СЕРАФИМ

У Дори потемніло в очах, слабке тіло не слухалося, м’язи тремтіли. Вона інстинктивно схопила чоловіка за руку, але за мить відпустила:

— Сера, просто ліжко занадто високе, — жінка поспішала до своєї дитини й не хотіла зайвої уваги.

Перебравшись в чорне колісне крісло, Дора витерла долонею вологий лоб і притулилася до високої спинки. Затерте сидіння скрипіло, лікарняне повітря торкнулося оголених колін, жінка спробувала підтягнути м’яку тканину, але кожний рух відгукувався болем у животі:

— Сера, зніми нарешті гальмо і їдь.

Зранку Дорі написала колега. Вона домовилася з головним лікарем і запевнила, що після обіду малюка переведуть в нове відділення неонатології. У роті сушило, жінка з шумом видихнула повітря і двічі ковтнула:

— Скільки можна вовтузитися?

Серафим все ще возився зі старим колесом, намагаючись його розблокувати.

— Поїхали нарешті! — Господи, чи могла вона уявити, що воювала з мером заради своєї власної дитини?

Серафим обережно штовхнув візок. Вночі він з’їздив додому, перевдягнувся, поголився і навіть трохи поспав. Йому не хотілося в очах сина виглядати занедбаним. Тиха радість, затиснута під втомою та хвилюваннями, потроху виштовхувалася назовні:

— Дора, мені дали список необхідних речей, — вчора у торгівельному центрі він зазирнув до дитячого відділу, але одежі для недоношених немовлят не знайшов. Продавчиня порадила пошукати щось в інтернеті. Серафим нахилився і чмокнув дружину в маківку — вони виберуть все необхідне разом, коли повернуться від малюка.

Побачивши двері реанімаційного блока, Дора взялася за ручки крісла, її спина напружилася, під ребрами різало:

— Сера, мені страшно.

— Люба, найстрашніше ми вже пережили, — Серафим зупинив візочок і натиснув на кнопку виклику персоналу.

За кілька секунд з’явився лікар у випрасованому блакитному костюмі, він впевнено ішов у їхній бік, але зненацька розвернувся і зник за дверима палати. І до того бліде обличчя Дори зробилося сірим, під лівим оком дрібно сіпнулася повіка.

— Сера, щось діється, — вона тисла на ручки крісла, кісточки на її пальцях побіліли.

— Доро, в них багато роботи, його до когось покликали, — Серафим поклав долоню на напружене плече дружини. — Він зараз вийде.

Замість лікаря з палати вибігла медсестра, повернувшись за кілька секунд з невеличким пакетом в руках. Дора зірвалася з каталки й натисла на кнопку виклику.

— Доро, люба! — Серафим спробував обійняти її за плечі, але вона вивернулася й почала бити у двері кулаками.

— Доро, зупинись! Минулого разу я теж довго чекав.

Проте дружина його не слухала, вона колотила по склу, залишаючи відбитки вологих долонь.

— Сера! Ми не дали йому ім’я! Нічого не дали, нічого, нічого!

Серафим обхопив її обома руками й спробував відтягнути. Зненацька її тіло розм’якло, і осіло, з очей полилися сльози.

— Доро, люба, заспокойся. Нам зараз відкриють.

Серце Серафима шалено колотилося. Однією рукою він підтримував дружину, а другою намагався підтягнути крісло, але воно знову заблокувалося. Двері палати відчинилися і з них вийшов лікар: пожмаканий, з маскою, що трималася на одному вусі, він рушив у протилежний бік коридору в супроводі двох колег. Одна з жінок обійняла його за талію, підштовхуючи до ординаторської. Серафим завмер, холодний жах зробив його руки дерев’яними. Він відпустив Дору, яка притулилася до холодного скла, беззвучно рухаючи губами.

— Вони просто зайняті, — Серафим намагався говорити впевнено, але виходило не дуже. Він вхопився за ручку дверей, намагаючись зазирнути в глибину коридору.

Нарешті двері ординаторської відчинилися, до них підійшли дві медсестри, а може і лікарки, жодну з них Серафим раніше не бачив.

— Мені дуже шкода, — жінка поправила медичну маску і притисла її до перенісся:

— Передчасно народжені малюки дуже слабкі, скоріше за все в дитини стався внутрішньошлуночковий крововилив. Нам не вдалося …

Вона спробувала торкнутися плеча Серафима, але Дора підвелася і відштовхнула її руку. Вона тремтіла всім тілом, з-під розхристаного халата стирчала нічна сорочка:

— Не треба цього, я хочу побачити свого сина, — її голос, напрочуд твердий і рішучій, не залишав шансів для відмови.

