Софія, Сергій та інші

Далеко не забіг, поступово притишував ходу, потім зупинився й задумався. “Чого це я втікаю, як злочинець з місця злочину? Чи ж я не чоловік? Чи ж у мене не вистачить духу з’ясувати стосунки з Марією, пояснити, що усе трапилося ненавмисне, попросити пробачення, зрештою? Видно ж, що вона страждає, бідолашна, і все ще сердиться! Все ще сердиться, хоча минуло стільки часу! І думає про нього як про якогось негідника! Треба повернутися й поговорити з нею!”

Так і зробив, долаючи сором. Марія підбирала квіти в букет для якоїсь пари, а Сергій стояв збоку і спостерігав за дівчиною. Змінилася. Перетворилася на молоду, не можна сказати, що гарну, але чимось дуже привабливу жінку. Щось в її рухах, в поставі, в гордо піднесеному підборідді було таке, що хвилювало, заворожувало, притягувало погляд.

Пара пішла, і Сергій залишився з Марією наодинці.

– Маріє, – почав, – пробач мені, будь ласка.

– За що? – підняла на нього холодний погляд світло-сірих очей.

– За... за... ну, не знаю. Я відчуваю, що завинив перед тобою.

– Бог пробачить.

– Бог пробачить, а ти?

Марія зітхнула, опустила очі, а потім підняла їх і обпекла Сергія злим поглядом.

– Нема чого тобі тут робити, Сергію. Іди до своєї дружини, вона тебе чекає.

– Нема у мене дружини.

– Як нема? – здивувалася Марія. – А та жінка?.. Мені сказали, що це твоя дружина! І звати її Софія!

– Ми розлучилися.

– Ха! – вирвався у Марії саркастичний смішок. – Вигнала!

– Чого це вигнала? – образився Сергій. – Може, це я її вигнав!

– Це ж ти любитель солоденького! Це ж ти не можеш утриматися від...

– Що ти говориш, Маріє?! Любитель солоденького! Ти ж нічого не знаєш! Дружині я ніколи не зраджував! Оце тільки з тобою, та й то, ти ж пам’ятаєш, як усе трапилося!

– Нічого я не пам’ятаю і знати тебе не хочу!

– Не знаєш, а злишся! Думаєш, що я розпусник! Та якби ти не була такою поступливою, то нічого не трапилось би! Просто... просто я не зміг утриматися тоді! Але ж і ти сама була не проти! Згадай, як легко ти...

– Що?! По-твоєму, це я винувата?!

– Ну, не тільки ти!.. Ну, хай! Хай буде, що тільки я винуватий, якщо тобі від того легше! А насправді винуваті ми обоє!

– Та йди ти!.. – вигукнула сердито й відвернулася.

Сергій стримався, хоч йому хотілося відповісти грубо. Він розумів Марію. До випадкового сексу жінки ставляться не так, як чоловіки. Для них він означає більше, ніж просте задоволення певної потреби хоча б тому, що може мати небажані наслідки... Він згадував чарівні моменти з цією дівчиною, її невдалі зусилля втриматися, не піддатися, а потім шалену хіть, що переповнювала її тіло та вихлюпувалася з очей, і дивувався, чому вона зараз так вороже налаштована. Невже згадує їхню пригоду як щось неприємне?

– Так! – рішуче мовила Марія. – Ти чого прийшов? За квітами? Бери та шуруй звідси, я вже зачиняюся.

– Авжеж, за квітами! – і собі розсердився Сергій. – Чого б це я сюди заходив, за молоком?! Але я передумав. Зачиняйся, я почекаю.

Марія повагалася трошки, а потім повернула ключ у дверях і заходилася рахувати гроші. Порахувавши, поклала їх у сумочку, вийшла, замкнула кіоск і пішла, а Сергій поплентався за нею.

– Чого ти за мною прешся? – грубо спитала Марія.

– Проведу тебе до дому, – відповів Сергій, стримуючи незрозумілу злість. – Чи це заборонено?

Марія не відповіла, і далі вони йшли мовчки. Невдовзі звернули у двір і зупинилися біля однієї з п’ятиповерхівок.

– Це ти тут живеш?

– Угу.

– Сама?

– Ні, – відповіла після деякого вагання.

– А з ким?

Марія знову повагалася, але все ж відповіла:

– З меншою сестрою. І з сином. А в іншій кімнаті ще одна дівчина зі своїм хлопцем.

– У тебе є син?

– Є.

– Це ж чудово! Боже, а я так хочу сина! Чи доньку! Та кого попало!

Марія зиркнула на нього з-під лоба.

– А як його звати?

– Тарасик.

– Яке гарне ім’я! Це на честь Тараса Григоровича?

