СЕРАФИМ

Крізь заплющені повіки малювались химерні мигкі картинки. Довгий світильник мерехтів, доживаючи свої останні години. Дора відчула біль у животі, розплющила очі й побачила високу стелю. Прямокутні сірувато-білі плити з’єднувалися металевими стиками, вздовж яких розтеклися старі жовті плями. Щось заважало у носі. Жінка спробувала торкнутися обличчя, але руку затримав ремінець.

— Се… — великий та важкий язик не слухався, в пересушеному роті відчувався неприємний присмак. Розгублений мозок намагався зібрати до купи окремі слова, в очах нестерпно пекло.

— Сера, — губи злегка ворухнулися, видаючи глухий ледве чутний звук.

Зігнувши ногу, Дора зойкнула від болю. За мить страшна реальність примусила її серце стиснулися від жаху. Вільною лівою рукою жінка намацала пов’язку нижче пупка, дитинки в животі не було.

— Боже!!! За що?!

Відчуваючи ядучу образу до цього чужого і порожнього тіла, вона спробувала затримати дихання. Їй хотілося, щоб нікому не потрібна кров згорнулася і припинила стукатися у скроні. На її грудях лежала червона кнопка, але виклик не спрацював. Вхопившись обома руками за простирадло, Дора щосили закричала. Юна медсестра, що сиділа за прозорою стінкою, здригнулася і зірвалася зі свого крісла. З її біленьких ручок випав новенький айфон.

— Все добре, не вставайте, будь ласка, — вона притисла Дорини плечі, налягаючи на пацієнтку всім тілом, — Вам не можна! Я зараз лікаря покличу.

Дора спробувала відштовхнути її, але м’язи виявилися занадто слабкими, і раптом її осяяла рятівна думка. З чого вона взяла, що маленького більше немає?

— Скажи мені, що з дитиною?

— Та живий він, живий. Лягайте, прошу Вас. — дівчина вибігла у коридор і за хвилину повернулася разом з черговим лікарем.

Дора ковтала їдкі сльози, кожним рухом викликаючи біль у животі. Зайшов лікар присів навпроти її ліжка. Рукава його синьої бавовняної куртки зібралися під пахвами дрібними неохайними складками. Чоловік почухав волохате передпліччя і запитав втомленим голосом:

— Доро Аркадіївно, як Ви почуваєтесь?

Дора зробила різкий рух головою і витерла об подушку сльози, що котилися скронею.

— Прекрасно почуваюся, скажіть що з моєю дитиною?

— Хлопчик народився передчасно, він занадто маленький, тому йому важко дихати. Зараз легеням допомагає апарат. За дитиною наглядають і роблять все необхідне.

Бу-бу-бу… Від нього тхнуло несвіжим тілом, Дора смикнула правою рукою, до неї повертала рішучість.

— Вважаєте я божевільна?

— Доро Аркадіївно, там голка, не треба її чіпати. Ви втратили багато крові, ця рідина Вас лікує.

Пацієнтка перевалилася на бік і спробувала розчепити ремінець. Лікар обернувся до переляканої медсестри та злегка мотнув головою у бік маніпуляційної шафи, але дівчина не рушила з місця.

— Я хочу бачити свого сина! — Дора скинула ковдру і спробувала вирвати з вени голку.

— Таню, щоб тебе! Чого стоїш?! — голосно промовив лікар, тепер він тримав Дору обома руками.

— Що тут діється? — з коридору прибігла жінка у схожому медичному костюмі. Вона відчинила шафу, витягла кілька ампул, набрала рідину і ввела її у гумову мембрану крапельниці.

Лікар не відпускав Дору ще кілька хвилин:

— З її чоловіком зв'язалися? Є родич якийсь?

— Швидка не записала телефон, я не знаю, де їх шукати, — жінка знизила плечима і вийшла.

— Таню, ще раз побачу, що граєшся на роботі, вилетиш звідси й мама не допоможе, — впевнившись, що пацієнтка заснула, він прибрав руки, потім трохи сповільнив рух рідини з крапельниці, — якщо що, відразу клич, я буду в себе.

— Так, таточку, — дівчина поправила білий капелюшок на голові й повернулася за свій стіл, гаряче побожившись, що не спускатиме очей з пацієнтів.

***

— Господи, це знову ти? — крихітна бабуська у кожусі, накинутому на білий костюм, тягла засніженою доріжкою величезний чорний пакет зі сміттям, — Може безхатченко, чи дурний?

