СЕРАФИМ

— Заходь, брате, а то дарма вечір пропадає, — сусід зрадів, побачивши Серафима. — Що ти притарабанив?

Гість обережно розгорнув широкий вовняний шарф, яким закутали металеву клітку. В середині, втягнувши голову в скуйовджене пір'я, сидів великий зелений папуга.

— Можна він у Вас поживе пару тижнів?

Сусід обійшов кругом, роздивляючись дивного птаха. Трикотажна смугаста майка з’їхала на грудях, відкриваючи сині та бордові татуювання. Папуга зробив крок, войовниче піднявши пір’я.

— За такого бісові гроші просять, — він переставив клітку на стіл, — Залишай! Дружині подарую.

Серафим зніяковів і спробував накрити клітку.

— Ні, розумієте, він не мій, це тимчасово.

Нова інформація чоловіка не засмутила, він відкрив бар і витяг з нього дві склянки та дволітрову пляшку, без офіційної наліпки.

— Це ясно, не хвилюйся, — штопор ловко ввійшов у корок, — потім скажу, що вилетів. Ти зі своїми бабами розібрався?

Зголоднілий та виснажений Серафим довго та докладно розповідав про свої біди та незрозумілий статус. Сусід уважно слухав, час від часу наповнюючи склянки.

— Не плач, брате, — він передав Серафиму серветку, якою перед цим витирав стіл, — все вирішимо.

Гість поклав голову на долоні. Від сліз та парів алкоголю муляло очі. За дверима грюкнули, розшукуючи потрібне у новій дзеркальній шафі.

— У цьому бабському світі, чоловіки, повинні підтримувати один одного, — проголосив сусід, розкинувши руки, наче політик на трибуні. — Резервний. Зачекай, хай трохи підзарядиться.

Він під’єднав старий телефон до зарядного пристрою, а потім освіжив склянки.

— Не бійся, брате, десантники не здаються!

Через двадцять хвилин він розмовляв з давнішньою знайомою, цокаючи язиком від задоволення.

— Ця Вітка — вогонь, а не баба! — сусід гладив підборіддя, поринаючи у приємні спогади. — Вважай, дитина в тебе. Не безплатно, сам розумієш.

Розум Серафима затьмарився алкоголем, проте відчував, що треба подякувати. А навіщо йому дитина?

— Ось телефон та адреса, — сусід відірвав шматок від коробки від жіночих парфумів і нашкрябав адресу фірмовою ручкою «Camel». — Що либишся? Я за здоровий спосіб життя! Палити кинув у сімнадцять років. А це так, сувенір.

Серафим ще раз подякував. В голові все змішалося. Він заснув? Хазяїн будинку, який випив не менше, виглядав енергійним та задоволеним.

— Все, справи порішали, тепер, брате, можемо спокійно випити!

Він витяг другу пляшку та наповнив склянки по вінця.

— За братів! Будьмо!

***

— Ні, Миколо Івановичу, ні. — Дора замкнула металеві дверцята електричного щитка. — Вони обіцяли до обіду приїхати.

Стариган спробував сперечатися. Якого біса чекати майстрів, коли він сам цією електрикою з заплющеними очима керує, але Дора не піддавалася. Вони залишилися без світла ввечері, добре хоч з вулиці ліхтарі пробивалися, то якось перебули. Зранку Микола Іванович полагодив, але за дві години все знову вилетіло.

— Я в себе, покличте, як приїдуть.

Такі ситуації виснажували. Місяць тому приїздила інспекція і наче ж все перевірили! Директорка заварила каву й запалила цигарку. Від попереднього керівника в кабінеті залишилося крісло та радіо, воно грало популярні різдвяні пісеньки. Весь попередній тиждень Дора намагалася добитися місць у реабілітаційному центрі для Макса та двох дівчаток. Виявилось, що такі програми державою не фінансуються. Є дипломовані вихователі, штатний психолог та логопед — розбирайтеся на місці. А те що логопедка раз на тиждень працює, нікого з них не хвилює. Директорка надіслала повідомлення з подякою та підтвердила візит у січні. Реабілітацію жінка оплатила власними коштами. Після свят треба добитися зустрічі з міністром, ця система затхла з якого боку не підійди.