– На честь мого діда.

– А, ну, теж добре. А скільки йому років?

– Півтора скоро. Вже в ясла ходить.

– А чоловік?

– Чоловіка в мене нема.

– Як нема?! А дитина? Хто ж тоді батько? – запитував, а у самого в голові народилася, міцнішала, а потім спалахнула наче блискавка здогадка... О, Боже!.. Чоловіка нема. Півтора року. Плюс дев’ять місяців. Якраз і виходить! Це ж може бути його син! Невже це його син?! Та що ж це таке?.. Не може бути!

У Сергія враз пересохло у роті, а серце плигнуло до горла. Він вхопив Марію за плечі, всадовив на лавку біля під’їзду і сів поряд.

– Так, Маріє, розказуй!

– Що розказувати?

– Все розказуй! Що, я, по-твоєму, ідіот? Що, я рахувати не вмію?! Признавайся: це мій син?!

Марія закрила обличчя руками, закивала головою й розридалася.

Сергій схопив дівчину в обійми, притулив її голову до своїх грудей і сам ледь не плакав. В його голові ще нічого не складалося. Як це так? Він батько?! Ще хвилину тому батьком не був, а тепер став! І у нього є син, звати його Тарас і йому півтора року. І це добре. Цьому треба радіти. Він же хотів сина. Чи дочку. Але сина більше. І от – будь ласка! Як на замовлення!

Марія вивільнилася з обіймів. Сергій нахилився і намагався заглянути в її заплакані очі.

– Маріє, чому ж ти мені нічого не сказала?! Як ти могла не сказати?!

– Та я й сама не знала! – схлипувала Марія. – Ну, зразу. А потім... як би це я?.. У тебе сім’я. У тебе дружина, а я... Не хотіла влазити між вами... Та й соромно було...

– І вирішила сама виховувати нашого синочка!

– Угу, – рюмсала дівчина.

– Я тебе не розумію, Маріє! Ти якась... якась чокнута! Суперделікатна! Хіба ж так можна?! Та будь-хто на твоєму місці такий скандал би вчинив!..

– І що б це дало?

– Дало чи ні, а я знав би, що у мене є син! І невідомо, як би все пішло! А як же ти... Як ти живеш? Без чоловіка... Як же ви за кімнату платите? Це ж дорого! Звідки у вас гроші? Сестра – вона хто? Вона працює?

– Ні. Вона ще в коледжі. Ну, я трохи заробляю. Плюс на дитину отримую. Та й батьки допомагають. Якось викручуємося, – говорила Марія, намагаючись не плакати.

– Я хочу бачити свого сина, – рішуче мовив Сергій і підвівся, – веди мене до нього!

Марія витерла сльози, підвелась, подумала, а потім зважилась. Вони почали підійматися сходами, а серце калатало у Сергія в грудях.

– Ох і любиш ти останні поверхи, – зауважив, коли вони опинилися на п’ятому поверсі.

– Тут дешевше, – пояснила Марія.

Зайшли в тісний коридор. Назустріч їм вийшла худенька чорнява дівчина з дитиною на руках. Божечку, ось він який, мій синочок, думав Сергій розчулено. Йому хотілося схопити малюка чи хоча б доторкнутися до нього, але він стримався. Хлопчик усміхнувся милою усмішкою, потягнувся до мами, Марія взяла його на руки, притиснула до себе, а той обняв її за шию.

– Це Сергій, мій знайомий, а це Оля, моя сестра, – познайомила вона їх.

– Дуже приємно, – сказав Сергій. Було прикро, що його представили як знайомого, але він розумів, що Марія має повне право називати його як хоче.

– Ну, говорила з хазяйкою? – спитала Оля занепокоєно.

– Говорила, – зітхнула Марія.

– І що?

– Все те саме.

– Скоро ж дванадцяте. Що робитимемо?

– Не знаю. Щось придумаємо, – відповіла Марія і знову зітхнула.

– А що за проблема? – поцікавився Сергій.

– Та хазяйка кожних пів року підвищує оренду! – сердито мовила Оля. – Не нажереться ніяк! Ми й так ледве зводимо кінці...

– Олю, припини! – вигукнула Марія. – Запрошуй Сергія в кімнату.

Вони пішли у кімнату, а Сергій не міг відвести очі від малюка. Йому здавалося, що ніс, голова, очі та все-все – неймовірно схожі на його власні. Чи йому так хотілося?

Обстановка в кімнаті була скромною. Ліжко, диван, шафа, невеликий стіл з двома стільцями та тумбочка з телевізором старої моделі от і все.

– Можна мені потримати Тарасика? – спитав Сергій.

– Якщо він погодиться, – сказала Марія.

– Він до чужих не йде, – пояснила Оля.

