*Нотаткі з тєтрадкі*

Чернігів

Моя історія з Черніговом дуже давня, я б сказала почалася вона з дитинства..

Наші друзі з лісництва жили недалечко разом з їх конями й фазанами та породистими сеттерами та грендхаундами ми проводили не одне літо й осінь й їздили до сусіднього міста подивитися, походити музеями й храмами, памятаю ті терени ще з років 3 мабуть…

Перед війною ми туди поїхали випадково, з друзями не повіриш, священника, рдна з працівниць музею моя подруга й запросила до подорожі.. То були Святоші… навіть так мене Бог охороняв…

Були ми звичайно всюди й ку Храмах, й у Художньому й у Печерах й по місту гуляли й до спілки Чернігівських майстрів потрапили ну й звичайно побачили стару музичну фабрику…. То було натхненно… я потім мабуть пару тижнів ходила натхненна…

Потім почалася війна й я поїхала, весь час на звязку…

Дівчата зі спілки приїздили до нас у Вільнюс, селила в себе кімната художника завжди відчинена для мистецького осередку… Холод, снігу по коліно а вони з поробками й величезними клумаками петриківського розпису й ляльками в гостях, у нас тепло, посиденьки на кухні, чаювання, дівчатка відтаювали під мирним небом…

Другого разу вже в іншому місці ми приймали їх у штабі волонтерського корпусу білорусів, де я а той час жила з письменницею опозиціонеркою, її сином та спільнотою творців й волонтерів… їм так сподобалося їхати не хотіли..

Й от настав мій час приїхати у гості….

**************

Чернігів 2024-2025

Це разюче, я їхала й плакала, не думала, що мене так вразить…

Ми приїхали як раз після потрапляння ракет в міжнародний готель де були журналісти…. Центр понівечено, театр розбомблено, недавно фігануло так що шибки майже в усьому центрі міста замінили фанерою…

Музейні вікна художнього також

Радувало те, що хоча б колекцію музею змогли вивезти…

Було страшно.. кожна сирена й у мене серце десь у пятках…

Оскільки Бог мене береже то ми потрапили в те місце куди й місцеві не часто потрапляють в ту церкву де Онука кліп робила, мої місцеві друзі не були там жодного разу, а мене пустили… Диво правда ж…

Саме в цей час Онука робить відкриття своєї садиби музею а наш друг майстер по музичних інструментах, єдиний хто робить їх так, бандури й сопілки показує нам свою майстерню під дахом будинку…

Чудова, світла людина, його бандури розписує моя подруга, й рами для вікон нового музею різьбив він..

Міліцейський відділок та маленька лікарня теж розбомблені, ідемо й я дивуюся місто кипить хоча й видно що місцевим живеться неймовірно не просто… всюди сліди прильотів й у центрі, й у коттеджах, біля храмів й на територіях часних будинків… але люди тримаються й вірять в Україну, щиро, від усього серця…

*********

Сидимо на альтанці, жарко, пємо чай, розпитую як тут у вас з початку й до зараз…. Подруга замовкає, починає розказувати

Прилітало багато, поставок продуктів не було хоча нам повезло в більшості запаси провіанту робили, але тим в кого прилетіло не переливки

Недавно прилетіло в корпус Університету, як раз під час пар студентів перших й других курсів, й по общазі…

Ми возили їм продукти й їжу, більшість з них не місцеві…

Часто прилітає – запитую

Часто – відповідає мені – здається що за ці три роки постаріла на 15… посміхається, чути гавкіт її собак, мама щось порає в городі…

Мама в неї неймовірна, робить домовичків, декілька з тих оберегів я привезла з собою як й її чудові мотаночки мініатюрки….

*********

Вона в мене крута, отримала Шевченківську премію.. пишаюся…

Збираємося знову у місто, сьогодні я наважилася піти в гуманітарний штаб..

Так само, як й нам студентам й екоактивістам віддали ключі від старого не працюючого кінотеатру… вони замутили багато

Тепер там веломайстерня де безкоштовно ремонтують вєліки, Екомайстерня де студенти вигадують нові штуки з переробленого пластику від столешень й до чашок, ще й лекції для населення роблять, заходили навіть у кінозалу але там поки що все в розрусі… місце де люди збираються й творять, особливо молодь є.. каже туди хоча б не так часто прилітає, як у центр…

********

Стара піцерія на околиці рятує від голоду – каже й ми сміємося заходячи в поміш столовки й кафешки – каже усі студенти то обожнюють… нагадує фільм й ту відому маленьку піцерію де їла Джулія Роберт у кінофільмі * Істи Молитися Любити*

Запитуємо студентів як вони пережили бомбардування чи багато жертв, галдьож стоїть величезний, але всі гордо тримаються, кажуть Хєр їм, а не князівство Чернігівське, в нас предків мощі схоронені, тут був сам Ілля Муромець

Сміємося

Наважуюся на подвиг, пів життя про то думала й боялася, а побачивши бунтуючий Чернігів чомусь подумалося: Серйозно? Не сси мала…

Їдемо до тату салону, обираю Дракона!

