Софія, Сергій та інші

Настала ніч, але Софія не спала, все перебирала в голові нещодавні події свого життя, а душа плакала гіркими слізьми. Вона згадала все, крім періоду в комі, від якого у пам’яті збереглися лише неясні контури й уривки реальності. Згадала, що було до моменту, коли чорний автомобіль вдарив у їхню машину, і все, що трапилося потім, коли вона розплющила очі й побачила лікарняну палату, а згодом Сергія. Згадала насамперед чому й куди їхала в таксі. Спогади були настільки болісними, що аж серце заходилося від образи на свою долю!

Ну чому, чому вона така нещаслива?! Чому все йде прахом, складається найгіршим чином?!

Досі в її житті великих проблем не було. А потім почалася чорна смуга. Несподівано. Неочікувано. Того похмурого передноворічного вечора. Чи раніше. Так, мабуть, раніше. З повідомлення про Сергієву коханку. Чи ще раніше?.. Певно, раніше. Хоча... навряд чи можливо визначити точно ту мить, коли їхні із Сергієм стосунки почали холоднішати. Вони гіршали потроху, поступово. Як вода точить камінь, так ледь помітно, але вперто й неухильно байдужість руйнувала їхню сім’ю, підміняючи любов звичкою – і саме відсутність любові, справжньої любові, яка була між ними раніше, а потім щезла, й спричинила усі наступні трагічні події. І ніхто не винуватий, так сталося.

Вона одразу повірила, що Сергій їй зраджує. Могла б не повірити, але вона повірила. А потім виявилося, що саме того разу він їй не зраджував. Зраджував, але саме того разу ні. Чому люди вірять, коли дізнаються про зраду? Все просто: тому, що допускають таку можливість. Приміряють на себе. Самі готові зрадити, вони вірять, що й інша сторона готова це зробити. От і вона повірила.

Якби вона любила Сергія, то не повірила б так легко. Ця думка жахала б її. А вона не злякалась, не кинулася допитувати Сергія, вимагати признатися. А це означає, що вона його не любить. Все логічно. Вона прийняла чоловікову зраду без надмірних страждань. Так, безперечно, зрада зачіпала її гідність, викликала обурення, злість і бажання помститися. Через це вона й пішла з тими двома. Хоч знала, що вони від неї хочуть. Знала ж? Прекрасно знала! В крайньому разі здогадувалась! Але їй було байдуже, що цим вчинком вона ранить Сергія. Навпаки, хотілося досадити! Якнайдошкульніше досадити, хай навіть він про це ніколи й не дізнався б.

Ні-ні, Сергій не повинен був про це дізнатися. Це мало бути її таємницею, якою вона заспокоїла б свою жагу помсти. Помстилася, задовольнила свою гордість – та й на тому... о, Господи, яка в сраку гордість? Ці жеребці топталися по її гордості, а вона й пискнути не сміла! Від її гордості залишилася мокра пляма! Ота, з блювотиною...

Але й це ще нічого, приниження можна було б проковтнути, зжитися з ним і забути, хай не зразу, поступово. Але вона заразилася, а потім трапилася низка неймовірних збігів – і ось результат: вона вагітна на шостому місяці, нічого зробити не можна, тільки народжувати невідомо від кого! Кошмар!

Ех, треба ж було вчасно зупинитися!.. Якби не курила ту траву, то нічого б і не сталося... Та ну?.. Справді нічого б не сталося? Так би й відпустили її, не зачепивши? Сказали б: “Ну, ні, то ні”? А от хер там, нізащо б не відпустили! Їм уже так кортіло, що зупинити їх було неможливо! Але ж і вона була не проти, навіть хотіла! Так-так, хотіла!.. Свербіло, бляха, одне місце! А коли почалося усе це... таке неприродне й образливе... стало надто пізно...

Не треба було їхати на ту квартиру. А оскільки поїхала, то цим дала згоду на все. Буквально на все. Так же й трапилося, виробляли з нею все, що хотіли...

От що справді не треба було робити, то це стільки пити. Якби не напилася, то й на квартиру не поїхала б! І в клуб не треба було їхати! І з Надькою не треба було зв’язуватися! Яка ж вона їй подруга?! Безстидна блядюжка! А тепер і вона нічим не краща!

Та навіть гадки відмовитися від Надькиної пропозиції не було! Звісно, вона не знала, що вийде таке паскудство, але інтуїція їй підказувала, попереджала: назріває щось нехороше. Так, якусь незрозумілу тривогу вона давно відчувала. Шостим відчуттям. Щось у них із Сергієм розладилось. Важливі речі стали не такими важливими. Здавалося, що гульнути не так уже й погано, що усі так роблять, і їй теж буде нормально, все обійдеться. Аж ні, не обійшлося. Попала конкретно... Наче випадково, а насправді закономірно. Проявила б вона... ну, цнотливість чи що... навіть звичайну розбірливість, обережність, і нічого б не... Цнотливість! Це ж треба таке слово згадати! Це слово давно вийшло з моди!

