СЕРАФИМ

Максімус сидів на терасі, він любив відпочивати саме на цьому місці. За важкими гілками старого дерева відкривався чудовий краєвид на старий замок. Світило сонце, повітря прогрівалося до плюс десяти, не вірилося, що за три тижні прийде Різдво.

У двір в’їхала чорна автівка. Водій поспішно відчинив двері й красива, але сердита, жінка виштовхнула маленького хлопчика.

— Йди до батька, сподіваюсь залишишся без подарунків!

Малий подивився на неї з-під блакитної пухнастої шапки, в його зелених оченятах блищала майже доросла злість. Жінка схопила його за руку та потягнула до чоловіка.

— Я більше не витримаю! Знаєш, що він сьогодні зробив?

Вона вирвала з рук дитини рюкзак і кинула його водієві.

— Ну? Розповідай батькові!

Мосійчук, який за останні місяці значно покращив свої розумові навички, не збирався відповідати. Його навчили називати цю жінку мамою і це здавалося доволі корисним. Вона купувала іграшки, давала смаколики, читала цікаві казки перед сном, але сьогодні наче сказилася. Хлопець дійсно не міг пояснити чому побився з тими дівчатами? Він пам’ятав, що в одної пішла кров з носа, але не відчував жалю чи сорому.

— Все, досить з мене, розбирайтеся самі!

Мама зайшла в будинок, а Максімус присів навколішки біля сина, такого маленького й водночас небезпечного. Він ні в якому разі не засуджував дружину — останні місяці в неї не було жодного спокійного дня. Здавалося, що Бен (йому замінили не тільки прізвище), навмисно випробував терпіння, розбиваючи вази чи крадучи цукерки у супермаркеті.

— Бене, подумай, хотів би ти ходити з розбитим носом?

Мосійчук насупився і прикрив обличчя долонями. Серце Максімуса стислося, невже думає, що його зараз битимуть? Все частіше здавалося, що в них нічого не вийде. Місяці роботи з десятком спеціалістів звісно давали результати: Бен непогано говорив, навчився малювати, розрізняти фігури та кольори, але чим більше він розвивався, тим гіршою ставала поведінка.

Максімус увімкнув фотоапарат в телефоні й перевернув картинку, намагаючись підібрати слова.

— Дивись, Бен, в тебе є ніс, очі та вуха. Ніхто не має права це зруйнувати, зрозумів? Але й ти не маєш чіпати інших.

Мосійчук, второпавши, що його не покарають, з цікавістю роздивлявся своє зображення. Про прикрий випадок він швидко забув і тепер думав, як забрати круасани з великого червоного блюда.

— Іди до мами й попроси вибачення, — Максімус намагався здаватися твердим, але не лякати дитину. Нічого, на наступному тижні до них приїде нова вихователька, вона працювала з важкими дітьми й обіцяла допомогти з Беном.

***

Серафим сказав сусіду, що зайде ввечері. Він був готовий пообіцяти що завгодно, аби тільки все це виявилося помилкою.

У вестибюлі пологового будинку чергував худий похилий охоронець. Камуфляжна форма робила його схожим на рибалку, що відпочивав на березі тихої річки.

— Підкажіть, будь ласка, де тут аптека?

Дідусь відповів й повернувся до читання свіжої газети. Серафим знайшов потрібні двері, купив дві пачки дитячих памперсів, вирішивши передати все через санітарку. Якби ж тут працювала Іванівна! Чоловік зупинився, розглядаючи покажчики, що висіли за прозорою вітриною.

— Перша дитинка? — фармацевт здавалася приємною жінкою, вона дивилася на відвідувача, не ховаючи посмішки, — Прийміть найщиріші вітання!

Серафим хотів пояснити, що вітати немає з чим, але потім передумав і запитав де реанімація.

— Треба через приймальне відділення пройти, там обов'язково бахіли візьміть. — її обличчя стало серйознішим, — Нічого, все буде добре.

