*Нотаткі з тєтрадкі*

ПРо Качанівку писати довго й багато, її охопити важко й майже не можливо.

Історія велична й дуже розгалужена

Отже про історію спочатку.

Садиба була заснована на місці хутора як одна із резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П. О. Рум'янцева-Задунайського.

Побудував її архітектор Карл Бланк український зодчий Максим Мосципанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому. Фасади асоціювались з архітектурою Сходу, як того забажав замовник — герой російсько-турецьких воєн.

1808 року Рум'янцев продав маєток поміщику Г. Я. Почеці та його дружині Парасці Андріївні. в 1824 році маєток успадкував син його дружини від першого шлюбу Григорій Степанович Тарновський, і понад 70 років садиба належала Тарновським.

1828 року закінчилося розпочате ще за Г. Я. Почеки будівництво храму. Церкву освятили Георгієвською — на честь Георгія Хозевіта. .

За часів Тарновських палац пережив 5 будівельних циклів і дійшов до нас у зміненому вигляді.

**************

головним за часів Тарнавського звичайно було збтрання його величезної коллекції друзів й мистецтва, він буа меценатом й приймав у себе неймовірно велику кількість митців та гостей

Великий Кобзар заїзжав в гості коли їхав нагавчання Т.Шевченко, М.Костомаров, М.Максимович, М.Гоголь, М.Глінка, Марко Вовчок, Д.Яворницький, І.Рєпін, М.Ге, М.Щепкін та інші.

1836–1838 рр. в садибі проводив літні вакації талановитий художник, учень Академії мистецтв Василь Штернберг.

Влітку 1838 року в Качанівці плідно працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глінка. Тут він писав пісні, романси, кантату на честь Г.Тарновського «Гімн господарю».і На пагорбі біля Майорського ставухазяїн на честь великого композитора збудував альтанку яка там є й понині..

Тарас Шевченко у травні 1843 року, під час своєї першої подорожі по Україні, їхав з Петербурга прямим призначенням у Качанівку, куди перед тим переслав одну з своїх найкращих картин — «Катерина».

В садибному парку збереглась галявина, де під віковим дубом поет спілкувався з місцевими селянами і кріпосними музиками. Неподалік височіє могила-курган художника Григорія Честахівського, товариша і духівника Т.Шевченка, який передав у Качанівку особисті речі, рукописи, художні твори Кобзаря.

*************

окремого слова достойна звичайно величезна коллекція витворів мистецтва Тарнавського, Вона була колосальна й звичайно ж заходячи наперед як ви думаєте де ж вона?

Так ви вгадали з приходом радянської влади звичайно ж її перевезли у московію... Браво, прям у яблучко.

Отже в коллекції було багатецько, а враховуючи те, що колекціонуванням В. В. Тарновський (молодший) захопився ще в студентські роки, уявіть собі розміри.

Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії і безцінна шевченкіана.

Серед раритетів колекції були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі шаблі, клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху.

Це був справжній музей українознавства, заповіданий колекціонером-меценатом Чернігівському губернському земству для створення музейних експозицій. Качанівську колекцію сучасники оцінювали в кілька сотень тисяч карбованців сріблом.

Інтерес до колекції 1880 року привів у Качанівку Іллю Рєпіна для продовження роботи над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Протягом майже всього літа художник замальовував козацькі реліквії, писав портрети господарів садиби, пейзажі, працював над картиною «Вечорниці»

й коллекція поповнилася і його роботами.

****************

Значні витрати на благодійництво й колекціонування, спосіб життя на широку ногу, заведений у Качанівці, поставили Василя Тарновського-молодшого на межу банкрутства. 1897 року він був змушений продати викохану садибу мільйонеру-цукрозаводчику Павлу Харитоненку. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи.

Останніми господарями садиби протягом 1914–1918 рр. була старша донька «цукрового короля» Олена та її чоловік Михайло Олів.

в червні 1915 року садибу відвідали художники М.Добужинський і К.Петров-Водкін

****************

Байки й перемовини істориків стверджують що там проростає величний дуб котрий посадив Довженко, однією з найцікавіших міфіологічних історій є те, як залицявся цукровик до паняночки.

Маючи певна грошові борги, а їх було багато конче були благородній крові потрібні гроші, а оскільки Цукровий завод приносив хороші прибутки , але ж роду не давав, то магнату потрібна була крабля блакитної крові.

три рази він приходив свататися й три рази йому відмовляли, але панночка була розумна й стався до душі їй Цукровий магнат, отже загадала вона йому що вийде за нього заміж, але якщо влітку піде сніг.

ЦУкровик не довго думаючи вночі вивіз цукор з заводу й розсипав стежкою від фабрики й парком, ранком коли вісі прокинулися навкрор палацу випав сніг.

*************

з приходом Радянської влади вона звичайно все спортила, коллекцію вивезли з України в Московію а палац перетворили.

1918 року садибу націоналізувала радянська влада. У 1925–1933 роках у Качанівці діяла дитяча комуна імені Воровського.

меморіальна дошка

Під час радянсько-німецької війни на території садиби перебували евакуаційні госпіталі № 2030 і № 6050, а в повоєнний час — шпиталь для одужуючих інвалідів, про що свідчить меморіальна дошка на будинку адміністрації.

Згодом, до 1981 року, садибний комплекс використовували в оздоровчо-лікувальних цілях. Протягом тих десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив у запустіння, руйнувався, втрачав свою колишню велич і красу.