Але Тарасик пішов, хоч і з деяким острахом. Сидів на руках у Сергія, відсторонившись, і уважно розглядав незнайоме обличчя. А Сергій відчував ніжне тільце синочка, і його переповнювала тиха бентежна радість.

– Послухайте, дівчата, – сказав Сергій. – Плюньте ви на ту хазяйку, хай задавиться! У мене для вас є чудова двокімнатна квартира, недалеко від метро і зовсім недорого. Післязавтра ви туди переїжджаєте! Не обіцяю, що надовго, але, думаю, пів року зможете там жити.

Дівчата перезирнулися.

– А яка орендна плата? – поцікавилася Оля.

– Не більша, ніж та, яку ви платите за цю кімнату.

– Не може бути. Щось тут не те. Це якась пастка. Ми не згодні!

Сергій засмутився. Він не чекав такої реакції на свою чудову пропозицію.

– Послухайте. Ця пропозиція унікальна. Вона дійсна тільки для вас і більш ні для кого. І це не пастка! Та й чого вам боятися, зрештою? Що ви втрачаєте? Не зможете платити, то переїдете в інше місце та й усе! До того ж мені можна довіряти. Марія тобі все пояснить, Ольго. Якщо вважатиме за потрібне, звісно.

Ольга подивилася на Марію, а та невпевнено кивнула головою на знак згоди.

– Ну, значить, домовились, – підсумував Сергій, поцілував малюка у щічку, віддав його Ользі, і продовжив: – Марічко, проведи мене, будь ласка.

Вони збігли сходами вниз і сіли на лавочку.

– Маріє, – говорив Сергій збуджено, схопивши дівчину за руку. – Який гарний хлопчик! Чудо, а не дитя! Але я ще нічого не розумію. Це для мене як обухом по голові. Як обухом, але приємно. Це ж треба, щоб так вийшло! Я знаю, що мушу радіти, але ще не звик. Я потім зрадію по-справжньому. А зараз одне скажу: це мій синочок, і я вдячний тобі за нього, Марічко! Дуже вдячний! Ти ж могла зробити аборт, але не зробила, і за це я готовий стати перед тобою на коліна! Ти просто чудо, Марічко! Ти змінила моє життя! Тепер воно зовсім інакше! Тепер у мене є син! У мене є син!!! Це щось неймовірне!

Марія дивилася на Сергія здивовано. Вона зовсім не чекала від нього такої реакції. Навпаки, вона думала... А виходить, що Сергій... Боже, яка ж вона була дурна! В її душі стрімко танула давнішня крига, зникала злість на Сергія, на себе, на увесь світ, і вона вже шкодувала, що так довго таїла образу в собі.

– Ти кажеш, що у тебе нема чоловіка, – продовжував Сергій схвильовано – і це твоє життя, я не маю права втручатися, але, навіть якщо у тебе є хтось, ну, наречений там чи хто, то це нічого не міняє, синок все одно...

– Нема у мене нікого, – мовила Марія, – був колись, але...

– Але, коли дізнався, що у тебе буде дитина... – продовжив Сергій.

– Ага. Так і було, – погодилась Марія і сумно посміхнулась.

– Боже, як прикро! Вибач мені, Марічко!

– Та нічого. Навіть добре! Я його не любила. Він мені зовсім не подобався.

– Ну, все одно вибач! Нелегко тобі було. Увесь цей час. Самій. Та й мама з батьком, либонь, не зраділи...

– Не зраділи, – усміхнулася Марія, – зате тепер натішитися не можуть!

– Маріє! Тепер усе буде інакше! Тепер тобі буде легше! Я поможу чим тільки зможу! Не бійся, я ж нічого!.. Я ж ні на що не претендую! Живи собі, як знаєш, а я просто помагатиму. Можна, я приходитиму?

– Звісно, можна! Це ж твій синок. Приходь коли хочеш, – сказала м’яко і вперше подивилася на Сергія іншим поглядом, таким рідним і домашнім, що у Сергія перехопило подих.

– Можна, я тебе поцілую? – в пориві почуттів спитав Сергій.

– Про таке не питають... – відповіла Марія й почервоніла.

– От же ж дурний! – вигукнув Сергій. – Та я просто забув!

Він вхопив Марію в обійми й поцілував у губи так палко, що у неї аж серце зайшлося. Вона вирвалася, підхопилася, червона, наче маків цвіт, і не знала, що казати. У її душі сколихнулися спогади, такі яскраві й барвисті, розквітла давно забута мрія. Але вона стрималась, мовила: “Мені пора” і забігла в під’їзд.

А Сергій посидів ще хвильку і теж пішов, усміхаючись сам до себе, наче несповна розуму.