На ґанку бойлерної, притулившись у кутку, нерухомо сидів Серафим. Він сховав обличчя під коміром і підібрав ноги до себе. Темна пляма оголеного ґрунту навколо невеличкого приміщення виділялася на тлі свіжого снігу. Мабуть, чоловік відчув, що біля котельної трохи тепліше. Одну руку він запхав під лацкан пальто, а другу склав у кулак, намагаючись тримати у середині рукава. Прибиральниця тицьнула ногу дивака гумовим капцем.

— Ти живий?

Серафим насилу розплющив повіки, слабенькі зимові промені відбивалися від снігу і засліплювали очі. Він ворухнувся. Кінцівки майже не слухалися, задерев'янілі пальці не розгиналися. Чоловік спробував відповісти, слизова верхньої губи тріснула, у роті зробилося солоно.

— В тебе кров, на ось тримай, — стара витягла з кишені шматок чистої ганчірки, — зараз же кажи мені, хто ти такий!

Серафим облизав губу і піднявся, притримуючись рукою за дерев’яні поруччя.

— Я до дружини…уммм…— він наступив на ногу і відчув різкий біль у спині. Тіло наче розпалося на окремі частини, ніяк не вдавалося відновити координацію:

— Яка зараз година? Мені потрібно до інформаційного вікна дістатися.

— То ти тут на дружину чекаєш? От чого мені відразу спокійно все не пояснив? — Прибиральниця кинула мішок і сплеснула руками.

— Змерз? Добре, що зовсім не захолов.

Чоловік закашлявся, прикриваючи рот долонею.

— Нічого, нічого, зачекай. Зараз про все дізнаємося. — вона закинула пакет на плече, — Нікуди не йди, стій тут, я швидко.

Невеличка коморка прибиральниць ховалася під сходами. Її зробили майже затишною. Дерев’яний стіл покривала скатертина з червоною та білою клітинкою, у кришталевій цукорниці лежало печиво, на стіні навпроти вузького віконця висіла репродукція Леонардової “Джоконди”. Серафим цих старань не помітив, він переступав з ноги на ногу, намагаючись зігрітися, у кінцівках поступово відновлювалася чутливість.

— Скидай свій кожух, ось тобі чай гарячий, — прибиральниця залила окріп у півлітровий металевий кухоль, потім витягла з шухляди шматок паперу, — сідай і пиши! Прізвище, повне ім’я та рік народження.

Серафим вивів кілька корявих слів. Бабуська начепила окуляри й прочитала вголос:

— Серафим Едуард… Що ти мені накарлякав? Її ім’я, дружини твоєї!

Вона перевернула папір на чистий бік і вихопила з його руки олівець.

— Кажи.

Старанно виводячи кожну літеру, вона записала потрібне і вийшла, зачинивши двері на ключ. Серафим сьорбнув солодкий напій, наповнюючи тіло теплом. Предмети у коморі виглядали пласкими та сірими, наче він досі спав і бачив важкий незрозумілий сон. У пам’яті чітко спливло, як охоронець вигнав його з вестибюля, як він ходив навколо лікарні, сподіваючись знайти незачинені двері, як присів на лавці у задньому дворі. Далі спогади обривалися. Чоловік подумав про Дору та про дитину, але все це тепер здавалося далеким і не викликало ні болю, ні страху. Голова спорожніла, лише у вухах гуділо та неприємно поколювало. Джоконда хижацькі посміхалася, сподіваючись на легку здобич.

— Я тут не залишусь, не бійся, — Серафим поклав руки на стіл, опустив голову і швидко заснув.

Дора спокійно спала, принаймні так вважала дівчина Тетяна. Час від часу вона підходила до пацієнтки та уважно дивилася на червоні рисочки, що бігли екраном, малюючи однотипні візерунки. З прозорої пляшки краплями стікав розчин. Впевнившись у його достатній кількості, медсестра повернулася на своє місце і витягла з кишені телефон. Вона не уявляла, що саме зараз Дора намагалася плисти якомога скоріше. Холодна темна вода сковувала кінцівки, довге волосся чіплялося за водорості, в грудях не вистачало повітря, але жінка продовжувала гребти далі. Десь там попереду вона бачила маленького хлопчика в середині блискучої кульки. Коли Дорі вдавалося підібратися ближче, течія змінювала напрямок, і хлопчик щоразу зникав.

— Стій! Стій! — заволала Дора, але Тетяна почула лише глухий стогін. Вона кинулася до ординаторської:

— Тато!

— Він в операційну пішов, біжи на другий поверх, там Петро байдикує, — маленька бабуся впевнено пройшла у бік реанімаційного блоку.