О, Боже, та Сергій теж не святий! Сам признався! Цікаво, коли та з ким... Значить, і він теж... Значить, любов у них і справді така собі, ледь жива. Так що обоє винуваті. Але окошилося саме на ній. Вона постраждала більше. Сергій теж постраждав, видно, що переживає, але вона більше. Йому що, помучиться та й забуде, а їй народжувати. І потім... От що потім?! Що?!

Сергій її покине, це ясно. Тепер навіть не задумається! Хоча ще вчора він ставився до неї якось... ну, наче готовий пробачити... Та ні, це він так, із жалості. Він же бачив, що вона сама не своя... Хвора на голову. А тепер чого б це він її жалів? Вона йому таку свинюку підсунула! Ні, не пробачить він. На його місці вона нізащо б не пробачила!

Ех, як же совісно! Хай би вже це сталося якомога швидше, ну, розлучення і все таке... Тоді хоч сумління дошкулятиме менше...

От, значить, як буває, коли відновлюється пам’ять: мить – і все згадала. Потрапила на очі упаковка з антибіотиками – і наче прожектор спалахнув серед ночі! І паніка, і розпач, і сором... так, неймовірно жахливий сором! Такого гігантського сорому вона ніколи не відчувала. Бувало соромно й раніше, але так – ніколи! Цей сором був таким несамовитим через те, що напав зненацька. Вона так солодко думала про Сергія, що ось він прийде з роботи, вона зустріне його на порозі, обніме, поцілує, скаже, як вона його кохає, і почує слова любові у відповідь... А тут такий облом! І все зовсім не так! І дитина у неї не від Сергія, і любов у них не справжня, а начебто взята у тимчасове користування. Напрокат у минулого. А зараз настала пора повертати взяте у борг.

Стало так страшно! Настільки страшно і боляче, що вона ледь не вмерла з горя! Ще ж так яскраво пам’ятала ту ніжну любов до Сергія, що переповнювала її, чарівні моменти їхньої близькості, палкої, дивовижно тендітної близькості, про яку можна тільки мріяти, і одночасно, наче для порівняння, поставали картини грубого, неприродного злягання з двома волохатими, смердючими, хворими на непристойну хворобу чоловіками в незнайомій, неприбраній кімнаті на брудних простирадлах – і все це робила вона, та сама Софія! Пам’ять безжалісно скинула її з неба на землю, прямісінько в багнюку, в помийну яму. Після такого прозріння навіть глянути на Сергія було боляче. Хоч він ні про що не здогадувався. Хоч він щиро намагався втішити, підтримати, знаючи при цьому, що вона йому зрадила і що дитина не його. Не знав він тільки як саме ця дитина була зачата. Якби знав, то вбив би, мабуть. Ні, не вбив, а просто зневажав би. Зневажав би, як зневажають дешеву, невибагливу повію. Добре, що Сергій нічого не знає, досить того, що знає вона! Не знає тільки, що робити з цим знанням, з цим бридким спогадом! Хотілося втекти світ за очі, щоб нікого не бачити і її теж ніхто не бачив! Краще б пам’ять до неї ніколи не поверталася!

Все вмить і докорінно змінилося. Тепер треба вирішити, як їй поводитися. Усі ж почнуть розпитувати, що такого жахливого вона згадала. Цього не можна розказувати. Нікому й ніколи! Навіть натякнути, навіть слово мовити не можна, бо вчепляться, розкрутять, витягнуть, дізнаються про все. Нічого не лишається, тільки мовчати. Так вона й зробить.

Сергій теж не спав, все думав. Гірко шкодував, що так нагло скінчився цей казковий період, ці три дні неймовірного щастя.

Доведеться знову йти геть, знову він тут зайвий. Увімкнув смартфон і почав шукати кімнату в оренду. Знайшов два непоганих варіанти. Отже, знайти кімнату не проблема.

На порозі спальні з’явилася Софа в нічній сорочці, пройшла як сновида повз диван, не глянувши на Сергія, і зачинилася в туалеті. Сергій провів її поглядом, і серце у нього стиснулося. Навіть у темряві було видно, як змарніла Софія за кілька годин. Стало так невимовно шкода цю нещасну, все ще кохану жінку, захотілося обійняти її, заспокоїти, підтримати. Буде повертатися, так і зроблю, подумав, чорт з нею, з гордістю!

Почувся шум води, клацнула засувка, і Сергій схопився назустріч.

– Софіє, – прошепотів.

Та зупинилась перед ним і завмерла мовчазна, опустивши погляд і руки, не намагаючись оминути.

Сергій узяв Софу за плечі, всадовив на диван, закутав у ковдру і сів поряд.

– Нам слід поговорити, Соню.

Софія знизала плечима й повернула голову до вікна. У світлі вуличного ліхтаря було видно, як блищать її повні сліз очі.

– Нічого не хочеш розказати?

Софа заперечливо похитала головою і закусила губу.

– Чому? Ти ж усе пам’ятаєш?

