СЕРАФИМ

Дора добралася до будинку дитини лише по обіді. Дві години їх жвакали на тренінгу з домедичної допомоги. По новому наказу кожен співробітник мав проходити такий двічі на рік. Жінка зробила собі чай, витягла з пакета йогурт з корицею й залізла в крісло, підібравши під себе ноги. Поснідати сьогодні не вийшло, Серафима кудись понесло, а сама вона не встигла приготувати.

Кабінет завалили коробками. Вчора приїздили спонсори, разом з дешевими китайськими іграшками, приперли двох журналістів. Дора помацала почервонілу кісточку над стопою. Шкіра боліла, незручна застібка при ходьбі терла, а пластир постійно злазив. Вона замовила чоботи без примірки, от і мала тепер.

— Доро Аркадіївно, — Тамара Петрівна звісно постукала, закинувши руку за відчинені двері. — Дивіться, про нас у новинах розповідали.

З екрана посміхалися маленькі рожево-білі пупси. Дора уважно вдивлялася у миготливі картинки.

— Як вони це зробили?

Тамара Петрівна задоволено хмикнула й пхнула пальцем у верхній куток:

— Ви на Вальку подивіться!

І дійсно, Валентина здавалася молодою та симпатичною, якщо не брати до уваги відсутній передній зуб.

— Микола Іванович каже — це висока операторська кваліфікація, — змахнувши пасмо волосся з лоба, Тамара Петрівна зупинила відео, — а я кажу, що після такого кіно до нас мамки побіжать, тільки толку з цього не буде.

Задоволена враженням, медсестра заховала телефон і більше повідомила, ніж запитала.

— Я своїх на Валю залишу, добре? Хочу до сестри поїхати, потяг через три години.

Дощ знищив залишки снігу. Брудний вологий грудень рано вимикав світло. Дора наказала залишати світло увімкненим — додаткові витрати, але зручніше та безпечніше. Директорка перевіряла стан коридорної стелі — у двох місцях нові темні плями. Дві новенькі молоді няні, згребли всіх дітей в загальну ігрову. Дора прикрила двері. Дякувати Богу, поки не звільняються. Вона підняла обгортку від цукерки, прибиральниця працювала непогано, але ж за всіма не встигнеш. У ванній кімнаті на когось гаркала Валентина. Дора додала кроків.

— Я тебе колись вб’ю, гадюко смердюча! — рушник в руці медсестри злетів, хлиснувши мокру спину дитини.

— Стоп!

Валентина жахнулася від несподіванки, однак отямившись, виструнчилася та шпурнула рушник на підлогу.

— Самі мийте тоді, задовбало це гімно!

Двері гахнули, залишивши Дору всередині. В душовому піддоні сидів мокрий Макс. Він не плакав. Маленьке тільце скупчилося в кутку, залишаючи великими лишень чорні зіниці.

Дора схопила фланелеве простирадло, закутала хлопчика й притисла до себе. Руки тремтіли, мозок не розумів чого в ньому більше — люті чи страху.

В шафі з кошиками дитячі речі розкладали за розмірами. На початку Дора намагалася добитися індивідуалізації, але швидко зрозуміла, що це неможливо. Вона схопила кофтинку та жовті колготи, підібрала кінці простирадло, закутавши голі ніжки й пішла до свого кабінету. Зігрівшись, Макс швидко заснув.

— Миколо Івановичу, — зі стариганом в них склалися особливо дружні стосунки, — Ви можете Валентині допомогти?

На тому кінці сердито кректали.

— З мене подарунок — нову болгарку замовлю.

Чоловік розчулився від такої щедрості й пообіцяв піднятися за п’ятнадцять хвилин.

— Передайте, що Макс у мене, хай не хвилюється.

Директорка присіла на край канапки. Хлопчик тоненько сопів напіввідкритим ротом. Треба до лора звозити, і Олю з середньої групи заразом показати.