Вона перевірила напис на картці, яку прикріпили до ліжка Дори:

— От бідолашна, — прибиральниця легенько погладила руку жінки, — зараз домовлюся і твого приведу, ти поки спи, спи.

Можливо Дора її почула — бліді губи розслабилися, а колотання серця сповільнилося.

Черговий лікар зовсім не здивувався, побачивши маленьку гостю. Жінка працювала тут років тридцять, працівники лікарні називали її місцевим привидом. Він подивився на монітор, потім поклав стетоскоп на груди Дори. Вона ворухнулася, але очі не розплющила, мабуть, ліки діяли добре.

— Таню, пацієнтка стабільна, не вигадуй. — він повісив стетоскоп на шию, — Там у фізіотерапії дві вільні вакансії, найкраще місце для тебе, хай батько побалакає.

Гарненькі чорні брові зсунулися, сформувавши над переніссям медсестри глибоку зморшку:

— Я хочу стати анестезіологом!

Лікар зазирнув до іншої жінки, що ділила з Дорою реанімаційний блок.

— Не піду в фізіотерапію!

— Таню, не вередуй, — прибиральниця повернулася до лікаря і розповіла про Серафима.

Той зрадів:

— Молодець, Іванівна. Веди його, нам підпис від родича потрібен.

Серафим закінчив з чаєм і тепер сидів біля теплої батареї, поклавши на неї руки. З маленького віконця за металевою решіткою виднілася розчищена доріжка, чоловік побачив, світлі пухнасті черевики, що зупинилися, щоб струсили з себе грудки вологого снігу. «Якщо наступне взуття буде жіночим, я отримаю добру звістку», — подумав Серафим в очікуванні наступного пішохода, але розтоптані чоловічі кросівки. Ні, це дурня якась, здається я божеволію. Він почухав вухо і скрикнув: гладка шкіра вушної раковини покрилася болючими пухирцями.

— Зігрівся? — Іванівна занесла у комору порожній пластиковий ящик з ганчір’ям та прилаштувала його у кутку.

— Перевдягну тебе і пішли.

Вона відчинила стареньку шафу, витягла з неї білий халат і простягнула Серафиму.

— Ви її бачили? — він насилу застібнув ґудзики.

— Бачила, красива вона в тебе. Шкода, що стара вже. Ну нічого, нічого, якось буде. На ось цукерочку з’їж.

Бабуська простягнула Серафиму зелений льодяник і підштовхнула до дверей.

— Спить вона. Посаджу тебе там, ти розказуй тихесенько, руку її потримай. Це такі ліки. Комунікативна терапія називається. Ну це медичне, ти не зрозумієш.

Вона дістала з кишені ключ і відчинила двері на другий поверх.

— Сам то ти водій, чи що?

Серафим не відповів. Його ноги ледве пересувалися. Він витер долоні о тканину халата, але вони все одно залишалися вологими.

— А дитина?

— Що дитина, Бог дав, Бог взяв. — вона глибоко позіхнула, — Зарано вбиватися, вони іноді такі живучі! Подивимося ще.

— Де він, я хочу його побачити.

Бабуська зупинилася і витягла носовичок, зав’язаний вузликом.

— Зачекай, побачиш. Ось це візьми, — вона простягнула маленький чорний прямокутник, — треба читати дев’ять разів на день: три зранку, три вдень і три ввечері.

Серафим відкрив пластикову книжечку з надрукованою молитвою.

— П’ять штук купила. Тут таке місце, ніколи не знаєш, коли згодиться. Ти читай справно, вона дуже сильна!

Вони підійшли до скляних дверей реанімаційної палати. Іванівна штовхнула у спину дівчину, що занурилася у телефон:

— Таню, це чоловік цієї, — Іванівна показала на Дору, — ти давай оброби його, щоб патогенів не натаскав.

Стрілки годинника наближалися до восьмої.

— Господи, я ж обіцяла сніданок рознести! В Тоні малий захворів. — Іванівна сплеснула руками та побігла працювати.

Тетяна підвела Серафима до великого флакона з антисептиком і прослідкувала, як він мастив руки, а потім звеліла надіти маску.

Нарешті йому вдалося побачити Дору: бліду, з подвійною трубкою біля носа та крапельницею у правій руці. Він сів на стілець і завмер, боячися поворухнутися. Гострий кут пластику врізався у стегно, він буде читати всі ці молитви дев’ять разів на день, дев’ять тисяч разів на день! І все буде добре, в них все буде добре!