СЕРАФИМ

Серафим поспішав, Галина Венедиктівна просила його не запізнюватися. Він зупинив автівку, озирнувся навколо себе, подивився на протилежному боці дороги та за кущами неподалік зупинки. Її ніде не було. Довелося проїхати трохи вперед, щоб знайти місце для стоянки. Повернувшись хвилин за п’ять, чоловік побачив колегу та пришвидшив кроки. Жінка чекала на тротуарі, тримаючи телефон біля вуха.

— Галино Венедиктівно, доброго ранку, — з кишені штанів пролунала мелодія вхідного дзвінка.

— Ось Ви. Нарешті. Чекаю двадцять хвилин, мінімум. — жінка скинула виклик і поспішно змінила незадоволений вираз обличчя посмішкою, зробивши крок на зустріч. — Дуже рада Вас бачити.

Серафим відкрив рота, сподіваючись виправдатись, але вдавився слиною та закашлявся. Галина Венедиктівна постукала колегу між лопаток, почекала поки той остаточно відкашляється, потім його взяла під лікоть і заговорила, неприродно розтягуючи слова:

— Серафиме Едуардовичу, впевнена, що сьогодні ми з Вами плідно попрацюємо.

Чоловіка огорнув в’язкий запах трояндової олії, у горлі знов зашкрябало. Насилу втримавши нову хвилю кашлю, він запевнив Галіну Венедиктівну, що повністю готовий до роботи. Сьогодні вона виглядала дивно. Завжди заплетене довге волосся розпалося кучерявими локонами, червоні губи, сумочка та туфлі різко виділялися на фоні світлої сукні, комірець прикрашала металева квітка з кількома блискучими камінчиками. Серафим міг заприсягтися — солодкий аромат йшов саме від цих пелюстків. Галина Венедиктівна м’яко, але впевнено тримала його руку.

— Галино Венедиктівно, я автівку за рогом залишив, дві хвилини звідси.

Він спробував вивільнитись, її пальці стиснулися сильніше, але за мить роздратовано відштовхнули руку:

— Так чого Ви чекаєте? Пів години втратили через Вас!

Серафим поквапився пройти вперед і відчинив пасажирські двері автівки. Галина Венедиктівна всілася у крісло, її сукня підскочила вище колін: мабуть, вона цього не помітила, бо не виправила і почала шукати замок ременя безпеки. Її браслет зачепився за металеве кільце, тонка нитка тріснула й намистини розсипалися під ногами.

— Аааа!

Серафим поспішив на допомогу, він нахилився, збираючи барвисті кульки. Його щока торкнулася сатинових колгот Галини Венедиктівни — жінка злегка почервоніла.

— Цей піп трохи дивакуватий, але розумний, — вона поклала руку на спину Серафима, той здригнувся, але продовжив копирсатися під сидінням, — всі комори перетрусив. Такі можливості не кожного дня трапляються.

Серафим піднявся, відкрив бардачок, знайшов невеликий пластиковий стакан і висипав туди намистини. Галина Венедиктівна не поспішала забрати свої скарби. Вона провела пальцем по краю стакана, зупинивши погляд на ґудзику його сорочки:

— Особисто я планую використати всі можливості.

Наступні дві години дороги пройшли для Серафима непомітно. Він обмірковував список справ, які потрібно зробити до народження дитини. Галина Венедиктівна теж мовчала. Вона насолоджувалась, подумки будуючи свої пишні палаци, аж поки не заснула, прихилившись головою до вікна.

***

— Добрий день! — священник привітно помахав гостям.

Худорлявий, високий, з довгими руками та ногами, він нагадував підлітка у карнавальному вбранні. Рідка світла борідка виглядала недоречною на свіжій бездоганній шкірі юнака, а ямочки на щоках остаточно руйнували цілісність образу.

Серафим пропустив Галину Венедиктівну вперед. Вона, трохи заспана, пожвавилася на свіжому повітрі:

— І Вам добрий, отець Михайло. Нарешті ми дісталися до Вас, — жінка піднялася на ґанок, цокаючи червоними підборами по новенькій сучасній плитці.

Будівля церкви здивувала Серафима не менше ніж її хазяїн. Білий пластик дешевих віконних рам виглядав недоречним поруч зі старими потрісканими стінами. Один з куполів, світліший за два інші, прикрашав великий золотий хрест. Чорний з коричневим геометричний малюнок лінолеуму всередині приміщення нагадав Серафиму той, що недавно уклали на підлозі їхнього технічного приміщення. Він зупинився у притворі.

— Ми ремонтуємо церкву власним коштом, тож змушені вибирати найбільш економні рішення. Заходьте сюди, будь ласка.

У голосі отця Михайла відчувалося вибачення, але водночас проступала неабияка впевненість. Він провів гостей у глибину храму, це місце зазвичай ховалось від сторонніх очей.

— Ось тут, — священник відчинив двері в невеличку комору, — ми не наважилися розбирати самі. Сподіваюся на вашу допомогу.

На столі стояли кілька металевих скриньок, одна з них була відкрита. Поруч лежала тека, повна паперів.

— Ця церква побудована ще у сімнадцятому сторіччі. Багато років стояла занедбана, так само, як і село. Зараз потроху відроджуємося.

Отець Михайло відсунув від стола дерев’яні стільці, запрошуючи гостей присісти. Серафиму здалося, що священник трохи вагається, але той продовжив:

— Документи з радянських часів. Ми відразу зрозуміли, що ці папери мають історичну цінність.

