СЕРАФИМ

Маленька сумка, повна справжніх паперових грошей, бовталася на плечі Галини. Вона йшла з букетом свіжих весняних квітів та великою коробкою цукерок. Капотів дрібний дощик. Жінка зупинилася навпроти нового ювелірного магазину. Там пропонували солідні знижки.

— Любий, я хочу саме таку обручку.

Смішно. Так смішно, що хочеться вмерти. Поруч нікого. Сама, нікому не потрібна, з мокрими стирчаками на голові. І туш потекла. Це ж треба було з шістьох варіантів вибрати саме це! Губи стислися, не дозволяючи думкам вилетіти назовні, а квіти разом з цукерками полетіли у відкритий сміттєвий бак. Галина уявила засмучене обличчя своєї тітки: стара обожнювала солодке. На кілька секунд її злість зробилася гостро приємною, вона голосно засміялася. Стара відьма! «Ох, Галю, не можна позичати гроші малознайомій людині.» А спати можна? Вона не помітила невелику калюжу, яка виявилася глибокою діркою в тротуарі. В ліву туфлю плюхнуло брудною водою, добре хоча б підбори витримали. Жінка змерзла, холодні краплі безсоромно лізли під одяг. Треба кудись сховатися, дощ значно посилився. Уявна тітка з острахом склала руки. «Що зник?» Ні, тітонько! Все до копійки віддав! А потім щиро подякував. Допомогла, врятувала! І? І нічого, ще й побажав знайти надійного чоловіка! Ось як, дорогенька! Не бійся, твоя небога нічого не втратила! Вона шпульнула ногою камінчик, подряпавши блискучу лакову шкіру туфель.

До кінця робочого дня залишалося двадцять хвилин. Охоронець здивовано подивився на мокрий одяг Галини, але пропустив, нічого не запитуючи. Вона хотіла піти до свого кабінету, але побачила валізу, залишену в кутку холу.

— А це що таке?

Чоловік відірвав очі від кросворда.

— Серафим Едуардович попросив.

Галину пробив озноб. Цівка води пробігла шкірою вздовж хребта, мокрою була навіть білизна.

— А що інструкція таке дозволяє?

Охоронець знизив плечима.

— Важка, не хотів сходами таскатися.

Галина фиркнула й зазирнула в його віконце. З великої філіжанки пахло кавою.

— Приємно на робочому місці гратися?

Плеснувши долонею по склу, вона розвернулася та покрокувала коридором. На підлозі залишилися чіткі вологі відбитки. Чоловік супроводив її здивованим поглядом, а потім повернувся до своїх загадок.

Двері кімнати, де сидів Серафим, залишили відчиненими, замок шафи теж не замкнули. На столі стояла пляшка коньяку, надкушене яблуко та зелена пластикова склянка. Галина присіла, очікуючи наступну жертву.

— Галино Венедиктівно?

Край сорочки стирчав над шкіряним ременем сірих штанів Серафима, нечесане волосся над лівою скронею виглядало темнішим. Галині здалося, що це засохла кров. Чоловік стояв, не наважуючись пройти, але ніс начальниці відчув запах алкоголю на відстані.

— Ви пили на роботі?

— Так, — підлеглий відсунув стілець і сів біля неї. — Вам налити?

Вона розгубилася, бажання скандалити зникло. Жінка охопила себе руками, холодні дрижаки тіпали тілом.

— У Вашій валізі знайдеться щось тепле для мене?

Серафим мовчки вийшов, а через пару хвилин повернувся з валізою і відкрив кришку.

— Самі дивіться.

Галина витягла синій светр та чорні шкарпетки. Чотири тижні тому вона вже вбиралася в чоловічий одяг. Якій то був вечір! Жінка зітхнула, скинула мокру куртку й натягнула светр на вологу сукню.

Серафим витяг з шафи філіжанку з рекламою відомої туристичної компанії.

— Може зробити чай?

Галина погодилася — зігрітися не виходило навіть у шкарпетках.

— І коньяку додайте.

У двері постукали. Охоронець, побачивши Галину, ледве не розсміявся. Вона сиділа в чоловічих шкарпетках, поклавши ноги на стоси з документами.

— Вам щось потрібно?

Чоловік знизив плечима:

— Хм, вже пів на сьому, мені б зачинити коридори, така інструкція, хм-хм.