Софійка кивнула.

– І те, що було давно, і те, що трапилося останнім часом?

Софійка знову кивнула.

– Прекрасно! – вирвалося у Сергія, а Софія залишилася нерухомою, неначе закам’яніла. – Чи ти так не вважаєш, Соню?

Це запитання залишилося без відповіді.

– Що ж ти згадала, сонечку? Щось неприємне? Скажи мені, признайся, тобі стане легше.

Софія вперто мовчала.

– Може, ти переживаєш, де подівся батько твоєї дитини? Переживаєш, чому він не дає про себе знати? – спитав Сергій і помітив, як судома болю перекосила обличчя жінки.

– Соню, Соню, ти тільки скажи, хто він, і я його знайду! Я його приведу! Я його на мотузці притягну! Тільки, будь ласка, не тужи так! Все владнається, побачиш!

Софія й не поворухнулась, але, вочевидь, взяла себе в руки.

– Хто він, Соню? Ти його любиш? А він тебе? Я його знаю? – Сергій ставив питання за питанням, та Софія затято мовчала.

– А може... Може, тебе зґвалтували?! – промайнула шалена здогадка, аж похололо всередині! – Тоді, взимку!

Софія похитала головою, і у Сергія відлягло від серця.

– Ясно. Ти мені нічого не розкажеш, – здався нарешті.

– У мене страшенно болить голова, – мовила Софія так тихо, що Сергій скоріше здогадався, ніж почув.

– Зараз! – кинувся в туалет, схопив коробку з ліками, знайшов пластинку зі знеболювальним, вичавив дві таблетки й приніс їх Софії зі склянкою води.

Софія закинула обидві таблетки в рот і запила водою. Сергій чув, як цокотять її зуби об склянку й відчував, що вона вся дрижить під ковдрою. Він обняв Софу, силою поклав її голову собі на груди й торкнувся лоба губами. Температури не було. Це нервове. Переживає бідолашна. Ех, як же вона переживає! Щось дійсно дуже неприємне згадала.

– Нічого-нічого, Софійко, – почав говорити їй у вухо. – Життя на цьому не закінчується. Насправді все не так трагічно, як тобі здається. Мине кілька місяців, у вас народиться дитинка і все зміниться. Все зміниться на краще! Це ж чудово – мати синочка! Згадай, як ми мріяли про синочка! А тепер твоя мрія здійсниться. Буде вам радість. Будете з ним няньчиться, гратися і ростити...

Почув, що Софія перестала тремтіти й почала тихенько рюмсати. Напруга в Сергієвій душі ослабла. Хай поплаче бідна, їй стане легше.

– Дуже шкода, що так сталося, але що ж ти вже зробиш! – продовжував. – У нас з тобою не вийшло, але бачиш, все поступово йде на краще. А за мене не хвилюйся, я ще, може, на ваше весілля зі своєю нареченою прийду! Мені прикро, звісно, але що ж тут незвичайного? Такі випадки трапляються часто! Нема чого особливо перейматися через такі дрібниці. Ну, посміхнися, Соню! Посміхнися, як ти вмієш! До речі, сьогодні ж твій день народження! І я радий привітати тебе першим! Я завжди вітав тебе першим! От і зараз думав: встану раненько й куплю тобі розкішний букет, та бачиш, як все змінилося, квіти вже не пасують до цієї ситуації. Так що я тебе й без квітів привітаю. Я тебе вітаю з днем народження, Сонечку, і з тим, що до тебе повернулася пам’ять, це ж так символічно, що якраз на день народження! Я тебе вітаю, Соню, і зичу тобі усього щастя, яке тільки є на світі, і любові теж, бо без любові щастя не буває. А ще бажаю тобі народити міцного і здорового хлопчика.

На порозі спальні з’явилася Катерина Андріївна. Побачила дітей, що сиділи, обнявшись.

– Я переживала, а ви он ви де, – мовила. – Все нормально?

– Нормально, – відповів Сергій.

– Ну, не буду вам заважати, – сказала Софійчина мама й пішла.

– Голова вже не болить? – спитав Сергій тихенько.

– Ні, – прошепотіла в ніс, ще закладений після плачу.

– Соню, – сказав Сергій. – Може, таки признаєшся, хто він? Що ж уже ховатися, все одно колись стане відомо.

Софія мовчала.

– Не хочеш? Ну, як хочеш, – мовив ображено. – Теж мені секрет! Чи ти боїшся, що я перешкоджатиму вашому щастю? Не бійся, Софіє, я вам на заваді не стану. Ти вільна жінка, я тобі не чоловік, а ти мені не дружина. Розлучення набуло законної сили, і ти можеш робити все, що заманеться. Завтра я оголошу це нашим батькам.

Відчув, як напружилася Софа. Радіє?

Софія вивільнилася з Сергієвих обіймів, встала й направилася в спальню. Зробила кілька кроків, вернулася, зняла з плечей ковдру, поклала її поряд з Сергієм і зникла за дверима.