1973 року дирекція туберкульозний санаторій

Згідно з постановою ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 24 листопада 1981 року, Качанівку оголосили Державним історико-культурним заповідником, відтоді її поступово відновлюють.

************

наш роман із Качанівкою почався ще в шкільні часи, правда мене врна скоріше тоді розчарувала, ніж викликала захоплення.

Як дитя туристичного Лайнера, рюкзака й Інткристу ми тільки влітку поаернулися з Італії, й Палаццо з трошки захаращеною природою, не прибраним парком й бідною розграбленою коллекцією, в основному сучаних митців, після риму виглядва мяко кажучи жалюгідно.

До речі те ж враження на мене справляє й наш Маріїнський, ну дуже скромно, на відміну від музеїв чи хай тек закладів та хабів, або навіть бібліотек.

МИ класом цілий день ходили природою, вльтанками та члухали цікаву розповідь екскурсовода, купити їжу там було складно, працювала якась бідна одна столовка.

Але о диво, до парку приїхали фотографи реставратори й паняночки а костюмах й перуках, на камеру позували, а парку загоала музика й історія наче ожила...

ми були під враженням.

****************

потім Качанівка якось випала з поля зору аж поки до нас у галерею не прийшов старий маг, високий сідокосий чоловік із скляним оком й перснем з драконом, відомий архітектор Московченко, що як раз працював над проектом реставрації.

Другим дзвіночком поїхати був вихід екранізації російської казки про кота й Іванушку Дурачка.

коли нам прийшов третій дзвіночок, з друзів з Фотоформули, що збиралися їхати туди з фотосесіями й реставраторською костюмованою двіжухою я зрозуміла що тоеба їхати.

Підхоривши наплічника та мою любу подругу, що тоді працювала на Тонісі Свєтку ми вирушили в дорогу.

ми ризикували поїхати своїм ходом а не з групою туристів, але від того інтрига була ще більша й цікавіша.

З блогів та від місцевих ми дізналися, що добратися туди можна з пересадками, до Ніжина електричкою, звідти автобусом, з однією пересадкою. з першим й другим в нас проблем не було, а от з третім автобусом були трабли, й ми ловили попутку. Чудовий фермер, що як раз їхав до Парафіїївки підкинув нас аж до зупинки автобуса на повороті.

як потім ми вже від місцевих дізналися, що два рази на день там курсують автобуси, але звичайно про них ви не дізнаєтеся ніде, й їдуть вони з Вокзалу звичайно на пряму.

Але тоді ми ще того не знали звичайно, й щасливі як слони прибули до Качанівки, але на жаль із спізненням на 5 годин.

Поки ми лазили Пвлвцом, почалася паркова подія й фототусовка, пані в шляпвх й панамах, з зонтами та в шикарних сукнях.

дів пленери художників що приїхали малювати парк, пару автобусів.

обійшовшт далеко не все але значну частину ми вже хотіли їхати з сумом думаючи як ми спізнилися, й де б поїсти, в музеї не було терміналу й карткою ніде не можна було розрахуватися... це ввело в шок.

і от ми вже збиоаємося йти, а пагі на вході нам каже

-О дєвочкі, ви шо не знали, так у нас же тіко два автобуси два рази на день, останній пішов годину тому..

ми переглянулися й не витримавши почали ржати. до сліз. Я не могла заспокоїтися десь хвилин десять....

- ви шо, вам погано?

зблідла пані на касі вийшла до нас.

- та нє, здається Граф нас не пускає... й знову ржати. ми пояснили, що тут самі й почали шукати ночівлю, й дізналися про розпис автобусів.

- ой дівчатка та нє проблємв, а нас є готель для митців й персоналу, он бвчите праве коило, башенка ансамблю Палацу, то були колись кімнати для прислуги, аішли я вас устрою.

Ми прсвітліли й поплелися за пані. Палац нас так просто не пускав й запрошував побачити духів й його нічне життя. То був знак.

*************

це було диво, ніч перетворює кожну тінь й кожен шелест листя в магію. Ми ходили нічним Палацом й розивлялися мури, ловили тіні й подих замку, здавалося духи оживають. Це була казкова ніч сповнена історії й сили місця.

Спалося мені не дуже, аесь час здавалося що риплять половиці, а після інформації що ми спимо в минулому туберкульозному диспансері в мене була навящєва ідея що бактерії з ліжок повзають навкруги, хотілося все протерти медичною серветкою.

але враження від ночівлі в музеї були потрясні. Ранком нас розбудила пані працівниця музею й принесла нам по пиріжку й каві.

- хапайте дівчатка й хутчіш на автобуса, бо знрву залишитеся в нас ночувати, хоча ми й не проти - підморгує - в нас хлопрків гарних вистачає)

ми подякували щоросердно й пішли на зупинку автобуса де вже збтрався люд з села на Київ.

Приїхав старенький допотопний жужик, що мабуть ще Кустурицю знав й підхопив нас, два рази грух, на третій його на буксирі віз трактор, але додомку ми все таки дібралися.

**************

з 2022 року Качанівка весь час з війною, людт з села служать, реставраційні роботи призупинено.

2025

на днях приїздив нащадок Тарнавського з Еаропи й обїздив свої володіння з одним з блогерів, роблять збір на реставраційні роботи.

закликають школи, туристів й універи приїздити до цієї чудової перлини, яка має величну історію й про яку так не багато хто знає.

Вона величезна.