Він прикрив губи рукою, ховаючи посмішку.

— Будь ласка, закінчуйте. Я повернуся за п’ятнадцять хвилин.

Зробивши кілька ковтків трохи охололого чаю, Галина відчула теплі коньячні хвилі. Образа, яку вона мужньо витримала сьогодні, навалилася ще важчим каменем.

— Я не хочу їхати додому.

— А я не можу.

Обоє одночасно подивилися на напівпорожню пляшку, відчуваючи безвихідь положення.

— Треба шукати ночівлю.

Сп’яніла пара вийшла на вулицю. Найближчий готель здавався не найкращим варіантом, занадто дорогий. Швейцар у чорному фраку з золотими ґудзиками зверхньо дивився на перехожих.

— Пошукаємо ще

Серафим тримався за держак валізи, намагаючись втримати рівновагу. Галина зиркнула на швейцара.

— Злякалися? Ми зараз його переграємо!

Здавалося всі знають про її невдачу. І нехай, вона доведе, на що здатна! Жінка витягла телефон і вбила назву готелю.

— О, дивіться! Знижка п'ятдесят відсотків! Зараз все зробимо.

Забронювавши розкішний люкс, вона подивилася на свого товариша.

— Поруч з ним не дихайте, стійте далі. Такий гад може поліцію викликати. — жінка зняла шкарпетки й сунула голі ноги у мокрі туфлі. — Паспорт є?

Паспорта не було, але знайшлося водійське посвідчення і заселення пройшло без ексцесів.

Серафим почухав потилицю, оглядаючи красиві гардини та картину у золоченому обрамку. В глибині просторої кімнати стояло велике двоспальне ліжко. Зрозумівши його сумніви, Галина всілася на зелену софу.

— Доволі зручно, — вона потерла м’який велюр, — тут спатимете.

Після гарячого душа вигнанці почувалися значно краще. У барі знайшовся шоколад, горішки, сік та колекція мікроскопічного алкоголю. Галина, вхопила найближчий, зробила кілька ковтків і тепер крутила порожню пляшечку між пальцями. Виходило навіть затишно.

— Подякував та пішов, навіть вибачення просив. Краще б вкрав!

Вона хлюпнула вологим носом і вхопила Серафима за руку. Порожня пляшка впала на підлогу й закотилася під ліжко.

— За таку ціну, хай самі прибирають!

Жінка підвелася з пухких подушок й, обережно тримаючись за меблі, продерлася до туалету, але з унітазом їй пощастило менше: намагаючись встати, жінка впала, зачепивши підставку для туалетного паперу.

— Серафиме Едуарче, допоможіть мені встати, будь ласка.

Чоловік витяг її з ванної кімнати, поклав на ліжко і, здається, відразу заснув.

Світло в кімнаті залишалося ввімкненим до ранку, аж поки не змішалося з весняним сонцем.

Чиясь мерзенна сигналізація істерично волала високими нотами. Невже власник автівки не чує? Серафим накрив голову подушкою. Сухий язик лип до піднебіння. Чоловік жадібно випив залишки води й спробував знову заснути, але сечовий міхур не погодився зачекати. Він відкинув ковдру, зачепивши рукою щось м’яке та тепле. Серце добряче пришвидшилось. Дора заснула в його кімнаті? Але поруч спала Галина. Посапуючи відкритим ротом, вона безсоромно містилася до його подушки. Серафим подивився у дзеркало: з одягу самі сірі шкарпетки.

Забувши про туалет, чоловік поспіхом стрибнув у штани, вхопив валізу й вибіг з номера. Тремтячі пальці намагалися розблокувати телефон і, коли це вдалося, він набрав номер Дори, але з абонентом не було зв’язку.

Голова горіла, він чітко пам’ятав вечір, все інше повністю загубилося. Кінець кінцем, вони могли просто заснути. Боже, аби ж це так і було! Біля входу в архів він на хвилину затримався, щоб перевірити ґудзики на сорочці та пригладити скуйовджене волосся.

Охоронець змінився. Новий, що заступив сьогодні, не поспішав перевіряти посвідчення. Серафим затягнув валізу в кабінет, і нарешті потрапив до туалету. Засохла кров обсипалася темними лусочками. Він прополоскав рот і вмив обличчя. У валізі знайшлася свіжа сорочка, білизна й чисті шкарпетки. Через пів години він пив чай, маючи доволі пристойний вигляд. Галина на роботі досі не з’явилася. Треба було закінчити вчорашні завдання до її повернення.

