60
Софія годувала синочка, коли задзвонив телефон.
– Алло.
– Привіт, Соню, – почувся чоловічий голос.
– Привіт, – відповіла обережно.
– Не впізнала?
– Ні. Хто це?
– Василь. Василь Злобний. Впізнала тепер?
– Впізнала.
– Визирни у вікно.
Соня підвелася, визирнула у вікно й побачила старенький “Фольксваген” з написом “Квіти” і Василя, який сперся на крило, самовдоволено усміхався і махав їй рукою. Софія інстинктивно прикрила груди телефоном, матюкнулась про себе й відійшла від вікна. Ну? І чого він тут?
– Вийдеш, красуне? – весело говорив Василь у слухавку.
– Чого ти сюди приперся? – спитала холодно. – І ми хіба на “ти”?
– Авжеж, на “ти”. А, вибач, забув тебе попередити.
– Про що?
– Що ми вже на “ти”.
– А хто це вирішив?
– Я.
– Багато на себе береш.
– Звичка.
– Погана звичка.
– Зовсім не погана. Я ж бачу, що тобі подобається бути зі мною на “ти”.
Софія усміхнулась такому нахабству і враз усвідомила, що їй і справді подобається бути з Василем на “ти”. Це звучало більш натурально. Костик задрімав, Софія поклала синочка в ліжечко, а тим часом з телефона долинало:
– Ти ще тут?
– Чого ти сюди приперся? – повторила запитання Софія.
– У мене для тебе передача.
– Яка?
– Побачиш. Може, впустиш? Я хочу познайомитися з твоїми батьками та Костиком.
Цього тільки не вистачало! Батьки от-от прийдуть, а тут цей придурок! Ще почне розказувати, як вони познайомилися, й усе відкриється!
– Батьки на роботі, – сказала в слухавку, а сама гарячково міркувала, як їй поводитися. Як він її знайшов? Через Сергія? А до чого тут Сергій? Ідіотська ситуація...
– Шкода. А що ж робити? – пролунало з телефону.
– Залиш передачу біля хвіртки, я потім заберу.
– Я мушу передати її тобі в руки. І нам треба поговорити. Ти доручила мені одну делікатну справу, не можу ж я кричати на всю вулицю.
– Добре, я зараз вийду, – сказала Софія.
– Ні, – сказав Василь, – зроби краще так: одягнися гарненько, а тим часом прийде твоя мама, правильно?
– Правильно, – погодилася Софія.
– Ну, от. А ми поїдемо в кафе з симпатичною назвою “У Мирона”, там і поговоримо. Як тобі планчик?
– Я не знаю...
– Можливо, ти соромишся з’являтися на людях з помічником продавчині квітів? Так мене тут все одно ніхто...
– Та вже якось опущуся до такої ганьби, може, сільська думка поставиться до цього поблажливо. Один раз не рахується.
– Як не рахується? Буває, що один раз перевертає з ніг на голову усе твоє...
– Добре, добре, зачекай мене в машині! – вигукнула Софія роздратовано і відключилась.
“От же ж гімно сране! – думала. – Приїхало сюди та ще й насміхається! І хто мене, дурну, тягнув за язика? Якого чорта розказала такі подробиці про себе? Зараз почне шантажувати, може, ще й грошей вимагатиме! Оце влипла ідіотка!”
Тим часом вмилася, підфарбувала вії та губи, поправила зачіску і пшикнула духами в пазуху. Знайшла більш-менш пристойне плаття, панчохи та туфлі. І так зійде. Ясно, що цей Василь зовсім не помічник продавчині, але й не така вже цяця, щоб заради нього чепуритися.
З’явилася мама.
– Що то за машина стоїть під нашим двором, Соню?
– Це мій знайомий. Ми з ним з’їздимо в кафе, приглянете за Костиком?
– Авжеж, пригляну. А це раптом не...
– Це просто знайомий, не вигадуйте!
– Ну, добре, добре, не сердься.
Народу в кафе було мало. Сіли за столик в кутку біля вікна, Василь почав уважно вивчати меню. Вибрав усе найкраще, а Софія що попало, аби швидше.
– Ну, – не витримала, – і де ж передача?
– А, точно! – вдарив себе по лобі Василь. – Я й забув!
Він дістав з внутрішньої кишені піджака конверт і віддав його Софії. Софія відкрила конверт і побачила пачку доларів.
– Що це?
– Це привіт від твоїх знайомих.
– Я не візьму, – Софія протягнула конверт Василю, але той навіть не поворухнувся і Софії довелося покласти конверт на стіл.
– Можеш не брати, але скажи тоді, куди подіти ці гроші.
– Віддай їх тим кретинам назад.
– Вони не візьмуть.
– Звідки ти знаєш?
– Ха! Можеш повірити: не візьмуть.
Софія задумалась.
– Я теж не візьму. Це брудні гроші.
– Усі гроші брудні, щоб ти знала.
– Ні!
– Та як хочеш. То що мені з ними робити?
– Не знаю. Роби, що хочеш.
– Можна віддати в якийсь благодійний фонд.
– В який?
– Наприклад, у фонд захисту жінок, яких помилково прийняли за повій.
– Придурок!
– І справді, ідея така собі... Тоді давай віддамо їх отим двом, – він вказав очима на місцевих п’яничок, які розпивали пляшку горілки за столиком біля входу. – Вони будуть вдячні тобі по гроб жизні. Правда, гроб жизні, гадаю, не забариться...
– І що ж сказали ті... з ким ти говорив? – змінила тему Софія.