Цівка диму полетіла до відкритого вікна. В жовтні на дитячому майданчику встановили нові гойдалки та карусель, добре б вибити свіжий пісок, для дрібної моторики непогано.

— Привіт, Борю. — гаряча кава приємно обпікала вологі губи, — Як там у вас?

— Живий, — Левицький хрипів, — третій день у ліжку з температорою.

Дора задала кілька потрібних питань, поспівчувала, а потім поцікавилася важливим.

— Як твій тесть? На Макса всі документи давно готові.

— Доро, слухай, ти свої проблеми на інших не перекидай! — Левицький говорив голосно, але напевне прикривав слухавку долонею. — Не хочу, щоб дружина почула. Твій Мосійчук, гавнюк від народження. Гараж мені підпалив! Я насилу вмовив сусідів не повідомляти поліції. На чорта все це!?

— Та пішов ти…

Дора скинула виклик. Вона почувалася самотньою та розбитою, рука механічно полізла до шиї. Напружені м’язи розслабилися під пальцями. Колись вона регулярно відвідувала СПА-салони. Господи, як все набридло.

Жінка допила охололу каву й зрозуміла, що забула запитати про Злату. Останнім часом важко думалося про щось хоча б трохи віддалене від повсякденних завдань. До кабінету ввалилася Валентина.

— Доро Аркадіївно, з опіки подзвонили, хтось їде Макса дивитися. — невпевнено запитала вона. — То як?

— Пустіть, хай знайомляться.

Потенційні батьки до них приїздили не часто. Може опіка навмисно притримує дітей, щоб не зменшували фінансування? Охочих, які знаходилися завдяки волонтерським сайтам, лякали, брехали про стан здоров'я малечі, накручували купу вигаданих діагнозів. До Макса приїхали взагалі вперше. Тамара Петрівна нарядила його в новенький флісовий костюмчик і вивела до потенційної мами.

— Ось він, Максим. — медсестра відпустила хлопчика й підштовхнула вперед. — Йди до тьоті.

Добре вдягнена, красива жінка простягнула відкриті руки, але Макс злякався та заплакав. Худесенький, з легким білим волоссям, він нагадував скляне різдвяне янголятко. Тамара Петрівна спробувала його заспокоїти, але малий лише голосніше кричав, стукаючи рукою по памперсу.

— Нічого, нічого. Я розумію. Це ж перша зустріч.

Відвідувачка сама підійшла, щоб взяти дитину на руки. Її делікатні парфуми торкнулися носа Тамари Петрівни. І звідки беруться такі красуні?

Макс спочатку відштовхував незнайомку, а потім побачив золоту квітку, що висіла на тонкому ланцюжку. Жінка погойдувала його, видаючи губами шиплячі, але приємні звуки. Малюк торкнувся пальчиками її волосся і замовк.

— От і молодець, гарний хлопчик, — вона погладила його напружену спинку й саме в цей момент кімнату залило різким неприємним запахом.

Опустивши хлопчика на підлогу, красуня поспішно прикрила ніс світлим блискучим локоном. Макс, який зовсім заспокоївся, ходив кругами навколо стільця, стукаючи по дерев’яному сидінню.

— Він проситься, знає горщик. — Тамара Петрівна розуміла незручність ситуації, сприймаючи, як особисту поразку, — Може перенервував.

Потенційна матір поблажливо посміхнулася. Поки Тамара Петрівна відповідала на запитання, випустивши його з поля зору, Макс засів у кутку, витягуючи брудний підгузок.

— Вагу набрав і до логопеда записали.

Відвідувачка цікавилася його характером, звичками та досягненнями й не помітила, як коричнева купка розтерлася по витонченому мереживу світло-сірої спідниці.

— О, Господи! — гостя видавила з себе коротке вибачення та вибігла з кімнати.

Червона автівка поїхала, щоб більше ніколи не повертатися.

— Дурне порося! Хто таке смердюче до хати візьме?

Тамара Петрівна склала памперс, витерла брудні руки серветкою й понесла Макса до ванної кімнати.