У приймальному довелося довго чекати, а коли медсестра звільнилася, з’ясувалося, що у реанімацію пускають виключно родичів. Серафим роз'яснив ситуацію. Дівчина погодилася все з’ясувати й повернулася за кілька хвилин.

— На третьому поверсі навпроти ліфтів ординаторська, ідіть туди.

Дике, жахливе відчуття дежавю охопило Серафима. Чекаючи лікаря, він підтримував паперовий пакет з речами Дори. Лікарняні запахи, звуки, навіть колір лінолеуму лізли в спогади, завдаючи нестерпного болю. А раптом та дівчинка насправді його донька? Ні! Ні, цього не може бути.

— Проходьте, — лікар коротко пояснив, що Галину довелося ввести у штучну кому. Так легше для організму. Екстрена операція не врятувала від ускладнень, набряклі легені не могли дихати ефективно й вони під’єднали апарат.

Серафим згадав, як допомагав дихати маленькому сину, але тепер повітря ледве рухалося у грудях. Хотілося якнайшвидше віддати памперси й втекти звідси.

— Її стан важкий, але стабільний, — ця бесіда не приносила задоволення і лікарю, його чекали в операційній. Двадцять років в реанімації зробили чоловіка жорстким та небагатослівним.

— За дитину не хвилюйтеся, перші години ми давали кисневу підтримку, але зараз до неї ніяких зауважень. — він подивився на Серафима, — Я так розумію офіційних документів, Ви не маєте? Вибачте, що так прямо запитую.

Серафим похитав головою. Звісно не має, хай розшукують справжнього батька. Його рука склалася, ховаючи великий палець всередині кулака. Вчора він поранився, коли різав моркву, і тепер мимоволі натискав на болюче місце.

— А що…а як з мамою? Скільки …у такому стані? — необхідні слова зникли, Серафим не міг згадати жодного терміну.

— Прогнози робити зарано. У будь-якому випадку потрібен офіційний опікун. Не можна допустити, щоб дитина потрапила в державну систему.

— Так в неї тітка є! — Серафим схопив телефон — вранішнє повідомлення залишилося непрочитаним. — Я знайду контакти, обіцяю.

— Хай готують документи на тимчасову опіку. — лікар витяг сміття з кишені й кинув у плетений кошик. — Ми зможемо тримати дитину тиждень, максимум два, а далі мусимо передати до будинку дитини.

Долоні Серафима зробилися вологими. Будинок дитини! А якщо немовля до Дори потрапить? Серце билося, неприємно чіпляючись за ребра при кожному русі.

— Шукайте тітку, бо Вам тільки через суд, а це кілька місяців.

Треба з’їздити до відділу кадрів, бо потім від цього батьківства не відмиєшся.

— Дитину хочете побачити?

Він набрав номер, прийнявши мовчання за згоду. Серафим затис палець сильніше, шкірка над раною тріснула, розтершись по поверхні стола червоною плямою. Лікар кинув пару блакитних рукавичок.

— Так, він зараз підійде.

Серафим, насилу впоравшись з тонкою гумкою, спробував витерти пляму тканиною рукава.

— Залиште. Підете на другий поверх, неонатологія ліворуч. Речі залишайте, я сам передам.

Він закріпив красиву металеву ручку з логотипом фармацевтичної фірми у нагрудній кишені, а потім вийшов разом з Серафимом.

У невеличкій кімнаті четверо немовлят лежали у ліжечках, схожих на візки з супермаркету. Медсестра відчинила двері, дозволяючи Серафиму зайти. Чоловік зачепився за маніпуляційний столик, наробивши чимало шуму. Один з малюків прокинувся і голосно заплакав.

— Не хвилюйтеся, він просто голодний, — на пухких щоках медсестри з’явилися ямочки. — Зараз, зачекай трошки.

