СЕРАФИМ

Отець Михайло сидів на кухні й дивився, як Василь колупає вареники з картоплею. Хлопець мовчав, сердито шморгаючи носом. Зрозуміти не важко, він вкотре почувався зрадженим. Вчора до нього рідна тітка. Вона привезла новини: виявляється, мати Василя народила дитину, а потім втекла з пологового будинку. Правда від прав не відмовилась. Виделка проїхала по склу, видаючи неприємний звук:

— А чого? Я ж сам піклуватимусь!

Дізнавшись, що маленька сестра живе у будинку дитини, Василь вирішив забрати її до себе. Отець Михайло поклав на стіл пакет солоних горішків.

— Ганс, тобі чотирнадцять, а їй — рік.

Священник намагався говорити спокійно. Він втомився. Пояснити, чому маленьку дівчинку не можна перевести до дитячого будинку виявилося складно — Василя це лише роздратувало.

— Тоді поїду без дозволу й вкраду. — його ніздрі роздулися, як у розлюченого бика, голос захрип.

Отець Михайло прибрав тарілки й сів навпроти хлопця.

— Послухай, кажуть, що там нова директорка, я обіцяю з’їздити.

Василь відштовхнув пакет, кілька горішків викотилося на стіл.

— То ж моя кров, а як комусь віддадуть?

— Не віддадуть, документів немає. Давай домовмося: ти в школу підеш, а я спробую щось дізнатися.

Хлопець незадоволено сопів. Отець Михайло махнув рукою, немає сенсу сперечатися зараз. Він накинув пальто, і обоє вирушили до сільського клубу, де невдовзі мав з’явитися Серафим. Музейні справи майже владналися, залишилося забрати копії для постійної експозиції.

Серафим трохи запізнювався. Він щойно відвіз Дору на нову роботу. Зранку вона виглядала втомленою. Вдяглася у спортивний костюм, зав’язала волосся вузлом, потім хвилин двадцять шукала білий халат.

Зупинившись біля клубу, чоловік витяг з багажника чотири теки й трохи не зіткнувся лобом з неохайним підлітком.

— Ганс!

Отець Михайло вилетів на вулицю, пригальмувавши біля Серафима.

— Вибачте, я…Проходьте, радий бачити.

Він побіг до дороги, але напевно не побачив те, на що розраховував. Засмучене обличчя намагалося посміхнутися, але очі залишились розгубленими.

Одружитися до висвячення отець Михайло не встиг, наречена злякалася дивного життя і втекла. Тепер коло нього була купа дітей, але як з ними управлятися?

— У Вас є діти?

Він сподівався знайти розуміння, іноді священники теж потребують підтримки, але цього разу не судилося. Обличчя гостя зробилося жорстким, він поклав на стіл теки, показуючи, що не має наміру затримуватися.

Високе та прозоре небо готувалося чекало весну. Кудлатий кущ цвірінькав горобчиками, А на клумбах пробилися верхівки первоцвітів. Серафим витер сльози долонею, вони заважали бачити ясно. Чи є в нього діти? На узбіччі стирчала суха трава. Нічого, незабаром підніметься свіжа, але йому тепер все одно. Пригальмувавши на повороті, він побачив підлітка, який втік від отця Михайла. Хлопчик стояв біля дороги, намагаючись когось зупинити.

Сьогодні Серафим мав виправдання для Галини й на роботу не поспішав.

— Куди їдеш?

— До Богданівки.

Хлопчисько напевне змерз: з-під брудних рукавів стирчали червоні пальці.

— Сідай, тільки сніг з ботів струси.

Чоловік підкрутив пічку сильніше.

— Живеш там?

— Ні, до сестри їду.

— Ти до незнайомих краще не сідай, тут автобуси є?

Хлопець не відповів. Старанно пошарудів у кишенях, він витяг трохи грошей:

— Я заплачу.

— Де саме в Богданівці?

— Біля притулку висадіть.

Знову туди? Серафим напружився. Дора казала в неї зовсім маленькі діти, а цьому років п’ятнадцять.

— Сестра там?

— Поки що.

Всі знають про дитячі будинки, але ніколи не думають про них. Як і про інше, що їхнього життя не торкається. Серафим вирішив відійти від цієї теми.

— Тебе як звати?

Стиснувши гроші у кулаку, підліток дивився на дорогу. Голова глибоко втягнулася в плечі.

— Ганс.

— Цікаве ім’я. А сестричку?

Хлопчик театрально зітхнув. Він був дивним? Чи Серафим давненько не бачив дітей?

— Не знаю, тітка не казала.

Ця розмова пасажиру вочевидь не подобалась, Серафим перестав запитувати, але хлопець продовжив:

— Я її Христиною запишу, як мамку.

— А мама де?

— Не знаю, але вона не винна, це все він.

— Хто він?

— Вб’ю, коли зустріну!

Автівка зупинилась біля воріт. Ганс кинув гроші на торпеду й вискочив так швидко, що Серафим не встиг відреагувати.

***

Дора підійшла до дерев’яного ящика. Вона пам’ятала, де Микола Іванович шукав ключ. Не вистачало ще дозволу у двірників запитувати! Сьогодні вона все зробить сама!

Жінка пройшла у свій кабінет нікого не зустрівши. От такі порядки! Будь-хто може пролізти непоміченим? Господи, тут потрібно змінювати все. І всіх.

У двері постукали:

— Доро Геннадіївно, треба меню на наступний тиждень підписати.

Медсестра Валентина зайшла, не чекаючи на запрошення і поклала кілька видруків.

— По-перше, Дора Аркадіївна, по-друге, дайте мені перевдягнутися.

— В мене ж діти. Я що повинна чекати?