Серафим обережно взяв теку з поміткою “1937” рік: так, Галина права, тут є над чим попрацювати. Всередині він побачив кілька однотипних анкет. На кожній було зазначено ім'я, прізвище, вік та коротка історія дитини. До деяких анкет кріпилися конверти з додатковими документами. Його здивувало, що в багатьох з них прізвища перекреслено та замінено іншими. Отець Михайло почав пояснювати:

— Кажуть у тридцяті роки тут працював отець Яків. Якось він прихистив трьох дітлахів. Їхні батьки були розстріляні, а малих мали відправити у місто до притулку, вони злякалися й втекли.

— І що сталося далі? — поцікавилася Галина Венедиктівна, вологе повітря протягу торкнулося ніг жінки. Вона дивилася на священника, але в її уяві поставав образ маленького брудного хлопчика, що сидів біля багаття, намагаючись зігрітися.

— Потім до церкви прибилося ще кілька хлопчиків. Так і жили разом, сільський голова їх не чіпав, а місцеві навіть допомогли з їжею. Потім хтось повідомив районній адміністрації, ті приїхали з перевіркою. За кілька днів отця Якова викликали на бесіду і на цьому все, більше його у селі не бачили, а про дітей, мабуть, забули. Вони залишилися при церкві, якийсь час поралися самотужки, а з часом тут організували офіційний притулок.

Серафим подивився на скриньки, ця історія цікавила його все більше:

— А звідки ж привозили дітей? Чи це місцеві? Чи є якась інформація?

— Ніхто точно не знає, — відповів отець Михайло. — Люди розповідали, частина дітей спочатку називала себе українськими іменами, інші — єврейськими, а найменші взагалі не пам’ятали родинної інформації. З часом, всіх їх записали в місцеву школу під російськими прізвищами.

— Відновити родовід буде вкрай важко, якщо взагалі можливо, — Галина Венедиктівна якось занадто розчулилася. Серафим вперше побачив перед собою живу людину. Раніше він ніколи не замислювався чи є в неї родина, діти чи взагалі щось крім наказів та пронумерованих тек.

Отець Михайло підійшов до вікна, сперся руками у підвіконня та продовжив:

— Ми домовилися з сільською радою, вони виділять нам частину клубу. Створимо зі школярами музей. Трохи клопоту з документами, але поборемося.

Галина Венедиктівна витягла пожовклу канцелярську книгу й обережно перегорнула сторінку:

— Про який музей Ви кажете? І до чого тут діти?

— За селом є дитячий будинок. Нема чим пишатися, але все ж, так би мовити, пов’язаний з цією церквою своїм корінням. Він достатньо новий, років сім-вісім тому добудували й школу до них приєднали, тож тепер навчаються разом з місцевими.

Отець Михайло нахилився до шухляди й витягнув звідси кілька альбомів:

— Мені дозволили зустрічі з дітьми проводити. Кожну суботу збираємося, розмовляємо, вчимося, мріємо.

Галина Венедиктівна перегорнула кілька сторінок і зупинилася на знімку дівчинки в костюмі доброї феї.

— Чудові фотографії!

Отець Михайло сумно посміхнувся:

— Чудово, коли діти в родинах.

***

Серафим розраховував повернутися додому не пізніше п’ятої, але вийшло інакше. Сутінки змінювалися темрявою. Дорогу, вільну зранку, перекрили для чергового ремонту. Пару чоловіків товклися біля узбіччя, імітуючи діяльність, а інші палили, розсівшись на узбіччі. Автівка Серафима ледве рухалася, він нервував, пришвидшитися не міг. Дора сьогодні вихідна, але, скоріше за все , сама на вулицю не виходила. Він нечемно всунувся в крайній ряд, намагаючись вирватися з дорожньої пастки:

— Галино Венедиктівно, я Вас на розі висаджу? Добре?

Вона образилася, але Серафим цього не помітив. Він думав, чи зможе вмовити Дору прогулятися перед сном.

— Будьте вже такі ласкаві, під'їдьте до мого під'їзду. Я ногу натерла! — Галина Венедиктівна сподівалася запросити Серафима у гості. Вона спекла торт і вигадала купу причин, щоб затягти його до себе, але тепер зрозуміла, що жодна з них не спрацює. Середина цієї жінки палала, шкребла та нила. Серафим їй сподобався з самого початку. Симпатичний, розумний, вихований, проте далі приємних суперечок на роботі думки її не заглиблювалися. Все змінилося, коли жінка дізналася про вагітність Дори, раптове осяяння навалилося на неї величезною вагою. Серафим зробився символом її добробуту, а його тіло — корисною пропозицією. Тепер залишалося впоратися з дрібницями, але це виявилося найскладнішим. Галина Венедиктівна лютувала: чи справді люди такі егоїстичні? Раціональність планів не викликала в неї жодного сумніву: всі чоловіки не проти розважитися. Вона ж майже нічого не просить і не буде мати претензій, проте чомусь мусить чекати!

Серафим зупинив автівку біля під’їзду Галини, на годиннику світилася чверть на дев’яту.

— Дякую, Серафиме Едуардовичу, за Вашу плідну працю.

Він кивнув у відповідь, готовий рушити якнайшвидше. Галина Венедиктівна вийшла з автівки, але зупинилася й нахилилася до відкритого вікна:

— Ви знаєте, я думаю ви могли б стати чудовим батьком.

Серафим дійсно намагався бути гарним чоловіком та батьком, Дора вже втретє запитувала, де його носить.

— Галина Венедиктівна, вибачте, мене дружина чекає.

Він натиснув на педаль газу, залишивши Галину Венедиктівну у дивній позі. Сьогодні її доленосним планам не судилося здійснитися, доведеться чекати ще один місяць.