– Легко здогадатися.
– Ясно, – засмутилась Соня.
– Доведеться тобі розказувати Костику, що його тато був льотчиком.
– Заткнися, ідіот!
– Соню, ти така гарненька, просто лялька, а лаєшся, як асенізатор.
Софії стало незручно. І справді, щось вона поводиться надто грубо з людиною, яка намагається їй допомогти, та ще й приїхала здалеку. Правда, і жарти його були на грані фолу.
– Ну, вибач, – мовила примирливо. – А як ти взнав, де я живу?
– Цією таємною інформацією зі мною поділилося ЦРУ. Тільки ти нікому не...
– Ну, от! А ще сердишся, що я тебе ідіотом називаю!
– Соню! – вигукнув раптом Василь, перехилився через стіл і втупився палаючим поглядом в Софію. – Та за інформацію про тебе я готовий викласти яку завгодно суму, ясно?!
– Ні, не ясно, – сторопіла Соня. – Чому це раптом?
– Тому, що я тебе люблю.
– Що?!
– Так! Ти все правильно почула! Я. Тебе. Люблю. Ще вранці я вагався, а зараз не маю в цьому жодного сумніву.
– У тебе гарячка.
– Так, у мене гарячка. Давно я такої гарячки не відчував. Відтоді, як поховав дружину.
– Мені шкода, – щиро мовила Софія.
– Дякую. Вона була неймовірно схожою на тебе. Просто неймовірно. Навіть характер у неї був такий же противний.
– У мене противний характер?! Та як ти...
– Ще і який противний! Такий противний характер пошукати!
– І ти все одно... ну... заявляєш, що любиш мене?
– А що я можу зробити? Це сильніше за мене. Люблять же не за щось... Виходь за мене заміж, Софіє.
– Та ти зовсім здурів... – розгубилася Софія. – Наче такий солідний і розсудливий чоловік...
– Насправді я дуже розсудливий. Але поряд з тобою втрачаю розум.
– Я не розумію, з якого дива...
– Потім зрозумієш. А зараз, будь ласка, скажи “так” чи просто кивни головою – і завтра ми підемо в РАЦС.
– Я не можу.
– Можеш! Зараз я тобі все поясню.
Принесли замовлене, і Василь замовк. Коли офіціант пішов, продовжив:
– Я тобі поясню, Соню, одну просту річ. Шансів у тебе нема. Жодних. Ти можеш думати тиждень, місяць чи рік, але потім, коли ми одружимося, ти визнаєш, що даремно змарнувала стільки часу. Краще тобі погодитися одразу. Це виглядає нелогічно, згоден, до того ж ти дуже вперта, тому мені доводиться втлумачувати тобі очевидні речі.
Василь перевів подих і продовжив:
– Люда померла три роки тому. Нічого не можна було зробити. Рак легенів. Найкращі клініки, найдорожчі ліки – все марно... Рік перебував у депресії. Якось вибрався й почав озиратися. Не хотілося бути самотнім. Людина – істота соціальна, і я не виключення. Мені потрібна жінка. Як дружина. Як друг, як партнер, як коханка, зрештою! У мене було багато жінок за цей час. І жодній з них я не робив такої пропозиції, яку зараз роблю тобі. Отже, це не жарти.
Софія ловила кожне слово. Уявила і зрозуміла стан, в якому перебував Василь три роки тому. Втратити найближчу людину, яка помирає у тебе на руках, а ти нічого не можеш вдіяти – такого й ворогу не побажаєш. Видно, сильно любив свою Людмилу. Не кожен здатен на такі почуття. Такі почуття викликали повагу.
Повисла тиша, і Соня вирішила, що настала її черга говорити.
– Вірю, що не жарти, – мовила стримано. – Але це... це так несподівано... І незрозуміло. Ти знаєш про мене такі речі...
– Так, моя пропозиція виглядає дивною, але нічого дивного тут нема. Мені майже 48 років, Соню. Я навчився розпізнавати людей. Я бачу їх наскрізь. І коли побачив тебе, то швидко зрозумів, хто ти є. Мені вистачило пів години. Так, я знаю про тебе брудні речі. Ти зробила помилку, грубу помилку, і може, й не одну, але це нічого не міняє. В тобі є якості, які я шукаю в жінках і не знаходжу. Якості, про які ти, можливо, навіть не здогадуєшся. Ти мені підходиш, Соню, підходиш краще, ніж будь-яка інша жінка. Але навіть не це головне. Головне, що я тебе люблю.
Соня зачаровано слухала Василя, все розуміла і дивувалася, як уміло й рішуче він її зваблює. Не так, як це робив би хтось інший, не такий розумний. Він зваблює її шляхом бездоганно побудованих фраз, дивної логіки та владного голосу. Софа несподівано відчула, що готова здатися. Майже готова. Але ще ні. Вона ще боялася. Їй ще потрібен був час.
– Бачу, що ти вагаєшся, Соню. Я дозволю тобі подумати стільки, скільки треба. Тільки не думай надто довго, я тебе прошу. Про це ми ще поговоримо, а зараз їмо, бо я голодний.
Почали їсти. Софія крадькома розглядала цього чоловіка, а він дозволяв їй це робити. І що довше вона розглядала Василя, тим з більшою охотою приймала його її душа, і вона почала звикатися з думкою, що Василь стане її чоловіком.
Василь розрахувався й вони пішли до виходу, а конверт залишився на столику. Соня схаменулася, побігла, схопила його і поклала в сумочку.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!