70
Радості Сергія не було меж, а Марія і переживала, і раділа, і соромилася чомусь. Вона хотіла донечку. Хлопчик теж непогано, але донечку вона хотіла більше. І батьки з обох сторін теж раділи, особливо Сергієві, вони були готові на руках носити невістку, яка подарувала їм такого чудового онука, а зараз готується подарувати ще когось.
Ольга пішла жити до свого хлопця й уже не допомагала в бізнесі, довелося найняти бухгалтера на пів ставки та продавчиню у магазин готового одягу при ательє. В одному популярному журналі з’явилася стаття, повна компліментів молодій талановитій дизайнерці одягу Марусі, та й на сторінках соціальних мереж не бракувало схвальних відгуків. Справи йшли так добре, що Збанацькі зібралися придбати квартиру більшої площі.
Наближалася Пасха, і Сергій згадав, що давно не розмовляв з Софією та Світланою і що треба неодмінно їх привітати. Однак Софія випередила його, зателефонувала першою, привітала і завела мову про квартиру. Адвокат Василя готує необхідні папери, їх треба буде тільки підписати. Домовилися зустрітися в середині травня, коли все буде готово і Василь знайде вільну хвилинку.
– Хочу познайомити тебе з чоловіком, – казала Софа, – і Костика показати, не заперечуєш?
– Чого б це я мусив заперечувати? Навпаки, дуже цікаво, хто такий і чим він кращий за мене.
– Не кращий, Сергійку... Він інший. Просто він мені більше підходить. Ти тільки не ображайся.
– Я не ображаюсь, Соню, зовсім. Хай підходить тобі, а ти йому! Я боявся, що ти розказувала йому про мене як про якогось...
– Сергію, не мели дурниць.
– Гаразд, не молотиму. Це я так...
– Я сказала Василю, що ти дуже хороша людина.
– Он як? Ну, дякую.
– За що ж дякувати? Так і є.
– Ну, добре-добре, – знітився Сергій. – Ви на Великдень де будете?
– Поїдемо до моїх, а ви?
– А ми до моїх. Туди й Марійчині батьки приїдуть, і Ольга з нареченим. Скоро ще одне весілля буде.
– Життя іде вперед...
– Еге ж... А знаєш, Соню... в нашій сім’ї намічається прибавка...
– Що ти кажеш?!
– Ага. Десь у серпні.
– Я вас вітаю! Страшенно рада за вас!
– Дякую. Ми вже не можемо діждатися.
– А я... а я, Сергійку, теж при надії...
– Ти що?! Оце круто! Так це ж просто неймовірно круто, Соню!
– У мене в самої очі на лоба полізли! То нічого, а тут – на тобі, поперло!
– Я тебе вітаю, Сонечку! Дуже радий за тебе! Дуже-дуже радий! Просто нема слів, який радий!
– Я теж, але... якось так вийшло, що тобі першому сказала. Не втрималась, коли ти сказав. Це неправильно, що тобі першому. Василю сьогодні скажу, він точно здуріє.
– Приємно, що ти мені першому сказала. Значить, ти на мене не сердишся.
– Ні. Зовсім ні, з чого ти взяв? А ти на мене?
– І я на тебе.
– Тоді... веселих свят?
– І тобі, Сонечку, і усім твоїм.
– До зв’язку?
– До зв’язку.
– І до зустрічі.
– Ага, до зустрічі.
– Скоро побачимося.
– Еге ж. Побачимося, поговоримо. Згадаємо, що було хорошого. Було ж у нас багато хорошого.
– Так, звісно було. Розкажеш, як у тебе справи. І на роботі, і взагалі.
– А ти про свої.
– Ти ж з Марією приходь. І з Тарасиком.
– І ти з усіма своїми...
Вже не було про що говорити, але класти слухавку не хотілося. Здавалося, що покласти слухавку означатиме обірвати якусь тоненьку, але ще важливу ниточку. Сергій набрався духу й відключився.
Зачекав, коли вляжеться хвилювання, і зателефонував Світлані. Розмова вийшла короткою. Новин у Свєти не було, а про свої розповідати не хотілося.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!