Софія, Сергій та інші

Все вийшло якнайкраще. Сіла в маршрутку і за 20 хвилин була в районній поліклініці. Невролог глянув на скорчену Софію й одразу встановив діагноз. Призначив знеболювальне, дав кілька порад і наказав з’явитися до нього після свят, якщо спина ще турбуватиме, а ні, то ні.

Вдома нудилася, тинялася з кутка в куток, допомогла мамі приготувати святкову вечерю й нарешті додзвонилася Сергію. Той був у похмурому настрої. Ініціатива зараз була в руках у Софії, але Софа боялася, що Сергій просто піде до Елевтіни – та й усе. Тому розмовляла з чоловіком обережно, ретельно підбираючи слова. Пояснила, що їй треба побути на самоті, й попросила Сергія не приймати рішення до того, як вони поговорять.

На питання, коли повернеться, Соня відповіла, що не знає, бо у неї радикуліт і вона ледве ходить. І де знаходиться не скаже. Сергій вдавав, що непокоїться, а Софа відчувала, що непокоїться він нещиро, та оскільки брехала сама, то які можуть бути претензії? Головне, що поговорили та що все під контролем, подумала Софа, поклавши слухавку. Настрій у неї поліпшився. Лікування вже справляло ефект, температура спала і болю майже не було.

Новий рік зустріла з батьками, а коли ті полягали спати, зателефонувала чоловікові. Не відповів. Не чув чи не схотів говорити. Кольнули ревнощі: він точно з тим коровиськом! Користується ситуацією гад! Ну, нічого-нічого, вона витерпить. Відправила любовне поздоровлення, хай читає та думає.

Вдома не всиділа, вийшла на площу до сільради, де зібралася ледь не вся молодь села, гупали петарди, в небі розквітав салют, усі раділи й вітали один одного. Зустріла Костянтина з двома дочками, і поки вони з Костею пили шампанське з пластмасових стаканчиків, дівчатка ковзалися на ковзанці, весело сміялися й борюкалися в снігу. Коли бульбашки зашуміли в голові, Софія не витримала, розігналася щосили – і ген, по льоду! Та не втримала рівноваги, впала, інстинктивно виставивши руку, і відчула різкий біль в кисті.

Костянтин підбіг, допоміг підвестися, а Софія не могла стримати стогін.

– Що, Соню? – непокоївся Костя. – Дуже забилася?

– Рука... – простогнала Софія, кривлячись від болю і тримаючи травмовану праву руку лівою.

– Дай-но гляну, – Костянтин обережно стягнув рукавичку і доторкнувся до місця, де боліло. Соня зойкнула.

– Хай йому грець! – вилаявся Костя. – Мабуть, перелом. Треба в лікарню.

– А може, просто вдарилася?.. – говорила Соня з надією в голосі. У неї ніколи не було переломів, тому вона не знала, як поводитися в таких випадках.

– Може, й так, – погодився Костя, – а я б таки звернувся у травмпункт, щоб зробили рентген.

– Та кого ти там зараз знайдеш? – заперечила Софа, – всі святкують...

– Черговий лікар по-любому має бути. Зараз я візьму машину й поїдемо.

– Ти ж випив!

– Та скільки там я випив! Я взагалі не п’ю, оце трохи шампанського і все!

– А як поліція зупинить? – Софа вже розуміла, що без лікаря не обійтися, але й Костю підставляти не хотіла.

– Відчепися, яка поліція у цей час? Чекай тут, я скоро буду.

Костя взяв дівчаток за руки й вони швидкими кроками рушили в бік їхнього дому. За десять хвилин біля Софії зупинився автомобіль, Костянтин вискочив з-за керма й допоміг жінці сісти на переднє сидіння.

– Гарні у тебе дітки, – мовила Соня, коли вони рушили, – слухняні.

– Слухняні, еге ж. Вони знають, що подарунки отримують тільки ті, хто поводиться чемно. Як ти, Соню? Болить?

– Болить, зараза, коли торкаєш. Видно, таки перелом...

– Шкода. Поганий знак.

– Чому? – занепокоїлася Софія.

– Як чому?.. Поганий. Важкий буде у тебе цей рік.

– Тьху на тебе! Тільки що казав, що у мене буде синок, а тепер...

– Та я ще, може, помиляюсь. Не бери в голову.

Та було вже пізно. Софія розпереживалася. Вона розуміла, що це лише слова, що з Костянтина провісник ніякий, а з другого боку усвідомлювала, що її життя робить поворот у гірший бік. І шлюб тримався на волосині, і решта справ ішла якось криво. Їй зробилося сумно і тривожно.

Софії поталанило, на чергуванні був саме лікар-травматолог. Він оглянув руку і заспокоїв Софію:

– По-моєму, перелому нема. Я накладу вам гіпсову пов’язку, післязавтра зробіть знімок, а четвертого зранку – до мене.

– Гаразд.

– Боліти не повинно, а якщо болітиме – приймайте знеболювальне. Ходімо у процедурну.

Лікар Соні сподобався. Середнього віку, нормальної статури, уважний та ввічливий. Так обережно та ніжно торкався її руки, а накладаючи гіпс, поглядав якось особливо. Було б непогано, якби він був неодружений, подумала Соня.

Костя чекав її під кабінетом.

– Ну, що?

– Та наче перелому нема. Бачиш, загіпсував мене про всяк випадок.

– Слава Богу. Цей Романенко – хороший лікар, усі кажуть.

– А він одружений? – вирвалося у Софи.

– Звідки я знаю? – здивувався Костянтин. – А чому ти питаєш? – підозріло подивився на неї.

– Так просто, – відповіла Софа, шкодуючи, що не стрималася.

– Ой, Сонько, щось тут не те, – заявив Костянтин, а Софа промовчала.

Костя завіз її додому й поїхав, побажавши скорішого одужання.