нею. Навіщо ж ти дуриш їй голову? Навіщо витрачаєш свій час? У тебе що, десять життів?

– Та вона сама не хоче, щоб я її покидав, так що нічию голову я не дурю! А що витрачаю час... так, тут ти маєш рацію... Ну, а ще кого? Софію, мабуть?

– Софію. Чи ти збираєшся повернутися до неї? Якщо збираєшся, то вставай та йди, чого сидиш? Чого чекаєш? А ні, то викинь її з голови. Забудь.

– Хм... Тебе послухати, то це так легко зробити!

– Не легко. Але, якщо нічого не робити, то безлад у твоєму житті так і залишиться й перешкоджатиме тобі рухатися вперед.

– Блін, яка ти мудра, Маріє! Так усе розклала по поличках! Я так би не зміг... Але якось аж надто просто у тебе виходить. Якщо все повикидати, то що ж залишиться?

– А це вже я не знаю. Тобі видніше.

Сергій задумався.

– Знаю, що залишиться, – сказав нарешті, хвилюючись та дивуючись своїй несподіваній упевненості. – Тарас – ось хто. А значить, і ти, Маріє, його мама...

Вони сиділи на дивані в темній кімнаті й навіть не помітили, як опустилися сутінки. Сиділи на відстані одне від одного, і Сергій думав, що фактично він тільки що признався Марії, що вона є необхідною складовою його життя, яку викинути не можна і без якої не обійтися. Це не звучало як освідчення в коханні, хоча саме ним і було. Чому я так сказав? досадував Сергій. Освідчення роблять не так. Зовсім не так! Може, Марія не зрозуміла значення його слів? Може, вона не зрозуміла, що вона йому необхідна? Що він її любить, зрештою! Так, любить і вже не уявляє своє життя без неї! І це щира правда, яка відкрилася щойно, несподівано для нього самого! Якось непомітно і поступово Марія заволоділа його серцем...

Ех, чому я так невдало, заплутано висловився?! Як шкода! Так про любов не говорять! І що тепер? Повторити це іншими, точнішими словами? Може, ще й навколішки стати? От же ж дурна ситуація!..

– Маріє... – мовив несміло.

– Тобі вже пора, – сказала Марія й підвелася з дивана.

Сергій теж підвівся.

– І справді пора... – погодився, бо відчув, що Марія не хоче, щоб він сказав те, що збирався сказати. Йому стало прикро, що вона не хоче цього чути.

– Завтра вранці я їду додому, – сказала Марія.

– Можна, я з тобою? – спитав Сергій.

– Навіщо? – спитала Марія.

– Хочу поговорити з твоїми батьками, – сказав Сергій.

– Про що? – спитала Марія.

– Я попрошу у них твоєї руки, – сказав Сергій.

– А ти... А хіба... Спочатку ж треба у мене спитати, – сказала Марія розгублено.

– Навіщо? – спитав Сергій.

– А може, я скажу ні, – сказала Марія.

– А ти скажеш ні? – спитав Сергій.

– Ні, – сказала Марія.

– Ні – це значить ні? – спитав Сергій.

– Ні – це значить так, – сказала Марія.

У Сергія перехопило горло. Він стояв і мовчав як придурок. Потім ступив крок і обняв Марію. Та вперлася носом йому в шию і ледь чутно схлипувала.

– Я люблю тебе, Маріє, – сказав Сергій, і голос у нього був якийсь чужий.

От і сказав, сказав прямо, як треба, правильними словами, думав він, і йому одразу стало легко і ясно. Жодних сумнівів. Тепер і в житті у нього все буде легко, ясно і зрозуміло.

– Я не вірю, – прошепотіла Марія.

– Чому, Маріє? – злякався, і ясність поблякла.

– Тільки що ти збирався йти до Світлани.

Сергію стало соромно. Так соромно, наче він обісрався і стоїть посеред площі, а всі дивляться на нього й відвертають носи, гидуються ним. Він і справді сказав, що збирається йти до Світлани й, мабуть, пішов би й там, певно, спав би з нею. І любив при цьому Марію. Він що, зовсім уже кончений?!

– Я не піду.

– Чому?

– Я хочу бути з тобою.

Марія вивільнилася з його обіймів і відійшла вбік.

– Ти не спитав, чи хочу я бути з тобою.

Сергію знову стало соромно. Ця дівчина вичитує йому як маленькому нерозумному хлопчику, намагається втовкмачити йому елементарні речі!

– А ти хочеш? – спитав з надією, намагаючись у темряві розгледіти її лице.

– Не знаю.

Марія тепер і справді не знала. Як довго вона мріяла про цю мить! Як довго вона уявляла, що колись вона почує від Сергія слова кохання! А тепер вагалася. Сергій виявився зовсім не таким, яким його малювала уява. Він виявився гіршим. У нього проблеми з жінками. У нього проблеми з самооцінкою. Він не розуміє очевидних речей. Але навіть таким Сергій був їй небайдужий...

– Можна, я залишусь, Маріє? – спитав Сергій, хвилюючись як підліток, і боявся, що Марія не дозволить. – Я спатиму тут, на дивані. Ти ж розумієш, що до Світлани мені вже не можна? Якщо ти дозволиш, я завтра перевезу свої речі. А не дозволиш, тоді що ж, шукатиму якесь інше...

– Як я можу не дозволити? Ти маєш право бути тут. Ні, не так... ти маєш право бути з сином... Але...

– Я зрозумів, Маріє. Я до тебе й пальцем не доторкнуся, обіцяю!

– Я не те хотіла сказати...

– А що?

– Не знаю... Все складно, Сергію... І пора спати. Хочу встигнути на першу маршрутку.

– Візьмеш мене з собою? Я вже скучив за Тарасиком. І з батьками твоїми пора познайомитися. Хоч так, хоч сяк...

– Візьму.