СЕРАФИМ

Серафим їхав в аеропорт, щоб зустріти Левицького з дружиною та тестем. Він трохи нервував. Друг тероризував його кожного дня, жаліючись на нещасливу долю, жорсткого тестя та дурнувату дружину.

На диво вільна дорога дозволила трохи розслабитися. Серафим думав про Левицького й заздрив його проблемам. Останнім часом Дора часто залишалася на роботі, не повертаючись по два-три дні поспіль. Доводилося сидіти у великому будинку самому. Двадцять років навчили його догоджати найменшим бажанням дружини. Раніше вільні хвилини сприймалися подарунком, в тепер, все здавалося нудним і нікому не потрібним.

— Сера!

Левицький продемонстрував відбілені зуби. Позаду нього Серафим побачив високого чоловіка та худеньку жіночку в елегантній блакитній сукні. Дорі бо така сукня сподобалась.

— Мій тесть, Максімус.

Чоловік потис руку Серафима, його обличчя виглядало привітним.

— А це моя люба Клара.

Левицький показово обняв дружину. Вона посміхнулася й теж простягнула руку. Серафим відчув в своїй руці холодні жіночі пальці й трохи зніяковів: Клара привіталася німецькою. Левицький поплескав товариша по плечу й додав, не вимикаючи посмішки.

— Вони нічого не розуміють, кажи що хочеш.

Компанія рушила до виходу. Левицький трохи відстав. Він сьорбнув води й витер губи рукою.

— Хочуть прямо туди їхати, — майже повна пляшка полетіла в смітник. — Не знаю, що й робити. Все це занадто швидко стає правдою.

— Борю, вони ж окремо живуть, яка тобі різниця? — Серафим намагався говорити тихіше.

— Вони ж їх всиновлюють, розумієш? Тобто роблять повноцінними спадкоємцями.

Левицький затормозив, побачивши, що дружина зупинилася. Взимку його тестю виповнилось п'ятдесят сім. Достатньо молодий, щоби жити довго. Чорти б його взяли! Не те щоб Левицький ненавидів свою рідню, тестева дружина була приємною жінкою і до того ж возилася з його доньками. Бісило інше: важливе рішення вони прийняли без нього! Ніхто не поцікавився його думкою чи бажаннями.

Серафим потягнувся до панелі управління. Левицький подумав, що він увімкнув радіо.

— Знайди якесь ретро, він не любить сучасної музики. — він відчинив двері автівки, допомагаючи тестю та дружині, а потім плюхнувся біля Серафима.

— Пару годин їхати? Я посплю, мене о четвертій ранку підняли. — Левицький заплющив очі й через хвилину заснув.

***

Дора бігла по коридору. Вона чула голос Злати, але не розуміла звідки він лунає.

— Знайшли! Доро Аркадіївно, все нормально, вони у вестибюлі.

Задихана, розхристана Валентина зупинилася, біля вікна, тримаючись за підвіконня.

— Це її брат. Він, паскуда, через пожежні двері проліз, — вона трохи нахилилася вперед і важко видихнула. — Микола Іванович його в комору запхав. Каже…

Дора її не дослухала, вона кинулася сходами, ледве втримуючи рівновагу. Валентина побігла за нею.

Злата плакала на руках Тамари Петрівни. Дора вихопила її й почала цілувати мокрі щічки.

— Ще можу бігати виявляється!

Микола Іванович почухав підборіддя. Він намагався шуткувати, але насправді злякався, побачивши вираз директорки. Добре з дитиною нічого не сталося.

— Поліцію викликали? — Дора притискала Злату до себе, ритмічно присідаючи на дерев’яних ногах.

— Нащо? Я його так налякав, більше не сунеться.

Микола Іванович постукав по дверях комори.

— Ти в мене там до обіду сидітимеш, без води та туалету! Надовго запам’ятаєш!

— Викликайте поліцію! — в голосі жінки відчувалася рішучість.

— Доро Аркадіївно, хлопець, ще дурний зовсім. — Тамара Петрівна поклала руку на Дорин лікоть. — Самі розберемося, з тими поліцаями краще не заводитися.

Дора відштовхнула її руку й витягла телефон. Поліція виїхала на виклик з приводу викрадення неповнолітньої дитини й через десять хвилин прибула на місце.

Серафиму довелося проїхати вперед — місце біля воріт займала поліційна автівка.

Левицький насилу прокинувся.

— Приїхали? — він тер почервонілі очі, намагаючись зрозуміти ситуацію. — Їх поліція охороняє?