У горлі муляло, хотілося палити. Дора витягла з пачки цигарку, але відчинити вікно не наважилася. Господи, чи могла вона колись уявити, що опиниться у такому місці? Пальці крутили фільтр, всередині пересохло, жінка ковтнула, але це не допомагало. Вона схопила своє пальто, накрила дитину й залізла на підвіконня. Знову доведеться заночувати на роботі. Дарма. Навіщо їй вихідні? Запальничка викинула вогонь, глибокий вдих заповнив груди теплом. Яким він буде, коли підросте, якщо взагалі виживе? Вони й інших дітей лупцюють?

Макс перевернувся на спинку, пальто з’їхало, оголивши рожеву шкарпетку зі слоником. Дора затушила цигарку, запустила комп'ютер і надіслала заяву в службу опіки.

***

Серафиму пощастило — напівпорожній автобус зупинявся не на кожній зупинці, тому доїхали швидко. Про всяк випадок, він набрехав дружині, що його підвозить колега. Якщо вона побачить його біля лікарні, можна буде сказати, що там висадили.

У лікарні нічого не змінилося: стан Галини залишався важким, але стабільним. Серафим забрав брудні речі й відразу поїхав до її тітки. Цього разу далі передпокою його не запросили.

— Я всю ніч не спала. — тітка присіла на сірий пуф, виставивши палку поперед себе.

У дворі працював сміттєвоз. Через відкриту хвіртку доносився стукіт металевих баків.

— Ви, Серафим, батько й відповідальність на Вас. Я хто? Двоюрідна бабуся — стара та немічна. — вона зробила довгу, театральну паузу. — Ви няню знайшли?

— Так.

Серафим розгубився, доводилося брехати і тут. Від цього він нестерпно страждав і постійно боявся щось переплутати.

— В неї медичний досвід є?

— Є, — він показав на пакет, — можна Вашою пральною машиною скористатися?

Тітка підняла палицю, вказала на ванну кімнату й попередила, що пральний порошок в неї закінчується.

Поки речі крутилися серед мильних бульбашок, Серафим копирсався у Галининій кімнаті.

— В них що лікарняного одягу немає? — тітка помітила його неголені щоки й скривила ніс. — Добре, що ліки не треба купувати.

— Треба, — Серафим поспішав, треба було закінчити з документами, а відділ у справах дітей працював до четвертої. Довідку про доходи та відсутність судимості вони вже замовили. Залишалося зробити медичний висновок. З цим було простіше, тітка часто відвідувала лікаря і мала свіжі обстеження. Не діставало лише психіатра та нарколога.

— А хто прання вішатиме? Для мене це ціла проблема. — жінка показала на свою палицю, — Серафиме, поки чекаєте, може збігаєте у магазин. Список я підготувала.

В опіку Серафим попав лише о третій. Чергова відклала телефон і запитала:

— На коли записані?

Чоловік знав про попередній запис, але сподівався, що цього разу підуть на зустріч: справа вкрай невідкладна.

— Кажіть прізвище, я зареєструю.

Відносно молода, але сива жінка, відкрила журнал реєстрації відвідувачів. На її піджаку з наліпкою охоронної фірми висіла чорна рація. Державну установу надійно охороняли.

— Наступний четвер, дванадцята тридцять. Записуємо?

— Це ж більше ніж тиждень. Мати в лікарні, в без неї нам дитину не віддадуть.

Жінка постукала по журналу олівцем.

— Найближчий час у четвер. Почули?

Серафим марно просив, доводив, навіть голос підвищував — охорона діяла професійно.

— Або записуємо, або очистить приміщення.

Отримавши талон, Серафим вийшов на двір. На вулиці похолодало. Дощові калюжі перетворилися на слизькі острівці, він послизнувся й трохи не впав. Додому можна не поспішати — Дора написала, що залишиться ночувати на роботі. Серафим спустився в метро, купив сосиску в тісті та чай у паперовому горнятку.

Після обіду в лікарні залишався переважно черговий персонал, тому робочими залишали лише службові ліфти. Серафим три чи чотири рази притис кнопку виклику, але вогник не загорівся.