Вона торкнулася малюка і вийшла, залишивши Серафима самого. Він притиснувся спиною до дверей, не розуміючи, що робити. За хвилину голосили вже всі чотири дитинки. Маленькі ручки, заховані в кофтинки з зашитими рукавами, рухалися в такт криків непропорційно великих ротиків. Саме це Дора й мала на увазі! Тепер він чітко розумів — його хлопчика потрібно було помістити в таке відділення! Гидка, липуча ненависть до цього приміщення, змусила його вийти назовні. Усміхнена медсестра поверталася з лотком білих пляшечок.

— Пішли донечку годувати.

Серафим хотів відмовитися, але довелося допомогти відчинити двері.

— Ось Ваша лялечка. У-тю-тю, чого вередуєш, татко до тебе приїхав.

Жінка встромила смочки з пляшечками у жадібні ротики.

— Тримайте, от так, не бійтесь. — Серафим вхопився за донця, боячись поворухнутися. — А я цими двома займусь.

Рівномірне, гучне чмокання швидко закінчилось. Маленькі пляшечки спорожніли. Справжні пилотяги! Серафим роздивлявся крихітні носики та закрити очки. Прозорі волоски брів він помітив не відразу.

— Гарнюні мої, — медсестра перевірила памперси, замінивши забруднені.

— Ось, дивіться. — вона працювала легко та щиро, Серафиму навіть полегшало. — Бачите, все просто.

Вона сунула малу в руки переляканого Серафима, допомагаючи підтримати голівку.

— Ви частіше приходьте, діти відчувають, коли не самі. Я фото зроблю, ось так тримайте.

Телефон клацнув фотоапаратом.

— Кажіть номер, зараз скину. В мене така традиція — щастя приносити.

***

Потрібний під’їзд знайшовся не відразу. Вуличні ліхтарі не світили, а навігатор водив колами. У відділі кадрів допомогли з адресою, але номера тітки не мали. Серафим піднявся на потрібний поверх і був здивований люб’язним прийомом.

— Я просила Вам розказати. Батько має право на інформацію.

Тітка забрала брудні тарілки й протерла стіл. Серафим почухав ніс, запах валеріанки нагадував квартиру його бабусі.

— Он як обернулося. — жінка витерла непомітні краплинки в кутках очей. — Я чотири години лікарні обдзвонювала — Галя для мене немов рідна донечка.

— А мені сказали, що не мають контактів з родичами.

Вода у чайнику зашуміла й полетіла дрібними кульками.

— Зараз пиріжками Вас пригощу. Як …

— Цукерка! Цукерка!

Зелений папуга гупнув дзьобом по колбі з водою. Тітка погрозила пальцем у бік великої клітки.

— Серафиме, заберіть цього монстра поки Галочка хворіє. Я насилу з собою пораюся.

Серафим обмотав палець паперовою серветкою, з ранки знову сочилася кров. Треба поговорити на рахунок опіки, але тітка жалілася на біль у нозі, високі ціни та сусіда поверхом вище. Нарешті, коли вона всілася, поклавши собі пиріжок, вдалося пояснити, що від неї потрібно.

— Мені не дозволять. Шістдесят два роки, до того ж нога. А може Галя швидко одужає?

Вона жаліла дитину, плакала, капаючи сльозами на пропечене тісто, але писати заяву категорично відмовилася.

— Чоловіки звикли на жіночих плечах їздити.

Задумавшись про своє, тітка повільно розмішувала цукор.

— Я знайду жінку, вона докладатиме дитину та й Вам допоможе. За гроші не турбуйтеся, в мене є.

Як це зробити, Серафим не розумів, часу на роздуми йому не подарували. Дора залишилася на роботі, але запитувала, де він так довго колупається.

— Якщо вона матиме медичний досвід і не використовуватиме непристойних слів.

Тітка помітно пожвавішала, але посперечалася для пристойності та підписала заяву.