Таке наївна, придуркувата поведінка збивала з пантелику. Дора застібнула останній ґудзик халата:

— Я…Так, все. Ви ж Валентина? Ведіть мене до дітей.

— Вони снідають. — в голосі медсестри з’явилися нотки роздратування.

Дора демонстративно встала й вийшла, не гаючи час на сперечання.

За важкими дверима тамбура тиша змінилася сумішшю шурхотів, вигуків та плачу. Кілька кімнат були відчинені. Дора зайшла в найближчу, схожу на занедбану ігрову. Вісім малюків сиділо за зеленими столиками для дитячої творчості. Вони шкребли пластиковими ложками, старанно підгрібаючи густу манну кашу.

— А хіба столова не на першому поверсі?

— Так зручніше, сходами не таскатися, — пояснила Тамара Петрівна, визирнувши з дверей навпроти.

Діти робили свою справу. Дора дивилася на худенькі личка й не знала, що робитиме далі. Тим часом за її спиною Валентина викручувала пальцями знаки, які змусили Тамару Петрівну пробігтися до третьої кімнати.

Двоє малюків спорожніли полумиски й почали водити ними по столу.

— Несу вже.

Валентина взяла тацю з десятком залізних кухлів і поставила її на вільний стіл. Потім взяла один та торкнулася губами до краю.

— Вже охололо, — вона розставила кухлі біля дітей.

— Що це? Чай?

Маленький хлопчик жадібно випив коричневу рідину й тепер дивився на Валентину, не випускаючи кухлик з руки.

— Він хоче ще, де у вас чайник? — Дора обернулася, намагаючись зрозуміти їхні порядки, — Чому Ви налили по половині?

Валентина витягла порожні кухлі з тоненьких пальчиків. Хлопчики тихенько заскиглили.

— Знали б Ви скільки вони пісяють, то не питали б. А памперси здирають.

— Які памперси? Вони ж не немовлята. У вас що, туалетів немає?

— Є, водимо, але й поза графіком пісяються.

У Дори потемніло в очах, вона схопилась за підвіконня. Валентина кинулася до неї та підсунула стілець.

— Ви не даєте їм води, щоб вони менше пісяли? Я правильно зрозуміла?

Медсестра кліпала очима так само придуркувато, Дора остаточно впевнилася в її розумових здібностях:

— Ви, Доро Геннадіївно, за місяць-два звільнитеся, а нам працювати. Якби посиділи тут як я, взагалі б їх не годували.

В скронях нестерпно тисло, у повітрі стрибали сріблясті порошинки. Дора відкрила сторінку онлайн замовлень і почала кидати в кошик пляшки соку та йогурти.

— Так не можна! Ви директорка, а порушуєте. Маємо одного постачальника, інших заборонили.

Чергова порція адреналіну привела Дору до тями. Вона схопилася на ноги й кинулася до Валентини:

— Де кухар? Де меню на сьогодні?

Від несподіванки медсестра злякалася, а разом з нею й діти. Вони заголосили так вправно, наче їх тренували кожного дня. Зачинивши за Дорою двері, Валентина видала кожному по шматку білого хліба, а потім довго ходила колами, погладжуючи кожного то по голові, то по спині. Малюки не відразу, але заспокоїлися. Жінка позбирала порожні кухлі й побачила Тамару Петрівну, яка витягла великий чорний пакет й тепер закривала двері на замок. Хитаючи головою, Валентина пройшла повз колеги з повною тацею в руках:

— Томо, яке ж воно дике, ще напрацює нам…. Подивися за моїми, я швидко.

Двері директорського кабінету гучно грюкнули. Дора відчинила вікно й витягла цигарку. Руки тремтіли, запальничка не збиралася працювати. Чи палили в цьому кабінеті? Звісно ж палили, може ще й кокаїн нюхали. Це божевілля якесь! Вона звісно не очікувала, що буде легко, але ж не с такими недоумками!

На столі під квадратним склом лежав видрукуваний перелік телефонів відділів та співробітників. Директорка набрала номер, який промаркували, як «кухня», але відповіді не отримала. Далі по списку жодний номер не відповів, аж поки вона не добралася до Миколи Івановича, але той повідомив, що поїде лікувати зуб і зайти до неї зможе лише після обіду. Жінка закрила обличчя руками й заплакала, вперше за довгі роки вона відчайдушно жаліла, що більше немає батька.

Вітер посилився і вдарив відчиненим вікном, Дора здригнулася й відчула, як сильно змерзла. Мокрі, холодні пальці розмазали по обличчю туш. Вона видула ніс, витерла щоки й взялася вивчати меню. Понеділкам на сніданки для старшої групи планувалися сирники з джемом, середнім — подрібнена вівсяна каша з жовтком та вівсяне ж печиво, у найменших окремі призначення для кожного. Про кількість рідини нічого, лише примітка: чай, компот, кисіль, соки.

Дорі довелося прикінчити п’ять цигарок перш ніж думки зібралися разом. Вона наказала показати їй всі приміщення та познайомити з дітьми. Виявилося, що дві третини дітей взагалі годували лише сумішами. Як вони їх ділили, Дора поки не розуміла. Деяким вже виповнилося по два-три роки, але вони сиділи в ліжечках з пластиковими пляшками. Прозорі сіренькі тільця явно відставали від реального віку.

— Чому суміші?

— Ці не їдять самі, а якщо ложкою годувати — до обіду не впораєшся. В нас персоналу не вистачає, а ще ж помити їх, вигуляти.

Тамара Петрівна здалася Дорі розумнішою, та й виглядала вона охайніше. Разом вони обійшли групи, а потім витягли особисті справи з залізної шафи в директорському кабінеті. Додому їх брати не дозволялося, тому довелося сидіти до вечора, вивчаючи сумні історії маленьких вихованців. До речі, Микола Іванович сьогодні так і не зайшов.