— Пасажирський ліфт не працює. Ви когось шукаєте?

Дівчина з великими карими очима нагадувала персонаж з японського мультфільму — щось популярне й дуже знайоме, Серафим роздивлявся трохи довше, ніж дозволено.

— Я до Галини Помаранчевої.

— Так Ви батько дитини! Як добре, що вона встигла нас попередити. — медсестра зітхнула.

Зовсім молоденька, вона тільки-но закінчила медичне училище. Таких важких ускладнень після пологів вона ще не бачила й тепер відчувала себе дуже важливою, бо саме вона записала телефон Серафима.

— Я Вас проведу, тільки потрібно верхній одяг залишити. Бахіли та маску візьміть у кошику.

Вона забрала у Серафима пакет і всю дорогу намагалася бути максимально корисною.

— Сьогодні хороший доктор чергує. Я попрошу, щоб він з Вами поговорив.

Серафим сів біля ліжка й взяв Галину за руку. Вона помітно схудла. Трубка в роті давила на нижню губу, відкриваючи краєчки дрібних білих зубів. У палаті пахло їдким хімічним розчином, на екрані монітора бігали хвилясті рисочки. Знову те саме! Його долоні зробилися вологими. Холодні жіночі пальці не рухалися, підкоряючись його руці. Серафим закусив нижню губу. Він згадав молитву, яку читав, намагаючись врятувати сина. Думки про опіку, гроші, тітку й навіть Дору кудись поділися. Господи, аби тільки всі вони залишалися живими.

За скляними дверима з’явився лікар, він покликав відвідувача й поясним, чому Галину переводять в іншу лікарню.

— За дитину не хвилюйтеся, я домовився з неонатологами, вони два-три тижні її протримають у себе, сподіваюся встигнете з документами.

— Можна мені до дитини?

Доктор дав медсестрі вказівки й вона проводила Серафима до дитячого відділення.

Чоловік мовчки стояв біля прозорого пластикового візочка, боячись розбудити дівчинку. Вона так схожа на свого старшого брата. Такі самі маленькі ручки, тільки щічки товстіші й сама трохи більшенька.

Дитина сіпнулася у сні, зробила кілька смоктальних рухів, але не прокинулася. Серафим раптом подумав: в чи пам’ятає вона свою матір? Коли Дора була вагітною, він багато читав про це. Здається вчені дослідили, що вони діти впізнають своїх батьків ще до народження. Він нахилився над візочком і торкнувся маленької ручки. Пальчики під рукавцем розкрилися на мить і знову склалися у кулачки — це хороший рефлекс! Чоловік глибоко вдихнув, стримуючи сльози. Яка красива в нього донька! Він захищатиме її чого б це не коштувало!

— Час змінити памперси.

Від несподіванки Серафим підскочив. Медсестра, незнайома висока жінка, поклала на стіл стос маленьких білих пакетиків.

— Вона ж спить?

— Що поробиш, скоро лікар прийде на огляд. Не хвилюйтеся, поїдять та знову позасинають.

Вона відкинула пелюшку. Маленька надула червоні щічки, збираючись заплакати. Медсестра ловко змінила підгузок і потягнулася за чистими штанцями. Брудний памперс впав. Серафим нахилився й підняв його. Медсестра поралася з наступною дитиною.

— Ви вже йдіть, лікарі не дозволяють сторонніх під час обходу. Завтра прийдете.

На вулиці зовсім стемніло. Забруднені ліхтарі світили неохоче. Серафим озирнувся, шукаючи урну, але не побачив жодної. Він склав підгузок щільніше, сунув його у пакет і пішов шукати зупинку. Замість думок в голові панувала втома. Треба б поспати. Завтра зранку він відвезе тітку до нарколога, візьмуть заключнння й можна подавати заяву.

З-за рогу показався автобус, Серафим пришвидшився. У великій вітрині навпроти блимали барвисті вогники: до Різдвяних свят залишалося дев'ять днів.