Зареєструвавши пару десятків заявок, Серафим закрив файл. Головний біль посилився, але пам’ять поступово відновлювалася. Він більше відчув, ніж згадав. М’язи нижче пупка напружилися й холодна паніка вдарила в груди: вони заснули не відразу, тепер він це чітко знав.

***

Левицький чекав на тестя та дружину біля готелю. Орендована автівка йому не сподобалась, але кращої він не знайшов. Вчора довго не виходило заснути, спочатку сердився, а потім — радів. Дорогоцінний тесть матиме стільки клопоту, що молитиме про допомогу, тоді він, Левицький, люб’язно погодиться взяти керування компанією на себе.

Нарешті рідня з’явилася.

— Може спочатку містом проїдемо?

— Ні, Борю, часу на це не маємо.

Довелося їхати прямесенько до притулку. Дора зустріла їх на вулиці, вона виглядала втомленою й на питання відповідала неохоче. Максімус з Кларою хотіли подивитися, як проходять дитячі прогулянки. Дора запросила їх присісти на лаві за дитячим майданчиком.

Діти гралися групками та поодинці. Мосійчук колупав лопаткою пісок біля доріжки. Він розшукував камінчики, кожний ретельно обтрушував, а потім ховав у червоне відерце. Звичайна п’ятирічна дитина, лише смочок здавався недоречним.

Макса висадили у центр килима, розкладеного на травичці. Він вивчав ґудзики на штанцях, роздумуючи, як витягнути підгузок.

— Ми передали документи, на обох. Обіцяли зробити швидко.

Дора удавала, що не знає про Злату. На лаві, трохи далі кущів читала Тамара Петрівна. Її голосу не було чутно, значить всі повзуни позасинали.

Сонце піднялося над деревами, погода обіцяла залишитися хорошою. У Макса ніяк не виходило розстібнули ґудзик, він стомився і голосно закричав. Валентина, якій не було видно гостей, дала йому добрячого стусана. Це подіяло, малюк замовк й повернувся до пошуків памперса.

Максімус покрутив головою, заперечуючи те, що побачили очі.

— З глузду з’їхали? — Левицький пхнув Дору ліктем, — Не могла попередити?

Він щось пояснив німецькою, намагаючись виправити положення. Клара повернулася до Дори. Вона намагалася говорити повільно.

— Нам сказали, можна почати реабілітацію до оформлення документів. Хочемо перевести дітей у приватну клініку, хай пройдуть курс. Це ж дозволено?

Дора не встигла відповісти, вона побачила, як Тамара Петрівна кинула книгу й побігла до синьої коляски, в якій спала Злата.

Вона витягла дівчинку й кинулася до центрального входу:

— Треба колоти!

Дора побігла за нею. Офіційно всі ліки трималися під замком, але насправді чергові ампули тримали у зручних місцях. Судомні напади траплялися не лише в Злати й не завжди можна було розраховувати на допомогу.

— Щось вона занадто синя.

Дора тримала напружене тільце. Очні яблука, закочені під верхні повіки, дрібно сіпалися, ніжки перестали рухатися й стирчали дерев’яними палицями.

— Дихає?

Тамара Петрівна кинула пустий шприц й витягла телефон.

— Я викликаю швидку.

Нудотна слабкість в ногах примусила Дору сісти, вона злякалася, що може впустити дитину.

— Покладіть її та слідкуйте за головою, — Тетяна Петрівна прикрила слухавку рукою, — так, один рік та шість місяців…

Вона говорила голосно, але Дора не розрізняла слів, звуки злилися в глухий переривчастий шум. Губи дівчинки залишалися синюшними, але груди ритмічно рухалися. Дора притисла її до себе.

— Що Ви робите? Покладіть її!

Чиїсь руки витягли Злату. Дора нічого не бачила, очі закрила молочно-сіра завіса.

Злата заплакала. Зір поступово повертався. Дора підняла голову й побачила розпливчасту фігуру: біля відкритого вікна Клара колихала закутану в рушник дитину. Дора спробувала підвестися, але не встигла, її знудило прямо на підлогу.