Тепер я дівчина з татуюванням Дракона)

Вперше й констатую не в останнє…

Перший страх подолано, тепер ще політати, власні маленькі перемоги!

*********

Поряд з садибою моєї подруги відкрився новий музей церковного служителя, жарко, мені неймовірно болить голова, так що не допомагають ніякі пігулки…

Музейна настоятелька пропонує накритися жупаном старця монаха та прилягти на альтаночку, не дуже вірю в ті дива, бо уже все перепробували, але ніц, 5 хвилин й головний біль як рукою зняло, купую масло, якого ще трохи лишилося в їх коллекції, з образом святого паломника…

Неймовірне місце й нове нове… біля пічечки намолено..

Спекотно, вирішуємо що на відкриття музею просто не доповземо бо спека неможлива а ми після обходу міста , а де ми тільки не побували вже просто вмремо, як оті загнані коні на переправі, прости Онуко, наступного разу, захекані й втомлені..

Наважуємося піти до місцевого болотця де місцевий пляж, лікарі казали що там вода не чиста, мочу ноги але перед відїздом на березі лісового болотця приемненько… дуже багато людей, спілкуємося… хлопці татуйовані, заходять, посміхаються, лікарі, художники…

Майже усі працівники музею художнього, міcцеві художники та музиканти служать в ЗСУ, на кілька невеличких днів їх відпустили додому, всі щасливі що живі…

Місцева спільнота заборонила митцям робити ярмарки й їм прийшлося намагатися здавати свої роботи в місцеві крамнички..

Дівчатка працюють хто де тепер, але раді що Живі…

Хапаю усі ті красиві людські спогади, загортаю обережненько до свого рюкзачка, аби не дай боже хоча б одненьке не загубити, хто зна чи побачу ще колись й їдемо на вокзал, скоро мій поїзд…

Тримайcя Чернігове, далі буде…. Я тебе ніколи не забуватиму, як й Славутич, але рюкзак кличе далі….

*************

Знаєш, писати про війну треба, але показувати те , як живуть звичайні люди не менш важливо. Я не військовий й так боротися зі злам можна різними методами..

Словом, піснею, картиною, глиною, мистецтвом й літературою, музикою й кіно аби весь світ бачив хто є Добро, а хто Зло..

Мало помітних людей, але дуже потрібних нашій державі й нам, тих заради кого саме й воюють наші хлопці й дівчата, наш цвіт нації…

**********

В майстерні душно, на другому поверсі будинку різати по дереву неймовірно важко – жаліється майстер, ці взагалі нас за людей не мають платять копійки а ти фігач їм з ранку до ночі на спеці…

Киваю з розумінням, так купити Мону Лізу за ціною фарб у нас усі люблять – відповідаю з сарказмом.

Показує свищики й майже закінчену деревяну раму.

Ну хоч музиканти платять на те й живемо.. іноді приносять музичні інструменти на реставрацію..

Робота важка, в спілок мало грошей, требують ішачити за безцінь.. ну хоча б часники рятують..

Настоятелька розказує історію створення музею, колись у цій хаті жив бідний паломник, прийшов з нікуди й попросився до пані у гості, пустила божу людину він й лишився… багато зробив доброго Агафон, й заснував школу в церкві, викладав, писав..

А ще лікувати вмів словом божим та долонями, люди його дуже поважали, й не біг він ніколи за славою чи грошима…. Ось така свята людина була.

*********

Біля студентської кафедри що розміщена в маєтку Глібова людно, студенти після пар повиринали з утроби корпусу й ніжаться на сонечку..

Ох ніфіга ж собі паничі рвніше жили вигукую з подивом, розказують що тут він жив й був дуже скромною й шанованою людиною, мав лише одну гувернантку, що прала одяг , готувала їстоньки й прибирала. Тепер тут кафедра ботаніки Універу розмущується… купа колбочек й вазонів у вікнах й гомін студентів супроводжують нас усю дорогу…

*******

Столовка заповнена гамором різномасного люду, тут тобі й студенти, й робітники з сусіднього заводу, поряд дядя вусань в мідліцейській формі доїдає піццу й компот лимоонний, фішка закладу фірмова.

