58
Софія їхала на вокзал, як несподівано вирішила зайти на квартиру. Чи й справді дівчата такі акуратні, як про них казав Сергій? Чи може, розвели там свинарник і доведеться пояснювати їм елементарні речі... Заглянула в сумочку, знайшла ключі, отже, всередину вона потрапить, навіть якщо нікого не буде вдома. Хотіла зателефонувати Сергію, домовитися про зустріч, поговорити просто, як друзі, розпитати, хто його дружина, чим вона займається і де вони живуть, але передумала. Хай Сергій буде яким завгодно щасливим, вона не проти, вона йому цього щиро бажає, але бачити його щастя їй буде, мабуть, не дуже приємно. Та й виглядає вона непрезентабельно – куртка з плямами, спідниця брудна... І ревла цілий ранок, як у такому вигляді показатися Сергію?
З особливим ніжним сумом постояла біля таких рідних дверей і натиснула кнопку дзвінка. На порозі з’явилася молода жінка, яка здалася Софії знайомою.
– Можна?
– Ви... Ви, певно, Софія?
– Так. Хазяйка цієї квартири.
– Будь ласка, проходьте, – сказала Марія й відступила вбік.
Софія зняла туфлі та куртку і пройшла в кімнату. Посеред кімнати на килимі лежали Сергій з маленьким хлопчиком перед книжкою з картинками й виглядали, хто прийшов.
– Сергій? Ти чому тут? – спитала Софія здивовано і раптом здогадалась. – Так це... Так це, значить, твоя дружина, а це ваш синок?
Сергій підхопився з підлоги, він був у спортивних штанях та майці.
– Соню! Чому ти не подзвонила? Треба ж було попередити, ми б тоді...
– Та я не планувала! Випадково зайшла, буквально в останній момент.
Вони розглядали одне одного в колишній своїй квартирі, ніяковіли, наче на першому побаченні, і було їм до болю щемно. Першим отямився Сергій.
– Це Марія, моя дружина, а це Софія, моя...
– Я знаю, – сказала Марія. Вона стояла поодаль і з тривогою спостерігала за обома.
– Десь я вас бачила... – сказала Софія, дивлячись на Марію. – Не можу згадати, де саме.
– Я жила в цьому будинку деякий час, – відповіла Марія й почервоніла.
– А, он як... – сказала Софія і все зрозуміла. Недалеко ходив гуляти Серьожик...
– А це наш син, – сказав Сергій. – Тарасик.
Він узяв сина на руки й продемонстрував його Софії. Хлопчик насторожено розглядав незнайому тітку.
– Гарнющий який! – щиро сказала Софія. – На тебе схожий. Очі як у тебе.
– Ну, так!.. – гордо мовив Сергій. – Схожий. Він уже стільки слів знає! І стільки усього уміє!.. А Костик? Є у тебе фото?
– Є.
– Сядьмо, чого ж це ми стоїмо? – запропонувала Марія.
Вони сіли на диван, Софія посередині.
– Ось він, – показала фото сина на смартфоні.
– Боже, який великий! – вигукнула Марія. – Йому ж лише місяць!
– Еге ж, – гордо мовила Софа. – Майже чотири кілограми народився.
– Ого. Важко було?
– Зовсім ні. Кілька годин усього, я й не зогледілась.
– Не усім так щастить.
– Не усім, – погодилась Софія і подумала, що хоч тут їй пощастило.
– Марічко, – сказав Сергій, – накривай на стіл, пообідаємо утрьох.
– Ні-ні, дякую! – заперечила Софія. – Мені додому треба, там Костик.
– Ну, побудь хоч трохи, – просив Сергій, – розкажи що-небудь.
– Нема чого розказувати, Сергію, – зітхнула Софа.
– Ну, що ж... Все владнається, Соню! Побачиш, все буде добре! – впевнено мовив Сергій.
– Та мусить. Найгірше, слава Богу, позаду.
– Це правда. Залишися, Соню. Марія так смачно...
– Не можу! Тривожуся, як там синочок, ніколи його так надовго не лишала.
– Ну, то наступного разу приїжджай і синочка привозь.
– Побачимо. Не можу обіцяти.
Софія підвелася з дивану.
– Сергію, проведи гостю, – сказала Марія.
Сергій одягнувся й допоміг одягнутися Софії. Та попрощалась з Марією, зробила “па-па” Тарасику, вони вийшли з під’їзду й направилися на зупинку.
– Як ти, Соню? – спитав Сергій.
– Та нічого. Вже отримую допомогу. Мало, та що ж ти зробиш...
– Може, тобі гроші треба?
– Ні, ти що?! Та я б і не взяла...
– Я знаю. У мене й нема, якщо чесно. Ну, десь би знайшов, якщо вже край. А за кредит не хвилюйся, я слідкую. Тільки пора б уже оформити все як слід.
– Якось потім, Сергію, зараз не до того.
– А чому ти плакала?
– А що, видно?
– Та видно... Щось трапилося?
– Нічого особливого.
– Не хочеш розказувати... Що ж, я вже звик, що у тебе від мене секрети. Просто ти така... забрьохана вся. Тому й спитав.
– Та нічого. Цей бруд легко відіпрати.
– Натякаєш, що... Ну, так, я тобі зрадив, але ж розумієш...
– Я зовсім не на тебе натякаю, Сергію.
– А на кого? На себе?
– Не будемо про це.
– Не будемо. Все буде добре, Соню, я відчуваю.
– Я знаю, Сергійку. Просто ще мало часу минуло.
– Так, ще дуже мало...
Помовчали, ніяковіли обоє. Потім Сергій сказав:
– Соню... Там же твоїх речей повно... Може, тобі треба, я міг би...
– Нічого мені не треба, Сергію. Хай поки побудуть, колись заберу.
Підійшла маршрутка. Сергій поцілував Софію у щоку, й вона поїхала. Не могла згадати, чисто у квартирі чи ні... Мабуть, чисто, інакше б вона помітила.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!