— Ні. Он гаражі, може там щось перевіряють.

Серафим поспішив до родичів Левицького, й, не маючи змоги пояснювати, показував все на мигах.

— А що ми повинні зробити?

У центрі вестибюля кричала Дора, в неї на руках плакала білява дівчинка. Двоє чоловіків у формі тримали за руки хлопця-підлітка.

— Ну, утримувати теж незаконно, але я Вас повністю розумію.

Німці, вражені побаченим, зупинилися біля дверей й щось тихо обговорювали між собою.

— Мені треба чітко зрозуміти, як ви забезпечите безпеку моєї дитини?

— Ні, не Вашої! Вона моя!

Хлопець спробував пручатися. У відповідь один з поліціянтів схопив його за комір.

— Охолонь, кажу!

Тільки зараз Серафим згадав — цього підлітка він бачив раніше:

— Це його рідна сестра! Доро, я знаю хлопця!

Блакитні Дорини очі зробилися чорними, Серафим мимоволі відступив.

— Микола Іванович, хто сторонніх пропустив?

Дід лише розвів руками. Він почувався винним і не наважувався сперечатися.

— Доро Аркадіївно, — поліціянт промовисто подивився на годинник, — ми його доставимо до місця проживання, проведемо бесіду та повідомимо керівництво.

Він відпустив руку й підштовхнув підлітка до виходу.

— А якщо він повернеться?

— Не повернеться, — поліціянт відчинив двері, запустивши потік холодного повітря.

— Повернуся й заберу!

Отримавши доброго стусана, хлопець ледве не впав, за кілька хвилин синя блимавка зникла за рогом.

До Дори нарешті дійшло, що Серафим привіз німців.

— Вибачте, неприємна ситуація трапилася.

Вона передала дитину Тамарі Петрівні, а сама запросила гостей пройти за нею.

Клара, беззахисно маленька на фоні високої Дори, заговорила спокійним голосом:

— А що буде з тим хлопцем?

— Нічого, на жаль. Відвезуть до дитячого будинку, — в неї ніяк не виходило вставити ключ.

— Давай я допоможу. — Левицький злегка притиснув двері та відкрив замок. Він єдиний виглядав задоволеним, сподіваючись, що неприємна метушня витвирежуючи подіє на тестя.

Клара сіла на край канапки, щоб залишити місце для батька та чоловіка. Максімус запитав, чи не варто перенести зустріч на завтра, але у двері вже стукала Валентина. Вона принесла Макса, чистенького, розчісаного, у новому помаранчевому костюмчику.

***

Дора кинула в воду зелену бомбочку й дивилася, як та шипить, утворюючи блискучою піну. Треба змусити себе розслабитися, таких зривів з нею давно не траплялося. Німцям Макс здається сподобався. Ці діти розумніші ніж здаються. Вона жодного разу не бачила, щоб він кубиками, а тут цілу вежу побудував! Господи, як вона втомилася. Блузка впала на підлогу, дзвінко вдарившись металічними ґудзиками. Гарячий пар торкнувся голого тіла, по шкірі побігли мурахи. Вона вдихала аромат трав, не наважуючись залізти всередину.

— Сера, принеси мені телефон!

Чоловік просунув телефон, побачивши через щілину округлі білі груди. Гаряча хвиля нагадала тілу, як давно вони не ночували разом. Двері грюкнули й через хвилину він почув, що Дора розмовляє з Тамарою Петрівною.

За вікном пронизливо щебетала, загублена у часі, пташина — за вікном панувала темрява.

Серафим заварив чай, почувши кроки на сходах.

— Шия болить, спатиму сьогодні у тебе, зробиш мені масаж.

Зігрівшись та розслабившись, Дора починала дрімати. Вона лежала на животі, а Серафим розминав її поперек.

— Я того хлопця якось підвозив.

— Цього ідіота, що вдерся в спальню?

— Він себе Гансом називає, дивний такий.

Дружина перевернулася на бік, спершись головою на зігнуту в лікті руку.

— Угу, гангстером. Там одна дорога — до в’язниці.

Вона сховала обидві руки під ковдрою, накрившись до самого підборіддя.

— Спати хочу, завтра треба виїхати о сьомій.

Хлопчина в затертому светрі змусив Серафима згадати найменші деталі зимової зустрічі. Треба отцю Михайлу зателефонувати. Дрібні гроші, які підліток залишив на його торпеді, до сьогодні валялися в бардачку. От і не вір прикметам, кинув монети, щоб повернутися.