Замовляємо по піцці й компоту, ох і де жав ю ж з кінохою…

Сидимо віддихуваємося.

Запитую про студентів, як вони? Відійшли вже від обстоілу.. як то було, чи багато постраждалих?

Подруга з сумом відсьорбує кампота

Знаеш, ця сволота цілила саме під час пар, по корпусу де знаходилися перші й доугі курси… уяви ще зовсім молоді хлопці та дівчата… убитих мало, але дуже багато поранених ну й звичайно перелякалися… хто ж не перелякається. Ми одразу виїхали, мала сіла на машину й одна з перших чкурнула туди, прихопивши їжу й гарячий чай, заїхала до аптеки…

Вона в мене молодець, починала з татуювальниці, тепер уже сама вчить майстрів й відкрила свій салон…

Знаєш скільки з тих постраждалих в неї татухи робили, майже кожного на імя знає…

Відкушую шматок піцци, а самій в горло шмат не лізе, думаю…

********

Хлопці з еко майстерні зустріли нас на альтанці… як раз якась зі шкіл проходила екскурсію на їх теренах. Простір совковий, але файний, привели його до ладу

Одне крило належить царині екоактивістів, заходимо, на почетному місці стоїть чек в 50 000 еврів) Виграли гранда – посміхається,

ось дивись – проводить нас у кімнату з купою станків.

Тут ми фрезеруємо складані меблі -Присядь) Сідаю на стільчика, Зручно!

Тут ми виготовляємо з кришечок столешні пресовані, вже маємо замовлення від кількох кафе! З гордістю відповідає, а ось це наш центр змільчення й сортування. На полицях всюди стоять коробки з різнокольоровою пластиковою стружкою.

В холі розмістився веломайстр й купа велосипедів, які збирають й ремонтують у спільноті..

Поряд купа палет. А то шо? То наша майбутня літня тераса, робитимемо меблі… тут є ще кінотеатр, але там дуже багато роботи, світло провести , проектор знайти, є ще чим зайнятися…

При вході вже чатує стайка студентів, похабцем зграйками протискуються всередину…

Уфф, щось тут стає надто людно, пішли далі? Пішли… прощаємося з хлопцями й йдемо далі дивитися місто. Як же я обожнюю ці потаємні місцинки в різних місцях, ті тропи знають тільки свої…..

*********

Гуляємо по центру, саме в цей момент біля дошки Героям Небесної Сотні зупиняємося, проїздить кортеж з машин, величезна кількість машин їздять колом навколо театру з проламаним дахом.

Шана загиблим під час обстрілу – пояснює подруга… тут був жах, ми хоч й далеко від центру але навіть в нас хата здригнулася…. Після прильоту ударною хвилею контузило величезну кількість людей, трупи були всюди… постраждали усі навколишні будинки, позривало дахи, повибивало вікна, усі магазини й кафе розбомбило поряд…

Багато людей контузило…

Ми одразу виїхали коли почалося…

Проходимо театр й йдемо далі, кортеж гуде…

********

А ти знаєш байку про 13 ту пушку – запитує подруга

Не – відповідаю

Коротше в нас на валу 12 пушок, але коли дівчині хлопець не до вподоби вона призначає, а вихована вона добре, то вона призначає йому зустріч у 13 -ої, таке собі тонко й зі смаком викручування

Йдемо ржемо..

Одразу біля Валу через дорогу невеличка церковка, я її чомусь памятаю, але не можу згадати чому, наче була там багато багато років тому…. Маленькою..

Підходимо…

Вона завжди зачинена, відповідає подруга, я все життя намагаюся туди потрапити а там завше зачинено…

Я посміхаюся обходячи вибоїни від куль, кажу я ж чарівниця, потягни зв ручку дверей….

Двері відчиняються, в середині йдуть хрестини й стоїть невеличка купка людей навколо…

Заходимо, все так як я й памятала – кажу їй

А в нас говорять що це прокляте місце, що бачили духів що її бережуть, дивні масонські знаки та руни якісь…

Нє нема тута духів, то сили святі це місце охороняють – відповідаю – а ти знала що тут знімалися кліпи багатьох музикантів… не просто ж так вони її собі обрали!

Тихенько виходимо й дуже довольні йдемо до музею…

Дивне відчуття де жа вю не полишає…