Лікарка глянула на свою колегу й, зробивши секундну паузу, дозволила батькам пройти у палату.

Серафим йшов за двома жінками, які підтримували Дору під руки. Його поголені щоки ще пахли кремом, а розум пам’ятав картинки маленьких чепчиків з яскравими малюнками. Серед шуму апаратури, він намагався вирахувати ритмічний шум, що підтримував дихання його дитини. Десь здалеку лунало знайоме шурхотіння. Чоловік пришвидшив кроки й, обігнавши дружину, забіг у палату.

У вікно світило холодне зимове сонце. Серафима вразила тиша, шурхотіння лунало не звідси. Він озирнувся і побачив кувез: на білому простирадлі лежала одна смугаста шкарпетка.

***

Добре поснідавши, Левицький повернувся у свій номер. Зранку він поговорив з Дорою і дуже зрадів, дізнавшись про заплановане переведення дитини. Сьогодні він заїде в лікарню, потім вони з Серафимом відкриють пляшку вина, замовлену вчора, і можна повертатися додому. Він зробив все, що міг. Звісно, навіть у кращому випадку його друзів чекає довгий період відновлення. І ще невідомо яким буде результат, але про це Левицькому думати не хотілося. Він витяг свіжі шкарпетки, відкинув ковдру та всівся на ліжку. Готельна білизна смерділа пральнею. Завжди те саме, хоч три зірки замовляй, хоч п’ять. Вдома можна було б залізти в джакузі, увімкнути музику, а потім додати гарячої води, так щоб аж шкіра почервоніла від жару. Чоловік натягнув шкарпетки і якийсь час дивився на свої ноги, рухаючи великими пальцями. У коридорі грюкали дверима — покоївки почали ранкове прибирання. Він підвівся, провів кулькою дезодоранту під пахвами, вдягнувся і спустився до таксі, яке чекало біля готелю.

За ніч всі дороги розчистили, чоловік швидко дістався лікарні й пішов знайомою дорогою, але сьогодні йому не пощастило. Чергової на місті не було й довелося чекати.

Двері приймального відділення постійно відкривали, запускаючи холодне повітря. Левицький застібнув блискавку куртки й відкрив останні новини. Думати не хотілося і він поринув у безглузде читання. Лише через пів години, отримавши бахіли та медичну накидку, відвідувач нарешті піднявся на другий поверх і побачив, що ні Дори, ні Серафима у палаті немає.

— Доброго ранку, колего. — він поклав велику шоколадку разом зі своєю візиткою біля медсестри, — в мене літак через кілька годин, хочу попрощатися з друзями. Пацієнтку надовго забрали?

— Вона в дитячій палаті, Вам туди не можна.

Левицький не мав наміру сперечатися, він сказав, що зачекає у вестибюлі, але пішов у неонатологію. Двері дитячого блоку виявилися відчиненими. Співробітників він не побачив і пройшов, не питаючи дозволу, але й там нікого не знайшов. Куди всі поділися? Ритмічні медичні сигнали лише підсилювали незвичну тишу. Він направився до дитячої палати й відчинив двері.

— Дора!?

Бліда, з розкиданим по плечах волоссям вона притискала до себе крихітне голе немовля. Нічна сорочка з’їхала з плеча, оголюючи одну з грудей до ореоли соска. Левицький зупинився. Вона готується годувати дитину? Що тут взагалі діється? Де лікар? Де Серафим?

Серафим був поруч, він сидів у кутку навколішках і жадібно прислуховуватися до звуків дихального апарату, що лунали десь поруч. Вдих-видих! Вдих-видих! Він намагався не відставати від заданого ритму. Дихай, синку, дихай разом зі мною!

Лікарка, що стояла, притулившись до стіни у глибині палати, підняла руку, показуючи Левицькому, що входити не можна. Гидотне відчуття слабкості прокотилося ногами, він все зрозумів. Дора, бідна, Дора. Це божевілля якесь. Захотілося якнайшвидше втекти, проте ноги не рухались. Він стояв, дивлячись на біле нерухоме обличчя, що схилилося над малесеньким тілом.

Левицькому не раз доводилося розмовляти з жінками, чиї вагітності обірвалися передчасно, і кожного разу він щиро та впевнено співчував. Зараз він почувався маленьким хлопчиком, який ніколи не бачив такого нестерпного, застиглого відчаю і йому зробилося зле.